60 Стиль керівництва

У кожного керівника складаються певні стереотипи управлінської діяльності, які в управлінні називають стилем керівництва.

Стиль керівництва – (від латинськ. stylus –стрижень для письма) сукупність принципів, норм, методів і прийомів впливу на підлеглих з метою ефективного здійснення управлінської діяльності та досягнення поставлених цілей; спосіб, метод роботи, манера поведінки. Стиль роботи стосується як керівників, так і підлеглих або виконавців. Кожен має свій стиль роботи, має природне чуття стилю.

У наукових дослідженнях зафіксовано певні зв'язки між стилем, типом керівника, ефективністю діяльності організації та її культурою управління. Загалом вони зводяться до таких положень:

- стиль відображає усталені способи діяльності певного типу керівника; тісно пов'язаний з психологічними особливостями його мислення, прийняття рішень, спілкування тощо;

- стиль не є вродженою якістю, а формується в процесі діяльності і змінюється, його можна коригувати та розвивати. Стилів керівництва можна також навчати;

- стиль керівництва зумовлений культурними цінностями, традиціями організації;

- чинники зовнішнього середовища (соціально-економічні, політичні, соціально-психологічні тощо) впливають на формування стилю керівництва.

Стиль керівництва має як об'єктивну, так і суб'єктивну основу. Він залежить від моральних норм, соціально-економічних та політичних чинників, сформованої системи відносин, а також від особистісних рис керівника. З огляду на співвідношення суб'єктивного і об'єктивного в процесі управління, сформувалися такі підходи до аналізу стилів керівництва:

1. Орієнтація на структуру особистісно-ділових якостей керівника. Він базується на тому, що кожний керівник є індивідуальністю, неповторно поєднує в собі структурні компоненти особистісно-ділових якостей. Залежно від поєднання компонентів окреслюються такі структури: а) «керівник-політичний лідер», «спеціаліст», «організатор», «наставник», «товариш», які гармонійно поєднуються в ідеальній системі управління; б) поєднання в процесі управління авторитарного, колегіального і ліберального стилів керівництва. Вважається, що задля досягнення управлінського ефекту керівник повинен застосовувати адекватний ситуації стиль.

2. Орієнтація на об'єктивні чинники в управлінні. На цій підставі розрізняють діловий, компанійський та кабінетний стилі.

Схильність до сповідування певного стилю керівництва зумовлена психологічними якостями особистості, умовами, в яких відбувалося професійне становлення керівника тощо. Проте її не слід вважати абсолютною, оскільки з часом керівник може під впливом різноманітних чинників опанувати принципово нову культуру взаємодії з підлеглими.

61 Система формування і зміни політичних еліт

1. Розпочинаючи вивчення першого питання, треба мати на увазі, що проблема політичних еліт є однією з центральних у політології', оскільки вона безпосередньо пов'язана з характером і якістю політично/влади, з конкретним способом її структурування. Аналізувати політичні еліти — означає шукати відповіді на питання: хто в даному суспільстві є реальним суб'єктом державного управління і керівництва, у чиїх руках зосереджена вся повнота політичної влади, хто прямо чи опосередковано визначає характер прийняття найважливіших політичних рішень. Якість політичної влади багато в чому визначається якістю політичних еліт та їхніми взаємостосунками.

Треба засвоїти, що політична еліта трактується як складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка більш-менш володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійснені рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Наступним кроком є дослідження напрямів наукового обґрунтування елітаризму, зокрема ірраціонального, біологічного, психологічного, функціонального і технократичного. Необхідно також усвідомити історичні етапи процесу осмислення феномену політичних еліт, а також основні положення класичних теорій еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс), наших співвітчизників (В. Липинський, Д. Донцов) та новітніх течій.

2. Вивчення другого питання передбачає усвідомлення, що політичні еліти завжди ієрархізовані та внутрішньо диференційовані, і тому досліджувати їх типологію потрібно виходячи з різних критеріїв. Це і за ставленням до влади і місцем у системі владних відносин — правляча і не правляча; це і за відповідністю до правочин-ності і законності — легітимна і не легітимна; це і за критерієм інтегрованості— фрагментовані, нормативно інтегровані та ідеологічно інтегровані; це і за ідеологічною ознакою — демократичні, ліберальні, авторитарні; це і за принципом оновлення та поповнення — закриті та відкриті і т. ін.

3. Третє питання присвячене з'ясуванню суті системи формування та змін політичних еліт. Ці системи визначають, як і з кого здійснюється відбір кандидатів на керівну посаду, хто його здійснює, яким критеріям повинен відповідати кандидат. У світовій політичній практиці склалися дві основні системи формування політичних еліт: антрепенерська (підприємницька) та система гільдій (корпоративна). Треба засвоїти, що виділення цих систем достатньо умовне, оскільки в житті використовується їх різне поєднання. Але переважання елементів тієї чи іншої системи формування дає можливість робити висновки про діючий механізм добору кандидатів. Важливо також засвоїти, що особливу систему гільдій представляє номенклатурна система. Вона була розповсюджена в соціалістичних країнах табору. її особливості полягають у тому, що зміна ключових посад у всіх сферах суспільного життя здійснювалась тільки партійними організаціями чи під їх контролем.

Основні питання та категорії

Еліта — (від франц. elite) кращий, добірний, вибраний. Верстви, групи людей, які мають такі особливі людські і професійні якості, що виділяють їх з оточення, роблять обраними, що дає їм право володарювати.

Політична еліта — складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка більш-меншу володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Контреліта — це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головна мета політичної діяльності контреліти — відібрати владу у панівної еліти. Головними функціями контреліти стає критика владних структур, опозиція здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню суспільства, вимога від населення коректив у владній системі.

Політичний елітизм — поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (маси).

Елітократія — влада еліти обраних, що належить до певних верств суспільства.

Елітологія — наука про еліту. Система знань про сутність і особливості еліти, участь у житті суспільства і держави, можливості у владній практиці.

Теорія еліт— сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством.

62. Вимоги до політичного лідера за Вебером:

- пристрасність (політик повинен жити тим, чим займається),

- відповідальність,

- окомір (вміння політика вийти „з ролі).

особистісні і соціальні якості політичного лідера:

 велика працездатність;

 висока аналітичність розуму;

 компетентність;

яскраво виражена схильність до громадської і державної діяльності;

 твердість принципів і переконань разом зі здатністю до сприйняття альтернатив і пошуку нового;

 вміння переконувати й вести за собою людей;

 оптимізм;

 увага до людини.

До специфічних рис політичного лідера, зокрема, належать:

 вміння враховувати, виражати й обстоювати погляди тієї чи іншої групи;

 здатність поставити суспільні інтереси вище за особисті (саме це значною мірою створює лідеру авторитет);

 вміння організувати дії; комунікабельність та ораторські здібності;

 політична культура.

Умови реалізації політ лідерства сьогодні:

- інформатизація суспільства (ЗМІ).

- масовізація суспільства (створ шаблонів поведінки, смаку, моди).

- психологізація політики (створення образу, завоювання довіри, падкість суспільства більш на психологічні фактори, аніж на логічні).

63. Класифікація політичного лідерства (класифікація політичних лідерів). Яким Вам вбачається найефективніший лідер для України? Які особисті та професійні якості він повинен мати, беручи до уваги ментальні та історичні особливості українського народу?

У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії класифікації лідерства.

Лідерів поділяють:

— за мірою впливу на суспільство:

· на реальних (“лідери-герої”);

· на менеджерів, які не мають яскраво і вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві;

— за психологічними рисами і типами поведінки:

а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик);

б) стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув);

в) щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника);

г) за способом і оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик.

Вищеназвані чотири дихотомії “чистих” лідерів визначив польський політолог Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються в різних комбінаціях. У марксистській науці лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних.

–– за стилем керівництва і політичною системою вирізняють:

· диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання;

· демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;

· автократичний тип лідера, який повинен володіти високими професійними та особистими якостями, аби перемагати опонентів.

–– виокремлюють ще:

· плутократичний тип лідера (часто це лідери “тіньової” економіки);

· лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйнята (на рівні розуміння мас) способи виходу зі складних ситуацій;

· лідера-професіонала (лідер постіндустріального суспільства), повага й довіра до якого базуються на його компетентності, особистій поведінці, ставленні виборців до нього.

Лідер-професіонал повинен вміти визначати пріоритетні цілі, давати науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати способи їхнього вирішення.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції:

- об´єднання суспільства навколо загальних цілей;

- схвалення та здійснення компетентних політичних рішень;

- зв´язок влади і підвладних структур, послаблення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму;

- підтримання чи пропагування соціального оптимізму;

- легітимація наявного суспільно-політичного устрою.

Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності мас суспільства.