11 Доповнено новим абзацом згідно з Указом Президента n 943/2010

( 943/2010 ) від 11.10.2010 }

Представник обласної, Київської та Севастопольської міської

ради як член атестаційної палати обирається відповідною радою.

Представник Ради міністрів Автономної Республіки Крим

призначається Радою міністрів Автономної Республіки Крим. { Абзац

пункту 11 в редакції Указу Президента N 70/99 від 27.01.99 }

Члени палат - представники Головного управління юстиції

Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим,

обласних, Київського та Севастопольського міського управлінь

юстиції призначаються начальником відповідного управління

юстиції. { Абзац пункту 11 в редакції Указу Президента N 70/99 від

27.01.99 }

12. Ведення документації палати кваліфікаційно-дисциплінарної

комісії, облік і зберігання справ здійснює секретар, який

обирається на першому засіданні палати з її членів.

13. У разі дострокового вибуття голова, заступник голови,

секретар, член палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії

обираються (приэначаються) в порядку, встановленому цим

Положенням.

13-1. Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія:

видає свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;

приймає Присягу адвоката України;

припиняє відповідно до цього Положення адвокатську

діяльність, анулює свідоцтво про право на заняття адвокатською

діяльністю та рішення атестаційної палати про видачу такого

свідоцтва;

здійснює контроль за додержанням адвокатами зобов'язань, що

випливають з Присяги адвоката України, актів законодавства України

та Правил адвокатської етики;

виявляє причини та умови, що сприяли вчиненню адвокатами

дисциплінарних проступків, наданню правової допомоги на низькому

професійному рівні, та розробляє рекомендації стосовно заходів

щодо усунення цих причин і умов;

ухвалює рішення про підвищення кваліфікації адвокатів та

організовує їх виконання;

обирає представників до складу Вищої кваліфікаційної комісії

адвокатури.

У разі грубого порушення адвокатом вимог Закону України "Про

адвокатуру" ( 2887-12 ), інших актів законодавства і Присяги

адвоката України кваліфікаційно-дисциплінарна комісія рішення про

припинення адвокатської діяльності та про анулювання свідоцтва про

право на заняття адвокатською діяльністю приймає на підставі

рішення дисциплінарної палати тієї ж комісії про накладання

відповідного дисциплінарного стягнення. Якщо комісія не погодиться

з рішенням палати, вона може його скасувати і повернути справу на

новий розгляд в дисциплінарну палату з поновленням строку розгляду

справи або своїм рішенням закрити дисциплінарну справу.

( Положення доповнено пунктом 13-1 згідно з Указом Президента

N 1240/99 від 30.09.99 )

III. Повноваження кваліфікаційно-дисциплінарної комісії

та її палат, порядок їх роботи

( Найменування розділу III в редакції Указу Президента

N 1240/99 від 30.09.99 )

14. Атестаційна палата кваліфікаційно-дисциплінарної комісії:

розглядає заяви осіб, які мають намір займатися адвокатською

діяльністю;

допускає осіб або відмовляє їм у допуску до складання

кваліфікаційних іспитів;

приймає кваліфікаційні іспити;

ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про

право на заняття адвокатською діяльністю.

15. Дисциплінарна палата кваліфікаційно-дисциплінарної

комісії:

розглядає скарги громадян, окремі ухвали судів, постанови

суддів, постанови, подання слідчих органів, голови

кваліфікаційно-дисциплінарної комісії або її членів, заяви

адвокатських об'єднань, підприємств, установ, організацій на дії

адвокатів; ( Абзац другий пункту 15 із змінами, внесеними згідно з

Указом Президента N 1240/99 від 30.09.99 )

вирішує питання про притягнення адвоката до дисциплінарної

відповідальності розглядає порушені з цих питань справи приймає

рішення про застосування дисциплінарного стягнення або про відмову

у притягненні адвоката до дисциплінарної відповідальності; ( Абзац

третій пункту 15 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента

N 1240/99 від 30.09.99 )

узагальнює дисциплінарну практику палати та адвокатських

об'єднань за рік. ( Пункт 15 доповнено абзацом згідно з Указом

Президента N 1240/99 від 30.09.99 )

15-1. Повноваження кваліфікаційно-дисциплінарної комісії

реалізуються на засіданнях комісії, скликання та проведення яких

здійснюється відповідно до правил, встановлених для засідань

палат, головою кваліфікаційно-дисциплінарної комісії (його

заступниками) з врахуванням кількісного складу обох палат під час

застосування правил про кворум, порядок прийняття рішень тощо.

( Положення доповнено пунктом 15-1 згідно з Указом Президента

N 1240/99 від 30.09.99 )

32. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльність інших осіб.

Моральна шкода полягає:

У фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала, у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

У душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’я чи близьких родичів;

У душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’зку із знищенням чи пошкодженням її майна;

У приниженні честі. гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода – це втрати немайнового характеру, яка виражається у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності, прав споживача, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, що потребує додаткових зусиль для організації свого життя та при настанні інших негативних наслідків.

Судовій гілці влади надано виключні повноваження: захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб на відшкодування моральної шкоди. Стаття 3 ЦПК України, визначає що кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав. свобод чи інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

За період життя, люди вступають в численні правові відносини, під час яких їм часто завдається моральна шкода. З тих чи інших причин вони не шукають правового засобу відновлення порушених прав і компенсації шкоди. Інститут відшкодування моральної шкоди містить процесуальний порядок по її відшкодуванню, першою стадією процесу є ініціативність (бажання) особи, права якої порушені, захистити свої права.

Найбільш ефективний юрисдикційний спосіб відшкодування моральної шкоди — звернення з позовом до суду про відшкодування моральної шкоди.

Нині позов про відшкодування моральної (немайнової) шкоди набуває все більшої популярності.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін – це означає, що особа, права якої порушені, повинна довести суду ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вона має право на подання доказів їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Спори про відшкодування моральної шкоди підвідомчі місцевому суду, якщо однією із сторін у них є громадянин (фізична особа).

Можливість захисту прав у примусовому порядку. шляхом звернення із позовом до суду, обмежується позовною давністю – строком у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права чи інтересу.

Позовна заява повинна відповідати вимогам ст. 129 ЦПК України. У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено: зміст позовних вимог, зазначення в чому полягає моральна шкода, викладено обставини по яких грунтуються позовні вимоги, якими саме неправомірними діями чи бездіяльністю завдана шкода, зазначення ціни позову (розмір відшкодування моральної шкоди в грошовій або іншій матеріальній формі) та доказів, що підтверджують позов.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом в кожному випадку індивідуально, залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погуршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування. Враховується стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Якщо заподіяно моральну шкоду спільно особами (взаємопов’язаними сукупними діями або діями з єдиним наміром), покладається солідарна відповідальність.

В інституті компенсації моральної шкоди існує прогалина в праві — питання розміру відшкодування такої шкоди, яке не вирішене в законодавчому порядку, тому суд, виходячи з конкретних обставин справи, при вирішенні зазначених питань, індивідуально визначає розмір шкоди. Часто розмір моральної шкоди не відповідає вимогам розумності і справедливості, тому є необхідність законодавчого урегулювання розміру компенсації моральної шкоди. На мою думку можливо розмежувати види порушень, і залежно від видів встановити межі мінімального розміру немайнової шкоди, таким чином захистити порушені права та інтереси громадян, надавши пряме право на компенсацію моральної шкоди.

Так, суд у вироку зазначив: підсудний Б завдав потерпілій моральних і фізичних страждань, принизив її честь і гідність, „однак розмір моральної шкоди не може перевищувати 400 грн.” Обставини ж цієї справи такі: помічник оперуповноваженого В у службовому автомобілі насильно примусив гр. Г задовольнити статеву пристрасть неприродним способом. Потерпіла після цього мала намір покінчити життя самогубством.

Інший приклад: В з метою крадіжки відкотив мотоцикл на 300 метрів від будинку, де проживав його власник, і був затриманий. Мотоцикл одразу повернули власнику, який у позові визначив заподіяну йому моральну шкоду в розмірі 1 тис. грн., посилаючись на те, що нібито через вчинений щодо нього злочин він запізнився у військову частину на нараду, внаслідок чого постраждала його ділова репутація. Суд задовільнив позов частково, стягнув із засудженого 300 грн.

Із наведених прикладів видно, що моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз, тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи. Але у будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, незалежно від майнової шкоди, крім випадку коли моральна шкода завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, в такому випадку шкода може відшкодовуватися шляхом здійснення місячних платежів.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов’язковому доказуванню, при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявністть причинного зв’язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю.

При вирішенні питання компенсації моральної шкоди слід враховувати чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана ВР України, так як ст.9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України. Зокрема до них належать ратифікована ВР України Конвенція про захист прав людини та основних свобод, яка як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню при розгляді справ судами.

Отже, встановлена Конституцією та Законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. Тому Пленум Верховного Суду України виніс постанову “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” для використання судами, адвокатами, юристами практиками.

При розгляді справ про відшкодування моральної шкоди суди виявляють і всебічно з’ясовують причини й умови, що призводять до порушення прав фізичних і юридичних осіб та заподіяння їм моральної шкоди, реагують на них окремими ухвалами.

Звертайтеся до суду за захистом своїх порушених прав і свобод, використовуйте своє законне право на компенсацію моральної шкоди, адже суд для людей а не люди для суду.

33. Кримінальна відповідальність - вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов'язання особистого, майнового чи організаційного характеру.

Звідси, по-перше, кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі. Отже, тільки Кримінальний кодекс України встановлює кримінальні покарання, дає вичерпний перелік покарання, передбачає підстави, порядок, межі їх призначення.

По-друге, кримінальна відповідальність застосовується лише судом і лише до особи, винної у вчиненні злочину.

По-третє, кримінальна відповідальність - це обов'язки злочинця особистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи організаційного (позбавлення права мати певну посаду) характеру.

В науці кримінального права також немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов'язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми; п'яті вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання або без нього тощо.

2. Визначаючи кримінальну відповідальність, необхідно виходити з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте у вузькому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод людини, передбачених законом.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам відповідальності юридичної і водночас характеризується своїми видовими, Безначальними ознаками. Ними є такі: 1) кримінальна відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень; 2) кримінальна відповідальність - це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень; 3) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визначені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 4) зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов'язком спеціально уповноважених органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність - це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

3. Як відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відображує факт реальної взаємодії особи, яка вчинила злочин, і спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому протікає в межах певних правовідносин, що називаються кримінально-правовими. Одні автори вважають, що ці правовідносини виникають з моменту вчинення злочину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть з моменту винесення обвинувального вироку чи набрання ним законної сили. Відповідь на це та інші питання залежить від розуміння того, що становлять собою ці правовідносини, який зміст їх структурних елементів, у чому виражається їх взаємодія, як співвідносяться кримінальна відповідальність та аналізовані правовідносини тощо.

З моменту, коли особа вчинила злочин, між нею і державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок яких у такої особи і держави виникають взаємні права і обов'язки. Злочинець зобов'язаний зазнати осуду за вчинений злочин, а також позбавлень і обмежень, передбачених КК. Разом з тим він має право, щоб до нього була застосована саме та стаття КК, яка передбачає вчинене ним діяння; покарання було призначене лише в межах санкції цієї статті; враховані відповідні положення Загальної та Особливої частин КК та ін. У свою чергу держава має право засудити злочинця і вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у межах строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, проте при цьому вона зобов'язана забезпечити правильну кваліфікацію вчиненого діяння, призначення покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання, тощо.

Взаємні права і обов'язки сторін в аналізованих правовідносинах становлять їх юридичний зміст. Вони об'єктивно виникають з моменту вчинення злочину незалежно від того, виявлений злочин органами держави чи ні (доказом цього є хоча б те, що строки давності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуальні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як обвинуваченого або винесення обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою вже виникли реальні юридичні відносини. Суб'єктами таких відносин, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого - держава в особі насамперед органів дізнання, слідства і прокуратури. Ці правовідносини є динамічними, всі." весь час розвиваються, уточнюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх взаємних прав і обов'язків (наприклад, винний може з'явитися з повинною, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду і т.ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і службових осіб обов'язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності). На певному етапі розвитку правовідносин органом, що представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин, що виникли в момент вчинення злочину. Вирок є формою вираження державного осуду злочинця і вчиненого ним діяння і конкретизує вид і міру тих обмежень, яких має зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили правовідносини досягають своєї повної визначеності. Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові або інші блага особи, зменшення яких передбачається в санкції статті Особливої частини КК, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину, і які визначені обвинувальним вироком суду. В подальшому, при відбуванні засудженим покарання, суб'єктами, що представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, які відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Кримінальні правовідносини, за загальним правилом, існують протягом усього часу відбування засудженим покарання та ще якийсь час після його відбуття - до моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Проте кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад, смерть особи, перебіг строків давності (статті 49 і 80 КК), звільнення особи від кримінальної відповідальності (статті 45-48), видання акта амністії або помилування (статті 85-87).

Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінально-правових відносин, проте їх часові межі є різними. Так, кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання. Такий погляд на момент виникнення і припинення кримінальної відповідальності не є загальновизнаним у науці кримінального права. Багато хто із авторів вважають, що кримінальна відповідальність виникає на більш ранніх стадіях - з моменту вчинення злочину, порушення кримінальної справи, затримання або арешту підозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офіційне тлумачення ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність), кримінальна відповідальність настає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили.

В різний спосіб визначають і закінчення кримінальної відповідальності: момент припинення кримінально-правових відносин, відбуття покарання, погашення або зняття судимості. Однак якщо під кримінальною відповідальністю розуміти зазнавання засудженим обмежень своїх прав і свобод, покладених на нього спеціальними органами держави, то очевидно, що кримінальна відповідальність має місце лише протягом часу відбування призначеного судом покарання. Отже, момент припинення такого відбування покарання і визначає кінцевий момент кримінальної відповідальності. Після цього особа, за загальним правилом, знаходиться ще в статусі такої, яка має судимість, що тягне за собою певні загальногромадянські і кримінально-правові наслідки (ст. 88 КК).