Питання 1 Поняття та види господарської діяльності

Поняття господарської діяльності наводиться в ст. 3 Господарського Кодексу України (далі — ГК). Під господарською діяльністю розуміють діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Класичні ознаки господарської діяльності, наголошуючи на її суспільно корисному характері, наводить авторитетний український учений В. С. Щербина[1]: «Суспільно корисна господарська ді- яльність:

по-перше, полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб;

по-друге, виконується на професійних засадах;

по-третє, результати такої діяльності мають реалізовуватися за плату, тобто функціонувати як товар;

по-четверте, поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси (держави, суспільства, значних верств населення тощо)».

Виходячи зі змісту ст. 3, 42, 52 ГК загальні різновиди господарської діяльності можна сгрупувати таким способом:

1) комерційна господарська діяльність (підприємництво) — господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку;

2) некомерційна господарська діяльність — господарська діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку;

3) господарське забезпеченням діяльності негосподарюючих суб’єктів — діяльність негосподарюючих суб’єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб’єктів господарювання.

Слід зауважити, що вичерпний перелік видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню (а саме — 57 видів господарської діяльності), установлює Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000.

Водночас відповідно до ст. 259 ГК вид господарської діяльності має місце в разі об’єднання ресурсів (устаткування, технологічних засобів, сировини та матеріалів, робочої сили) для створення виробництва певної продукції або надання послуг. Окре­мий вид діяльності може складатися з єдиного простого процесу або охоплювати низку процесів, кожний з яких входить до відповідної категорії класифікації.

Виходячи з положень розд. VІ, VІІ ГК можна виокремити такі види господарської діяльності:

1. Господарсько-торговельна діяльність — діяльність, що її здійснюють суб’єкти господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію через надання відповідних послуг.

Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), у межах якого здійснюється товарний обіг, господарсько-торговельна діяльність виступає як внутрішня або зовнішня торгівля.

Господарсько-торговельна діяльність може вестися суб’єкта­ми господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та інша допоміжна діяльність із забезпечення реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.

Господарсько-торговельна діяльність опосередковується господарськими договорами поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами.

2. Агентська діяльність — комерційне посередництво, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб’єктам господарювання під час здійснення ними господарської діяльності способом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб’єкта, якого він представляє. Комерційне посередництво є підприємницькою діяльністю.

Комерційним агентом може бути суб’єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, що ґрунтується на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво.

Не є комерційними агентами підприємці, що діють хоч і в чужих інтересах, але від власного імені.

3. Перевезення вантажів — господарська діяльність, пов’я­зана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначе­ння та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транс­портування продукції трубопроводами.

Суб’єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, ван­тажовідправники та вантажоодержувачі.

Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний ван­тажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транс­порт, інші види транспорту.

Допоміжним видом діяльності, пов’язаним з перевезенням ван­тажів, є транспортна експедиція.

4. Капітальне будівництво — будівництво об’єктів виробничого та іншого призначення, підготовка будівельних ділянок, роботи з обладнання будівель, роботи з завершення будівництва, прикладні та експериментальні дослідження і розробки тощо, які виконуються суб’єктами господарювання для інших суб’єктів або на їх замовлення та здійснюються на умовах підряду.

5. Інноваційна діяльність — діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.

Фінансова діяльність включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування.

6. Фінансове посередництво — діяльність, пов’язана з отриманням та перерозподілом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Фінансове посередництво здійснюють установи банків та інші фінансово-кредитні організації.

Страхування у сфері господарювання — це діяльність, скерована на покриття довготермінових та короткотермінових ризиків суб’єктів господарювання з використанням заощаджень через кредитно-фінансову систему або без такого використання.

Допоміжною діяльністю у сфері фінансів та страхування є недержавне управління фінансовими ринками, біржові операції з фондовими цінностями, інші види діяльності (посередництво у кредитуванні, фінансові консультації, діяльність, пов’язана з іноземною валютою, страхуванням вантажів, оцінювання страхового ризику та збитків, інші види допоміжної діяльності).

7. Комерційна концесія — за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, а користувач зобов’я­зується додержувати умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.

Договір комерційної концесії передбачає використання комплексу наданих користувачеві прав, ділової репутації і комерційного досвіду правоволодільця в повному обсязі, із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності.

8. Зовнішньоекономічна діяльність — господарська діяльність, під час здійснення якої майно та/або робоча сила перетинають митний кордон України.

Крім того, розд. VІІІ ГК установлює спеціальні режими господарювання, а саме:

1) спеціальна (вільна) економічна зона — частина території України, на якій установлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються для залучення інвестицій та ефективного їх використання, активізації спільної з іноземними інвесторами підприємницької діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції і послуг, упровадження нових технологій, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України;

2) концесія — це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного догово- ру на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб’єктам господарювання (концесіонерам) права на створен- ня (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об’єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов’язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику.

3) інші види спеціальних режимів господарської діяльності:

а) виключна (морська) економічна зона України;

б) здійснення господарської діяльності на державному кордоні України;

в) здійснення господарської діяльності в санітарно-захисних та інших охоронних зонах, на територіях і об’єктах, що особливо охороняються;

г) господарська діяльність у Збройних Силах України;

д) здійснення господарської діяльності на території пріоритет­ного розвитку;

е) здійснення господарської діяльності в умовах надзвичайного стану, надзвичайної екологічної ситуації і в умовах воєнного стану.

Право на здійснення торговельної діяльності

Торговельна діяльність розглядається законодавцем як особ­ливий вид підприємництва і визначається як ініціативна само­стійна діяльність юридичних осіб і громадян по здійсненню купівлі і продажу товарів народного споживання з метою от­римання прибутку.

Окрім законів і підзаконних актів, що регулюють підприєм­ництво, торгова діяльність в Україні регулюється великою кількістю спеціальних нормативних актів, у яких відображаєть­ся специфіка торгівлі. Це Закони України “Про захист прав споживачів”, “Про забезпечення санітарного і епідеміологічно­го благополуччя населення”, “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”, “Про зовнішньоекономічну діяльність” і інші, а також багатьма підзаконними актами, таки­ми як Постанова Кабінету Міністрів від 08.02.1995 р. № 108 “Про порядок заняття торговою діяльністю і правилах торгово­го обслуговування населення” інструкціями про порядок видачі ліцензії на право заняття торговельною діяльністю і іншими.

Деякі з цих нормативних актів безпосередньо регулюють правовий статус роздрібних торговельних підприємств і, у тому числі, порядок легалізації їх діяльності.

Право на заняття торговельною діяльністю у юридичних осіб роздрібної торгівлі виникає з дня їх державної реєстрації в установленому порядку.

Перереєстрація суб’єктів торговельної діяльності проводить­ся в порядку, встановленому для їх реєстрації. Підставами для перереєстрації є зміни в: 1) найменуванні суб’єкта торговельної діяльності; 2) формі власності; 3) організаційній формі.

Проте в даний час питання правового регулювання реєст­рації суб’єктів підприємницької і торгової діяльності, в тому числі підприємств торгівлі, є дискусійним. По-перше, як було відзначено в попередніх розділах, немає єдиної думки в нових Цивільного і Господарського кодексів щодо організаційно-пра­вових форм суб’єктів підприємницької діяльності, а по-друге, немає єдиної думки з питання їх державної реєстрації. Так, Цивільний кодекс говорить про те, що державна реєстрація регламентується законом (новий закон про державну реєстра­цію набув чинності з липня 2004 р.), згідно з положенням За­кону „Про державну реєстрацію юридичних осіб-підприємців”, термін реєстрації становить 3 дні, а Господарський кодекс вста­новлює термін реєстрації - 10 днів.

Підприємство роздрібної торгівлі набуває статусу юридич­ної особи з дня його внесення в єдиний державний реєстр, а практично з дня видачі свідоцтва про державну реєстрацію. Проте тому моменту, з якого підприємство зможе більш-менш повноцінно функціонувати, передує цілий ряд необхідних юри­дично значущих дій, що є певним процесом, для початку якого необхідно здійснити державну реєстрацію підприємства. Цей процес можна назвати легалізацією суб’єкта підприємницької діяльності. І хоча існують певні відмінності залежно від конк­ретної організаційно-правової форми, яку обрав засновник (зас­новники), як правило, легалізація включає такі етапи: присвоє­ння органами статистики ідентифікаційного коду; отримання дозволу на виготовлення печаток і штампів; призначення по­садовців організації (підприємства); постановку на облік у по­датковій адміністрації; відкриття банківського рахунка і укла­дення договору на розрахунково-касове обслуговування; постановку на облік в органах відповідних державних цільових фондів (пенсійного, соціального страхування, сприяння зайня­тості населення і т.д.); отримання відповідних ліцензій, якщо це необхідно.

Важливим етапом легалізації торговельного підприємства є от­римання необхідних для здійснення торгової діяльності спеціаль­них дозволів (ліцензій). Ліцензування як юридичний механізм регулюється рядом нормативних актів.

Законом були передбачені види діяльності, які дозволяєть­ся здійснювати тільки державним підприємствам і організаці­ям. Наприклад, реалізація військової зброї і боєприпасів. Про­ведення ломбардних операцій дозволяється державним підприємствам і повним товариствам.

Ліцензування господарської діяльності Ліцензування та патентування певних видів господарської (підприємницькою) діяльності є засобами державного регулювання у сфері господарювання, направленими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів (ч. 1 ст. 14 ГК України). Це означає наявність у держави (окрім податкових, фінансово-кредитних, цінових та інших заходів) можливості використання системи ліцензування, патентування та квотування певних видів господарської (підприємницькою) діяльності як заходу впливу на економіку. Само по собі отримання суб’єктом господарювання свідоцтва про державну реєстрацію ще не означає, що одночасно він наділяється правом на зайняття всіма видами господарської (підприємницької) діяльності. На деякі з таких видів господарської діяльності суб’єкт господарювання повинен отримати ліцензії та / або патенти, та / або інші дозвільні документи (наприклад, дозвіл місцевих органів самоврядування на розміщення об’єкту торгівлі, квоту на експорт / імпорт окремих видів продукції тощо). Найважливішими дозвільними документами у сфері господарювання є ліцензії та торгові патенти. Відповідно до ч. 2 ст. 14 ГК України, правові основи ліцензування та патентування певних видів діяльності визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, незабороненої законом (ст. 42 Конституції України), а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6 ГК України. Потрібно розрізняти два види ліцензування господарської діяльності: 1) ліцензування діяльності всередині господарського обігу України згідно із Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р.; 2) ліцензування операцій у зовнішньоекономічній діяльності згідно із законодавством про зовнішньоекономічну діяльність. Відповідно до ст. 1 вказаного Закону України від 01.06.2000 р., ліцензування – це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ і ліцензійних реєстрів, контроль за дотриманням ліцензіатами (суб’єктами господарювання, що отримали ліцензію на здійснення певного виду діяльності) ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Основні напрями державної політики у сфері ліцензування та її законодавчі основи визначає Верховна Рада України. Реалізацію державної політики у цій сфері здійснює Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів України, виконавчі органи рад, спеціально уповноважені проводити ліцензування певних видів господарської діяльності. Перелік органів ліцензування затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698. Наприклад, Міністерство праці України ліцензує посередницьку діяльність з працевлаштування за кордоном, Міністерство внутрішніх справ України – виробництво, ремонт і торгівлю вогнепальною зброєю та боєприпасами тощо. Повноваження органів ліцензування визначені в ст. 6 вищеназваного Закону від 01.06.2000 р. Зокрема, орган ліцензування: - забезпечує виконання законодавства у сфері ліцензування; - затверджує ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування; - видає та переоформляє ліцензії, видає дублікати ліцензій, приймає вирішення про визнання ліцензій недійсними; - здійснює в межах своєї компетенції контроль за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов; - видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов; - анулює ліцензії на певний вид діяльності; - формує та веде ліцензійний реєстр. Відповідно до цього, ліцензування – це діяльність повноважних органів державної влади і місцевого самоврядування з видачі, обліку, переоформлення та анулювання ліцензій, а також з контролю за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов і законодавства про ліцензування. Ліцензія – це документ державного зразка, що засвідчує право суб’єкта господарювання (ліцензіата) на здійснення вказаного в ньому виду господарської діяльності протягом певного терміну за умови виконання ліцензійних умов (ч. 3 ст. 14 ГК України і ч. 1 ст. 1 названого Закону). Ліцензії видаються органами ліцензування. Ліцензійні умови – це встановлений з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов’язкових для виконання при проведенні (здійсненні) видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню. Дані ліцензійні умови встановлюються органами ліцензування за узгодженням з Державним комітетом України з питань підприємництва. Вичерпний перелік видів господарської (підприємницькою) діяльності, що підлягають ліцензуванню, наведений у ч. 2 ст. 2 і ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». До таких видів, зокрема, відносяться: - пошук (розвідка) корисних копалини; - виробництво, ремонт і торгівля вогнепальною зброєю, боєприпасами до неї, холодною зброєю; - виготовлення вибухових речовин і матеріалів (за переліком, який встановлюється Кабінетом Міністрів України); - виготовлення особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, який встановлюється Кабінетом Міністрів України); - видобування уранових руд; - медична практика; - діяльність арбітражних керуючих; - надання освітніх послуг; - охоронні послуги; - інші види господарської діяльності, повний перелік яких складає понад 60 видів. У літературі виділяються різні критерії для визначення ліцензованих видів діяльності: небезпека конкретної діяльності для необмеженого кола осіб, які не беруть участь в її здійсненні; висока прибутковість такої діяльності; ступінь впливу конкретного виду діяльності на суспільні інтереси (інтереси здоров’я та безпеки населення) та інтереси держави (державну безпеку). Згідно зі ст. 3 вищезгаданого Закону України, ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції. Звертає на себе увагу, що ліцензуванню підлягає не тільки підприємницька, але й господарська діяльність. Раніше, до прийняття Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» положення про ліцензування передбачалися в Законі України «Про підприємництво», що не відповідало реальним умовам економіки, оскільки багато суб’єктів, що не володіють статусом підприємця (наприклад, установи освіти і науки), здійснювали діяльність, до якої пред’являлися підвищені вимоги до їх якості та безпеки. Тому ліцензування було поширене в цілому на господарську, а не тільки на підприємницьку діяльність, що в черговий раз підтверджує цінність єдиного правового регулювання в рамках галузі господарського, а не підприємницького права. Суб’єкт господарювання, який бажає займатися ліцензованим видом господарської діяльності, повинен особисто або через уповноважену особу звернутися у відповідний орган ліцензування із заявою встановленого зразка та прикласти документи, що підтверджують державну реєстрацію суб’єкта господарювання і наявність організаційно-майнової бази для виконання ліцензійних умов. Вичерпний перелік документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності, встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Такий перелік встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 р. № 756. Орган ліцензування повинен прийняти рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі в строк не пізніше 10 робочих днів з дати надходження заяви від суб’єкта господарювання про видачу ліцензії. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржене в судовому порядку. За видачу ліцензії стягується плата, розмір і порядок зарахування якої до Державного бюджету України визначається Кабінетом Міністрів України (ст. ст. 10, 11 і 15 названого Закону).