4. Розгляд взаємозв'язку кримінально-правових відносин і кримінальної відповідальності дозволяє зробити висновок про те, що кримінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах.

Першою формою є засудження винного, виражене в обвинувальному вироку суду, не пов'язане з призначенням йому кримінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого вона звільняється. Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної відповідальності є відбування призначеного винному судом покарання (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності створюють у особи судимість як правовий наслідок засудження її до певної міри покарання. Разом з тим судимість має свої межі, зазначені в статтях 89 і 90 КК, які визначають межі кримінально-правових відносин. Тому момент погашення або зняття судимості свідчить про припинення кримінально-правових відносин.

2. Підстави кримінальної відповідальності

1. При визначенні підстав кримінальної відповідальності необхідно відповісти на три питання: 1) як обґрунтувати кримінальну відповідальність особи, що вчинила злочин? 2) за що особа підлягає кримінальній відповідальності? 3) на якій правовій підставі вона підлягає такій відповідальності?

Що стосується першого питання, то йдеться про філолофсько-етичне обґрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому суспільство і держава мають право докоряти людині, яка порушила кримінально-правову заборону, і на чому заснований такий докір. Відповіді на друге і третє питання припускають з'ясування того, що є юридичною підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин.

2. Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особистість наділений свідомістю і волею, здатний співвідносити свою поведінку з кримінально-правовими заборонами і лише тому може підлягати кримінальній відповідальності за їх порушення. Однак щоб обґрунтувати етичний докір такій особі, необхідно переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати кримінально-правову заборону. В зв'язку з цим слід з'ясувати, в якій мірі взагалі людина вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утриматися від вчинення злочину або вчинити його.

3. Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що людина подібна машині, яка лише адекватно реагує на зовнішні і внутрішні подразники. Тому кожен вчинок людини, в тому числі й злочин, є неминучим, оскільки він уже визначений всіма попередніми подіями, які мали місце в житті цієї людини. В такому різі людина - раб обставин, вона позбавлена можливості вільного волевиявлення, а відтак, і вільного вибору своєї поведінки, що фатально вже визначена наперед. Тому прояв злочинної волі у вчиненому злочині є лише видимість свободи, уявна свобода, а якщо це так, то і неможлива негативна моральна оцінка вчиненого. Отже, обґрунтування кримінальної відповідальності фаталісти вбачають не стільки в засудженні злочинної волі, скільки в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства. Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є його абсолютна, нічим не обмежена свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається її злою волею, що існує незалежно від будь-яких обставин, у тому числі й від її розуму і совісті. Свободна воля, і тільки вона, обирає, як зробити людині в даній ситуації. Тому обґрунтування засудження особи за вчинений злочин полягає в порочності цієї злої свободної волі злочинця.

Більш правильним є погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до якого людина, опинившись перед вибором - вчинити злочин або утриматися від цього, залежить як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів і т.ін. При цьому навряд чи вірно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фатальним чином визначають її поведінку. Злочин, вчинений людиною, є причинно пов'язаним як з її свідомістю, так і з об'єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведінку особи, але лише переломлюючись через її внутрішні психічні установки, свідомість. Саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як зробити їй в конкретній ситуації. Проте підстава для етичного і правового засудження злочину і особи, яка його вчинила, є лише в тому разі, якщо ця особа мала об'єктивну можливість обрати із наявних варіантів поведінки (хоча б із двох) незлочинний засіб досягнення поставленої мети. Таким чином, наявність відносної свободи вибору вчинку (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. В такому разі кримінальна відповідальність спроможна виступати засобом впливу на свідомість і волю людей і тим самим детермінувати їх поведінку в майбутньому. Отже, якщо людина свідомо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можливість зробити інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також попередження вчинення злочинів як цією особою, так й іншими.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є склад злочину.

В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона - це вчинення в реальній дійсності суспільне небезпечного діяння, а юридична - це передбаченість такого діяння в КК. Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін вчиненого. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.

Частина 3 ст. 2 КК передбачає, що ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

5. Як відзначалося, кримінальна відповідальність - це реакція держави на вчинений особою злочин. Така реакція знаходить своє вираження у певному правозастосовному акті органу держави - обвинувальному вироку суду. В зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається злочин, а процесуальною - обвинувальний вирок суду. Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

43. ОСОБЕННОСТИ ОСУЩЕСТВЛЕНИЯ ЗАЩИТЫ ПО ДЕЛАМ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

Закон предусматривает дополнительные гарантии охраны законных интересов несовершеннолетних.

В действующем уголовно-процессуальном законодательстве предусмотрен ряд норм, определяющих особый порядок рассмотрения дел о преступлениях несовершеннолетних, с учетом их возрастных особенностей и правового положения: ограниченную дееспособность и материальную ответственность, обязанности родителей и заменяющих их лиц по защите прав и интересов детей и т. д.

Необходимо подчеркнуть, что названные нормы права не заменяют, а дополняют общие правила судопроизводства, гарантирующие права обвиняемого.

Порядок производства по делам несовершеннолетних применяется и в случаях, когда лицо, совершившее преступление до достижения 18 лет, к моменту рассмотрения дела в суде достигло совершеннолетия или когда подсудимый обвиняется в ряде преступлений, из которых хотя бы часть совершена им в возрасте до 18 лет.

Первое, на что должен обратить внимание адвокат, принявший на себя защиту несовершеннолетнего обвиняемого, - правильность установления возраста подзащитного. Необходимость установления в законе минимального возраста лиц, привлекаемых к уголовной ответственности, обусловлена прежде всего тем, что возраст неразрывно связан со способностью лица отдавать отчет своим действиям и руководить ими. Поэтому привлечение малолетнего к ответственности за действия, опасность которых он не сознает, недопустимо. Закон содержит перечень обстоятельств, подлежащих установлению по делам несовершеннолетних. Первое из них - возраст несовершеннолетнего.

Число, месяц, год рождения могут устанавливаться свидетельством о рождении, паспортом либо протоколом осмотра свидетельства о рождении (паспорта). Если имеются противоречия между данными о возрасте, необходимо запросить сведения из органов загса по месту регистрации рождения. В ряде случаев может появиться необходимость в назначении экспертизы для установления возраста, основанием для которой является отсутствие документов, устанавливающих возраст.

Экспертиза может быть назначена и в случае, когда документы, устанавливающие возраст, вызывают сомнения, а основания их выдачи не сохранились.

Лицо считается достигшим возраста 14,16,18 лет не в день рождения, а по истечении суток, на которые приходится этот день, то есть со следующих суток.

Знание возраста несовершеннолетнего обвиняемого необходимо для решения главного вопроса: подлежит ли данное лицо уголовной ответственности за инкриминируемое ему деяние. Законодатель устанавливает два возрастных предела уголовной ответственности. По общему правилу уголовная ответственность наступает по достижении 16 лет, однако закон содержит перечень преступлений, за совершение которых уголовная ответственность наступает с 14 лет. Данный перечень является исчерпывающим и не может толковаться расширительно.

Следует иметь в виду, что ряд преступлений, ответственность за совершение, которых может наступить по достижении 16 лет, включает в себя в качестве составных частей преступления, ответственность за которые возможна начиная с 14 лет. Так, бандитизм, будучи сложным преступлением, может включать в себя кражу, разбой, убийство и т. п. Если в бандитизме участвовали лица в возрасте от 14 до 16 лет, то они несут ответственность не за бандитизм, а за убийство, разбой и другие конкретные преступления, ответственность за которые наступает с 14 лет и в совершении которых они принимали участие.

Законом предусмотрена возможность освобождения несовершеннолетнего от ответственности вследствие его отставания в психическом развитии, не связанном с психическим расстройством. Исключается применение к несовершеннолетним пожизненного лишения свободы и смертной казни, а само несовершеннолетие виновного признается обстоятельством, смягчающим наказание.

При осуществлении защиты адвокату необходимо обратить особое внимание на меру пресечения, избранную в отношении его несовершеннолетнего подзащитного, ибо задержание и заключение под стражу в качестве меры пресечения могут применяться к несовершеннолетнему лишь в исключительных случаях. Применение заключения под стражу соответствует требованиям закона лишь в том случае, когда с учетом совокупности обстоятельств, характеризующих содеянное (условия жизни и воспитания, особенности личности несовершеннолетнего, его отношение к содеянному, последующее поведение), данная мера пресечения представляется единственно возможной в данных условиях.

Законом адвокату предоставлена возможность заявить ходатайство об избрании в отношении его несовершеннолетнего подзащитного такой меры пресечения, как отдача под присмотр. Для того, чтобы данное ходатайство было мотивированным и достаточно обоснованным, адвокату необходимо располагать данными об отношении родителей, опекунов, попечителей к воспитанию, выяснить, имеют ли они возможность в силу состояния здоровья, характера работы и т. п. осуществлять присмотр. Необходимо также выяснить, имеются ли обстоятельства, свидетельствующие о злостном нарушении родительского долга (ст. 69, 73 СК РФ), об угрозе жизни или здоровью детей в семье (ст. 77 СК РФ). Аналогичные обстоятельства подлежат установлению и в отношении лиц, заменяющих родителей.

Несовершеннолетний Ш. и другие были привлечены к уголовной ответственности за совершение ряда преступлений. Расследование длилось несколько месяцев. Большинство обвиняемых, и среди них Ш., содержались под стражей. Защитник Ш. заявила ходатайство об изменении меры пресечения, ссылаясь на то, что дальнейшему ходу расследования это не помешает, что имеется положительная характеристика обвиняемого. Из показаний свидетелей видно, что образ жизни семьи и условия воспитания не вызывают опасений, что обвиняемый займется преступной деятельностью. Суд счел доводы защиты убедительными и пришел к выводу, что оснований для дальнейшего содержания Ш. под стражей нет. Мера пресечения была изменена на отдачу под присмотр родителям в судебном заседании*.

С сожалением приходится констатировать, что на практике мера пресечения «отдача под присмотр» применяется крайне редко. Причина этого, вероятно, заключается в том, что значительное число несовершеннолетних правонарушителей - члены так называемых «неблагополучных» семей и отдавать их под присмотр фактически некому.

В числе таких обстоятельств и те, которые так или иначе характеризуют личность подсудимого. Адвокат для наиболее полного осуществления защиты несовершеннолетнего должен выяснить условия его жизни и воспитания, причины и условия, способствующие совершению преступления. Для этого собираются данные относительно родителей (заменяющих их лиц), их образовании, профессии, моральных качествах, отношениях друг к другу, к детям, и т. д., изучаются материально-бытовые условия семьи, данные об отношении несовершеннолетнего к работе, учебе, сведения об успеваемости, круге интересов, времяпрепровождении и т. д. Если подросток к моменту совершения им преступления не учился и не работал, то выясняется, когда и по каким причинам он оставил учебу или работу, было ли это известно семье, инспекции по профилактике преступлений несовершеннолетних, как они на это реагировали.

Для изучения причин и условий, способствующих совершению преступления, должно быть выяснено, в чем конкретно состояли недостатки воспитания, кто за них ответственен (злостное нарушение родительских обязанностей или затрудненность их осуществления в силу, например, распада семьи, наличие других, смягчающих ответственность обстоятельств).

По делу несовершеннолетнего Г., осужденного Железнодорожным районным народным судом г. Улан-Удэ Бурятской Республики за кражу, было установлено, что одним из условий, способствовавших совершению им преступления, явилось то, что его отец, работавший преподавателем в шкале, систематически избивал жену и детей, в результате чего, сын вынужден был убежать из дому, что и явилось одной из причин совершения им преступления. Суд учел данные обстоятельства как смягчающие ответственность*.

Для выяснения данных, характеризующих личность подростка, адвокат может ходатайствовать о вызове в суд представителей с места его учебы или работы. В необходимых случаях суды должны предоставлять этим лицам возможность участвовать в исследовании доказательств, а также излагать мнения уполномочивших их организаций о подсудимом или его родителях, о принимавшихся мерах предупредительного, воспитательного характера и других обстоятельствах, связанных с выявлением и устранением причин преступлений и условий, способствующих их совершению. Указанные лица могу быть в соответствии с законом допрошены в качестве свидетелей, о чем выносится определение. В случаях выявления существенных недостатков в воспитании подростка, оказавшегося на скамье подсудимых, адвокату иногда целесообразно заявлять ходатайство о вызове в судебное заседание представителей общественности с места работы родителей несовершеннолетнего.

Адвокату также целесообразно в ряде случаев заявлять ходатайство о вызове в суд представителей инспекции по профилактике преступлений несовершеннолетних, если подсудимый до совершения преступления, находясь у них на учете, характеризовался ими положительно.

В силу прямого указания законодателя по делам несовершеннолетних обязательной является проверка версии о подстрекательстве или соучастии взрослого, также проверяется, не имели ли место заранее не обещанное укрывательство со стороны родителей или других лиц, недонесение, приобретение имущества, заранее добытого преступным путем. Выясняется, не имело ли место пьянство, употребление наркотиков, небрежное хранение оружия, создавшее условие для использования его при совершении преступления.

Необходимо учитывать, что подростки совершают преступления в основном в группе, под влиянием старшего. Вовлечение несовершеннолетних в преступную деятельность предполагает все виды физического насилия и психического воздействия, например: убеждение, запугивание, подкуп, обман, возбуждение чувства мести, зависти, других низменных побуждений, обещание приобрести или сбыть похищенное, дача совета о месте и способе совершения преступления или сокрытия следов преступления и т. д. Если такие обстоятельства по делам о преступлениях несовершеннолетних не установлены, то в случае совместного совершения преступления речь может идти лишь о соучастии.

Неполнота предварительного следствия в части проверки версии о наличии взрослых, вовлекших несовершеннолетних в преступления или иную антиобщественную деятельность, является основанием для возвращения дела на дополнительное расследование или основанием к отмене приговора.

Умственная отсталость несовершеннолетнего, не связанная с душевным заболеванием, - это значительное отставание от нормального для данного возраста уровня развития мыслительной, познавательной деятельности, запаса знаний и представлений, развития эмоционально-волевой сферы и т. д. Если имеются данные об этом, необходимо в целях полного установления обстоятельств, влияющих на характер ответственности, выяснить уровень (степень) умственной отсталости несовершеннолетнего, мог ли он полностью сознавать значение своих действий и руководить ими. В зависимости от уровня (степени) отсталости решается вопрос об освобождении от уголовной ответственности либо о смягчении наказания или применения вместо него принудительных мер воспитательного характера. Сведения о возможной умственной отсталости обвиняемого могут быть получены из показаний родителей, педагогов, сверстников, из характеристик, медицинских документов и т. п. Для решения вопроса о наличии и степени такой отсталости адвокат может ходатайствовать о проведении психологической либо комплексной психолого-психиатрической экспертизы.

На разрешение эксперта адвокатом могут быть поставлены следующие вопросы: имеется ли отклонение от нормального для данного возраста уровня развития, влекущее умственную отсталость, если имеется, то в чем выражается; нормальному уровню развития какого возраста соответствует психическое развитие данного лица; можно ли на основе данных психологии сделать вывод, что несовершеннолетний не осознавал полностью общественной опасности своих действий; в какой мере он мог руководить ими.

Одним из важных вопросов, требующих разъяснения, является назначение комплексной психолого-психиатрической экспертизы несовершеннолетних (КППЭН). На комплексную психолого-психиатрическую экспертизу могут быть направлены подростки с любой задержкой психического развития, но эта экспертиза только тогда имеет смысл, когда ее предметом будут задержки психического развития, которые, во-первых, не исключают вменяемости, во-вторых, не являются выражением психического заболевания, в-третьих, будут выражены настолько, чтобы повлиять на способность подростка понимать значение своих действий.

Вопрос о соответствии психического развития паспортному возрасту и способности в связи с этим понимать в полной мере значение своих действий и руководить ими имеет принципиальное значение, так как вновь возвращает нас к вопросу об ограниченной (уменьшенной) вменяемости, а решение этих вопросов направлено, по существу, на определение степени ответственности.

Решающими условиями психического развития несовершеннолетнего является наследственность, социальная среда, обучение, воспитание. Когда в материалах дела имеются данные о том, что несовершеннолетний слишком рано бросил учебу или совсем не занимался в школе, что он неоднократно дублировал классы, вполне допустимо предположить, что он отстает от сверстников в психическом развитии. В подобных случаях адвокат должен ходатайствовать перед следователем, судом о направлении подростка на судебно-психологическую экспертизу, если предшествующая ей судебно-психиатрическая экспертиза признала несовершеннолетнего психически здоровым.

При допросе не достигшего 16-летнего возраста несовершеннолетнего в качестве обвиняемого (подозреваемого) адвокат вправе ходатайствовать об участии педагога в указанном следственном действии. Адвокат может заявить ходатайство об участии педагога и при допросе несовершеннолетнего старше 16 лет, если есть основания полагать, что будет установлен факт его умственной отсталости, то есть имеются данные для ходатайства о назначении экспертизы для установления факта умственной отсталости несовершеннолетнего.

Законодателем расширен круг вопросов, которые должен разрешать суд при постановлении приговора несовершеннолетнему, в частности о возможности применения наказания, не связанного с лишением свободы, либо об освобождении от наказания в определенных законом случаях, поэтому адвокат должен обратить внимание суда на такую возможность. Существенны для положительного решения судом указанного выше вопроса такие обстоятельства, как совершение преступления под влиянием старших, второстепенная роль подростка в нем, положительные характеристики по месту учебы или работы, признание вины, чистосердечное раскаяние, возврат имущества потерпевшего или добровольное возмещение ущерба, совершение преступления впервые. Существенны также другие обстоятельства, относящиеся к личности виновного, в том числе и те, которые не указаны прямо в законе. Все вместе либо каждое в отдельности, они могут позволить адвокату убедить суд в целесообразности освобождения несовершеннолетнего от наказания с применением принудительных мер воспитательного воздействия либо о назначении наказания, не связанного с лишением свободы, или условного осуждения несовершеннолетнего.

Адвокат, осуществляющий защиту несовершеннолетнего, совершившего преступление, не представляющее большой общественной опасности, с учетом всех обстоятельств дела, может также ставить перед судом вопрос о применении к подсудимому принудительных мер воспитательного характера. Прекращение дела с непосредственным применением к подростку принудительных мер воспитательного характера может быть осуществлено в судебном заседании в результате рассмотрения дела.

86. Сам позов в цивільному судочинстві — це вимога до суду заінтересованої особи про здійснення правосуддя в цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою. В такій вимозі до суду вмішується також вимога позивача до відповідача, тому в теорії цивільного процесу позов розглядається по-різному: як єдине поняття для матеріального і процесуального права, що позов має дві сторони, — матеріально-правову і процесуально-правову; тільки як інститут процесуального права; як юридична категорія, що властива самостійно матеріальному і процесуальному праву.

Елементи позову. Його складові частини: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову буде та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову буде спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. В позовах про визнання в наявності чи відсутності правовідносин його предмет складають такі правовідносини — визнання наявності їх чи відсутності. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле приміщення

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК). Ними будуть: юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, тобто ті, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення сумісного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які стверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів по забезпеченню позову, зупинення провадження у справі, тощо.

Підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. Вони можуть бути правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі. До їх складу входять також факти, які обґрунтовують належність сторін до справи, що позивач і відповідач є суб'єктами прав і обов'язків спірних матеріальних правовідносин.

Пасивну підставу позову складають факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Це факти з приводу подання позову, які покликані обґрунтувати необхідність захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене чи оспорене, є загроза в його порушенні чи необхідність в зміні існуючих між сторонами правовідносин.

Змістом позову буде звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій з зазначенням способу судового захисту. Наприклад, в позові про виселення за неможливістю сумісного проживання предметом позову будуть спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставою позову — факти поведінки відповідача, що створюють неможливість сумісного проживання; зміст — вимога про постановлення рішення про виселення відповідача.

Питання про наявність змісту як самостійного елемента позову в теорії цивільного процесу спірне. Окремі автори, виділяючи в позові два елементи, стверджують, що предметом будуть певні правові вимоги позивача до відповідача, а підставою — фактичні обставини і суб'єктивне право, що породжує вимогу позивача до відповідача. Разом з цим, на їх думку, позов має дві сторони — вимогу до суду про захист права та вимогу позивача до відповідача. З порівняння зазначених положень вбачається, що процесуальна сторона позову — вимога до суду про захист права — не відображена ними в складових частинах позову. А це означає, що вимога позивача до суду про захист права складає третій елемент позову — його зміст.

Види позовів. У вимозі до суду про порушення його діяльності на захист права визначається і спосіб бажаного захисту, як результат, на досягнення якого спрямовується така діяльність. За способом процесуального захисту, який відображається в змісті позову, вони класифікуються: на позови про присудження (виконавчі), (actionescum condemnations), визнання (установчі) (actiones condemnations), перетворювальні (про конститутивне рішення).

Позови про присудження спрямовуються на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення (про стягнення позики, аліментів, відшкодування завданих збитків тощо). Позовами про присудження від суду вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують: присудження відповідача до виконання обов'язку в натурі і стягнення з нього завданих збитків, передбачених законом або договором, штрафу, пені тощо (ст. 6 ЦК).

Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням підтверджує наявність чи відсутність права і обов'язку (визнання права власності, авторства тощо).

Позов про існування певних правовідносин між сторонами буде позитивним, а про визнання відсутності їх — негативним.

Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення правових відносин (ст. 6 ЦК). Це позови про виділ частки з спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо. В юридичній літературі цей вид позовів називається ще конститутивним і до їх складу включаються: перетворювальні, які спрямовуються на здійснення через суд перетворювальних повноважень; позови про рішення, які замінюють волевиявлення обох сторін в спорі або тільки боржника; позови, в яких конститутивні дії виступають як елементи рішення. Заперечуючи наявність перетворювальних позовів, оскільки закон не наділяє суд нормотворчою діяльністю, одні автори допускають їх існування не як самостійного виду, а складової частини (підвиду) позовів про визнання. На думку інших, вони можуть бути також підвидом позовів про присудження, наприклад, позови про зміну періодичних платежів (ч. 4 ст. 231 ЦПК). Позови про виключення майна з опису спрямовані не на перетворення правовідносин, а на визнання за особою права на певне майно і виключення його з опису. А поділяючи спільне майно, суд не виконує перетворювальних дій, а визнає право за конкретною особою на певне майно і присуджує відповідача передати його позивачу. Отже, позови, які в юридичній літературі називаються перетворювальними, можуть бути віднесені до позовів про визнання або присудження і тому немає потреби виділяти їх в самостійний вид. Питання це суто теоретичне і для практики не має значення. Але деякі позови, що відносяться до цієї групи, мають істотну вагу для порушення судової діяльності на захист прав громадян і організацій. До них відносяться позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу та інші.

87. Цивільне процесуальне право – це сукупність правових норм, які регулюють діяльність та пов’язані з нею процесуальні правовідносини суду та інших учасників цивільного процесу, що виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах.

Цивільне процесуальне право має власні предмет і метод правового регулювання, які вирізняють його серед інших галузей права. Предметом цивільного процесуального права є процесуальна діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя – тобто сам цивільний процес, а також система цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантіями їх реалізації.

Процесуальною діяльністю суду є розгляд та вирішення цивільних справ в порядку цивільного судочинства справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, в порядку позовного, наказного та окремого провадження та по перевірці законності й обґрунтованості постановлених у справі рішень та ухвал. Для осіб, які беруть участь у справі процесуальна діяльність полягає у захисті суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів, а інших учасників процесу – у сприянні судові і особам, які беруть участь у справі, у здійсненні покладених на них законом процесуальних функцій.

Під методом цивільного процесуального права розуміють сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів та засобів впливу на відносини, які регулюються цією галуззю права та поведінку суб'єктів цих відносин.

Метод цивільного процесуального права за змістом є імперативно-диспозитивним. Він обумовлюється властивостями предмету цивільного процесуального права, правовим становищем суб’єктів цивільних процесуальних відносин та особливістю юридичних фактів, від яких залежить виникнення, розвиток та припинення цивільних процесуальних правовідносин.

Імперативний характер впливу на поведінку суб'єктів цивільних процесуальних відносин закріплюється у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання становить обов'язок вчинення конкретної активної поведінки суб’єкта цивільних процесуальних відносин. Заборона проявляється у забороні виконувати (вчиняти) певні дії. Примус - у впливі, який спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права. Імперативний спосіб проявляється у визначенні процесуально-правового становища суду та кола учасників цивільного процесу.

Диспозитивний характер визначається дозволом і правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на здійснення відповідної поведінки в межах, встановлених нормами цивільного процесуального права. Спосіб дозволу закріплюється в нормах, які визначають процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, діяльність яких характеризується принципом диспозитивності.

107. При видачі кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю особа, якій вручено це свідоцтво, приймає Присягу адвоката України такого змісту:

ПРИСЯГА

адвоката України

Я, _________________________________________________________,

беручи на себе обов'язки адвоката, урочисто клянусь:

у своїй професійній діяльності суворо додержувати законодавства України, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики, з високою громадянською відповідальністю виконувати покладені на мене обов'язки, бути завжди справедливим і принциповим, чесним і уважним до людей, суворо зберігати адвокатську таємницю, всюди і завжди берегти чистоту звання адвоката, бути вірним Присязі.

Адвокат ____________________________________________________

(прізвище та ініціали)

“__” _________ ___ року

Зобов'язання адвоката, дотримання яких він на себе бере, приймаючи Присягу, стосуються не тільки виконання ним професійних функцій - додержання законодавства, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики, професійних обов'язків, збереження адвокатської таємниці, а й дотримання ним загальнолюдських цінностей, котрі б сприяли виконанню конституційних задач адвокатури, підвищенню ролі адвокатури в суспільстві, - це зобов'язання бути завжди справедливим і принциповим, чесним і уважним до людей. Вжитий термін «завжди» підкреслює саме такий характер зобов'язань адвоката, тим більше, що він повторюється у присязі й стосовно збереження чистоти звання адвоката не тільки у часі (завжди), а й у просторі (всюди).

Присяга адвоката України, підписана адвокатом, зберігається в його особовій справі. Слід наголосити, що вона є обов'язковою складовою статусу адвоката, це закріплено у ч. 1 ст. 2 Закону «Про адвокатуру», де визначено, що адвокатом може бути громадянин України, який прийняв Присягу адвоката України. Вона приймається під час одержання свідоцтва особою, якій його вручено. Якщо протягом місяця з моменту прийняття рішення атеста-ційною палатою про видачу свідоцтва особа не складе Присяги і не отримає цей документ, рішення про його видачу анулюється (п. 32 Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури). Таким чином, особа не може отримати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю не склавши Присяги. Недотримання цього порядку є грубим порушенням Закону «Про адвокатуру» і підставою до анулювання свідоцтва (ст. 17 Закону). Слід зауважити, що особа, яка знаходиться під іншою присягою (наприклад, суддя, співробітник органів внутрішніх справ), не може прийняти Присягу адвоката України, отже й отримати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Особа не може скласти присягу адвоката України не усунувши перешкоди, пов'язані з несумісністю (п. 32 Положення).

Посилання в Присязі на обов'язковість дотримання Правил адвокатської етики міститься в тексті з моменту прийняття Закону. Самі ж правила з'явилися лише 1 жовтня 1999 р. В декількох судових рішеннях, прийнятих до вказаної дати, наголошувалося, що до адвокатів не можна застосовувати дисциплінарні стягнення за порушення правил адвокатської етики, оскільки таких не існувало.

Беручи на себе обов'язки адвоката, особа клянеться додержувати законодавство України, до цього ж її зобов'язують і правила адвокатської етики. Так, у своїй професійній діяльності він має дотримуватися чинного законодавства України, сприяти утвердженню та практичній реалізації принципів верховенства права та законності, вживати всі свої знання і професійну майстерність для належного захисту і представництва прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб (ст. 6). Вимагається також дотримуватися процесуального законодавства та іншого, зокрема яке регламентує поведінку учасників судового процесу, поводитись гідно і коректно; заборонено пред'являти позовні вимоги, складати інші процесуальні документи, що свідомо для адвоката не грунтуються на чинному законодавстві, схиляти підзахисного, сторони, свідків до давання завідомо неправдивих пояснень, свідчень (ст. 53). Адвокат не повинен полишати без уваги порушення закону (ст. 54), йому заборонено приймати доручення, якщо засоби досягнення результату, на яких наполягає клієнт/є протиправними (ст. 22).

Виконуючи професійні обов'язки, адвокат повинен забезпечити високий рівень підготовки, фундаментальні знання чинного законодавства, практики його застосування, опанування тактики, методів і прийомів адвокатської діяльності, ораторського мистецтва, надавати правову допомогу компетентне і добросовісно (ст. 10).

Адвокат має бути принциповим у виконанні своїх професійних обов'язків, відстоюванні професійних прав та їх ефективному використанні в інтересах клієнтів (ст. 5 Правила адвокатської етики вимагають від адвоката бути чесним і порядним, причому не тільки у професійній діяльності, а й у приватному житті, не вдаватися до омани, погроз, шантажу, підкупу (ст. 11), сумлінно ставитись до виконання прийнятих на себе доручень (ст. 52).

Професія адвоката вимагає від своїх представників відданості високому призначенню професії, благородства та людяності (ст. 51).

Своєю діяльністю адвокат повинен стверджувати повагу до адвокатської професії, її сутності і громадського призначення; він не може вчиняти дій, спрямованих на підрив престижу адвокатури (ст. 12) або таких, що порочать честь, гідність чи ділову репутацію інших адвокатів (ст. 72). У своєму приватному житті адвокат також повинен дотримуватися закону, не вчиняти правопорушень і не сприяти зумисно їх скоєнню іншими особами (ст. 6), забезпечувати високий рівень культури поведінки, поводити себе гідно, стримано, тактовно, мати пристойний зовнішній вигляд (ст. 13).