25. Єдність навчання, виховання та розвитку як предмет дослідження вітчизняних і зар. Вчених.

Виховання — один із чинників, під впливом якого здійснюється розвиток дитини.

Передусім виховання спрямовується на створення умов для розвитку успадкованих фізичних особливостей і при­родних задатків та набуття нових рис і якостей, що фор­муються впродовж життя людини.

Успадковані людиною задатки розвиваються тільки у процесі її виховання: правильне виховання сприяє розвит­кові навіть дуже слабко виражених задатків, неправиль­не — гальмує його.

Виховання не лише визначає розвиток, а й само зале­жить від нього, постійно спирається на досягнутий рівень розвитку.

Виготський Лев Семенович (1896—1934) — російський психо­лог, автор культурно -історичної теорії розвитку людини, відомий теоретик психології. Його праці мали значний вплив на розвиток суміжних з психологією наук — дефектології, мовознавства, етнографії та ін.

Ефективність розвитку і формування особистості під­вищується за умови, що вона стає не лише об'єктом, а й суб'єктом виховання. Тільки ті виховні впливи, які вира­жають потребу самої дитини і спираються на її активність, цінні як виховні й забезпечують її розвиток.

Скільки дітей — стільки й порад. Отримавши відповід­ні орієнтири, педагоги виводять учнів на оптимальний ре­жим навчання, і ті швидко адаптуються до нових обста­вин.

У зарубіжній педагогіці та психології домінують погля­ди, що люди народжуються добрими або злими, чесними або брехливими, що людині від природи властива агресив­ність, жорстокість та інші негативні моральні якості (М. Монтессорі, К. Лоренц, Е. Фромм, А. Чічерліх). Такої позиції дотримуються представники біологічного напря­му в педагогіці.

Представники соціологічного напряму (Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д, Дідро та ін.) вважали, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є сере­довище, а головним — вплив домашнього середовища. Йдеться про те, що школа нічого не може вдіяти, якщо дитина живе в несприятливих домашніх умовах.

Представники біосоціологічного напряму дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та ін.) мають біологічну природу, а спрямованість, інтереси, здібності особистості формують­ся як явище соціальне.

Залежно від поглядів на роль спадковості чи середови­ща в розвитку особистості, представники цих педагогічних теорій відводять і різну роль процесові виховання в роз­витку особистості: від визнання його цілковитого безсилля (за несприятливих умов середовища) і пасивного пряму­вання за розвитком (Ж. Піаже) до активного втручання в поведінку людини (жорстка «поведінкова інженерія» Б. Скіннера).

26. Псих-я навч., її змістовні хар-ки. Провідні теорії навч.

Ефективність процесу навчання залежить від психо­логічної підготовленості учнів до навчально-пізнавальної ді­яльності, яка передбачає: усвідомлення учнем мети навчан­ня, що стимулює його навчально-пізнавальну діяльність; фі­зіологічну і психологічну готовність до навчання; бажання вчитися та активність у процесі навчання, вміння зосереди­тися на навчальній діяльності; належний рівень розвитку.

Організовуючи навчально-пізнавальну діяльність уч­нів, педагоги повинні використати такі сприятливі момен­ти позитивного ставлення учнів до навчання: наукові знання зацікавлюють учнів, а вчитель створює ситуації, якими вони захоплюються; наукові знання, вміння і на­вички практично значущі для учня в різних життєвих си­туаціях і тому викликають позитивне ставлення до них; навчальна діяльність викликає емоції, бажання долати труднощі, спробувати власні сили в оволодінні навчальним матеріалом; висока оцінка наукових знань у суспільстві збагачує мотиваційне тло навчальної діяльності учнів; колективний характер навчальної діяльності створює спри­ятливу атмосферу і прагнення посісти відповідне місце се­ред однолітків; почуття власної гідності є важливою пере­думовою позитивного ставлення до навчання; успіхи в нав­чанні спонукають до навчальної діяльності; справедлива оцінка здобутків учня в навчанні стимулює його позитив­не ставлення до навчання.

Дитина за своєю природою — істота допитлива, праг­не пізнати невідоме, їй притаманні нормальна увага, уя­ва, пам'ять, мислення та інші психічні якості. Все це є за­порукою успішного навчання в школі.

Внутрішній процес засвоєння знань складається з та­ких ланок: сприймання — осмислення і розуміння — уза­гальнення — закріплення — застосування на практиці.

Сприймання — відображення предметів і явищ навколишнього світу, що діють у даний момент на органи чуття людини.

Осмислення навчального матеріалу — процес мислительної ді­яльності, спрямований на розкриття істотних ознак, якостей пред­метів, явищ і процесів та формулювання теоретичних понять, ідей, законів.

Розуміння — мислительний процес, спрямований на виявлення істотних рис, властивостей і зв'язків предметів, явищ і подій дійс­ності.

Узагальнення — логічний процес переходу від одиничного до за­гального або від менш загального до більш загального знання, а також продукт розумової діяльності, форма відображення загаль­них ознак і якостей явищ дійсності.

Закріплення знань, умінь і навичок — спеціальна робота вчите­ля щодо реалізації дидактичного принципу міцності засвоєння уч­нями навчального матеріалу.

Застосування знань, умінь і навичок — перехід від абстрактного до конкретного.

Мотиви навчально-пізнавальної діяльності учнів кла­сифікують як пізнавальні та соціальні.

Пізнавальні мотиви закладені в самому процесі нав­чання: допитливість, інтерес до знань, потреба в розумо­вій діяльності, у пізнанні, у розширенні знань про навко­лишню дійсність, різноманітні Інтелектуальні почуття (здивування, сумнів), прагнення здобути нові знання й на­вички, застосовувати, вдосконалювати свої пізнавальні можливості, інтелектуальні здібності.

Соціальні мотиви навчальної діяльності за своїм похо­дженням і змістом ніби виходять за межі суто навчального процесу і пов'язані з широкими суспільними взаємовідно­синами дітей (широка соціальна мотивація), а саме: соці­альні мотиви, комунікативні мотиви, мотиви утилітарні, мотиви тривожності, мотиви, пов'язані з потребою у само­вихованні.

28. Соц. Перцепція. Специфіка соц. Перцепції вчителя в залежності від віку учнів.

Внешние явления, воздействуя на наши органы чувств, вы­зывают субъективный эффект в виде ощущений без какой бы то ни было встречной активности субъекта по отношению к воспринимаемому воздействию. Способность ощущать дана нам и всем живым существам, обладающим нервной системой, с рождения. Способностью же воспринимать мир в виде образов наделены только человек и высшие животные, она у них скла­дывается и совершенствуется в жизненном опыте.

Еще одно отличие восприятия в его развитых формах от ощу­щений состоит в том, что итогом возникновения ощущения явля­ется некоторое чувство (например, ощущения яркости, громко­сти, соленого, высоты звука, равновесия и т.п.), в то время как в результате восприятия складывается образ, включающий ком­плекс различных взаимосвязанных ощущений, приписываемых человеческим сознанием предмету, явлению, процессу. Для того чтобы некоторый предмет был воспринят, необходимо совершить в отношении его какую-либо встречную активность, направ­ленную на его исследование, построение и уточнение образа. Для появления ощущения этого, как правило, не требуется.

Восприятие, таким образом, выступает как осмысленный (вклю­чающий принятие решения) и означенный (связанный с речью) синтез разнообразных ощущений, получаемых от целостных пред­метов или сложных, воспринимаемых как целое явлений. Этот синтез выступает в виде образа данного предмета или явления, который складывается в ходе активного их отражения.

В восприятии формы предметов принимают участие три ос­новные группы факторов:

1. Врожденная способность нервных клеток коры головного мозга избирательно реагировать на элементы изображений, име­ющие определенную насыщенность, ориентацию, конфигура­цию и длину.

2. Законы образования фигур, форм и контуров, выделенные гештальтпсихологами и описанные выше.

3. Жизненный опыт, получаемый за счет движений руки по контуру и поверхности объектов, перемещения человека и час­тей его тела в пространстве.

В восприятии величины предметов принимают участие мыш­цы глаз и руки (в том случае, когда с ее помощью человек ощу­пывает предмет), ряда других частей тела. Чем больше сокра­щается или расслабляется мышца, прослеживающая предмет по его контуру или поверхности, тем большим кажется человеку и сам предмет. Следовательно, восприятие величины коррелиру­ет со степенью сокращения следящих за ним мышц. В этом, в частности, проявляется роль деятельности в восприятии.

Механизм восприятия человеком времени часто связывают с так называемыми «биологическими часами» — определенной последовательностью и ритмикой биологических обменных про­цессов, происходящих в организме человека. В качестве наибо­лее вероятных кандидатов на роль биологических часов назы­вают ритм сердечной деятельности и метаболизм (обменные про­цессы) тела. Последнее частично подтверждается тем, что при воздействии медикаментов, влияющих на скорость обменных процессов, восприятие времени может меняться. Например, хи­нин и алкоголь чаще всего замедляют субъективно восприни­маемый ход времени, а кофеин ускоряет его.