13. Кризове втручання як модель соцыальноъ роботи

Інтенсивний догляд (опіка) — стратегія втручання, яка передба­чає перенесення відповідальності за стан клієнта на професіона­лів, які здійснюють догляд, організацію розв'язання його проблем, вилучення клієнта із стресогенного оточення, зниження рівня збудження і стресу, налагодження відповідних стосунків з ним, ви­яв турботи, теплого ставлення.

Такий метод догляду використовують, наприклад, со­ціальні служби для жінок, які зазнали насилля в сім'ї. У кризових центрах або притулках працівники застосовують одночасно методи індивідуальної та групової роботи. Нап­риклад, у групах самодопомоги жінки мають змогу при­йняти оптимальні для них рішення, спираючись на досвід інших учасниць.

Перед здійсненням інтенсивного догляду соціальний працівник повинен з'ясувати: якою мірою клієнт потерпає від несприятливих умов; силу його волі і зміст прагнень; характер небезпек, які загрожують клієнту, і можливі неприємні зміни в його житті, якщо не здійснити втручан­ня; наявність у клієнта можливості для самодопомоги; ймовірні наслідки втручання; прогнозовані шанси розв'я­зання проблеми у перспективі; оцінювання стану клієнта його найближчим оточенням, громадськістю.

Детальне вивчення цих питань допомагає розробити перспективну програму інтенсивного догляду, коригуван­ня її за потреби. Під час діагностичної роботи необхідно визначити орієнтири (бажані та можливі зміни), межі не­обхідної і достатньої підтримки.

Для успішного кризового втручання соціальний праців­ник має співпрацювати з іншими спеціалістами і службами, виявляти постійну активність, своєчасно й ефективно реа­гувати на зміну ситуації, зосереджуватися на головному напрямі розв'язання проблеми. Наприклад, втручання в сім'ю, що переживає кризу, не повинно обмежуватися мо­ральною, психологічною допомогою їй. Його необхідно здій­снювати в поєднанні з іншими формами соціальної роботи.

Нині в Україні функціонують служби, де жінки або ді­ти, що зазнали насильства, можуть отримати різноманітну кваліфіковану допомогу, здійснювану в режимі кризового втручання (рис. 1.4).

Розвиток кризи залежить від сили і тривалості впливу психотравмуючої події, а також діяльності, спрямованої на його пом'якшення, нейтралізацію. Основне завдання соціальних працівників полягає передусім у відновленні зв'язків людини, яка перебуває в кризі, із соціальними системами З цією метою слід детально роз'яснити клієн­тові його стан, розкрити захисні механізми, внутрішні і зовнішні (матеріальні, соціальні) ресурси, що допомагає йому осмислити свою проблему, прийняти оптимальні рішення щодо її подолання, особисто вжити необхідних за­ходів, не покладаючись на сторонню допомогу. Соціаль­ний працівник має допомогти клієнту зрозуміти необхід­ність неминучих у його життєвій ситуації дій, а не нав'язу­вати своє бачення ситуації. Залучення зовнішніх ресурсів передбачає інформування клієнта про наявні послуги, можливі пільги і матеріальні засоби, координацію дій за­лучених до допомоги спеціалістів, зв'язок із сім'єю тощо.

Іноді соціальним працівникам доводиться застосовува­ти кризове втручання у значних масштабах. Наприклад, після розстрілу школярів в одній із шкіл штату Колорадо або після зруйнування торговельного центру в Нью-Йорку американські соціальні працівники у своєму намаганні підтримати, вселити надію великій кількості людей вико­ристовували засоби масової інформації.

Задля подолання кризи у громаді соціальні працівники організовують збори, мітинги, жалобні процесії, учасники яких отримують змогу висловити свої болі, тривоги, що допомагає зарубцюванню їхніх життєвих ран.

Стратегія кризового втручання висуває певні вимоги до соціальних працівників. Передусім вони повинні мати високий кваліфікаційний рівень, бути готовими за потре­би вступити в конфронтацію з фахівцями, діяльність яких може пригнічувати клієнта.

Кризове втручання потребує особливої уваги до дотри­мання етичних норм г професійних цінностей соціальної роботи. Соціальні працівники, використовуючи владу від імені клієнта, відстоюючи його права (наприклад, для за­хисту дітей від насилля родини), не повинні перевищувати владних повноважень. Водночас вони мають дбати, щоб не було дискримінації клієнтів у соціальній службі або певної групи в громаді. Адже відомі випадки, коли під час кризо­вого втручання відбувалося нав'язування поглядів соці­ального працівника тим клієнтам, які належать до інших етнічних, соціально-економічних, вікових груп. Наприк­лад, їм буває непросто представляти права дитини з пози-

цій самої дитини, а не з позиції сконструйованих доросли­ми потреб дітей. Вдаючись за необхідності до директивних дій, вони мають бути переконані, що клієнт визнає їх пра­во на такі відносини, хоч часто переконатися в цьому важ­ко. Не варто вдаватися до кризового втручання за відсут­ності відповідних ресурсів (кваліфікованого персоналу, належного приміщення для конфіденційного консульту­вання, альтернативних служб догляду за дітьми, кризових центрів, у яких можна розмістити потерпілих, тощо).

Неефективне кризове втручання за постійних криз, що послаблюють і підточують здоров'я, а також довготрива­лих психологічних проблем. У таких випадках потрібна довготривала допомога (надання відповідних послуг і ро­бота з розвитку).

Загалом кризове втручання є системою методів соці­альної роботи, спрямованої на підтримку клієнта, який пе­ребуває у кризовій ситуації, а також на допомогу клієнто­ві у подоланні певної проблеми. Головна мета його полягає у сприянні позитивному розвитку клієнта через усвідом­лення ним проблеми та її наслідків, активізацію особистіс-них ресурсів для задоволення нагальних потреб.