20. Порядок визначення середньої та маржинальної собівартості продукції та їх значення для прийняття управлінських рішень.

Для визначення собівартості одиниці продукції розрізняють се­редні та маржинальні (граничні) витрати. При цьому середні — це витрати на виготовлення усередненої одиниці продукції, які роз­раховуються діленням загальної суми витрат на кількість виготов­леної продукції. Маржинальні витрати — це додаткові витрати, що виникають при виготовленні додаткової одиниці продукції і розраховуються як різниця між собівартістю наступної одиниці продукції та її попередньої одиниці.

Відповідно, якщо середні витрати на одиницю продукції визна­чаються діленням сукупних операційних витрат за певний період на обсяг виробництва продукції в натуральному вимірі, то маржи­нальні — як частка від ділення приросту сукупних витрат на при­ріст обсягу виробництва на гранично малу величину.

Найчастіше маржинальні витрати прямо залежать від змін­них витрат, адже саме останні змінюються під впливом розши­рення або зменшення обсягу діяльності. Однак не слід ототож­нювати маржинальні й змінні витрати, бо за певних обставин до маржинальної собівартості можуть включатися і постійні витрати.

Концепція маржинальних витрат відповідає концепції приріст-них витрат, тобто витрат на додаткову партію продукції. Ця кате­горія витрат є більш вагомою, з точки зору прийняття управлін­ських рішень, адже менеджера цікавить передусім інформація про ефективність його дій стосовно зміни обсягу виробництва в цілому, а не конкретної одиниці продукції.

Основна різниця між маржинальними та прирістними витра­тами полягає в тому, що перші відображають додаткові витрати на виробництво однієї додаткової одиниці продукції, а другі — витрати на виробництво партії додаткових одиниць продукції.

Маржинальна собівартість нижча за середню. Загальна маржинальна собівартість визначається різницею між двома ве­личинами повної собівартості, які відповідають двом різним рів­ням виробництва, і повинна складатися лише зі змінних витрат, оскільки економія є на постійних витратах.

22. Порядок визначення операційного прибутку в системах калькулювання за повними та змінними витратами.

21. Сутність калькулювання за змінними витратами.

Якщо традиційний підхід до методів обліку витрат, який роз- глядався у темі 3, був спрямований на удосконалення калькулювання та контроль витрат за окремими видами готової продукції, то ринковий підхід до методів обліку основну увагу зосереджує на забезпеченні у кожному звітному періоді контролю за розміром витрат, обсягом готової продукції та результатом від її реалізації, тобто здійснюється ланцюгова залежність: Калькулювання собівартості продукції за цими методами відбувається на рівні прямих (змінних) витрат, а постійні витрати розглядаються як єдине ціле і не відносяться на конкретний вид продукції, а включаються до фінансового результату в період їх виникнення. Відповідно залишки незавершеного виробництва оцінюються лише за змінними витратами. Порівняльна характеристика калькулювання собівартості продукції за повними і змін­ними витратами наведена на рис. 4.1. Основними перевагами ринкових методів обліку є їх гнучкість та простота практичного застосування для короткострокового прогнозування.

Необхідно ознайомитися з особливостями та перевагами основного представника «ринкових» методів обліку витрат — методу директ-кост (директ-костинг). Директ-костинг — це система управлінського обліку, яка базується на класифікації витрат на змінні та постійні і включає в себе облік витрат за їх видами, місцями виникнення й носіями, облік результатів виробничої діяльності, а також аналіз витрат і результатів для прийняття управлінських рішень. Основні ідеї директ-костингу були розроблені у 1936 р. у США, а його фактичне впровадження відбулося у 1953 р. У Великобританії цей метод дістав назву «marginal costing» — облік маржинальних витрат, а у Франції — «la comptabilite»— маржинальний облік. У США під час характеристики цього методу часто зустрічається термін «veriable costing» — облік змінних витрат. Усі ці терміни характеризують сутність директ-костингу, що полягає у поділі витрат на змінні та постійні, і, відповідно, у визначенні собівартості продукції через калькулювання лише змінних витрат. Що ж стосується поняття директ-костинг як обліку прямих витрат, то воно виникло не випадково. На ранніх стадіях практич­ного застосування цього методу у собівартість продукції включалися лише прямі виробничі витрати, а всі види непрямих витрат списувалися безпосередньо на фінансовий результат. Як наслідок, загальна сума змінних витрат збігалася із сумою прямих витрат, що й знайшло відображення у назві методу. Оскільки на пізніших стадіях розвитку директ-костинг почав передбачати облік собівартості не тільки в частині прямих змінних витрат, то спостерігається деяка умовність цієї назви.