Тема 7. Українська діаспора
Українська діаспора, хвилі міграції українців: історична ретроспектива.
Діаспора в Росії та країнах колишнього СРСР
Українська діаспора в європейськиї країнах, країнах Північної і Латинської Америки та Австралії.
Українська діаспора, хвилі міграції українців: історична ретроспектива.
Діаспора - це будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність.
В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком її умовно поділяють на східну і західну. Східна діаспора утворювалася шляхом переселення українців до внутрішніх губерній Російської імперії, пізніше - до республік колишнього СРСР. Західна діаспора також утворювалася масовими хвилями. В основному їх три: з останньої чверті XIX ст. до початку першої світової війни; між двома світовими війнами; після другої світової війни.
Українська діаспора, розсіяна по всьому світові, являє собою могутній етнічний кущ, котрий живиться культурою материнського регіону України. І можна без перебільшення стверджувати, що від того, як проходитимуть етнокультурні процеси в Україні, багато в чому залежить життя української діаспори: як східної, так і західної.
Першу хвилю української еміграції (друга половина ХІХ ст. ‑ початок Першої світової війни) історики називають трудовою. Вона була зумовлена переважно соціально-економічними причинами. В цей період основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці.
1861-й вважається роком початку масової імміграції українців, яка тривала до 1914 року і привела за океан понад 180 тисяч українців. Переважну більшість становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. В Канаді відкривалися українські школи, видавалися українська газета в Канаді - "Червоний прапор", в 1910 р. українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу.
Емігранти прагнули зберегти свою національну своєрідність, культурні та побутові особливості. Навіть території, де вони жили отримували українські назви: Київ, Галич, Карпати, Коломия, Сірко, Хмельницький, Прут, Січ, Козак та інші. У багатьох провінціях діяли школи, які носили імена Т. Шевченка, М. Лисенка, І. Франка.
У серпні 1914 р. вибухнула перша світова війна, що перервала процес української еміграції та її зв'язки з рідним краєм.
Отже, основним суб'єктом першої міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини. Перші українські переселенці, стали основоположниками найчисельнішої української діаспори за кордоном. Вони довели міцність національної самобутності українського народу і стали плацдармом, на який згодом хлинули нові хвилі української діаспори.
Період між двома світовими війнами вважається періодом другої хвилі української еміграції. Ця хвиля отримала назву політичної еміграції. Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки.
Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200 - 250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації. За сім років вони оформилися в таборах для "переміщених осіб" в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації.
Емігрантами були люди переважно молодшого та середнього віку, які належали до інтелігенції. Вони розселилися переважно в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччині, добиралися також до Франції. Ця категорія емігрантів принесла до українських етнічних громад дух непримиренності й ворожості, особливо до тих, хто не поділяв їх політичних поглядів. Нереалізована ідея самостійності України надавала їхнім суперечкам особливої гостроти. Іншу частину емігрантів становили здебільшого великі й середні землевласники та члени їх родин, колишніх володарі промислових підприємств, торговці, священнослужителі, інтелігенти, люди вільних професій. Тобто всі ті, що не змогли змиритися з конфіскацією приватної власності, націоналізацією їхніх заводів і фабрик.
Говорячи про другу хвилю української еміграції, слід відзначити таке явище як рееміграція. Вона полягала в тому, що у багатьох емігрантів з'явилася надія, що на Радянській Україні можна побудувати справедливе, демократичне суспільство. Тому на початку 20-х років почалася рееміграція на Україну. Особливо помітною вона була з Франції та США. Але більшість із них, хто залишився на Україні у 30-ті роки були репресовані.
Таким чином, українці другої хвилі української еміграції відрізнялися від перших своїх попередників тим, що були освіченими людьми.
Друга світова війна та її наслідки викликали третю хвилю масової української еміграції, майже винятково політичну. Починаючи з 1947 року, Америка лише раз відчиняла двері для емігрантів з Європи. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Серед них було чимало "остарбайтерів" - людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УПА, ветерани української дивізії "Галичина", яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами.
Власне третя хвиля тривала з 1947 по 1953 рік. Упродовж цього короткого часу до Канади приїхали 37 тисяч українських емігрантів, а у Сполучені Штати Америки - 180 тисяч. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих емігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави. Вони постійно виступали проти русифікації української мови й культури.
У 1970-х на початку 1980-х років із політичних мотивів із СРСР, в тому числі з України, було дійсно виселено велику групу так званих дисидентів, переважно творчих працівників. Вони оселилися в країнах Америки і Східної Європи. Дисидентство відкрило цілу смугу української еміграції, надало їй суто політичного характеру.
У другій половины ХХ ст. посилився відплив з України сектантських сімей. Близько тисячі українських осіб з Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Рівненської областей виїхало до США. Це були переважно віруючі християни п'ятидесятники та багатодітні сім'ї. В основному вони зупинилися в місті Рочестері та його околицях. За допомогою своїх земляків-одновірців за короткий період вони включилися в політичне та релігійне життя.
Слід відзначити, що третя хвиля української еміграції стала найчисельнішою. Українська діаспора в Канаді створила сильну громадську та релігійну спільноту - Конгрес українців Канади, який є членом Світового конгресу українців.
Велика кількість цих нових емігрантів знайшла пристановище у США (80 тис.), Великобританії (35 тис.), Австралії (20 тис.), Бразилії (7тис.), Аргентині (6 тис.), Франції (10 тис.) та інших.
Четверта хвиля міграції припала на кінець ХХ ст. і мала, передусім, соціально-економічний характер. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу легше знайти роботу за кордоном.
Початок четверта хвиля українських емігрантів бере з 1985 року (з початку горбачовської перебудови), коли представники з України почали приїжджати в Канаду. Новоспечені емігранти, намагаючись влитися в закордонне суспільство, часто не знаходили спільної мови з представниками старої еміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова - російська. Крім того, сьогоднішні причини еміграції людей з України відрізняються від колишніх. Так, попередні покоління залишали Батьківщину, котра перебувала під владою чужинців, а тепер українці мають власну державу. Об'єктивно держава дуже зацікавлена у кваліфікованих, працьовитих, патріотичних кадрах, однак не може знайти їм достойного застосування.
Сьогоднішніх представників четвертої хвилі української еміграції можна розділити на кілька групп. По-перше, це ті, хто узяв громадянство іншої країни. Більшість цих людей поїхали за матеріальним статком і вирішили викреслити Україну зі свого життя. По-друге, це – заробітчани. Ці люди зберігають українське громадянство, вони збираються обов'язково повернутись на Батьківщину. Цікаво, що серед завдань, які вони ставлять перед собою, особливо часто зустрічаються: заробити початковий капітал для власної справи в Україні та дати дітям гарну сучасну освіту. По-третє, це - інтелектуальні заробітчани. Ті, хто працює за контрактом в університетах, наукових лабораторіях, аналітичних центрах тощо. Після кількох років роботи за кордоном вони несуть в Україну новий інтелектуальний продукт, нові знання і технології.
Найсерйозніша проблема четвертої міґраційної хвилі, особливо нелегальних міґрантів, – правова незахищеність як з боку нашої держави, так і з боку країн їхнього перебування. А якщо зважити на масштаби цього явища, то можна хіба що здогадуватися про глибину соціально-психологічних деформацій українських міґрантів за кордоном та їхніх сімей в Україні.
Структура нашого суспільства не може вважатися повноцінною, оскільки численний прошарок із представників середнього класу формується за кордоном з трудових міґрантів. І хоч нас намагаються запевнити, що міграція має позитивні наслідки, зокрема, додаткове спрямування в Україну значних фінансових потоків, ми втрачаємо найцінніше – своїх людей. Міграція негативно позначається і на міжнародному іміджі України – адже українські мігранти, зокрема, в країнах Західної Європи, асоціюються насамперед з феноменом заробітчанства, як дешева робоча сила. Тоді як українці – не лише працелюбна, а й талановита нація, яка має бути гідно оцінена на світовій арені.
Дещо полегшити долю українських заробітчан-емігрантів намагається міністерство праці України. Воно уже уклало угоду про взаємне працевлаштування з багатьма країнами, серед яких - Польща, Литва, Латвія, Словаччина, а також Греція і Португалія. Всього діаспора четвертої хвилі складає від 2 до 7 мільйонів.
Еміграція четвертої хвилі - процес об'єктивний ще не лише через важкий економічний стан, а й через те, що переїзди з однієї країни до іншої є нормою цивілізованого життя. Найгострішою їхньою проблемою є розпорошеність і неорганізованість.