Виникнення і розвиток некласичних філософських вчень (хіх-хх ст..

П л а н

1. Характеристика сучасної філософської парадигми.

2. Марксизм: класичний і більшовицький етапи.

3. “Філософія життя”. Ф.Ніцше.

4. Позитивізм і постпозитивізм.

5. Філософія психоаналізу і неофрейдизм.

6. Проблема людини в екзистенціалізмі.

7. Неотомізм і тейярдизм.

ЛІТЕРАТУРА

Губман Б.Л. Современная католическая философия: человек и история. – М., 1988.

Іщенко Ю. Класичне та некласичне у філософії К.Маркса // Філософська та соціологічна думка. 1995. № 1-2.

Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов. – М., 1990.

Ницше Ф. Антихристиянин // Ницше Ф. Сочинения. В 2-х тт. Т.1,2. – М.: 1990.

Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. – К., 1993.

Сартр Жан-Поль. Экзистенциализм – это гумманизм // Сумерки богов. М., 1990.

Тейяр де Шарден. Феномен человека. – М., 1978.

Фрейд З. Основы психоанализа. – М., 1990.

Фрейд З. О психоанализе. По ту сторону принципа удовольствия. Я и Оно // Психология бессознательного. – М., 1990.

Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов. – М., 1989.

Філософія. Підручник. – К., 1995. – С. 128-185.

Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. – Лекція 8.

Основним принципом був принцип тотожності мислення і буття, що застосовувався у всій раціоналістичній філософії. У ХХ ст. починає формуватися нова філософська парадигма, яка раціоналізмові протиставляє ірраціоналізм, об’єктивізму – суб’єктивізм, натуралістичному сцієнтизму – гуманізм, механістичному детермінізму – волюнтаристський гуманізм, механістичний унітарності буття – вітальний життєвий порив, “несвідомих потягів” тощо.

Філософія за всю свою історію стає світовою філософією – її провідні напрями набувають статуту світових. Планетарність сучасної філософської парадигми аж ніяк не означає її “космополітизації”. Навпаки, сучасна планетарна філософська симфонія звучить як могутня поліфонія етнонаціональних світоглядних ментальностей. Все істотнішими стають у сучасному визначенні суті філософського знання етнонаціональні характеристики: французький, німецький, іспанський, арабський екзистенціалізм. Німецьке, французьке, англо-американське, італійське неогегельянство. Чим ширший рівень планетарності, тим глибший етнонаціональний зміст.

При підготовці першого питання слід виходити з того, що філософська система марксизму-гуманістичний матеріалізм, для якого людина є людською природною істотою, а природа для людини є об’єктом вивчення (природознавство), об’єктом естетичної творчості (мистецтво), об’єктом практики. Людина, у марксизмі, ставиться до самої себе як до вільної універсальної істоти, свідомість і воля якої спрямовані на перетворення природи як додаток до себе. Тому не людина є частиною природи, а природа є частиною і продовженням людини. Якщо у філософії Відродження – людина є вершина природи; у філософії Нового часу – людина є частина природи; у Фейєрбаха людина є центр природи, то у Маркса – природа є частина людини.

Універсальність людини виражається у її свідомості (як у Гегеля, Фіхте), не у її природних якостях (як у Фейєрбаха), а її суспільній природі. Людина не частина природи, а навпаки, тому що людина зробила природу об’єктом своєї перетворюючої діяльності – процесу “олюднення природи”. У діалозі “людина – природа” абсолютно переважаюча роль належить людині; учасники цього діалогу – єдині діючі закони об’єктивного світу виключають будь-які сили надприродного світу (Бога, Духа). Практика як процес “олюднення” природи, який утверджує людину над природою – центральна категорія філософії марксизму.

У цьому духовна трагедія марксизму, який природу залишив без Бога, світ – без Духа, людину – без душі. Тому бездушна людина, бездуховною діяльністю привела до загибелі бездуховний світ, створений за його “безбожною” теорією.

Вважається, що основним надбанням марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності (єдність і боротьба протилежностей, взаємоперехід кількості і якості, заперечення заперечення) були сформовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розумів діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. У марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але взаємопов’язаних формах – об’єктивна і суб’єктивна. Перша з них – це діалектика розвитку самого об’єкта, тоді як суб’єктивна діалетика – це відтворення у свідомості людини діалектики об’єктивної.

Ділектика у марксизмі – це по суті діалог “людина – природа”, який взаємозбагачує учасників і гармонізує їх позиції. Гуманізація (олюднення) природи супроводжується натуралізацією (оприродненням) людини. Процеси гуманізації природи і натуралізації людини у їх діалектичному розвитку приведуть до світової гармонії – комунізму. У цьому – глибока теоретична трагедія Маркса, бо створене за його теорією бездуховне суспільство гуманізацію (олюднення) природи довело до екологічної катастрофи, а натуралізацію (оприроднення) людини – до деспотизму і тотального терору проти людей.

По Марксу праця, як практична діяльність людини по створенню предметів, яких не існує у природі, приводить до “відчуження” – перетворення в чужі для людини як предмети праці, так і саму працю. Речі і процес їх створення починають панувати над людиною, стають визначальними: відносини між людьми набувають форми відносин між речами. Активна (працююча) людина стає тим біднішою, чим більше речей створює, бо ці речі не належать їй – перше правило відчуження. Зростання вартості світу речей веде до знецінення людського світу – друге правило відчуження. З розвитком суспільства “відчуження” посилюється: чим більше людина підкорює природу, тим більше суспільство закабалює людину – в цьому парадокс системи “людина – природа” і основна формула “відчуження”.

Причиною “відчуження” є приватна власність. Відчуження праці в умовах панування приватної власності виражається у відношенні виробника до результатів своєї праці як до чужого предмету, який над ним панує, а також у відношенні самого процесу виробництва, як ворожого до людини, яка її здійснює. Тому приватна власність перетворює на товар не тільки результат і процес праці, а й самого виробника. Єдиним, реальним засобом знищення приватної власності і утворенням нового соціального ладу Маркс вважав революцію: замість диктатури приватної власності над трудящими – встановлення диктатури трудящих над приватною власністю і запровадження власності суспільної. В цьому – соціальна трагедія Маркса: встановлення суспільної власності і диктатури пролетаріату не тільки не зняли, а й посилили “відчуження” людини, бо суспільна власність стала власністю державного синовництва, а диктатура пролетаріату – владою державного чиновництва.

Світоглядна трагедія К.Маркса у тому, що з своєї теоретичної системи він усунув Божественний Дух і Людську Душу, а бездуховна і бездушна теорія не в змозі народити живої, суто людської практики. Така теорія гине від власної практики.

“Філософія життя” формується у середині ХІХ ст. і викладена у творчості таких філософів як А.Шопенгауер (1788-1860 рр.), А.Бергсон (1859-1941 рр.), О.Шпенглер (1880-1936 рр.), Ф.Ніцше (1844-1900 рр.) та ін.

У “філософії життя” центральною категорією є життя, як своєрідна культурно-історична реальність. Життя не можна зрозуміти через раціональне пізнання, його можна осягнути лише ірраціонально, інтуїтивно. Ніцше розуміє життя як прояв суб’єктивності, притаманний людині – як волю до влади (як жадобу до життя, що базується на біологічному інстинкті виживання). Різноманітні соціальні та моральні норми, інститути, реалії буття стримують реалізацію цієї волі, яка до того ж наштовхується на хаос, що виник в результаті моральних та соціальних регулятивів.

По Шопенгауеру реальний світ складається з двох частин –світу явищ (феноменів) та світу речей в собі (волі). Світ явищ (феноменів) є сукупністю чуттєво- інтуїтивних уявлень, де панує фізична, логічна і моральна необхідність і діє закон достатньої підстави, згідно з яким всяка істина мусить мати достатню підставу. Згідно цьому закону у світі феноменів виділяють 4 класи об’єктів: 1 клас – фізичні явища у часі, просторі та причинності. Такі об’єкти є результатом становлення; 2 клас – абстрактні об’єкти, виражені в судженнях. Такі об’єкти – результат пізнання; 3 клас – математичні виражені через простір і час. Такі об’єкти є виявом буття; 4 клас – емпіричні “Я”, виражені через волевиявлення. Такі об’єкти є результатом дії, або мотивації.

Світ речей в собі (Воля) є позамежовим (метафізичним) об’єктом, що знаходиться “поза явищами” (феноменами), не підпорядковується жодній причинності. Це Воля яка:

єдина, але прояви її множинні: гравітація, енергія, магнетизм, інстинкт самозбереження, інстинкт продовження роду; людські афекти (пристрасті і переживання- лють, гнів, страх, відчай, тривога і т.п.);

безособова сила, що є пізнаваною, коли виступає людським уявленням про річ в собі;

антропоморфна (людинотворча) сила, що, як воля до життя визначає і спрямовує через позасвідомі інстинкти прагнення людини до життя;

часово-просторовий процес, що поєднує емпіричну Волю як явище з позамежовою Волею як ноуменом;

світове явище (Світова Воля) як єдина первинна сила, що не визнає свідомості і причини, ірраціональна і вільна, а тому всемогутня і дика.

Соціальний світ – сфера Світової Волі по утвердженню життя через примус діяти в життєтворчому напрямі (народжувати, виживати, боротися), але без плану і без мети (ірраціонально). Головною рисою людського суспільства є песимізм, бо Воля завжди невдоволена – вона одна і тому змушена “пожирати” саму себе; звідси – страждання і тривоги людей. За примусом Волі вони знищують (і морально і фізично) самих себе. У процесі такого примусу Воля перетворює час в марноту і крах, простір – в сферу зіткнення і взаємознищення людських інтересів, причинність – в систему коливань між голодом бідних і пересиченістю багатих.

Єдиний напрям, в якому рухається суспільство регрес – бо Воля виявляє себе в різноманітних явищах, що конфліктують між собою, чим викликають потрясіння і страждання. Тому чим більше виявів Волі, тим менше щастя і більше бід. Внаслідок цього “людина людині – диявол” (навіть не вовк).

Воля своєю єдністю і єдиністю обумовлює ситуацію, при якій мучитель і мученик зливаються в одне, а всяке життя стає стражданням (хто страждає від нестатків, а хто – від надмірностей) жорстоких вироків. Безперспективність і безнадія – це одне майбутнє, яке чекає людство бо Воля перетворила людей в рабів (інструментарій) для реалізації самої себе. Тому для звільнення люди змушені спрямувати свою людську волю проти Світової Волі, виявом якої є їх індивідуальна воля, отже, проти самих себе. Виходити, щоб перестати бути рабами, потрібно знищити самих себе. Так реалізується безперспективність, формула якої: “Якщо будемо, то будемо рабами, а якщо не будемо рабами, то не будемо!”.

Нейтралізація Світової Волі і волі індивідуальної є єдиним способом послаблення тиску Світової волі на індивідуальну. Ця анігіляція Воль - взаємознищення двох явищ через їх перетворення в третє. Воля може “відпустити”, але не звільнити людину лише в момент естетичного споглядання людиною світу, бо естетичне переживання вільне від корисного інтересу по відношенню до інших мистецтв, а музикант – найвільніший із усіх митців.

Воля змушена “звільнити” людину, коли людина сама загасить в собі волю до життя, зречеться бажань, перейде до аскетизму, “знищивши” свою волю до життя, людина тим самим підриває загальну Волю. В цьому плані найвище стоїть чернецтво (пустельництво), а чернець – пустельник найвільніший і найшанованіший із людей. Ідеал – Ісус Христос.

Слідуючим представником “Філософія життя” є Ф.Ніцше – німецький філософ, поет. Головні твори- “Так говорив Заратустра”, “По ту сторону добра і зла”, “Генеалогія моралі”, “Воля до влади”, “Антихристиянин” та ін. В них викладені основні ідеї “філософії життя” – систему філософських поглядів на реальність, що не тотожна ні матерії, ні духу, а тому осягається тільки інтуїтивно. Її основні положення – відмова від блукань у порожньому просторі абсолютної думки” і звернення до внутрішнього духовного життя, бо життя є безпосереднім внутрішнім переживанням буття. Життя виступає вічним принципом буття, який реалізується в індивідуальних і неповторних формах людської діяльності, тобто, культури, науки, мистецтва, історії, релігії і має своїм змістом волю до влади. Важливою характеристикою життя є воля до влади, яка є індивідуальною самореалізацією людини. Важливий момент життя – творчість, яка є індивідуальною самореалізацією людини в її прагненні до влади (“воля до влади”).

Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про “надлюдину”. Коли він вживає поняття “надлюдини”, то має на увазі не соціальний аспект життя. “Надлюдина” – це те, що у світовій філософії виражало ідеал людини, що пізнала чотири істини буддизму, або людину, яка осягнула Дао, чи пройнялася складною діалектикою християнської трійці. “Надлюдина” у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, як монарх – повелитель. “Надлюдина” – це процес самореалізації людини від раба до аристократа (“аристос” – найкращий), від людини з натовпу до “надлюдини” (супермена).

Важливим положенням філософії Ніцше є аналіз поняття “воля до влади”. “Воля до влади” – першооснова всього сущого, прояв найсуттєвіших характеристик життя. “Волі до влади” властиві: боротьба конкуруючих між собою духовних сил за володіння світом; основна причина виникнення “волі до влади” – це “згасання волі до життя”; “воля до влади” заповнює вакуум, що утворюється внаслідок згасання “волі до життя”; “воля до влади” не є ні пристосуванням, ні виживанням, ні боротьбою за існування, бо при “волі до влади” перемагає найсильніший, а в боротьбі за виживання – не найсильніші, а “середні”, які найбільш пристосовані і перемагають не завдяки своїй якості, а кількості (беруть стадним інстинктом та числом).

Аналізуючи мораль супермена, Ніцше твердить, що для “надлюдини” цінність життя і “воля до влади” співпадають. Нерівність людей явище природнє і нормальне бо люди є різними по прояву своїх життєвих потенцій і “волею до влади”. Сильна людина є вродженим аристократом,а тому не підлягає морально-груповим нормам суспільства, а діє за власними правилами, серед яких стриманість та поблажливість по відношенню до себе і до собі подібних і жорстокість і агресивність до відмінних від себе. “Надлюдина” відкидає християнські цінності, тому що вони схвалюють мораль рабів. Ніцше відкидає християнство, яке було завжди на боці слабшого, пригніченого, беззахисного. Це – мораль рабів – “Бог вмер”, бо віра в такого Бога не варта уваги; але віра в Бога мусить бути, тому – “Хай живе Бог”, але не Бог безсилих рабів, а Бог всесильних суперменів.

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людської життєдіяльності, він є незначною частиною нашої душі.

Основою людського життя, як і життя взагалі є воля, хотіння, прагнення найвищим виявом якої є “воля до влади”. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, самостверджує, самопереборює себе. “Воля до влади” це не влада над іншими, а влада над собою. Людське щастя Ніцше вбачає у почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: “Хай гинуть слабкі, їм потрібно допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття”.

Відмітна особливість “філософії життя” виражається у тому, що на противагу класичній традиції, яка розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядкуючим началом (механічними законами, розумом, Богом), її представники розглядають навколишній світ як хаотичний “потік життя”, активний життєвий універсум. Розум, свідомість виконує у житті другорядну, підпорядковану роль захисту від руйнівних впливів навколишнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, які визначають водночас і зміст цих дій, є сфера несвідомих життєвих потягів.

Позитивізм і неопозитивізм. Позитивізм (позитивус – позитивний, стверджуючий, протилежний негативному, заперечуючому) – філософська течія,що виникла у 30-х роках ХІХ ст., яка формує систему позитивного (безперечного, точного, стверджуючого) знання, що опирається виключно на факти і є корисним та зручним для використання, бо його зміст включає тільки безпосередньо дане.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.). Вся попередня філософія, на його думку, орієнтувалася на теологічні і “метафізичні” питання і тому ніколи не була науковою. Вона намагалася пояснити “внутрішню природу речей”, відшукати “перші і останні причини”, смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню; саме тому попередня філософія не є науковою. Завдання полягає у тому, щоб створити нову “позитивну” філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень.

У другій половині ХІХ ст. розпочинається етап так званого “другого позитивізму”, творцями якого стали Е.Мах і Р.Авенаріус. На початку ХХ ст. виникає і набуває поширення “третій позитивізм”, або неопозитивізм. Представники: Моріц Шлік (1882-1936 рр.), Рудольф Карнап (1891-1970 рр.), Людвіг Вітгенштейн (1889-1951 рр.).

Головна увага звертається на відповідність логічних тверджень, висловлювань з реальними фактами. Якщо логічним висловлюванням відповідають факти – значить наші висловлювання наукові, істині; якщо – не ідповідають – значить ненаукові, неістинні. Методом порівняння висловлювань і фактичним, реальним буттям є “верифікація”. Суть принципу верифікації полягає у тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Факт – все те, що може стати предметом логічно мислячої свідомості. Основна ознака факту – фіксованість у мові. Критерієм істиності тверджень є відповідність даного твердження фактам. Якщо при цьому співставленні виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, “псевдотвердженням” і від нього потрібно відмовитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити протокольні твердження з фактами. Сам автор даного методу М. Шлік зазначав, що події, про які ми твердимо виникають і зникають, а твердження про них залишаються. Верифікувати можна тільки теперішні факти. Минулого і майбутнього верифікувати неможливо.

Виправити недоліки верифікації намагався К. Поппер, який запропонував замінити принцип верифікації принципом “фальсифікації” (“фальсус” – хибний, “факіо” – роблю) – це визнання відсутності фактів чуттєвого досвіду, які спростовували б дане твердження (вираз), або оправдовували дане твердження, тобто “звільнили” його як від істинності так і від хибності. Згідно принципу фальсифікації відсутність фактів, аналогічних тому чи іншому твердженню не є доказом його істиності, ні її спростуванням. Потрібно постійно здійснювати пошуки таких фактів, які або підтверджують теорію в цілому, або її спростовують. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою.Саме К.Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об’єднуються терміном “позитивізм”. Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Томас Кун, Імре Лакатош, Пауль Фейєрабенд та ін.) висувають тезу про зв’язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем.

Психоаналіз (“психея – душа” і “аналіз – розчленування”) – загальна теорія і метод лікування нервових і психічних захворювань, які опираються на несвідомі психічні процеси і мотивації. У психоаналізі психіка визнається самостійним утворенням, незалежним від нейрофізіологічних процесів.

Родоначальником психоаналізу був австрійський лікар-невропатолог і психіатр, психолог Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Основні положення пихоаналізу зводяться до того, що основу психіки складає “підсвідоме” і “свідоме”, “цензор”, яка утворилася під впливом суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях підсвідомі потяги обходять (порушують) заборони “цензора” і виступають у свідомості як сновидіння та інші психічні асоціації. Завдання психіатра – зняти конфліктне напруження між “підсвідомим” і “цензором”, вирішити проблеми психічної патології.

По Фрейду структура людської психіки включає три рівні: “Воно” (Id) – безособова, несвідома частина психічної системи людини, як “резервуар” психічної енергії, “киплячий котел” пристрастей, бажань, що вимагають негайного задоволення. Процес задоволення не визнає ніяких заборон реальності. Його основний принцип – негайне задоволення.

“Я” (Еgо) – посередник між зовнішнім світом і “Воно” (прагненням і задоволенням), формується як відтиск (відпечаток) зовнішнього світу на масі суб’єктивних пристрастей; гальмує ірраціональні потяги “Воно” за допомогою захисних механізмів. Основний принцип – виконання вимог реальності.

“Над Я” (Super Еgо) – контролер-посередник між “Я” і “Воно”, виступає як совість і внутрішня “цензура”, є джерелом моральних установок індивіда; у свідомості проявляється у формі імперативних вимог, а у психіці сприймається як почуття вини, страху, депресії, неповноцінності. Основний принцип – контроль за виконанням вимог реальності (принцип контролю).

Структуру людської психіки по Фрейду можна зобразити такою аналогією: “Я” – вершник, “Воно” – кінь, “над-Я” – іподром з його біговими доріжками і правилами їзди; кінь дає енергію, вершник управляє конем, хоча кінь в окремих ситуаціях і не слухає вершника, “несе” його всупереч командам і зусиллям вершника.

Захисними механізмами людської психіки виступають:

“витіснення” – активне забування неприйнятих для “Я” потягів;

“проекція” – несвідоме перенесення на зовнішній світ своїх внутрішніх потягів (відмова від своїх пристрастей як від чужих);

“регресія” – повернення до попередньої психічної стадії, яка була безконфліктною;

“амбівалентність потягів” (“амбівалентність” – дві сили, тут як суперечливе переживання) – заміна потягу на протилежний (несвідома любов – у свідому ненависть, неприкрита жорстокість – у надмірну доброту і т.п.);

“ідентифікація” (тотожність) – уподібнення індивіда об’єкту, який загрожує індивіду;

“інверсія” (перестановка) – повернення потягу, спрямованого на зовнішнє, на самого себе (незадоволення іншим – на критичну вимогливість до себе).

У психоаналітичній концепції несвідоме є центральним компонентом психіки, а свідоме – наслідком несвідомого, надбудова над свідомим. Несвідоме відіграє провідну роль у психічній діяльності людини, але людина здатна “усвідомити несвідоме” – “там, де було “Воно”, повинне бути “Я”. Тому “Я” , як совість і почуття вини, “розривається” між несвідомим “Воно” та соціально нормованим “над-Я”, щоб бути у злагоді з обома (перше – задовільнити, а друге – непорушити), має долю “нещасливої свідомості”, бо хоче, але не може примирити протилежності. Серцевина несвідомого – “лібідо” (потяг, пристрасть) – несвідомі прагнення, як правило, сексуального характеру, здатні до витіснення (забування неприйнятого) і до його перетворення в інші форми.

Чуттєві несвідомі прагнення можуть бути як біологічного, так і соціального характеру; серед них домінують “інстинкт життя” (ерос) та “інстинкт смерті” (Танатос). Особливість несвідомого – сублімація, піднесення, переорієнтація потягу (лібідо) з неприйнятних (низьких, аморальних) цілей на соціально-прийнятні цілі через перетворення енергії інстинктів в енергію морально позитивної дії. Таке походження мають релігійні обряди, творча і наукова діяльність. Людина не існує ізольовано від інших людей, а тому психологія особи є одночасно і соціальною психологією; механізм психічної взаємодії між індивідами аналогічний механізму соціально-культурних процесів суспільства. Причиною соціальних негараздів є індивід з його природною схильністю до агресії і деструктивізму (руйнування). У цьому – коріння негативних сторін розвитку культури і цивілізації,їх негативного впливу на людину; конформізм (уподібнення) думок і почуттів, афективність (бурхливі переживання – гнів, страх, жах, відчай) і спустошеність особи, почуття неспокою і тривоги.

Карл Юнг (1875-1961 рр.) швейцарський психолог і культуролог обгрунтовував положення про те, що у психіці людини окрім індивідуального несвідомого є більш глибокий пласт – колетивне несвідоме, яке виступає відображенням досвіду попередніх поколінь. Зміст колективного несвідомого складають загальнолюдські перешообрази – арехетипи (“архе” – начало, “типос” – образ), як символічні образи, які оформилися комплексно, наприклад образ матері – землі, героя, мудреця, що лежать в основі легенд і міфів в художній творчості. Архетипи недоступні чуттєвому сприйняттю. Центральну роль виконує архетип “самості” як потенціальному центру особи на відміну від “Еgо”; “Я” як центру свідомості. Архетипи є первісними формами колективного несвідомого, позачасовими схемами утворення думок і почуттів на основі міфологічних тем, колективною пам’яттю про історичне минуле.

Окрім архетипу “самості” існує архетип “персона” - символічний образ-маска, яку одягає людина, пристосовуючись до соціального середовища, щоб не порушувати його вимог. Якщо “Я” тотожне “Персоні” то особа стає безликою, відчуженою істотою, що грає задану суспільством роль.

Інтеграція багатоманітних аспектів змісту архетипів колективного несвідомого є процесом становлення особи, індивідуальності. Основне завдання психотерапії – відновлювати втрачені зв’язки між різними рівнями психіки. Досягається відновлення “Я” з допомогою обрядів, звичаїв, традицій, міфів, легенд, вірувань.

Еріх Фромм (1900-1980 рр.) німецько-американський психолог і соціолог – представник неофрейдизму. Розробляючи цілісну концепцію особи, він намагався вияснити механізм взаємодії психологічних і соціальних факторів в процесі її формування. Зв’язок між психікою індивіду із соціальними факторами виражає, по Фромму, страх. Страх подавляє і витісняє в підсвідоме ті риси, які несумісні із пануючими в суспільстві нормами. Типи соціального характеру співпадають з різними індивідуальними типами відчуженої особи людини. Він виділяє слідуючі типи соціального характеру: нагромаджувальний, експлуататорський, пасивний, ринковий. Учасне йому капіталістичне суспільство він розглядає як хворе, ірраціональне суспільство і на його місце пропонує здорове гуманістичне суспільство.

На його думку людина розпочинається там, де закінчується природа, а тому людина “завершує” природу і розпочинає суспільство, тобто перебуває на стику несвідомого і свідомого. Як носій подвійної суті природної і суспільної індивід приречений до дихотомії (“поділ надвоє”) людського існування. Як соціальна істота індивід прагне до свободи і незалежності, а як природна істота він прагне до безпеки (“втеча від свободи”), бо безпека досягається “протекторатом” когось або чогось в обмін на певну долю свободи, а то і всю свободу. Для вирішення даної дихотомії потрібно створити нове гуманістичне суспільство, в якому “гуманізм панування” доповнюється “гуманізмом управління”, який приходить на зміну “відчуженій бюрократії”.

Екзистенціалізм (“екзистенція” – існування) – філософська течія з кінця ХІХ ст. (як “філософія існування” на відміну від “філософії життя”) основною категорією має “екзистенцію” – існування – безпосередню цілісність людини, яка виражається у її внутрішніх переживаннях, але недоступна раціональному пізнанню. Якщо “життя”, як безпосереднє внутрішнє переживання буття суб’єктом, приходить до свого завершення, то “існування”, як переживання людиною своєї цілісності продовжується виходом людини в транцендентне, позамежове.

Основні положення екзистенціалізму:

- для людського існування характерне “знелюднення” людини у сучасному світі, що спричинене антигуманною суттю техногенної цивілізації, яка абсолютизує цінність наукового (раціонального) знання, що тільки фіксує і узагальнює, але не розкриває;

- людське існування зосереджується на зовнішньому світі, який ворожий окремій людині. Порятунок від знелюднення – застосування ірраціонального пізнання через екзистенціальний аналіз буття полягає в абстрагуванні від загального і зосередженні на неповторності й унікальності індивідуального буття.

Людське існування є подвійним буттям:

“буття у світі” – як закинутість людської неповторності і унікальної особистості у чужий їй світ; “співбуття” – як співіснування людської особистості з іншими людськими особистостями та речами чужого людині світу. У “співбутті” неповторні особистості “гасять” свою індивідуальність і стають сукупність “безликих одиниць, натовпом”, в якому виникає анонімна влада “іншого над кожним”, кожен втрачає своє власне існування, кожен уподібнюється кожному. Для звільнення від знеособленої анонімної влади, що панує у натовпі необхідно абстрагуватися від рутини повсякденного життя, яке “засмоктує”людину до натовпу і зосередитися в глибини власної свідомості, звідки звучить поклик долі.

Основною характеристикою людського існування є свобода і формується вона за слідуючою схемою: момент втрати свободи, коли матеріальний світ є постійною загрозою людського існування. Людина, щоб протистояти ворожому довкіллю (матеріальному світові), змушена пристосувати (уподібнювати) своє буття “буттю речей”. Таке уподібнення приводить до втрати людиною своєї індивідуальності, перетворює її в “річ серед речей”.

У момент здобуття свободи людина повертає собі індивідуальність через визначення і реалізацію унікальних і неповторних цілей. Реалізація цілей надає людині множину можливостей (набір варіантів, з яких можна вибирати потрібний при здійсненні задуманої програми). Множина можливостей ставить людину у ситуацію вибору, який є суттю свободи.

Історія і культура людства свідчить, що всі “здобутки” людської цивілізації є продуктом невдало вибраного шляху розвитку (схиляння перед розумом, який узагальнює, а також, підводячи одиничне під загальне, породжує репресивну культуру – нацизм, комунізм). На цьому шляху втрати від репресивної культури більші за вигоди науково-технічної цивілізації (екологія, мілітаризація, моральна деградація і т.п.). Тому потрібен бунт проти культури як головного гнобителя людства.

Мартін Хайдеггер (1889-1976 рр.), німецький філософ, професор Марбурзького і Фрайбурзького університетів. У своїх творах обгрунтовує положення про те, що головним у пізнанні є споглядання, а тому методом пізнання є феноменологічний метод, як чисте споглядання феноменів трансцендентальної (позамежової) свідомості. Феномен безпосередньо вказує на себе самого, на свою суть, і тому пізнається ірраціонально на відміну від явища, яке є виявленням чогось, а не себе самого, і вказує на те, за чим “ховається” сутність яка пізнається раціонально.

Феноменологічний метод відрізняється від наукового тим, що науковий метод йде від явища до захованої за ним суті і розуміє істину як відповідність пізнання і реальності. Феноменологічний метод виходить з ірраціонального пізнання феноменів, а істину сприймає водночас як відкритість і прихованість буття, тобто істина стільки відкриває скільки і приховує буття. Цей метод ще називають герменевтичною (герменевтика – тлумачення текстів) феноменологією.

Суть людського буття – екзистенція – це не просто існування, а існування по відношенню до всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об’єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не пізнається за допомогою теоретичних абстракцій і категорій, як це мало місце у традиційній філософії.

Структура людського буття в його цілісності є “турбота” людини про своє буття, яка виступає в єдності його характеристик (минулого, нинішнього і майбутнього). На думку Хайдеггера, розуміння справжньої структури буття як певної єдності його часових характеристик (минулого,нинішнього і майбутнього) дає можливість людині відрізнити справжнє буття від несправжнього.

Структура людського буття виражається екзистенціалами (характеристиками) якими є: “буття-у-світі” – перший екзистенціал буття – це модус минулого, коли людина існує не сама по собі, а співіснує з іншими людьми та речами світу, однак, сприймає їх ірраціонально.

“Забігання наперед” – другий екзистенціал буття – це модус майбутнього, за воїм виявом – це проект людей і речей, які є не тим, чим є, а тим, чим можуть бути. Тому людське буття завжди більше того, чим воно є, бо включає і те, чим може бути. Пізнається таке буття ірраціонально.

“Буття сущого” – третій екзистенціал буття – це є модус теперішнього, за своїм виявом – це відношення людини до речей як до своїх “підручних супутників”, які беруть від людини її тепло, а потім віддають його людині назад. Це – “приреченість речам”, бо людина змушена бути при них, не може обійтись без них.

Істинний чи неістинний, справжній чи несправжній спосіб людського існування залежить від того, який модус часу переважає у цьому існуванні. Якщо перевага віддається теперішньому, “бутті сущого” – то це неістинне, несправжнє існування для якого характерне панування над людиною світу речей. Останній заступає від людини її власну суть і людина пізнає себе по аналогії з іншими людьми і іншими речами. При цьому відбувається нівелювання індивідуальності, формується масове суспільство. Це – втеча людини від самої себе.

Істине (справжнє) буття – перевага моментів майбутнього, для якого характерна “спрямованість до смерті”, тобто усвідомлення людиною своєї кінечності і свободи, яка доступна лише перед “лицем смерті”. Тут людина “повертається до самої себе”, знову набуває індивідуальності: “страх смерті” відкриває людині її власну суть. Саму себе людина зможе осягнути тільки в надкритичній ситуації.

Карл Ясперс (1883-1969 рр.) – німецький філософ і психіатр, професор філософії Базельського і Гейдельберзького університетів.

Центральна категорія його філософських досліджень “екзистенція” – такий рівень людського буття, який недоступний раціональному пізнанню, і є джерелом пізнання самого себе. Вона необ’єктивована (тобто, не є об’єктом), а тому не може бути об’єктом знання раціонального, тому що наука має справу з об’єктом, тобто під буттям розуміє об’єкт, під мисленням – Дух. Для екзистенційної філософії предметом знання є не буття, а рівень буття, притому людський, а мислення не Дух, а – Божий Дух. Тільки таке буття є суто людським буттям, тому що під трансцендентним розуміє Бога, який наділяє екзистенцію здатністю бути незалежним джерелом життя у світі.

Трансценденція (існування Бога) надає екзистенції таких властивостей: історичності, тобто кінечності, смертності, зв’язку з іншими людьми та світом – тобто досвіду; у своєму бутті людина належить не самій собі, а трансцендентому, до якого вона наближається в “пограничній ситуації” (в страху, стражданні, в боротьбі, в смерті). Екзистенція тотожна з свободою, сама по собі є свобода. Досягається свобода за допомогою пізнання:

- без знання немає свободи; без знання немає закону, а без закону немає свободи. Тому свобода є синтезом пізнання і закону. Досягається свобода вибором варіанту із множини можливих і вибір цей підпорядкований Богу. Тому свобода є трансцендентною необхідністю.

У філософії Ясперса буття, “яким є ми самі” не тотожне суб’єкту і виступає в чотирьох способах людського існування: перший – наявне буття емпіричних людських “Я”; другий – свідомість взагалі; третій – дух; четвертий – екзистенція. Пізнаються вони ірраціонально (інтуїцією) за допомогою надрозумових засобів.

Жан-Поль Сартр (1905-1980 рр.) – французький філософ і письменник – розробляє вчення про буття, яке являється (тільки являється, а не існує, не було, чи може бути). В основі такого вчення – інтенціональний (цілеспрямований) аналіз форм проявів буття в людській діяльності. Таких форм є три:

“буття в собі” – прояви форм позбавлення свідомості, а тому абсолютно пасивних, нездатних до змін і розвитку. Основним принципом існування такого буття є абсолютна тотожність “А є А”. Ці форми існують поза часом – вони без минулого і майбутнього, без можливості і без дійсності. Це зовнішній щодо людини світ.

“Буття для себе”- безпосереднє буття свідомості як самосвідомості, яка існує самокритично, виступає джерелом життя і руху, а тому активна і цілеспрямована свідомість. Це буття, суттю якого є небуття, тобто заперечення буття, через це свідомість є джерелом заперечення в речах. Це буття, що виражає внутрішній світ людини.

“Буття для іншого” – сприйняття наділеним свідомістю індивідом буття через погляд-оцінку. Цей всепроникаючий погляд – оцінка дається Богом. Це – Божественний світ.

Всі зміни і розвиток у світі мають негативний характер, тобто їх джерелом є заперечення, що продукується “буттям для себе”. Здатність заперечувати належить людині, а не людству. Саме людина через заперечення приносить зміни у світі. Людина, стверджує Сартр, щодо своїх природно-біологічних соціальних, класових характеристик цілком подібна до інших людей. Її специфічність розкривається у неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, спрямованих у майбутнє. Отже, специфічність людини Сартр вбачає у її націленості на майбутнє. Однак оскільки майбутнє багатозначне, представлене множиною можливостей, то людина постійно перебуває у ситуації вибору. Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору – теж є вибір, вибір не вибирати.

“Філософія свободи” – розуміння свободи як безумовного принципу, який ставить людину над необхідністю і причинністю. Свобода – це розрив причинної залежності і обумовленості, чим утворюється образ свободи – як можливість індивідуального вибору. Свобода гарантується вибором цілі і не потребує її досягнення. Його концепція свободи зводиться до того, що сутність людини - це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, вона сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами, а ставленням людини до речей. Людина - вільна істота. Все залежить від того, ким (чим) вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, міркує Ж.-П.Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам.

Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. У людини завжди є вибір, тому вона завжди вільна. Воля людини визначає її ставлення до ситуації. Людина – вільна істота, бо вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки благом для людини, але й важким тягарем. Вона не може позбавитися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на природу, на історію, або на Бога. Людина приречена на свободу. “Буття – в – свободі” викликає тривогу й почуття самотності, незахищеності. Людина хоче втекти від своєї свободи. Існує лише один шлях втечі – смерть.

Філософія свободи Сартра трагедійна. Абсолютна свобода “пожирає саму себе”. Вона встановлює норми життя, які ж повинна подолати. Вона детермінує себе і водночас не визнає будь-якої детермінації. Вона обмежує себе кордонами і водночас руйнує їх. Тому смерть – єдиний вихід, що може подолати зазначену суперечність свободи. Сартр у цьому випадку, можливо і правий. Помиляється він у іншому – в уяві про незалежне (від речей) буття людини у світі. Такого буття не існує. Все у нашому житті пов’язане одне з одним. Людина існує в оточенні подібних до себе істот, в географічному і соціальному просторі. Її оточує її ж історія, традиції, культура. Вона не вільна у виборі об’єктивних умов життєдіяльності, які (хоче людина того чи ні) впливають на неї. Хіба залежить від людини те, що її народили ті, а не інші батьки, у тій, а не іншій країні, в той, а не інший час? Хіба можна змінити ці обставини свідомістю? Звичайно, людина має вибір, але ж і він певним чином обмежений. Можна відмовитися від батьків, зрадити батьківщину, але чи залишається тоді людина людиною?

Отже, свобода людини – не абсолютна, вона історично, соціально, природно, антропологічно зумовлена. Вона відносна, як і все у світі. Вона існує у певній системі координат і йде “в одній упряжці” з необхідністю.

Філософія неотомізму – сучасна релігійна філософія представниками якої є Юзеф Бохенський, Густав Веттер, Жак Марітен, Етьєн Жільсон та ін. Вони модернізували вчення Фоми Аквінського.

У вченні про людину вони виходять з того, що первинні форми життя – рослинна душа і тваринна душа – є вже не матеріальним, але ще не духовним утворенням. Духовне начало присутнє тільки людині і тому людина виключається з процесу еволюції, що керована Богом і стосується лише рослинного і тваринного світу. Людина наділена душею від Бога, є наслідком безпосередньої Божественної творчості, а не еволюції. Вона – вершина природи не тому, що досягла найвищаї еволюційної точки, а тому що є творінням Бога. Дух непідвладний еволюції, бо він вічний, незмінний і єдиним носієм духовного в людині. Наявність духа і тіла в людині не є поєднанням двох субстанцій, а є субстанційною єдністю - одухотвореним тілом, або втіленим духом. Бог творив кожну людську душу індивідуально. Вона є кінечною в тілесному існуванні і безкінечною в духовному існуванні.

Пізнання є особливість і здатність людської душі, запорукою існування є однорідність суб’єкта і об’єкта – їх духовне начало. Душа як форма суб’єкта пізнає форму об’єкта, бо форма нематеріальна.

Пізнання здійснюється на трьох рівнях.

1. Чуттєве пізнання – початковий рівень. На цьому рівні суб’єкт з допомогою органів чуття пізнає одиничні, окремі сторони об’єкта. Результатом такого пізнання є одиничне у відчуттях. 2. Розумове пізнання – пізнання загального через подолання конкретної обмеженості одиничного. Основний недолік – хибність суджень при раціоналістичній ілюзії (переоцінці можливостей розуму). Результатом розумового пізнання є загальне в поняттях і категоріях. 3. Пізнання по аналогії – найвищий рівень пізнання абсолютного буття через пізнання об’єктів його творчості. На цьому рівні встановлюються норми і критерії істиності для чуттєвого і розумового пізнання. Пізнавальний засіб – відкровення віри.

Вчення про мораль у філософії неотомізму зводиться до визнання в людській душі двох якостей: розуму (здатність до пізнання) і волі (здатність приймати і здійснювати рішення). Душа має даровану Богом свободу волі (самостійно приймати і здійснювати рішення). Свобода волі дарована людині волею Божою. Смисл життя полягає в тому, щоб прожити його для Бога. Земні блага і цінності, як тлінні, мають не тільки заступити духовних і вічних цінностей, а й бути своєрідним засобом підготовки людини до вічного життя.

П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955 рр.) – теолог, палеонтолог і антрополог. Головна праця – “Феномен людини” – це спроба переосмислити теологію у дусі теорії еволюції. Відмовившись від старозавітного міфу про одноразовий акт творення людини Богом, він пропагує ідею тривалої еволюції людини з неорганічного світу, рушійною силою якої є божественна духовна сила.

Т.Шарден розкриває включення людини в процес еволюції через феномен свідомості. Людина – унікальний феномен – визначений Богом не є завершенням еволюції, а засобом постійного самовдосконалення світу. Людські страждання – стимул активної участі людини у вдосконаленні буття, символом якого є вчення, дії і страждання сина Божого і Людського Ісуса Христа. У своєму відношенні до світу: споглядання, мислення і матеріальна діяльність – що спрямовані на зміну реального стану речей і процесів. Споглядання, мислення і матеріальна діяльність застосовуються не тільки для її єднання з матеріальним світом, а, головне, для виходу за власне “Я”, для прилучення, злиття з Христом, пристосування себе до Нього через самовдосконалення.

Розвиваючи теорію космогенезу, Тейяр виділяє в ньому три етапи: 1) “Переджиття” – на якому формується літосфера (“літос” – камінь, твердий); де відбувається формування хімічних елементів, Галактик, оболонки Землі – виникає середовище і умови для утворення складних молекул і найпростіших форм життя. 2) “Життя” – на якому формується “біосфера”, виникають всі форми організмів – від найпростіших до людини. 3)”Мисленням” (як феномен людини) – на якому формується “ноосфера” (“ноос” – розум) як духовна оболонка Землі, де формування людини переходить у формування людства, а потім до єднання людських душ у позаісторичному космічному бутті Ісуса Христа. В результаті появляється можливість виходу в “наджиття”, до “Точки Омега” як духовного центру “Універсуму”.

Космогенез – це Христогенез, а еволюція світу і людства – їх повернення до Бога. Космогенез виявляє єдину субстанцію, з якої виник світ – “тканину Універсуму”, яка одухотворена, несе в собі дух, душу (феномен людини) поза природно-біологічним та просторово-часовим потоком. По Шардену духовне життя розчинене у світі, присутнє в кожній точці Універсуму.

Космогенез визначає два види енергії, як рушійної сили, що не тільки дала імпульс еволюції, а й залишається її постійним джерелом. Це тангенціальна – фізична енергія, яка пов’язує однорідні елементи у цілісність, без їх змін. У цьому процесі діє закон збереження енергії і принцип ірнтропії (розсіювання енергії через її перетворення в теплову і наступний рівномірний розподіл тепла між тілами). Тому фізична енергія спадає у процесі еволюції за законом етропії. Радіальна енергія (“радіус” – промінь) йде у вигляді променя, духовної енергії, яка поширюється на всі елементи світу і спрямовує їх рух “вперед і вверх”, тобто, забезпечує їх поступальний розвиток. У цьому процесі закон збереження енергії і принцип ентропії не тільки не діють, а й переходять у свою протилежність. Духовна енергія не тільки не спадає, не розсіюється в процесі еволюції, а зростає, нагромаджується – аж до концентрації в “точці Омега” в завершенні еволюції – Ісус Христос. Завершальним етапом космогенезу є людське суспільство, коли здійснюється об’єднання окремих свідомостей у колективну, створює єдиний організм держави, нації, цивілізації через форми колективної пам’яті, форми спілкування між людьми через науку, культуру, мораль. Навколо Землі формується мислительна оболонка – “ноосфера”. Як сфера розуму, Духа. Завдяки ноосфері здійснюється об’єднання людей, їх духовне оновлення, яке неможливе на грунті матеріальної спільності. Тільки через науку і релігію, знання і віру можливе об’єднання людей. Духовне зближення людства завершиться злиттям душ в “точці Омега”.

“Точка Омега” Космічний Вселенський Христос має такі характеристики: вона рушійна сила і мета еволюції; першодвигун Всесвіту; персоніфікований Універсум або Універсальна Персона. Вона наділена духовною енергією суть якої – любов (навіть у найменшому зародку – молекулі – вона проявляється як притягання). Діяльне відношення людини до світу осмислюється у сфері моралі. Найвищою моральною рисою є не смирення, не покірність, а активна співучасть у творенні світу. Звідси – і висока моральна відповідальність за свої дії.

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

.

Провідна ідея теми: показати формування нового світогляду на східнослов’янському терені, що істотно відрізнявся від західноєвропейського. Показати процес культурного розвитку з прийняттям християнства Київською Руссю, розкрити філософію періоду Київської Русі, роль Острозького культурно-освітнього центру, Києво-Могилянської академії, велич філософії Г.Сковороди, П.Юркевича, членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Мета вивчення. Через вивчення української філософії показати своєрідність світогляду українців.

План

1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі. Українська філософія кінця ХУІ – початку ХУП ст.

2. Києво-Могилянська академія і філософія Просвітництва.

3. Українська філософія ХІХ-ХХ століть.

ЛІТЕРАТУРА

Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – Київ, 1997.

Історія української філософії. – Київ, 1994.

Філософія. Підручник. – Київ, 1995. – С. 77-91.

Філософія. Курс лекцій. – Київ, 1994. – Лекція 10.

Найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі, які є джерелом пізнання історії філософської думки українського етносу датуються кінцем Х – початком ХІ ст. Наприкінці Х ст. була написана “Промова філософа”, включена до “Повісті временних літ”, у середині ХІ ст. митрополит Іларіон пише “Слово про Закон і Благодать”, а також друкуються “Ізборники Святослава” 1073 та 1076 років та інші літературні пам’ятки, що насичені глибинним філософським змістом.

Істотний вплив на розвиток культури взагалі і філософії зокрема стало запровадження християнства. Не потрібно розглядати християнство як просте перенесення на вітчизняний грунт досягнень світової культури. Адже різниця теоретичних надбань вітчизняної філософії і західноєвропейської була досить відмінна. Якщо європейська філософська традиція опиралася на майже тисячолітні надбання, то українська – робила перші кроки. Творче осмислення багатої культури могло здійснюватися за наявності в києво-руській культурі могутніх стимулів до подальшого розвитку, а християнство і виступило таким стимулом, могутнім каталізатором, що спонукав українську культуру до розвитку.

Тому в києворуській культурі склався тип мислення, що не схильний до абстрактного теоретизування. Якщо у західноєвропейській культурі наукове мислення прагнуло до істини, незалежної від людини, то в києворуській культурі істину не просто потрібно відшукати, а в істині потрібно жити. Саме тому в українській культурі складається екзистенціонально-антропологічна риса філософії. Відповідно до цього у києво-руській культурі виробляється розуміння філософії. Філософія є любов до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія. Мудрість – це не тільки знання істини, а життя в істині. Вона не лише слово, а й діло.

Акцентуючи увагу на ролі розуму, давньоруські мислителі не заперечуючи ролі почуттів у пізнавальній діяльності людини, спрямованої на спілкування з Божественною істиною. У зв’язку з цим велика роль відводилася серцю, з допомогою якого здійснюється спілкування з Богом. Так формується слідуюча риса української філософії – кордоцентризм. Важливою рисою української філософії того періоду було звернення до історичної та патріотичної тематики. Факти історичного буття рідної держави у творах того періоду зображуються на тлі всесвітньої історії. Так, Іларіон у “Слові про Закон і Благодать”, обгрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії, виділяє дві епохи: епоху “Закону” і “епоху Благодаті”, що послідовно змінюють одна одну. Залучення Русі до християнського світу знаменує епоху Благодаті, в якій панують свобода, єдинобожжя, покаяння, справедливість і любов Божа до всіх народів.

Світ у творах філософів Київської Русі розглядається як створений Богом. Так, Кирило Турівський (1130-1182 рр.) виходить з фундаментального протиставлення світу видимого і невидимого, в якому видимий світ – вторинний і не має статусу самостійного. Всесвіт – це арена боротьби Добра і Зла. Кінцева мета людини і людства – подолання зла, спасіння себе через страждання. Людина розглядається як творіння Боже за його “образом і подобою”. Покликання людини – наближати себе до Бога. Суть людини душа і розум, а тіло – тимчасова схованка душі. З допомогою душі і розуму вона вірить і мислить, єднається з Богом, а з допомогою тіла і відчуттів єднається з природою. Основний шлях – це шлях духовності, єднання з Богом.

При аналізі проблеми пізнання давньоруські мислителі виходили із співвідношення знання та віри. Віра вища від знання, бо спрямована спочатку до Бога, а потім до людини і світу. Віра є відповідністю дійсності, а розум є лише здатність осягнути смисл буття. Якщо Бог єдиний, то й істина єдина і збагнути її можна лише за допомогою Бога. Бог є Абсолютною і сукупною істиною, а шлях до Бога – це рух пізнання до осягнення істини.

У кінці ХУ – початку ХУІ ст. проблематика візантійсько-християнської філософії вичерпала себе. Під впливом соціально-економічного життя, розвитком науки і культури виникли нові проблеми. Загибель у середині ХУ ст. Візантії, включення більшості українських земель до складу Польщі, експансія католицизму на повістку дня поставили пробудження національної самосвідомості, засвоєння передових ідей західноєвропейського Ренесансу та Реформації. У цей період помітно зростає інтерес до проблем світу і людини, які вирішуються українськими гуманістами.

Найбільш яскравими представниками цієї плеяди були: Юрій Котермак-Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Всі вони одержали грунтовну, на той час, освіту у Польщі, Італії, Німеччині.

Відправною точкою їх світогляду є ствердження гідності особи, її свободи, ідеалів соціальної справедливості. В основі історіософії українських гуманістів лежить погляд на історію, що зосереджує увагу не на Божому, а людському вимірі. Зміст історії визначається творчими зусиллями людської індивідуальності, що виступає співучасником Бога у прагненні встановити справедливість на Землі. Люди не є маріонетками Божого провидіння, вони відповідальні співробітники, без діяльної співучасті яких справедливість у світі неможлива. Історична цінність людини вимірюється не “шляхетністю”, давністю роду чи титулами, а власною гідністю, талантом, розумом, працьовитістю.

Наприкінці ХУІ – початку ХУП ст. в Україні великі меценати – магнати з метою збереження і розвитку національної культури утворюють культурно-освітні центри. Найбільшим і найвпливовішим серед них був заснований у 1576 р. Острозький культурно-освітній центр. У ньому об’єдналися відомі діячі української культури Герасим Смотрицький, Кирило Лукаріс (пізніше – патріарх Константинопольський), Клірик Острозький, Христофор Філалет, Дем’ян Наливайко, Йов Княгинецький, Іван Вишенський, Василь Суразький та ін.

Острозькі мислителі розвивали започаткований ще в Київській Русі погляд на філософію як любомудріє і визначають її як знання істини про речі божественні та людські, що здобувається через життя в істині. Оскільки сенс філософії полягав у осягненні заповіданої Богом істини про сенс життя, оскільки філософія як любов до мудрості розуміється як реалізація любові до Бога. Тому центральною проблемою філософії острозькі книжики вважали любов до Бога.

Найбільш яскравим представником цього періоду розвитку української філософії був Іван Вишенський. Для розуміння його основних ідей потрібно пам’ятати, що в той період у філософській думці України склалися два напрямки. Представники першого, усвідомивши небезпечність становища східного християнства, що було позбавлене державної підтримки за умов агресивного поширення католицизму, розпочали активний пошук відповіді на виклик латиномовного Заходу. Вони виступали за оновлення релігійного вчення – через засвоєння на вітчизняному грунті деяких вихідних положень – вчень представників західної реформації.

Діячі другого напрямку обстоювали ідею замкнутості української культури, акцентували увагу на протиставленні візантійсько-києворуської культури та західноєвропейської. Вони обгрунтовували положення про те, що буття людини повинне здійснюватися через самозаглиблення, споглядання, аскетизм і самовдосконалення, які розглядалися як засіб боротьби за духовне відродження людини, духовного єднання українського народу в ім’я захисту віри предків.

Вишенський був активним виразником другого напрямку. Основною проблемою його філософських досліджень є відношення “Бог – світ”, “Бог – людина”. Він обгрунтовує погляд на Бога як надприродне, нематеріальне начало, єдину, вічну, існуючу в собі і непізнавану істину. Богові, як вищій творчій силі, основі буття, якому підпорядковане все у світі. Божественний світ як світ добра й істини протистоїть світу земному – що створений Богом, в якому панує зло, жортоскість, сваволя, дух наживи, неправда, підступ, зрада і насильство. Серед усього світу зла, який населяють різні народи, найгіршою є та земля, де живе його рідний народ, якого зрадили духовні й світські проводирі, поставивши під загрозу власне існування народу.

Протиставлення Бога і світу веде до протиставлення Бога і людини. Людина, на думку Вишенського, є суперечливою єдністю непримиримих протилежностей – душі і тіла, що утворюють протиставлення людини “зовнішньої” як невід’ємної частини природи і суспільства, людині “внутрішній”, пов’язаній зі світом Божественного. Шлях вдосконалення людини полягає у рішучому зреченні людиною земного світу і прагнення до духовного злиття з Богом. Він обгрунтовує ідею цілковитого самозречення, усамітнення, відмови від усього мирського, у тому числі і від рідних та близьких, постійний самопримус, приречення себе на злидні і поневіряння, як єдино можливий шлях єднання з Богом.

Як єдність духу й тіла людина, згідно з Вишенським, поєднує в собі часове і вічне. Вічність – невід’ємний атрибут Бога – для духу означає або вічне блаженство (рай, безсмертя), або вічне страждання (пекло, муки). Смерть розглядалася ним не лише як акт, що визначає межу між земним і позаземним життям людини, а як характеристика певного стану людського існування. Земне існування людини є не життям, а смертю, якщо воно спрямоване на задоволення потреб смертного тіла,а не служить вічному, безсмертному духу. Таку людину на тому світі чекає пекло. Тому сенсом життя людини є постійне подолання тілесного, злого в ім’я утвердження ідеалів духу. Людина, за Вишенським є не сліпою іграшкою в боротьбі двох сил – тіла й духу. Найважливішою її рисою є свобода волі, що зумовлює й відповідальність людини за вибір життєвого шляху. Свобода волі є не абсолютною, вона обмежується сферою вибору між добром і злом. Над свободою волі людини підноситься абсолютне самовладдя Бога, якому підвладне все, який обмежив волю людини тим, що він створив для людини. Людина може спрямовувати свою життєдіяльність на добро, підкорити тіло духові, що здобувається праведним життям, натхненним вірою.

Пізнавальна діяльність людини має спрямовуватися не на часову, минущу природу, а на осягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мідрість. На шляху до осягнення непорушної вічної істини, людина має послуговуватися не логікою, не доказами розуму, а психічним переживанням, містичним екстазом з допомогою якого наближається до Бога. Вчення Платона і Арістотеля, схоластична логіка і освіта, наука є за своєю сутністю “лож” і не може розкрити “правды таинство”.

У кінці ХУІ – початку ХУП ст., на Україні виникають братства, котрі являли собою об’єднання передових і національно свідомих громадян міст і в умовах агресії католицизму стають ідейним центром захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу. У школах, створених братськими громадами, філософія не викладалася, але через вивчення інших дисциплін здійснювався помітний внесок у розвиток філософської культури України.

Настарішим і найвпливовішим було Львівське братство, при якому 1586 р. було організовано школу. Вихованцями та викладачами цієї школи були Лаврентій і Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Ісайя Копинський, Йов Борецький, Памва Беринда та ін.

У Київській братській школі працювали: Йов Борецький, Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Фома Євлевич та ін.

Києво-Могилянська академія – перший в Україні центр професійної філософії.

Києво-Могилянська академія (1632-1917). Засновник Петро Могила. Навчання у ній продовжувалося дванадцять років. Вивчалися предмети – граматика, поетика, риторика, філософія, богослов’я, математика, фізика, астрономія, архітектура; мови – українська, слов’янська, грецька, латинська, польська, російська, німецька, французька, староєврейська; а також – література, історія, географія, економіка, медицина.

Усвідомлюючи, що католицизм на Заході поставив собі на службу всі гуманітарні науки, П.Могила прагне піднести роль української православної церкви на вищий рівень, що дасть змогу вести на рівних діалог зі своїм опонентом. Видатними діячами академії були: Петро Могила, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Іоаникій Галятовський, Георгій Кониський, Лазар Баранович, Інокентій Гізель та ін.

Філософи Києво-Могилянської академії обгрунтовують нове бачення предмету філософії, на грунті якого розробляється розгалужена система поглядів на світ і людину, особливості її пізнавальної діяльності. Ще з часів Київської Русі і епохи Відродження філософію розуміли як знання істини, що здобувається через життя в істині, в релігійному і містичному досвіді, любові до мудрості, до Бога. Києво-могилянські вчені обгрунтовують погляд на філософію як засіб інтелектуального, раціонального пізнання людини і природи. Замість відношення “Бог – світ”, “Бог – Людина” увага зосереджується на відношенні “Людина – Всесвіт”, акцент переноситься з пізнання Бога на пізнання природи. Бог, розуміється як все існуюче, що наповнює собою весь простір, не перебуваючи ніде конкретно і водночас перебуває всюди.

Важливе місце у натурфілософії києво-могилянців відводиться проблемі матерії. На зміну середньовічному уявленню про матерію як абсолютну можливість, що реалізується у дійсність з допомогою форми, яку вносить в неї Бог, вони обгрунтовують ідею про самостійне існування матерії. Матерія наділяється певною активністю, самостійним існуванням. Вона не мислиться як абстрактний субстрат, а як така, що має ширину, глибину, висоту, довжину. Істотним у вченні про матерію є обгрунтована києво-могилянськими професорами ідея про єдність і однорідність матерії земних інебесних тіл, про її вічність.

У зв’язку з концепцією матерії розробляється концепція руху. Поняття руху об’єднує різноманітні зміни, що відбуваються у природі і приводять до просторового переміщення, кількісного чи якісного перетворення. Рух – це цілеспрямований процес, що здійснюється між двома протилежностями – матерії і форми, кількості і якості. Рух є природним станом речей.

Простір – невід’ємна характеристика речей, протилежна порожнечі; простір – це характеристика об’єкта, а пустота – відсутність характеристик, простір – відношення між двома тілами, яке має межу.

Час – невід’ємна характеристика об’єкта, що являє собою його послідовну тривалість. Він поділяється на зовнішній час – тривалість об’єктів чи явищ навколишньому середовищі; внутрішній час - тривалість процесів у самому об’єкті, або сприйняття цієї тривалості суб’єктом; суттєвий час – час незмінних сутностей – тривалість істотних процесів, які непідвладні зовнішньому і внутрішньому часові; божественна вічність – неспівмірна звичайним часовим вимірам тривалість процесів, які підвладні лише Божому провидінню.

Проблема пізнання. На думку професорів Києво-Могилянської академії основне у пізнанні – віднайти істину, або розкрити причини речей, даних людині Богом. Істина тотожна вищому буттю, тобто, істина тотожна Богу: Бог є Істина, а Істина є Бог. Пізнання істини здійснюється на двох рівнях: рівень зовнішнього чуття і рівень внутрішнього чуття.

Рівень зовнішнього чуття починається з подразника речей зовнішнього світу на органи чуття, потім виникають відчуття, чуттєві образи; фіксовані образи стають цілісними – виникають сприйняття. З виникнення сприйнять про зовнішні речі появляється можливість уяви про речі, наявність якої необов’язкова.

Рівень внутрішнього чуття – вищий рівень пізнання.

Загальне чуття розподіляється на відчуття, що дає чуття про об’єкт, а чуття – це зір, слух, нюх, смак, дотик.

Фантазія (уява) – здатність на основі сприйнятого образу створити новий образ, пам’ять – відтворити “минуле” об’єкта за допомогою раніше відтворених образів.

У вченні про людину києво-могилянці акцентували увагу на проблемі смислу життя, який вони вбачали у “ясному баченні Бога”. Найвищою досконалістю людини вони вважали досягнення моральної мети, блага. Благо є загальною метою всього людства, але у кожної людини моральна мета своя. Благо буває істинним і уявним, внутрішнім і зовнішнім, корисним або приємним. Уявне на відміну від істиного – це таке благо, якому не властива доброта, що властива істиному благу. Внутрішнє благо – це духовні доброчинності (здоров’я, сила, милосердя). Зовнішнє – те, що властиве не людині, її оточенню (гроші, багатства, почесті). Корисним є благо, що приводить до володіння чимось; приємним – коли воно приносить задоволення.

Як бачимо, філософія професорів Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культури українського народу ХУП-ХУШ ст. Вона знаменувала ствердження у складі духовної культури України філософії як відносно самостійної сфери теоретичної діяльності. У межах цієї сфери була сформована найзначніша на той період філософська система, автором якої був український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода.

Григорій Сковорода (1722-1794 рр.).

Філософія розуміється ним як любомудріє, як любов до мудрості. Мудрість це не знання, в чому полягає щастя, а життя, відповідне пізнаній істині. Любомудріє – це спосіб життя, який грунтується на шуканні істини й буття в істині. Результатом філософствування є не життя, а життя, що вказує шлях до щастя. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія – стверджував Сковорода. Щастя досягається не пізнанням, а життям на основі знання, життя згідно з істиною про його сенс. Цим пояснюється розробка Г.Сковородою принципу “пізнай себе”.

Г.Сковорода розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а переображення людини. У самопізнанні і полягає сенс людського життя, що виражає глибинні основи його існування.

У зв’язку з цим Сковорода акцентує увану на ролі серця у процесі пізнання як рушійної сили, що єднає віру і розум. Серце є осердям людського в людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що приводить людину до самовдосконалення. Сенс самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і нвтурішньої, тілесної і духовної, тлінної і вічної, обману та істини, тварі і Бога, матерії і форми. Значення цих натур, які існують нерозривно- не однакове. Основою всього є невидима натура – Бог. Він – безпочаткове начало віту, вічна глава і таємний закон, основа і початок всього, необмежений ні часом, ні місцем, ні статтю, ні йменням. Бог,з погляду Сковороди, є розлитий в універсумі дух, космічний розум, добро і краса. Видима натура- митнуща, створена, а тому неістинна. Вона обманює нас, приховуючи справжню натуру невидиму. Видима натура – це той світ, що оточує нас, тілесне в людині і матеріальне в речах. І видима і невидима натура перебувають у взаємозв’язку, у постійній боротьбі: тіло воює з духом, дух – з тілом.

Вчення про дві натури органічно пов’язане з вченням про три світи: великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Великий світ – це світ речей, Всесвіт. Він нескінченний і безмежний. Субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи – вогонь, повітря, земля і вода. Великий світ Сковорода називає старим світом. На відміну від нього новий світ відкривається лише тим, хто за невидимим бачить видиме. Тому старий світ є тінню нового. Новий світ вічний і незмінний, а старий – мінливий, перебуває у постійному русі. Отже, макрокосм антиномічний за своєю будовою; складається із старого і нового світу, видимого і невидимого.

Мікрокосм – людина складається також з тіла і душі. Тіло – смертне, душа – безсмертна. Істинну людину утворює невидиме, духовне начало, суттю якого є серце. З позицій невидимого як вічного Сковорода осмислює проблему смерті й безсмертя. Якщо сутністю всього є невидиме і воно безсмертне, то смерть є перехід від видимого до невидимого, а тому її не слід боятися. Зникає лише видиме тіло. Внутршній, духовний світ залишається. Як колос і стебло не гинуть, бо їх сила ховається в зерні, з якого знов і знов виростатимуть нові стебла і колоски, так і людина, вмираючи, не перетворюється в ніщо, зникає лише її видимість. Процес самопізнання і спрямований на осягнення невидимої натури в людині, який є прагненням осягнути в собі Бога.

Третій світ – світ символів, або Біблію Сковорода розглядає як такий, що допомагає людині осягнути Бога. Через світ символів Бог являється людині. Сковорода обстоює погляд на Біблію як особливий світ символів, для осягнення якого треба вміти побачити за словесним знаком, який має тілесну, матеріальну природу, в таємничий духовний, невидимий зміст. Оскільки Біблія є розповіддю про Бога, а Бог – це начало всьому існуючому, то Біблія є світом начала. Завдяки третьому світу невидимий світ перетворюється на видимий.

У вченні про людину Сковорода обгрунтовує положення про залежність долі людини від її природних нахилів. Щастя кожного залежить від дотримання кожним принципу “сродної праці”, як відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. Цей закон не знає винятків: у кожної людини є нахил до “сродної” собі справи. “Сродність” є виявом у людині вічного, “іскри Божої”. Він говорить про “сродність к хлебопашеству, к воинству, к богословію” тощо.

Якщо людина йде всупереч “сродності”, то вона стає на згубний шлях, який визначається прагненням оволодіти тим, чого природа її не дала. Жадоба багатства, влади, слави всупереч своїй “сродності” не сприяє досягненню щастя, а веде в полон згубних пристрастей, породжує нудьгу, сум, страх, сумління. “Сродна” праця, що відповідає призначеним Богом нахилам людини є легко здійснимою. Головним показником “сродності” є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Поняття “потрібне” і “непотрібне” Сковорода співставляє з поняттями “легке” – “важке”. Тому потрібне дається легко, а непотрібне – тяжко. Він часто повторював: “благодарение блаженной натуре, что нужное сделала нетрудным, а трудное – ненужным”.

З концепцією “сродності” пов’язаний і принцип “нерівної рівності” як ідеалу міжлюдського спілкування, який Сковорода, полемізуючи із французькими просвітителями протиставляв принципові “равное равенство, которое глупцы в мир ввести покушаются”. Через індивідуально неповторний зв’язок із Богом кожна людина відрізняється від інших своєю внутрішньою природою.Ідея рівності полягає у тому, що кожна людина повинна реалізувати свій потяг до сродної праці. Цю ідею Сковорода ілюструю через образ Бога. Бог писав, - Сковорода, - подібний багатому фонтану, що заповнює різні за обсягом посудини. Ллється із різних трубок в різні посудини вода. У меншу посудину менше, у більшу – більше. Але всі вони рівні у тому, що повністю заповнюються. Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає і відмінність людей.

Отже, щоб бути щасливим, потрібно пізнати самого себе і на цій основі досягти незворушності через спокійну совість, бути на своєму місці, вказаному спорідненою працею; уникнути негативних рис, що народжуються невдячністю: смутку, жадоби, заздрощів, улесливості, злодійства, ворожнечі. Через почуття вдячності досягти “сердечної тиші”, задоволення і радості, бути самим собою, задовільняючись тим, ким ти є, і тим, що ти маєш.

Памфіл Юркевич (1827-1874 р.). Філософія П.Юркеича є подальшим продовженням тих ідей, котрі були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. Особливо близько вона споріднена з філософією Г.Сковороди. Він виступає проти претензій раціоналізму з його впевненістю, що розуму все доступне, все прозоре, що він (розум) може всю дійсність пояснити, довести, розрахувати і наперед визначити майбутнє з математичною точністю. Критикуючи раціоналізм, Юркевич з’ясовує питання про сутність філософії і показує, що філософія вивчає духовну сферу. Щоб зрозуміти, що є філософія він розрізняє поняття “дух” і “свідомість”. Заперечуючи ототожнення цих понять, Юркевич стверджує, що дух є багатшим по своєму змісту від свідомості. Він є існуючий предмет, реальна субстанція, яка у своїх діях і станах вміщує в себе набагато більше, ніж свідомість. Філософія і повинна вивчати духовну реальність.

Оскільки дух є абсолютною основою будь-якої дійсності, остільки філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу, прагне виявити цю основу. Цією основою, на думку Юркевича, є ідея, в якій мислення і буття співпадають, котра виступає як основа, норма і закон явища. Так, вивчаючи художній твір ми можемо обмежитися філологічним аналізом. Це зовнішній аналіз, який не спрямований на виявлення ідеї. Вона є виразом тієї єдиної, неподільної думки митця, з якої й зародився художній твір. Ідея виникає тоді, коли предмет пізнання розглядається у динаміці, розвитку. Філософія є пізнанням ідеї.

Процес пізнання, на думку Юркевича, здійснюється на трьох рівнях:

1) Пізнання на рівні уявлень – найперша форма пізнання пов’язана з чуттєвим спогляданням. На цьому рівні відображається не стільки предмет, скільки суб’єктивні особливості пізнаючої людини. Відповідність мислення і буття на цьому рівні відзначаються крайньою розбіжністю.

2) Пізнання на рівні понять. Здійснюється аналіз і синтез окремих ознак конкретної речі, появляється можливість пізнати сутність речі. Однак і тут не досягається певної відповідності між мисленням і буттям.

3) Пізнання на рівні ідеї, коли розум синтезує результати розсудкового мислення у цілісний світогляд і знання доповнюються вірою у вищий світ, у Бога, у безсмертя душі і призначення людини. Ідея, твердить, наслідуючи Платона Юркевич, існує вічно.

Пошук істини, добра, на думку Юркевича досягається не стільки розумом, скільки серцем, яке визначає основу фізичного та духовного життя людини.

Серце є охоронцем і носієм усіх тілесних сил людини.

Серце виступає осередком душевного й духовного життя людини.

Серце є органом різноманітних душевних хвилювань, почувань, пристрастей.

Серце виступає центром морального життя людини.

Серце є вихідним пунктом всього доброго і злого у словах, думках і вчинках людей.

Серце – це не одне мислення, а сукупність мислення душевних поривів і духовного життя, що виражає конкретне, індивідуальне “Я” в його неповторності. Таке мислення йде глибше людського розуму – проникає в глибини людського єства, недоступні людському мисленню.

Спираючись на обгрунтовану ним філософію серця, П.Юркевич обстоює “гармонійне співвідношення між знанням і вірою”, що враховує самостійне значення обох компонентів і прагне до їхньої творчої взаємодії.

Філософські погляди діячів Кирило-Мефодіївського братства.

Кирило-Мефодіївське братства існувало у Києві з грудня 1845 р. по березень 1847 р. У Політичній програмі проголошувалася боротьба за соціальне і національне визволення слов’янських народів. Найвизначнішими представниками були Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш.

Т.Шевченко (1814-1861 рр.). Настільки багатогранний і глибокий мислитель, що й нині немає однозначної оцінки його світогляду. Соціалісти оцінюють його як матеріаліста, атеїста, революціонера-демократа. Націоналісти твердять, що він – носій української національної ідеї, непримиримий до імперії та зрадників народу, Символ і Пророк свого народу.

Світогляду Т.Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм – сприйняття навколишнього світу: природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини.

Антропоцентризм Т.Шевченка проявляється у тому, що світ є людським світом і в центрі його завжди – людина, яка є образом Божим. Духовно багата, єдина душею і тілом вона визначає дух України. Людина – центр світу і природи, історії і культури. Природа підпорядкована людині і є для людини дзеркалом, в якому людина осягає саму себе. Людина і природа взаємопов’язані: природа реагує на все, що діється у серці людини символами і образами, а людина реагує на природні явища переживаннями і діями. Ядром світогляду Шевченка є відчуття людиною самої себе, своєї долі і болю власного “Я”: духовні колізії світу є особистою драмою людини та її патріотизм є виявом і мірою до себі подібних. Філософське світосприйняття Т.Шевченка належить до того ряду, що в українській традиції можна охарактеризувати як “філософію трагедії”.

Історичний аспект його світогляду виражається у постійному зверненні до рідного народу, України. Світ України для Т.Шевченка утворюють два головні компоненти – це світ українського села і світ козаччини. Співвідношення між ними не однакове. Він частіше звертається до світу села. Якщо світ козацтва уособлює минуле, то світ села – позачасовий, як світ органічно пов’язаний з ним природи. Світ села – це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює модель України, “сам Бог витає над селом”. Світ села, світ України – це світ в своїй основі дисгармонійний, конфліктний. Україна сприймається Шевченком як край, сповнений суперечностей, де неможливе існування людини, де “латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих”, де “кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають”.

Таким же конфліктним і дисгармонійним уявляється Шевченкові і минуле України, яке уособлює світ козацтва. Гетьманщина – чільний період козацтва – постійно зображується як форма ідеального існування. Слід зазначити, що в тогочасній національній свідомості постійно насаджувався міф про “золотий вік” козацької минувшини, що постійно героїзувався як безповоротно втрачена антитеза огидній дійсності. Шевченко виступив з іншим поглядом на минуле України. Для нього в українській історії нема і не може бути “золотого віку”. Минуле не протистоїть сучасному, а є “тепер і тут” у вигляді своїх фатальних наслідків. Якщо трагічним є сучасне, то не менш трагічне і минуле України. В самому єстві своєму історія України має глибоку дисгармонію, конфлікт, що тяжіє як прокляття над її долею. Але образ “золотого віку” не зникає з поля зору поета. Він переноситься в майбутнє. Шевченко свідомо переосмислює себе у функції пророка, який творить картину прийдешнього золотого віку.

Світ ідеальної спільності, зародки якого існують і в минулому, і у сучасному України, вбачається Шевченкові абсолютно пануючим у майбутньому. Це – світ, звільнений від сил зла, від кріпацтва, від національної і політичної залежності. Це стан, де пануватиме братське єднання вільних людей. Ідеальна спільність виростає зсередини, не запозичується з чужого поля.

Досягнення жаданого майбутнього здійснюється шляхом внутрішнього переображення, яке дасть простір для розквіту ідеальних сил, закладених у глибинах української душі. У глибинах цієї ж душі закладена грізна сила, що протидіятиме як зовнішнім, так і внутрішнім силам, які гальмуватимуть процес переображення. Передчуттям прояви цієї грізної сили сповнено кілька поезій Шевченка: “Гайдамаки”, “Заповіт”, “Світе ясний!”, “Осія”. Глава ХІУ. Це давало підстави вважати, що шлях до майбутнього він бачив у революції. Однак насильство над насильниками не має у Шевченка конструктивного начала. Воно (насильство) сприймається як страшна кара, свята помства, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходові омріяного майбутнього. Насильство він сприймає негативно: “Кругом пекло! Гайдамаки не пеклу гуляють!”. Кров не радує поета: “Слава Богу, що минуло”.

Цінність людини – її доля, відтворення історичного минулого і передбачення майбутнього у творчості Т.Шевченка досліджуються на основі християнського віровчення. Тема Бога виникає у поезії Т.Шевченка щоразу поряд з темою “правди”. “Правда” – вищий критерій оцінки життєвих явищ, який набуває у свідомості поета значення надприродного принципу; вона є синонімом Волі Божої. Ідеал правди має бути здійсненим у межах земного людського існування мусить перемогти в умовах історичного існування людства.

Відношення Шевченка до християнства і в минулому і в наші дні породжує діаметрально протилежні оцінки. Радянське шевченкознавство відносить його до атеїстичного табору. Насправді ж поет створює неперевершені поетичні шедеври на біблійну тематику. Вирішуючи проблему справедливості, вічності, безсмертя Шевченко постійно, щиро і відверто апелює до Бога як до абсолюту. І не тільки славить його, а й нерідко пред’являє йому ультиматум. Для нього Україна, нація стоять на першому місці. Християнство повинно освячувати Україну. Якщо ж вороги народу використовують християнське віровчення для її гноблення, то він не сприймає його. Шевченко так любить Україну, що проклинає такого Бога. Для поета його гріх гордині й непокори має виправдання: адже Бог є втілення “правди” й справедливості, а поставлена поетом вимога є не чим іншим, як відновленням справедливості, тобто його вимога перебуває у повній злагоді із самою сутністю Бога. Заради звільнення України він готовий зректися Бога, не визнає його до того часу, поки Він не виконає поставленої вимоги. І цей жертовний виклик глибоко віруючої людини Вседержителеві підносить творчість Т.Шевченка на ту височінь служіння нації, де він постає її пророком.

Микола Костомаров (1817-1885 рр.).

У центрі його філософської концепції - проблема “Україна і світ”, яка вирішується з допомогою ідей християнської філософії. Згідно з цією концепцією історія є накреслиний Богом шлях до спасіння. Досягнення бажаного результату тим чи іншим народом реалізується при дотриманні ним двох умов:

1) дотримуватися рівності і свободи як серед своїх громадян, так і по відношенню до інших народів; 2) віра і любов до єдиного, істинного Бога. На протязі довгого історичного періоду люди не знали щастя, бо не дотримувалися цих передумов. Євреї, будучи обранцями Бога обрали собі царя; греки – зберігаючи свободу і рівність, не знали Бога небесного, поклоняючись вигаданим богам; римляни притісняли інші народи і “прирівняли” себе Богу.

Найпізніше прийшли до істиного Бога слов’янські народи і їм власне й судилося реалізувати Божий замисел. Але на шляху до реалізації цього замислу є дві перепони: 1) незгода слов’ян між собою; 2) схильність бездумно переймати те, що вироблене старшими народами.

Єдиним народом, що не любив ні царя, ні пана був український народ, що утворив козацтво, яке чистоту християнську держало. Однак панство знищило козацтво і Україна потрапила під владу Польщі й Москви. На думку М.Костомарова, Україна воскресне і стане на чолі звільнення всіх “братів своїх слов’ян”. Так творився міфологічний образ України, що утворює спрямованість теоретичних пошуків української національної ідеї. Історія українського народу має спрямовуватися до пізнання народного духу.

З цих позицій він стверджував самість українського народу, неповторність його рис. У статті “Дві російські народності” (1861 р.) він виділяє риси , що відрізняють російські і українські національні характери. Коротко принципи відмінності українського та російського менталітетів зводяться у нього до таких моментів:

1) у росіян панує загальність (Бог, цар) над особистістю. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал;

2) росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. Українці з незапам’ятних віків зикли чути у себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям;

3) росіяни – народ “матеріальний”, українці ж прагнуть, одухотворити весь світ”;

4) українці дуже люблять природу, тоді як росіяни відносяться до неї байдуже;

5) у суспільному житті росіян ціле панує над людиною. Українці ж цінують особисту свободу.

По Костомарову, явища матеріального світу є втіленням Божественної ідеї через діяльність Божественного Духу, завдяки якому природа набуває досконалих форм, а тому пізнання світу є розкриття духовного у матеріальному. Духовне переважає над матеріальним, ідеалізм є ознакою високої духовної культури,невідривний від віри та Богошанування. Матеріалізм – світогляд людей убогої духовної культури, здатних сприймати і усвідомлювати лише тілесні, але не духовні проблеми, веде до атеїзму і Богозневаги. Українці предковічно схильні до ідеалізму.

Пантелеймон Куліш (1819-1897 рр.).

Філософські погляди П.Куліша зводяться до того, що в основі Всесвіту є духовне. Бог, як Творець світу – тотожний природі і душею Всесвіту. Тому природа є взірцем досконалості, закладеної в неї Богом і людина має узгоджувати свої дії з законами природи – не відступати від них і не порушувати їх. Слідувати природі – це слідувати Богу. Людське пізнання приходить до істини, якщо не відхилятиме ідеї царства Божого і віри Слову Божому, бо в Богові першопричина існування і джерело оновлення світу, а в Божому Слові – істина, яка нам дана через Святе Письмо.

У погляді на людину П.Куліш дотримується традицій української духовної культури, виділяючи в ній двояку сутність: наявність внутрішнього, сутнісного начала і зовнішнього, яке протистоїть йому. Людина уявляється як осереддя постійної боротьби, що веде між собою “людина внутрішня, “глибина душевна” і “зовнішнє”, поверхневе в людині. В глибинах людської душі приховане начало, що визначає її сутність. В ній прихований не лише поетичний дар, тут місце, де здійснюється спілкування людини з Богом. Душа – осереддя міжлюдського спілкування.

Виходячи з цього фундаментального дуалізму внутрішнього “сердечного” і зовнішнього, чужого і ворожого, П.Куліш розробляє ідею України як минуле і сучасне, хутір і місто, України і Заходу тощо. Минуле України, як внутрішнє начало, забуто сьогоденням. Воно закопане глибоко як скарб, поховане немов домовина у могилі. Акт по збагаченню пам’яті народу знанням його історичного минулого є актом “воскресіння із мертвих”, в результаті якого із “мертвих встане Україна”. Акт цей спрямований на відкидання всього зовнішнього, минущого й пробудження вічного, сталого, яке й утворює справжню душу народу. Культурна діяльність уподібнюється до праці землероба, який очищає землю від усього “зовнішнього”, допомагаючи “воскресінню” вічного історичного буття.

З огляду на антитезу внутрішнього і зовнішнього розглядається і проблема мови. За умов переслідування і заборон, які встановлював царський уряд на вживання української мови, Куліш відстоює свою позицію про “мову серця” і “мову розуму”. Протягом всієї історії України, твердить він, - і “за князів”, і за Литви, і під Польщею і Москвою – в Україні існувало дві мови – зовнішня, чужа мова, мова розуму і – внутрішня, народна мова, що виражала найпотаємніші рухи його серця. З цього погляду П.Куліш протиставляє хутір, як осередок життя людини, не зіпсованій ворожою їй цивілізацією – місту. Справжнім охоронцем українського народного духу є селянин, хуторянин. З цих позицій він протиставляє рідну Україну чужій йому Європі – як осередку, де процвітає культура міста, де панує егоїзм і де багатство протистоїть бідності.

Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.). В основі його світогляду лежить ідея громадського поступу, метою якого є здійснення ідеалів лібералізму і соціалізму найвищим етапом якого є анархічний лад, як добровільна асоціація гармонійно розвинених осіб. Шляхом до анархічного ладу проголошувався федералізм на засадах самоуправління громад та децентралізація влади. Другою рисою його світогляду є послідовне заперечення Бога і релігії, які перешкоджають поступу. Розвиток науки, на його думку, ставить людину перед дилемою визнання чогось одного: або астрономія, або Ісус Навін, або геологія, або Мойсей, або фізика, або ходіння по воді, або фізіологія, або

воскресіння мертвих.

Драгоманов – соціаліст, для якого основою суспільного життя є громада, в якій забезпечуються основні права людини: свобода слова і думки, зборів та коаліцій, толерантності політичних та релігійних переконань. Однак він виступав проти утопічної теорії загальної соціальної революції. Разом з тим Драгоманов залишається русофілом, заперечує роль національного у майбутньому державницькому будівництві, виступає проти ідеалу української національної самостійності.

Іван Франко (1856-1916 рр.). Основною філософською ідеєю І.Франка є герой, особистість, індивідуальність яка присвячує своє життя служінню народові, громаді. Це – “вічний революціонер”, носій духу. Філософський світогляд І.Франка настільки об’ємний, що його неможливо віднести до матеріалізму чи ідеалізму, а є раціональним світорозумінням на основі синтезу матеріалізму та ідеалізму, свідомого і несвідомого.

І.Франко стоїть на позиціях раціоналізму і розробляє той напрямок у філософії, яка визнає силу людського розуму. Останній, керуючись знаннями та логікою наукового аналізу, пізнає закони природи і включає у сферу пізнання людство з його історією і релігією, а також незліченні світи, що заповнюють простір. Розум здатний поєднати пізнання та працю. Людське пізнання про світ є цілісним і нерозривним, як цілісна зі світом й невідривна від нього людина. Основним завданням пізнання є науковий пошук істини та рушійних сил розвитку людини.

Франко розробляє історію як процес поступу, що спирається на загальні закони еволюції в органічній природі, що були відкриті Ч.Дарвіном і Г.Спенсером. Характеризуючи поступ людської історії, Франко не розглядає його як одноманітний процес, що спрямований по висхідній. По-перше, він не охоплює все людство, по-друге, поступ здійснюється хвилеподібно, де на зміну хвилі високого підйому, приходять хвилі упадку, знесилля і зневіри. По-третє, поступ не тримається одного місця, а йде в різних напрямках, “мов буття”, лишаючи після себе не тільки позитивні, а й негативні результати. Тобто поступ має суперечливий характер.

Визнаючи спільності, через які людина реалізує свої прагнення до щастя, І.Франко вказує що це родина, громада, нація. Саме нація є невід’ємною частиною історичного процесу. Без розвитку нації неможливий розвиток індивіда. Історія, на погляд І.Франка, не є історією героїв, а історією масових рухів. Завдання індивіда – перетворити себе з несвідомої частини маси на її свідомий компонент. Цей процес характеризує перетворення етносу, який є природнім організмом у націю, яка є культурним утворенням. Важливими передумовами цього процесу є усвідомлення індивідами, які складають націю, ідеалу та віри, яка передбачає не лише усвідомлення, а сприйняття серцем цього ідеалу.

Основною ідеєю філософського пошуку І.Франка є ідея особи, індивідуальності, вільної у громаді, але не вільної від громади. Ще в “Каменярах” сформульований погляд на покликання героя – присвятити себе прокладанню народові шляху у щасливе майбутнє; це людина, яка є носієм духу, “вічним революціонером”. Розвиток цієї теми зумовлює в подальшому аналіз ідеї “народ і особистість”, вірність народу і кара за зраду, готовність віддати життя за щастя народу. Саме нація, на його думку становить невід’ємну частину історичного поступу. В цьому полягало розходження І.Франка з марксизмом.

Дмитро Донцов (1883-1973 рр.) – теоретик українського націоналізму. Розробка теорії українського націоналізму була викликана розвитком суспільно-політичної думки у Росії та Україні (течії лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму та націоналізму), а також певною спрямованістю її проти національного питання в умовах імперської Росії. Досить пригадати лише те, як ставився М.Драгоманов до історичної нації. Рішуче заперечуючи твердження “національність – порожній ідол”, доводив, що “національне живе в людині” і є самодостатньою цінністю, що і спричинило теоретичні пошуки Д.Донцова. В чому ж полягає концепція нації Д.Донцова?

Він будує націоналізм як світогляд українського народу, який визнає ідею нації (ідею людської спільноти), що є або хоче бути організованою в окрему політичну одиницю на принципі волі. Саме воля оголошується основою національної ідеології, як воля до життя, влади, експансії. Вона є першою підставою націоналізму. Серед інших підстав проголошується стремління до боротьби, “ілюзіонізм” (або абсолютна віра в ідею націоналізму), нетолерантність (фанатизм) ідеї, право на самовизначення, значення провідної верстви (активної меншості) та ін. Він твердить, що нація – це самодостатня цінність, яка творить державу. Суттю національної ідеї він вважає інстинкт панування, влади, державного насильства, бажання протиставити себе противній думці і світові, влаштовувати національне життя любими засобами, не виключаючи і насильства. Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, писав він, то мусить витворити собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею опануванню духовного і економічного стану нації, оголошуючи війну аполітичним та інтернаціональним доктринам. Такою ідеєю є українська національна ідея, що проголошує націю вищою цінністю, має свою державу і виступає суб’єктом міжнародного, економічного і культурного життя.

Однак в теорії нації Д.Донцова є ряд недоліків:

1) Д.Донцов відкидає досягнення лібералізму і гуманізму, оскільки інтереси однієї нації протиставляються інтересам других, інтересам особистості підпорядковуються інтересам нації. Сила визнається законом відношення між націями, пропагується національне гноблення, експансія, тощо. Класовий егоїзм він замінює національним егоїзмом.

2) В концепції нації Д.Донцова недооцінюється соціальний детермінізм, коли проголошується відрив політики від моралі. В його концепції антагонізм між націями зводиться не до боротьби проти зла в людях, а проти самих людей, не проти недоліків у іншій нації, а проти самої нації, що суперечить гуманізму і демократизму.

Історія розвитку української філософії свідчить про її зв’язок з наукою, зокрема медичною. Вона є свідченням єдності медицини і філософії як одного із загальних законів людського пізнання.

Ще в ХУШ – на початку ХІХ ст. цей зв’язок започаткували гістолог О.М.Шумлянський та відомий терапевт М.Я.Мудров. Перший уродженець Полтавської області із сім’ї козака, навчався в Київській академії та Страсбурзькому університеті. У 1752 році захистив докторську дисертацію "О строении почек",”в якій розкриває своє розуміння філософії, виступає проти забобонів. Він обгрунтовує цінність експериментальних методів для медицини, закликає вчених вивчати закономірності, застосовуючи при цьому мікроскопи та ін’єкції. М.Я.Мудров заклав основи наукової патології, довівши, що причини хвороб в "порушенні будови", тобто анатомо-морфологічних змінах організму. Він також надавав великого значення зовнішньому середовищу у виникненні та розвитку хвороб. У своїх працях Мудров підкреслював величезне значення досвіду та спостереженню. Говорячи про користь народної медицини, він стверджував, що при лікуванні не варто не враховувати досвіду інших людей.

Матеріалістичні погляди пропагував І.Є.Дядьківський, що працював у медико-хірургічній академії та Московському університеті. Це був видатний медик свого часу, високоосвічена людина, яка не могла працювати за фахом через свої філософські погляди. У своїх працях він з позицій матеріалізму прагне розв’язати основні теоретичні проблеми біології і медицини. Головним своїм завданням він ставив боротьбу з віталізмом, що стояв на шляху розвитку наук про органічну природу, бо виходив із непізнаваності духовних процесів, психіки. І.Дядьківський твердив, що життя людського тіла від початку і до кінця є не що інше, як безперервний хімічний процес. При цьому він вказував на інтегративну, керуючу роль нервової системи, яка керує органами і частинами людського організму.

Зв’язок філософії і медицини можна прослідкувати і на прикладі діяльності Київського університету, до складу якого входив медичний факультет. Від самого свого початку (1841 р.) тут закладається матеріалістична лінія. Проф. М.І.Козлов (норммальна та патологічна анатомія) підкреслював, що наукове природознавство і медицина повинні базуватися на об’єктивних знаннях природи та людського організму. Він надавав великого значення анатомічній теорії, завдяки якій здійснюється пізнання поняття хвороби. Він перший висловив думку про важливість філософії для медицини. Продовженням цієї лінії стала творчість видатного анатома В.О.Беца. Його праці в галузі ЦНС мали важливе значення для розвитку неврології і психіатрії. Не можна не згадати імена О.О.Богомольця, В.О.Караваєва, В.П.Образцова, М.І.Пирогова, Д.М.Стражеско, В.Г.Яновського та інших, які своєю діяльністю утверджували матеріалістичні підходи розвитку медичної науки у Київському університеті.

З матерілістичними філософськими поглядами пов’язана діяльність таких корифеїв вітчизняної науки як І.М.Сеченова, І.І.Мечнікова, І.П.Павлова та ін.