Тексти лекцій з філософії світогляд людини та філософія План

1. Поняття світогляду: зміст, структура і функції.

2. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

3. Філософія як світогляд. Особливості філософського мислення. Філософія – любов до мудрості. Предмет, метод і функції філософії.

ЛІТЕРАТУРА

Бибихин В.В. Философия и религия // Вопросы философии 1992. № 7.

Забужко О. Філософія і культурна притомність нації // Сучасність. 1994. № 3.

Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. Лекція 4.

Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1998. Розділ 1.

Однією з важливих вимог людської життєдіяльності є, насамперед, рівень професійної підготовки спеціаліста, а також рівні інтелектуального розвитку людини. Серед рівнів інтелектуального розвитку людини виділяють: 1) Освіченість – як наявність інформації, використання знань у своїй діяльності. Схема діяльності на рівні освіченості виражається логікою: “Я роблю те, що знаю” і “Я знаю, що роблю”. Ознака інтелекту на даному рівні – впевненість в своїй правоті аж до безапеляційності. 2) Культурність – не тільки застосування знань у діяльності, а й уміння аналізувати і синтезувати свої дії, аргументовано обгрунтовувати їх, уміння вибирати серед множини варіантів такого способу діяльності, що при найменших затратах веде до бажаного результату. Схема діяльності на рівні культурності виражається логікою “Я розумію, що при даних умовах діяти потрібно так…”.

Риси інтелекту – поміркованість і виваженість.

Інтелігентність – використовування знань не тільки для досягнення бажаного результату, а й для розкриття причин і наслідків своєї діяльності, прогнозування у бажаному напрямку своїх дій. Схема діяльності виражається логікою: “Діяльність при даних обставинах веде до такого результату”. Риси інтелекту – толерантність і аргументованість, уміння вислухати іншого.

Зміст поняття світогляд. Критерієм виміру того чи іншого рівня духовності є світогляд. Який зміст ми вкладаємо в це поняття? Це осягнення думкою світу. А що таке “світ”?

Найпершою ознакою світу є його цілісність. Як цілісність світ включає в себе нескінченну множинність своїх частин. Власне, саме окремі частини світу й доступні людині в її практичній діяльності та пізнанні. Сприймаючи якусь частину світу, людина для ефективної діяльності змушена добудовувати у мисленні цілісну картину світу. У такий спосіб виникає світогляд. У кожної людини своє уявлення про світ і тому кожна людина має світогляд. Світогляд – це образ світу, сприйняття його з позицій власного життя, професійної діяльності, своїх переживань, вірувань, прагнень, очікувань. Людина проектує світ у своєму мисленні і самопроектує себе у світ. Тому предметом світогляду є відношення людина – світ.

Структура світогляду. Щоб отримати знання про якийсь об’єкт, потрібно знати його структуру. При вивченні курсів анатомії людини, біології, гістології, мікробіології, нормальної фізіології студенти вивчають будову людського організму з позицій принципу “структура-функція”, на основі поєднання елементів у цілісну систему. Подібно до цього і світогляд має свою структуру. Найважливішими елементами структури світогляду є: знання,цінності та оцінки, переконання, віра, ідеали, надія, мрія, любов та ін. Взаємодіючи, вони створюють цілісну картину світу.

Ми звертали увагу, що для ефективної діяльності недостатньо лише знань. Окрім них потрібна певна життєва позиція, впевненість в істиності своїх дій. Формуються вони у процесі вибору. Вибір зумовлений не стільки знанням, скільки їх оцінкою. Завдяки вибору одна з можливих цілей людської діяльності закріплюється як бажана, корисна і необхідна. Ціль набуває форми мети. Тривка і продуктивна у змістовному відношенні мета, яка є для людини чимось бажаним і водночас життєвонеобхідним – виступає як цінність.

Цінності є дуже важливими елементами світогляду. Завдяки їм світогляд у своєму реальному функціонуванні набуває позитивних моральних рис. Будь-які вияви реального світу сприймаються людиною через систему цінностей та оцінок. Така система може опиратися на життєвий досвід людини, професійну діяльність, релігійну чи політичну орієнтацію тощо. Життєві ситуації завжди проходять випробування, “фільтрацію” стосовно уявленням про добро і зло, прекрасне та потворне, справедливе чи несправедливе. Відбір позитивних цінностей потрібний для прогнозування і здійснення діяльності.

Якщо знання дають об’єктивну інформацію про світ і на них не впливає суб’єктивний фактор, то переконання є суб’єктивними формами ставлення людини до світу. Якщо знання дають об’єктивний образ дійсності, то переконання несуть в собі мотив ставлення до світу. Якщо знання є переважно дескриптивним (описовим), то переконання має імперативний характер: воно задає напрямок і характер дій. Логіка дескритивного мислення: “так є…”; логіка імперативного мислення: “так має бути”.

Переконання характеризуються високою мірою впевненості. Якщо я в чомусь переконаний, то інші можливості, інші погляди для мене не мають ніякої цінності. У цьому сила переконань – бо, спрямовуючи нашу діяльність в одному якомусь напрямку, даючи одне якесь обгрунтування нашим діям, переконання позбавляє людину вагань і сумнівів.

У цьому і слабкість переконань – бо одновимірність спричиняє брак самокритичності, консенсусу. Маючи на увазі саме цю властивість переконання, Ф.Ніцше стверджував, що потреби в переконаннях – це потреби людей слабких і духом, і тілом. Згідно Ф.Ніцше, людина, що потребує переконань, не має чіткої мети в житті, уникає фізичного і духовного зусилля, здатна на покору, терпіння і необмеженого над собою насильства. Вона не хоче, або боїться бачити те, що існує і тому є противником істини.

Не випадково в кінці ХХ ст. мислителі, політики, діячі науки і культури виступають за відкритість світогляду, за неупередженість, проти абсолютизації думок і дій. Такий світогляд вимагає постійну турботу про його розбудову на основі якихось необмежених орієнтацій, бо функціонувати він може тільки завдяки спільним зусиллям всіх народів і націй, незалежно від релігійних та політичних позицій. Відкритий світогляд на засадах свободи й толерантності зможе реалізуватися в культурі і духовному просторі особиснісного людського начала.

В структурі світогляду людини є такі елементи (поняття), що виражають її найважливіші сутнісні сили до яких відносяться віра, сумнів, мрія, надія, любов.

Віра – це універсальний спосіб включення до духовного світу людини, тих подій і явищ, які входять до її життєвого досвіду в бажаннях, думках, мріях. Ми, наприклад, віримо у такі сфери реальності, яких ніколи не сприймали і сприймати не будемо. Чому ми віримо у це? Щоб у щось повірити, то це “щось” повинне відповідати, принаймні, двом вимогам: узгоджуватися з нашими цінностями і мати надзвичайно високий авторитет. Щоб повірити у обертання Землі навколо Сонця повинен бути досить високий авторитет науки. Щоб люди повірили в євангельські чудеса, що їх творив Ісус Христос, потрібен досить високий авторитет апостолів, які були свідками цих чудес.

Без віри немає прилученості до широкого світу, який безмежно перевищує людські безпосередні можливості. Віра робить моїми можливості багатьох інших людей. Крім того, віра поєднує можливе і дійсне. Достатньо повірити в можливість невдачі, й вона нас не обмине. Якщо ж повірити в здійснення навіть неможливого, воно може стати можливим. У медицині є спеціальний термін – “ефект плацебо”. Так називають випадки зцілення від якоїсь недуги за допомогою малоефективного, або навіть нейтрального засобу, в ефективність якого надзвичайно вірить сам пацієнт. Надзвичайно велика роль віри в освоєнні майбутнього, що постає перед нами як світ можливостей. Вона не тільки виступає своєрідним духовним випередженням перетворення можливості на дійсність, але й здійснює уявне перенесення людини, суб’єкта цього перетворення, у світ майбутнього. Причому ця уявна реальність переживається людиною як дійсна або принаймні здійснювана. Щоб активно і успішно діяти, людина повинна вірити в здійснюваність того, що вона робить. Тому всі соціальні проекти, всі громадські рухи повинні пропонувати такі ідеї, котрі могли б запалити в людях вогонь віри в справедливість і необхідність боротьби за здійснення цієї ідеї. Коли ідея настільки сприймається людьми, що стає предметом їхніх духовних почуттів, вона набирає характеру ідеалу.

Ідеал – це образ бажаного, переживаний як належне. Крім ідеалу у структурі світогляду велику роль відіграють мрія і надія. Мрія – це перенесення себе за допомогою уяви у світ можливого, це спосіб уявного освоєння світу можливостей, сприйняття їх у світлі бажаного. Надія – це мрія, у здійснення якої людина повірила. Якщо з’являється можливість досягнення мрії тоді мрія перетворюється у надію. У християнській культурі надія розглядається як одна з трьох християнських чеснот. Втрата надії розглядається як смертний гріх.

Віру й надію розглядають як форми наближення до такої універсальної складової світогляду, якою є любов. Вона є вищою християнською чеснотою, головною ознакою християнського ідеалу. У християнстві Бог ототожнюється з Любов’ю.Вона поєднує діяльне і споглядальне, реальне та ідеальне ставлення Людини до світу.

Усі елементи світогляду у своєму взаємозв’язку дають можливість людині сприймати весь свій світ як цілісність. Світогляд передбачає одночасно і вивчення світу, і вивчення людини, взятих в їх нерозривному зв’язку. Людина намагається пізнати світ як цілісність, тому що вона є частиною цього світу. Предметом світогляду є і вивчення співвідношення між людиною-природою, людиною-суспільством, людиною-історією, людиною-суспільством-історією.

Коли ми говоримо про пізнання відношення “людина-світ”, то і поняття “людина” розуміємо як цілісний світ людей, їх згуртованість, спільність на певних принципах: національних, політичних, релігійних, професійних і т.п. Тому найпершою функцією світогляду є об’єднуюча. Тобто люди виробляють такий образ світу, який найактивніше об’єднував їх для успішної діяльності. Члени спільноти, котрі поділяють один і той самий світогляд є своїми один для одного. В цьому їхня сила. Спільність цінностей, життєвих настанов, моральних норм, релігійних поглядів допомагає їхньому згуртуванню. Однак, тут є і негативний момент. Згуртованість на якихось спільних принципах однієї групи людей призводить до відштовхування від іншої групи людей, об’єднаних на інших політичних, релігійних чи національних ідеях. Цю обставину неодноразово використовували в своїй політичний теорії та практиці найбільш реакційні політичні сили (більшовизм, фашизм).

Більше того, ігнорування гуманістично-об’єднуючої функції світогляду, здатність вносити мир, лад, узгодженість, консенсус між людьми, що сповідують різні життєві орієнтації, приводить до непорозуміння між людьми, які сповідують одні і ту ж ідею, один і той самий світоглядний принцип. Історія культури, науки, і політичного життя свідчать, що відкритість світоглядних знань, можливість встановлювати компроміс, толерантність пом’ягшує розбіжності між людьми на основі світоглядних принципів.

Слідуючою функцією світогляду є подвоєння світу у його сприйнятті. Сприймаючий світ, існуюча реальність ніколи не задовольняє людину. Внаслідок цього світ подвоюється на світ реальний, той що є і світ бажаний, той, який має бути. Поєднання дійсного і бажаного, надання бажаному рис дійсності – важлива функція світогляду.

Таким чином, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, які визначають загальне бачення світу, розуміння свого місця в ньому; це життєва позиція, пізнавальна, ціннісна і життєва орієнтація.

Історичні типи світогляду. У своєму розвитку світогляд проходив ряд етапів, які утворили три історичні типи світогляду. Для більш конкретного сприйняття цих типів потрібно мисленно відтворити спільну основу, на якій формувалися всі типи світогляду. Пропонуємо за основу формоутворень світогляду розглядати розвиток національної культури. Кожен із історичних типів виражав зростання національного духу, відтворював розвиток духовності народу.

Історія національної культури виражається у розвитку таких взаємопов’язаних форм як міфологія, релігія і філософія. Саме в них реалізується потреба самопізнання духу народу, здійснюється усвідомлення найзагальніших духовних потреб людини, нації, народу.

Міфологія. Предметом міфологічної свідомості є осмислення відношень “людина-світ”. Поняття “світ” розумілось як світ порядку, що протиставлявся хаосу, безпорядку. Протилежності “порядок-хаос”, осмислювалися у міфології давньоукраїнської культури в системі проторових координат “верх-низ”, “праворуч-ліворуч”, “схід-захід” та світлових контрастів “світло-темрява”. У давньоукраїнській свідомості переважає розгляд світу як “сходу”, “світлого”, “праворучі”, “верхнього”, що протистоять “темряві”, “низу”, “лівостороннього”.

Світ в давньоукраїнській міфології мислиться утвореним з чотирьох первісних стихій: вогню, повітря, води і землі. Простір впорядкованого космосу сприймається невід’ємно від людини, яка його освоює, встановлюючи в ньому порядок. Досить показовими для цього є використання мір довжини: п’ядь, лікоть, стопа, крок сажень. Час вимірювався природніми періодичними циклами, що позначалося на народних календарних святах.

В уявленнях про людину чітко простежується відсутність протиставлення душі і тіла, що характерне для міфологічних уявлень інших європейських народів. Слов’янська міфологія приписувала людині не одну, а кілька душ. Це підтверджується властивою нашій міфологічній свідомості вірою в упирів, русалок, мавок тощо, які існують після фізичної смерті людини. У казках мотив “множинності душ” відтворюється в оповідях про воскресіння людини мертвою і живою водою.

Різні психічні функції людини у давньослов’янській міфології пов’язувалися із певними тілесними органами. “Душа”, що “розуміє”, ототожнювалася з головою і насамперед з оком. “Душа”, що “бачить”, діє у світі видимого. У світі невидимого діє душа, що “відчуває”, яка пов’язана з серцем. Якщо з серцем асоціюється “душа” – життя, то їй протистоїть душа як вегетативна сила, яка ототожнюється з “утробою”, тобто існує ієрархія душ: “розумова”, “чуттєва” і “вегетативна”.

Уявлення про світ і людину, притаманні для давньослов’янської міфології, знаходять своє відбиття у релігійних віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце “вгорі” природного космосу, де припускається відносна єдність духовного і тілесного начал.

Релігія. Це історичний тип світогляду, з допомогою якого людина засвоює світ з допомогою віри в надприроднє. Релігія – тип світогляду, для якого характерно відокремлення образу і реальності – внаслідок чого пізнається два різних світи: природний і надприродний, фізичний і духовний.

В релігійному світосприйнятті важливу роль відіграють поняття “святість” і “духовність”. Святість як особливий стан духовності виражає суб’єктивний “настрій” людської душі на сприйняття – переживання найвищих людських цінностей. Змістовні аспекти святості отримали статус “святинь”. В уяві людини і по відношенню до неї вони набирають статусу найвищої завершеності. До них відносяться: батьківські заповіти, морально релігійні норми людського спілкування, національні символи, культурні пам’ятники, реліквії та ін. Всі вони виступають предметом віри, надії, любові.

У релігійній формі світогляду світ подвоюється на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Найважливішою ознакою релігії є визнання існування найвищої істоти – Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра у Бога.

Людина у системі релігійного світогляду розглядається як найвищий витвір Бога, їй відводиться роль центральної ланки, що забезпечує комунікацію між Богом та створеним Ним світом. При з’ясуванні сутності людини – важливою проблемою є християнське вирішення проблеми співвідношення душі і тіла. Тіло, як природна сутність, єднає людину з усією природою. Подібно до природних явищ воно виникає, розвивається і зникає. Душа – нематеріальна, безсмертна.

Філософія – тип світогляду для якого характерний розгляд людини і світу в їх єдності, коли здійснюється усвідомлення світу, визначення свого місця у світі, і вироблення програми життєдіяльності. Філософія не має своїм предметом вивчення світу – цим займається природознавство. Вона не вивчає природу людини – цим займаються науки про людину. Предметом філософії є відношення людини до світу: в системі “людина – світ” предметом філософії є не сама система, не її складові елементи, а відношення між цими елементами.

Філософія у системі культури займає особливе місце. Якщо під культурою розуміти певну систему цінностей, норм поведінки, мову, мораль тощо, то філософія у системі культури є основою інтеграції в усіх її формах. У складній і динамічній системі культури виділяють:

- мораль – як сукупність добровільних духовних оцінок і норм відносин між людьми і відношення людини до світу з позицій Добра;

- право – сукупність обов’язкових правил і норм, які регулюють відносини між людьми і відношення людини до світу з позицій Закону;

- науку – як систему духовної діяльності по формуванню і застосуванню знань про закон дійсності з позицій Істини;

- політику – як систему духовної діяльності по формуванню і застосуванню влади в суспільстві з позицій Справедливості;

- мистецтво – як духовну здатність людини сприймати і відображати світ з позицій Краси;

- релігію – як духовну здатність людини сприймати і відображати Бога і світ в почуттях і думках з позицій Віри;

- філософія – як система світоглядного знання, яка акумулює інтелектуальні засоби всіх форм свідомості для розвитку найбільш загальних і суттєвих закономірностей світу з позицій Правди. Філософія синтезує пізнавальні можливості всіх форм культури в єдину цілісність – філософсько-світоглядне освоєння світу.

Предметом філософії є вивчення відношень “людина – світ” у якому особливе місце належить людині, яка здійснює теоретичну і практичну діяльність, відчуває і переживає. Звідси принципово людська, гуманістична спрямованість і зміст філософського знання.

Філософія знає два методи дослідження:

- діалектичний – як вияв людського знання на осягнення світу у його постійному русі і перетвореннях; такий метод наділяє людину свободою;

- метафізичний – як вияв людського знання на осягнення світу у його нерухомості і завершеності; такий метод підпорядковує людину необхідності.

Обидва методи необхідні і корисні: діалектика сприймає світ і людину у їх розвитку, а метафізика впорядковує знання, систематизує знайдене.

ФІЛОСОФІЯ НАРОДІВ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ.

План