1. Історизм як принцип засвоєння філософського знання.

2. Своєрідність східної культури.

3.Філософія стародавньої Індії: ведична філософія, джайнізм, буддизм.

4.Філософські вчення стародавнього Китаю: конфуціанство, даосизм.

ЛІТЕРАТУРА

Дао и даосизм в Китае. М., 1982.

Дайсэцу Судзуки. Две лекции о дзэн-будизме // Иностранная литература, 1991, № 1.

Філософія. Підручник. К., 1995.

Філософія. Курс лекцій. К., 1994. Лекція 2.

Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. К., 1998. Розділ 2.

Аналіз розвитку будь-яких знань, у тому числі і філософських, здійснюється з позицій їх виникнення, розвитку і зв’язку з дійсністю. Ці параметри відтворення процесів і явищ минулого грунтуються на принципі історизму. Історизм – це принцип (підхід, правило, вимога) розгляду філософського знання у процесі їх становлення і взаємозв’язку. Даний принцип грунтується на предметі філософії, яким є відношення “людина – світ”. Таке відношення постійно змінюється і акумулює у собі минуле, теперішнє і закладає контури майбутнього. Розвиток і збагачення змісту філософських систем потрібно розглядати у тих конкретно-історичних і соціально-культурних умовах, в яких вони функціонували. Конкретно – історичні умови дають можливість розкрити джерела їх походження, потреби, що зумовлювали формулювання конкретних проблем і засобів їх вирішення. Окрім того, принцип історизму дає можливість суб’єкту соціальних потреб (еліті, класу, етносу, нації і т.п.) філософськими та релігійними обгрунтуваннями власні інтереси видавати за інтереси народу.

Ідеї кожної філософської системи завжди спрямовані в майбутнє: вони або захищають наявний стан речей, або ж намагаються їх докорінно змінити. Виникнення, теоретичне обгрунтування і практична реалізація філософських ідей з позицій принципу історизму має таку схему – потреба, що виникає в теперішньому має свою причину виникнення в минулому; - її практична реалізація вимагає теоретичного обгрунтування і віднайдення засобів її практичного втілення; - прогнозування наслідків теперішнього стану в майбутньому.

Східна парадигма: індійський варіант.

Загальною характеристикою східної філософської парадигми (характерна риса, напрям) є визнання предметного світу видимістю, а не реальністю. Загальне, колективність панує над одиничністю і над індивідуальнстю, держава – над громадянином. Тому дух панує над тілом. Головною проблемою філософських уявлень народів Стародавнього Сходу – це морально-релігійне самовдосконалення людини, а не вдосконалення навколишнього світу. Людська активність спрямована на внутрішній світ, не вдосконалення власної душі та тіла.

У цій загальній характеристиці всієї східної філософії світоглядні риси давньоіндійських філософських шкіл і старокитайських філософських систем мають свої специфічні риси.

Основні характеристики давньоіндійської філософії виражаються у тому, що зовнішній світ розглядався як химерна фікція, як те, що лише видається реальністю, переживається як міфічне уявлення. У філософських уявленнях стародавніх народів Індії значне місце займають міфологічно-релігійні світоглядні уявлення, що зводилися до визнання дхарми – вічної соціальної нерівності людей і неможливості усунути цю нерівність у теперішньому земному існуванні; пунарджамна – визнання вічного переселення душ кожної живої істоти із однієї смертної форми в іншу. Тільки у процесі посмертних перевтілень людина може розраховувати на покращення свого соціального становища в залежності від його поведінки в земному житті. Слідуючим міфологічним положенням стародавніх Східних народів було визнання карми – уявлення про покарання, про те, що сукупність всіх дій людини визначатиме долю його майбутніх посмертних перевтілень.

Міфологічні уявлення народів Стародавньої Індії були ідеологічним обгрунтуванням кастового поділу суспільства. Каста – це замкнута в самій собі група людей, що заснована на спільних етнічних, релігійно-обрядових, професійних, побутових та інших ознаках життєдіяльності. Належність до касти передається спадково по батьківській лінії. Будь-які форми спілкування між представниками різних каст суворо засуджувалися. Шлюбні сімейні зв’язки заборонялися. Ніякі досягнення людини, її розумові здібності, талант не в змозі були змінити кастову належність і підняти хоча б на один щабель в кастовій драбині.

Кастова організація стародавніх індусів являла собою єдину ієрархічну систему верхні щаблі якої займали брахмани (жреці) та кшатрії – воїни. Це була класова верхівка суспільства. Після них йшли вайш’ї – дрібні землевласники, торговці, ремісники. На останній ступені стояли касти, що по своєму матеріальному становищу, по традиції вважалися “нечистими”, з якими заборонялося спілкуватися представникам інших каст. Це шудри – слуги, раби та інші знедолені категорії населення. У наш час офіційно кастовий поділ відмінений Конституцією Індійської Республіки, однак багато кастових звичаїв ще живуть серед населення.

Найдавніша філософська школа Веданта, або “ведична” філософія. “Веди” (“знання”) – священні книги індусів, що були створені у П тисячолітті до н.е. Збереглося чотири книги: “Рігведа” – збірка гімнів, “Самаведа” – збірка пісноспівів, що виконуються по певному ритуалу; “Яджруведа”- гімни і закляття, що виконуються при жертвоприношеннях; “Атхарваведа” – збірка магічних закликань і заговорів від чарів.

У П тис. до н.е. на основі ведичної літератури виникає “веданта” – філософська течія, яка теоретично обгрунтовувала існування кастового поділу суспільства. В основі вчення “ведичної” філософії – положення про безособливий абсолютний дух, брахман як кінечну і єдину основу буття. Душа (атман) тотожна з брахманом і є його емпіричним проявом. Брахман характеризується єдністю буття, свідомості і ніким не порушуючого спокою, блаженства. Матеріальний світ – це не частина брахмана, або його еманація, а сам брахман в його емпіричному прояві. Оскільки матеріальний світ не має в самому собі основ для свого буття, то він неістинний, ілюзія, видимість брахмана, яку буденна свідомість сприймає за істину, подібно до того як недосвідчена людина сприймає мотузку за змію, а відображення місяця у водах річки за його множинність. Це нижчий, емпіричний рівень пізнання, на якому людина сприймає зовнішній, неістинний світ за істинний, підкоряється законам його розвитку, вважає себе його частиною.

На вищій ступені пізнання, коли людина засвоює істину про субстанційну єдність брахмана і атмана, вона уже не ототожнює себе з світом, і, звільнившись від емпіричного сприйняття світу, робиться вільною, зливається з брахманом, спокійно споглядаючи його прояви як міраж. Цей вищий рівень істини досягається самозаглибленням духу, самоспогляданням, що веде до реалізації найвищої реальності брахмана. Ця вища істина про світ як прояв брахмана не може бути досягнута логічним шляхом, а сприйматися на віру як відкровення священних книг – Вед.

Уявлення творців “ведичної філософії” виходять з того, що матеріальний світ і людська душа створені брахманом і є його частинами. Причини страждань і залежності людини від матеріального світу не стільки в незнанні, скільки в недостатній любові, відданості брахману. Якщо людина повністю присвячує своє життя брахману, то з його допомогою вона звільняється від залежності до об’єктивного світу і стає вільною. Індивідуальна людська душа “атман”, як часточка “брахмана”, поселена в тіло, також безсмертна, але менш досконала із-за зв’язку з тілом. Після смерті людини душа обов’язково переселяється в інше тіло – такий Закон необхідності (“карма”). Потік перевтілень душі триває доти, поки душа не звільниться від тілесних потреб (бажань, пристрастей) і не зіллється з “брахманом".

Важливою релігійною школою Стародавньої Індії є джайнізм, засновником якої вважається Махавіра Вардхамана, на прізвисько “Джіна” – переможець. Виник в УІ ст. до н.е. Причинами виникнення цієї філософської течії було протистояння “ведичній філософії”. Для джайнізму як і для веданти притаманне вчення про переселення душ і закон карми. Але на відміну від брахманізму джайнізм вважає можливим припинення тривалого процесу відродження і звільнення душі шляхом індивідуального самовдосконалення, заперечує святість Вед, жертвоприношення, поділ суспільства на касти, вирішальний вплив богів на долю людини. Кожна людина має право на спасіння, незалежно від того, до якої касти вона належить. Від людини залежить досягнення вічного блаженства – нірвани і полягає воно в моральному самовдосконаленні. Основним засобом досягнення морального самовдосконалення і звільнення від дії закону карми, джайнізм вважає аскетизм. Шлях до спасіння визначають три цінності – досконала віра (віра в Джіну), досконале знання (знання вчення Джіни) і досконалою поведінкою (дотримання встановлених Джіною правил).

Згідно з вченням джайнізму страждання зумовлені тілесними потребами та бажаннями. Тому потрібно відмовлятися від всякої особистої власності, у тому числі від житла та одежі. Однак аскетизм джайнів не заперечує їх участі в трудовій діяльності. Для них праця в певних сферах - обов’язкова вимога.

У джайнізмі виділяється вчення про матерію. З якісною сторони матерія характеризується кольором, звуком, запахом, смаком. З кількісної сторони вона невимірна, безкінечна, не має ні початку, ні кінця. Вона має певні стани і весь час видозмінюється. Матерія сприймається як органами чуттів (груба матерія) так і мисленням (тонка матерія). Складається вона із атомів (ану) – найдрібніших частинок, які весь час рухаються з великою швидкістю. Тонка матерія пронизує душу, зв’язує її з матеріальними об’єктами світу. До субстанції відноситься також дхарма – як умова руху душ і матеріальних предметів.

Буддизм – релігійно-філософське вчення, яке виникло в УІ-У ст. до н.е., яке з часом переросло у світову релігію. Засновником буддизму був Сіддхартха Гаутама, прозваний Буддою – просвітленим. Широкому розповсюдженню цього вчення сприяв той факт, що буддизм виступив проти кастової системи. Основним положенням буддизму проти кастової системи була теза про рівність всіх людей у плані однакових можливостей досягнення нірвани, спасіння. Така позиція буддизму на той період засилля кастового устрою давньоіндуського суспільства мала прогресивне значення.

Успіху розповсюдження буддизму сприяла і його демократичність. Якщо брахманізм вчив, що досягнення нірвани можливе лише для брахманів, то буддизм заявив про рівні можливості “спасіння” для всіх людей, незалежно від їх належності до тієї чи іншої касти. Брахманізм монополізував посередництво між богами і людьми в руках вузької касти жреців (брахманів); буддизм організував широку сітку монастирів з багаточисельними монахами (ламами), зробив можливим вступ до монахів людей з різних каст.

Легенда про Будду розповідає, що після народження царевича батько і мати створили для нього розкішні умови життя і оберігали від всього неприємного. Але у віці 29 років він, здійснюючи прогулянку, зустрів старого діда, потім хворого і похоронну процесію. На царевича Гаутаму, що проводив весь свій час у розкошах і в оточенні молодих і здорових юнаків, ці зустрічі справили надзвичайно гнітюче враження. Він став думати про короткоплинність життя, невідворотність хвороби і смерті, прийшов до висновку про ілюзорність радощів життя. Він покинув дім, сім’ю, вів аскетичний образ життя, роздумуючи про істинний шлях спасіння.

Одного разу, коли він сидів у глибокій задумі під деревом бодха, на нього прийшло просвітлення і йому відкрилися “чотири возвишені істини”: 1) життя є страждання; 2) причиною страждання є бажання, сильний потяг до їх задоволення; 3) позбутися страждань можливо лише шляхом відмови від бажань, пристрастей; 4) щоб досягнути позбавлення страждань людина повинна дотримуватися відкритого Гаутамою восьмискладового шляху спасіння: праведна віра, праведна рішимість, праведні слова, праведні діла, праведний образ життя, праведні устремління, праведні помисли, праведне споглядання. Якщо слідувати вимогам цих праведностей то людина стає святою (архатом) і погружається в нірвану.

Буддизм намагається дати філософське обгрунтування своєї концепції про походження і закономірності розвитку світу. Його світогляд не заперечує існування бога як конкретної, персоніфікованої істоти і стверджує що все існуюче знаходиться у постійному русі і змінах, що всі речі і процеси пов’язані між собою і що все регулюється законом причинності. Все існуюче породжується абсолютним безособовим духовним началом, що є Будою в собі, Буддою в нірвані.

Буддизм вчить, що матеріальний, видимий світ не існує реально, а є лише містичним проявом духовного начала. Цей прояв здійснюється у процесі безкінечного руху дхарм. Дхарми – це частина, або елементи, що утворюють тканину світової речовини, матеріальний і психічний світ і знаходяться в русі, у кожну мить то спалахують, то згасають. Кожне згасання веде до нових спалахів і нових згасань. Тому світ – це вічний потік вічних змін і перетворень. Різні комбінації дхарм створюють все багатство явищ матеріального світу, в тому числі і людини.

Розпад дхарм приводить до зникнення тих чи інших предметів, до смерті живих істот. Однак смерть не означає що живе повністю зникнає. Вона є лише моментом розпаду комбінації дхарм, після чого вони знову утворюють нову комбінацію, яка веде до появи нового організму. Тому життя є цілий потік перевтілень, в якому є закономірність. Тому людина несе відповідальність (карму) за свої попередні перевтілення.

Соціальне становище і матеріальні умови життя людини визначаються, по буддизму, її поведінкою, її життям у попередніх перевтіленнях. Якщо людина заможна, посідає високе становище, значить у своєму минулому існуванні вона вела правдиве, доброчесне життя і за це має багатство і владу. Якщо людина бідна, змушена працювати на інших, значить, в минулому житті вона вела неправедне життя і її бідність є кармою, тобто карою, за таке життя, і тому вона повинна терпіти.

Космологія буддизму стверджує, що Земля має форму площини, в центрі якої знаходиться священна гора. Навколо цієї гори повертається сонце, місяць і зірки. На землі живуть люди і тварини, на сонці, місяці і зірках – боги і духи. Світ і все, що є в ньому: люди, боги, духи появилися із пустоти, із духовного першопочатку, який існує вічно. В цьому духовному першопочатку, пустоті під впливом руху появилися стихії повітря і води з яких виникла земля і багатоманітний рослинний і тваринний світ. Цей матеріальний світ з часом руйнується, а утворюється пустота і знову виникає матеріальний світ. Таким чином, по вченню буддизму, дух вічний, матерія кінечна.

Крім сприймаючого світу існує два світи, які не сприймаються: перший світ, де панує абсолютний спокій, пустота – нірвана; другий серединний світ – царство благості, що населений духовними істотами, але які ще не перейшли у світ нірвани. Спільними для всіх трьох світів є таємниче, непізнаване духовне першоначало. Воно проявляється в різних світах по іншому.

У світі, населеному людьми, тваринами і богами-небожителями, дух пов’язаний матерією і знаходиться в постійній боротьбі за своє звільнення, за вихід із кругообігу життя шляхом безкінечних перероджень. Людина, пройшовши ряд перероджень стає Буддою, переходить в серединний світ, потім у вищий. Якщо ж вона буде вести життя, спрямоване на задоволення тілесних потреб, то вона буде поміщена у підземне царство, де її ждуть страшні муки. Тому для досягнення доброго перевтілення, людина повинна слідувати заповітам буддизму.

Староіндійська філософія формувала світогляд, релігійні вірування та обряди індусів, впливала на всі сфери духовного і матеріального виробництва, в тому числі і на медицину того часу. Старогрецький історик Геродот стверджував, що у стародавніх вавілонян, єгиптян не було спеціальної категорії людей, що займалися лікуванням. Цю функцію виконували жреці, знахарі та ін. Місцем лікування були площі, базари, багатолюдні дороги.

У Стародавній Індії під впливом філософії виникло уявлення про сутність хвороби. У ведичній філософії хвороба розглядалася як наслідок порушення способу життя людини в результаті кліматичних змін, порушення режиму харчування і т.п. Керуючись філософськими поглядами на світ староандуські медики розглядали хворобу як наслідок різких якісних і кількісних змін у співвідношенні основних елементів світу: землі, води, повітря, вогню і ефіру. Хворобливий стан, на їх думку, поряд з матеріальними змінами зумовлений і певними змінами у психіці людини. Початки хвороби – у психіці людини: печаль, гнів, тривога, сумління і т.п. ведуть до порушення обміну речовин. Тому лікарі – веданти виробили цілий комплекс процедур, що зрівноважують фізіологічні і психічні процеси, утримують їх в нормі.

Східна парадигма: Китайський варіант.

Загальною характеристикою старокитайської філософії є підпорядкування людини державі, загальному. Справжньою реальністю є лише відношення людини з людиною та з навколишнім середовищем. Основний шлях самовдосконалення людини полягає в усвідомленні якоїсь першопричини, якогось абсолюту. Безмежна влада загального, держави над людиною змушує її підкорятися вимогам останнього як вічним абсолютом.

Першим, хто обгрунтував такі вимоги, надавши їм моральних імперативів, був Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Причину всіх суспільних негараздів він вбачав у падінні моралі. Відновлення порядку потрібно починати з моралі. Основним пунктом конфуціанства є поняття “жень” і “лі”.

Поняття “жень” виражає відносини між людьми, які різні за станом, походженням, віком; в основі цих відносин – любов і повага. Коли всі будуть дотримуватися правил – вимог “жень”, молодший брат любити і поважати старшого, піддані – свого правителя, тоді припиняться розходження між людьми, люди через єдність відчують свою силу. Всі будуть володіти найвищими доброчинностями – Мудрістю та Моральністю.

Важливим поняттям гуманності є “лі” – ритуал, звичай, що вимагав суворого дотримання відносин між людьми, що був встановлений в далекі часи по “волі Неба”. На думку Конфуція гуманність у великій мірі залежить від справедливих законів державного управління. Всі повинні підкорятися “лі”, тобто єдиним законам правління. Переборюй себе, дотримуйся ритуалу, нічого не сприймай без “лі”. Без “лі” не споглядай, не слухай, не говори, не дій. Це і є істинна гуманність.

В УІ-У ст. до н.е. в Китаї виникає “даосизм”. Засновник Ян Чжу (395-335). Основний твір “Лао-цзи”, де викладені основні ідеї даосизму як філософської школи і релігії. На протилежність конфуціанству, даосизм стверджує, що все у світі підпорядковане не Небу, а визначальному законі “дао” (шлях, принцип, вимога), якому підлягає і Небо. Все знаходиться у процесі розвитку і змін, в якому все існуюче, підійшовши до певної межі, перетворюється в свою протилежність. Закону “дао” необхідно підпорядковуватися беззастережно – ні морально, ні фізично діяти всупереч йому неможливо. Всі дії, що суперечать Закону “дао” завершуються трагічно. Тому у всьому потрібно дотримуватися даного закону і не втручатися в природний хід явищ. Лише опанувавши законом “дао”, людина керує речами.

ФІЛОСОФІЯ КРАЇН ЗАХОДУ