Основні філософські ідеї і концепції в античній філософії

План

1. Загальна характеристика.

2. Філософія досократівської доби.

3. Антична філософія класичного періоду.

ЛІТЕРАТУРА

История философии в кратком изложении (Перевод с чешского). – М., 1991.

Філософія Стародавнього Світу. – К., 1992.

Філософія. Навчальний посібник для студентів медичних вузів. – К., 1999.

Філософія. Курс лекцій. – К., 1994. – Лекція 3.

Антична філософія виникає в кінці УП – початку УІ ст. до н.е., коли у Стародавній Греції був створений високий рівень розвитку культури, мистецтва, наукових і політичних знань. Старогрецька філософія виникає не як сфера суто філософських досліджень, а в нерозривному зв’язку з міфологією. Якщо міф оповідав про створення світу і людини, то філософія давала відповідь на питання із чого виник світ та людина.

Філософи Мілетської школи (УП ст. до н.е.) намагалися відшукати деякий першопочаток із якого все виникло. У Фалеса – це вода, у Анаксімандра – апейрон, у Анаксімена – повітря. Вказані першоначала у розумінні мілетців не просто речовина, як їх розуміє сучасна фізика та хімія, а щось таке, із чого виникає жива природа і все суще. Це свого роду метафори, що мають символічне значення.

Основною характеристикою буття у Геракліта є рух. Вічний рух є разом з тим і вічна зміна. Будучи всезагальним, рух має спільну основу якою є вогонь. Він стверджував, що світ не створений ніким ні із богів, ні із людей, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що, то спалахує, то згасає. Найдинамічнішу рухливість буття Геракліт виражає через вогонь як найбільш рухливе, мінливе природне явище. Саме вогонь виражає правильність і ритмічність світу. Вічно живий вогонь пломеніє не хаотично, а ритмічно то спалахує, то згасає. Можна стверджувати, що у Геракліта вперше виникає ідея закономірності.

Процес змін у природі, на його думку, здійснюється через боротьбу протилежностей. Протилежності, що борються, не просто співіснують вони переходять одна в одну, причому у процесі цього взаємопереходу зберігається спільна основа. Він писав, що холодне стає теплим, тепле – холодним, вологе – сухим, сухе – вологим.

Слід звернути увагу на одну цікаву обставину: Фалес із Мілета та Геракліт із Ефеса належать до семи мудреців античного світу, що прославилися своїми короткими, але повчальними висловами.

Геракліт із Ефеса – “Багато знань не означають розуму”.

Фалес із Мілета – “ Поручись – і біда тут як тут”.

На думку Піфагора сутністю світу є число, що виражає єдність кінечного і безкінечного, змісту і форми речей. Кінечність виражається тимчасовістю числа і формою конкретного явища, безкінечність - у вічному відтворенні чисел і форм:

• крапка – є початок явища;

• лінія – є розвитком явища;

• трикутник – є початком формування явища (тільки три лінії, що перетинаються, дають першу форму);

• квадрат – є основою формування (саме квадрат поділом своїх сторін та кутів відриває шлях до складніших форм);

• багатокутники – є ступенями форми в її наближенні до досконалості, до ідеального багатокутника – кола;

• безкінечність – як коло (символ безкінечності – перегнуте коло у вигляді горизонтальної “вісімки”;

- обертання кола навколо власного центра дає досконалу (ідеальну) форму –

кулю.

Емпедокл стверджував, що буття складається із чотирьох елементів: землі, води, повітря і вогню, які розглядалися не як фізичні явища, а як живі, божественні істоти, як “коріння всіх речей”. Крім них існує дві протилежні рушійні сили, що приводять у рух ці елементи: з’єднують, роз’єднують, зближають, віддаляють. Природа виступає як ритмічний процес з’єднання – Любов і роз’єднання – Ворожнеча. Коли панує Любов – все одноманітне, без’якісне, у ньому відсутні всілякі властивості. Це чисто кількісний етап існування світу, в якому не має ні води, ні вогню – усі вони втрачають свої властивості. Коли у цю багатоманітність вступає ворожнеча, тоді єдине стає багатоманітним – формуються різноякісні елементи, які відділяються і відмежовуються один від одного.

Між періодами повного панування Любові і Ворожнечі існують перехідні періоди. Коли панує Любов Ворожнеча, відходить на периферію світу від центру поки повністю не оволодіє ним. У цей час Любов переміщується на периферію і також поступово починає крок за кроком рухатися у напрямку центру. Світовий процес і є ритмічним повторенням цих процесів. Любов є вічне джерело творення, поєднання різнорідного у єдність.Ворожнеча все це ділить на частини, роз’єднує.

Вихідне положенням у Анаксагора таке ж як і у Емпедокла: істинне буття не виникає і не зникає. Виникнення і зникнення – ілюзія. Те, що люди називають виникненням і зникненням у дійсності є з’єднанням і роз’єднанням вічних частинок речовини. В реальності існує множинність і рух. Такими множинами є гомеомерії і рушійна сила – “Нус”, світовий розум, якщо їх розділяє і з’єднує.

Якщо до Анаксагора мислителі вважали число елементів кінечними, то він вводить поняття про безкінечність. Гомеомерії включають у себе у потенційному вигляді безкінечну можливість виникнення усього багатство речей. В основі гіпотези Анаксагора лежали біологічні та фізіологічні спостереження, що були ним поширені на всю природу, у тому числі і на неорганічну. Анаксагор писав, що організми, споживаючи їжу, переробляють її у зовсім інші речовини. У результаті хліб, молоко, вода, м’ясо, овочі, що споживаються людиною, або твариною, перетворюються в їх тілі в мускули, кістки, органи і т.п. Він стверджує, що коли б в кожній частині речовини, яку споживає організм, не було б властивостей мускулів, кісток, органів, то не було б самого життя. Кожна “гомеомерія” може ділитися до безкінечності, а “Нус” встановлює порядок як цілеспрямована духовна діюча сила, що регулює усі процеси у Космосі.

Демокріт вважав, що буття, матерія складається з атомів. Атоми існують вічно, вони однакові по якості і різняться лише кількісно: за формою, порядком і положенням. Атоми неподільні й найменші часточки світу і знаходяться у вічному русі. Крім атомів існує пустота. Демокріт називає атоми буттям, пустоту – небуттям, причому пустоту він вважав так же реально існуючою, як і атоми.Всі речі складаються із атомів, як слова “трагедія” або “комедія” складаються із букв алфавіту. За формою атоми різняться як букви А і Б. За порядком як співвідношення букв АВ і ВА, за положенням – як буква N відрізняється від букви Z. Вчення Демокріта в короткому викладі зводиться до слідуючого: атоми – це надзвичайно маленькі частинки, що не мають якості, пустота – місце, в якому вони знаходяться, рухаючись вверх і вниз, взад і вперед. Стикаючись, вони утворюють тіла, розпадаючись – зникають тіла.

Виникнення і зникнення безкінечних світів, що утворюють Всесвіт, всі зміни спричинені з’єднанням і роз’єднанням атомів. Атомні вихори, що виникають в різних місцях Всесвіту утворюють безкінечність матеріальних утворень, які спочатку існували хаотично. Потім утворюється центр і периферія. Силою вихору атоми з’єднуються з собі подібними і виникає земля, вода, повітря і вогонь із яких утворюється світ.

Особливо важливим був здогад Демокріта про єдність матерії і руху. Рух атомів, на його думку, вічний, не має ні початку, ні кінця. Простір у Демокріта – це пустота, в якій рухаються атоми. Простір – це пусті проміжки між атомами, з яких складається тіло, завдяки чому можливе розширення і звуження тіл.

Сократ(469-399 рр. до н.е.) був визнаним авторитетом філософського гуртка молодих аристократів та їх політичних однодумців, більшість з яких були ворогами афінської рабовласницької демократії. Ця обставина, а також критичні висловлювання самого Сократа, спрямовані проти демократії привели до того,що його притягли до судової відповідальності. Сократа у травні 399 року до н.е. було страчено.

Філософія, на думку Сократа, повинна вивчати не природу, Космос взагалі, а внутрішній світ людини. “Пізнай самого себе” – вихідна теза сократівського філосоствування. Він виробив метод філософствування – діалог. У бесідах та дискусіях співрозмовників формується всезагальне знання. Істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину, у процесі протистояння думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою. Сократ вважав, що процес пізнання полягає у перетворенні, уявлення в поняття. Уявлення має індивідуальний характер і постійно змінюється, а поняття має загальний характер і тому не змінюється. Оскільки поняття є метою пізнання, то важливого значення набуває спосіб, з допомогою якого досягається ця мета.

Проблеми, які досліджував Сократ, - етичні. Він шукав основоположних принципів, якими б керувалися люди у своїх діях. Сократ бачив, яку руйнацію моральності здійснювали софісти у житті афінян. Софісти стверджували, ще не існує добра чи зла самого по собі, справедливості чи несправедливості, корисного чи шкідливого і т.п., все залежить від людини, бо вона міра всіх речей, як існуючих, так і неіснуючих. А якщо зважити, що на період діяльності Сократа Афіни вступили в затяжну війну з аристократичною Спартою і у афінян було незадоволення політикою Перікла, то проповідь необов’язковості моральних норм була шкідливою і деморалізуючою.

Сократ доводив, що тільки мисленням людина може відрізнити добро від зла, істину від заблудження, справедливість від несправедливості. Завдання філософії – виробити знання цих етичних понять-принципів, вищих моральних правил, якими повинні керуватися люди. Коли людина буде знати, що таке добро, істина, справедливість, то і поведінка її буде узгоджуватися з даним знанням.

У своєму етичному вченні він великого значення надавав таким чеснотам як поміркованості, сміливості і праведливості. Поміркованість – знання того, як приборкати почуття та емоції, тобто підкорити тіло; сміливість – знання того, як подолати небезпеку, тобто, пробудити душу і розум проти страху перед загрозою; справедливість – знання того, як дотримуватися Божих та людських законів, тобто, спрямувати свій дух на благо.

По Сократу в людській свідомості існують різні рівні, які стоять до індивіда в досить складних відношеннях, вони іноді вступають з індивідом в гостру суперечність. Завдання філософії, по Сократу, віднайти істинний зміст свідомості і доказати, що це істинне знання повинно бути критерієм для всіх інших форм свідомості. Ця найвища інстанція свідомості називається розумом. Вона дає не індивідуальне міркування, а всезагальне, загальнообов’язкове знання.

Подібне знання людина повинна отримати ціною власних зусиль, а не отримувати від когось і від чогось, у готовому вигляді. Звідси устремління Сократа шукати істину спільно шляхом діалогу , коли співбесідники, критично аналізуючи думки один одного, відкидають їх, поки не дійдуть до такого знання, яке всі визнають істинним.

Сократ володів мистецтвом – знаменитою іронією, з допомогою якої він допомагав співбесідникам сумніватися в істинності своїх міркувань і приводив до істинного знання. Наприклад, що таке справедливість, що таке добро і зло тому подібне. В центрі уваги Сократа завжди стояли питання людського життя, його призвання і мети. Філософія і повинна була давати відповідь на дані питання.

У Платона (427-347 рр. до н.е.) буття складається із світу “чуттєвих речей” природи. Він вважав її породженою вічним, незмінним і нерухомим світом ідей. Світ речей це бліді відбитки, копії надчуттєвих ідей, ідеальних прототипів матерії. Для ілюстрації своїх поглядів Платон використовував таке порівняння: життя людей у реальному світі, це життя у темній печері. В ній знаходяться в’язні, що повернені спиною до виходу і не можуть повернутися лицем до світла. Біля печери проходять люди і їх тіні від сонця рухаються по стіні печери. Заковані в’язні можуть бачити тільки ці тіні і не можуть бачити ні сонця, ні людей, нічого, що знаходиться поза печерою. Таким чином світ речей це тіні ідей. Люди, що пізнають явища природи, бачать тільки тіні, а світ сонця – істина, для чуттєвого пізнання недосяжна.

Якщо людина хоче пізнати істину, вона повинна абстрагуватися від усього чуттєвого, закрити очі і заткнути вуха, заглибитися у самоспостереження і спробувати “пригадати”, що його безсмертна душа спостерігала у світі ідей. Методом пізнання, як пригадування, є діалектика: вміння ставити питання і давати на них відповіді для вирішення філософських проблем. Сутність діалектики у тому, що при розгляді любої проблеми необхідно протиставляти протилежні міркування. Пізнати істину, на думку Платона, можливо лише при визнанні, що дещо є і одночасно із того, що його немає.

Людина, по Платону має смертне тіло і безсмертну душу. Душа міститься у голові людини і має органи чуття, найважливішим з яких є зір. У своїх медичних поглядах Платон виходив з активної, домінуючої ролі життєвого духу, який обумовлює здоров’я і хворобу. Причини захворювань залежать від порушень взаємовідношень між душею і тілом. Якщо здорова душа попадає у кволе тіло, або слаба душа у здорове – то це веде до захворювань. Потрібно, щоб здорова душа існувала в здоровому тілі і навпаки – в здоровому тілі – здоровий дух. Тому неможливо лікувати тіло без лікування душі, частини без цілого.

Етика Платона спрямована на обгрунтування моралі рабовласницького суспільства. Моральне життя в його найвищих проявах (мудрість і мужність), на його думку, властиві лише аристократам; демос (народ) здатний лише до негативної етики, до моралі підкорення; що стосується рабів, то їх Платон взагалі не вважав за людей і не визнавав за ними ніякої здатності до морального життя. Втіленням найвищих чеснот моральності Платон вважав “ідеальну державу”.

Суспільство у платонівській ідеальній державі розділено на три стани: перший – філософи; другий – воїни, охоронці; третій – землероби і ремісники. Державна влада повинна бути у руках філософів-аристократів. Охоронці – це “наймані спостерігачі”, державний аппарат насильства і підтримки аристократів-рабовласників. Землероби і ремісники виробляють все необхідне для держави.

Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Син царського лікаря, учень Платона, вихователь Олександра Македонського. Він виступив з критикою платонівських ідей.Якщо кожній речі відповідає її ідея, то замість дійсного пояснення предметів ми будемо мати справу з подвоєнням світу, що утруднює процес його пізнання. Пояснення речей ідеями приводить до визнання ідей причинами виникнення речей, хоча Платон заперечує причинний зв’язок між ідеями і речами. Платон називає ідеї еталонами речей. Однак, на думку Арістотеля, кожна річ може мати декілька еталонів, а відповідно і декілька “ідей”. Є “ідея” людини як живої істоти, “ідея” людини як громадянина, “ідея” людини взагалі. Все це показує безпідставність для філософії платонівської теорії ідей.

Відкинувши платонівський світ “ідей”, засудивши спробу Платона знайти сутність речей поза самими речами, Арістотель показав, що сутність знаходиться в самих речах. Він створив теорію чотирьох видів причин: 1) матеріальна причина – матерія; 2) формальна причина – форма; 3) творяча причина – дія; 4) кінечна причина – мета. Свою теорію він ілюструє слідуючим прикладом: архітектор, що будує дім – творяча причина; план будинку – форма; будівельний матеріал – матерія; завершений будинок – мета. Основне в цій теорії це єдність матерії і форми.

Матерія існує тільки в оформленому вигляді: “Чиста” матерія може тільки мислитись. Матерія є можливість речі, що з’єднавшись з формою стає дійсністю. Рух є набуттям матерією форми, тому причиною руху є прагнення матерії до форми. Формою всіх форм є Бог – він є начало світу і до його Божественної форми прагне світ. У природі форма, як діяльне начало, передує матерії як началу пасивному. Коли архітектор будує будинок, то він повинен до цього мати план будинку, скульптор в брилі мармуру вбачає фігуру і т.п.

Пізнання починається з відчуттів. Без них немає знання: хто не відчуває, той нічого не знає і не розуміє. З них розпочинається пізнання світу: відчуття найменше обманюють, бо безпосередньо пов’язані з об’єктами пізнання. Слідуючим кроком пізнання є уява, яка є рівнем буденного мислення, що не проникає в сутність речей. Завершальним етапом пізнання є наукове знання, що формує поняття про об’єкт пізнання через проникнення в його сутність, зокрема через розкриття необхідності виникнення, форми та мети існування об’єкта.

Наслідком пізнання є відкриття трьох рівнів одушевленості світу: нечуттєва душа – рослина – яка здатна до самостійного руху в напрямку форми, але нездатна її відчувати і сприймати; чуттєва душа – тварина, що здатна до самостійного руху в напрямку форми, яку відчуває і сприймає; розумна душа – людина, що здатна до свідомого самостійного руху в напрямку форми, яку усвідомлює, переживає і в доступній мірі творить.

Філософія Стародавнього Риму (ІУ ст. до н.е. – І ст. н.е.).

Особливістю філософії Стародавнього Риму є аналіз суб’єктивних, морально-етичних проблем, практики як буття людини у світі.

Скептицизм (“скепсикос” - в буквальному розумінні “зважувати”, “бути обережним”, “нерішучим”). Для античного скептицизму властиво не рішуче заперечення пізнання, а стриманість від рішучих і закінчених висловлювань, від чіткого дотримання певної позиції.

Історичними причинами виникнення скептицизму були занепад культури, соціально-політичних інститутів рабовласницького світу. Занепадає культура, занепадає також інтерес до теоретичних побудов світу і місця в ньому людини, до філософії і природознавства. Філософів цікавить не питання – що таке світ, а питання – як вижити у цьому світі? Філософ із вченого стає мудрецем, знавцем шляхів до щастя, до щасливого життя. Філософія, на думку скептицизму, це спосіб життя, що звільняє людину від злигоднів життя, тривог і хвилювань.

Представником скептицизму був Піррон. Він стверджував, що філософ – це той хто прагне щастя. Щастя полягає в спокої і відсутності страждань. Хто хоче досягнути такого щастя повинен дати відповідь на три запитання: 1) із чого складаються речі? 2) Як ми повинні відноситися до них? 3) Яку користь ми матимемо від цього відношення?

Відповідаючи на перше питання, Піррон стверджує, що ми нічого певного не можемо сказати про жодну річ. Ніщо не може бути назване нами ні прекрасним, ні повторним, ні справедливим, ні несправедливим. Ніякий спосіб пізнання не може бути визначений як істинний, або як неістинний. Всякому позитивному судженню про предмет може бути протиставлене негативне судження. Тому неможливо нічого конкретного стверджувати ні про один предмет. Тому відношення до предмету повинно бути обережним, стриманим. Користь, яку ми будемо мати від обережного, стриманого відношення до предмету буде абсолютна незворушність, незаінтересованість. Такий шлях до щастя. Ніщо в світі не є ні красивим, ні потворним, ні добрим, ні злим – все таке, яким його бачить кожен. Єдино вірна форма думки: “Мені здається, що…”.

Лукрецій Кар (99-55 рр. до н.е.). Поема “Про природу речей”. У вченні про природу Лукрецій виходить з положення, що ніщо не виникає із нічого. Якщо б речі появлялися із нічого, то рослини не потребували б насіння для свого народження, люди виникали б із води, риби із землі, тварини падали б з неба і т.п. Тому ніщо не перетворюється в ніщо, матерія вічна. В світі ніщо не гине, лише розпадається на атоми, невидимі внаслідок їх малих розмірів. Ми не бачимо потоку повітря урагану, але бачимо його руйнівну силу, ми не бачимо осідання і випаровування частинок води, але воно існує.

Існують тільки тіла і пустота. Пористість тіл і різниця їх питомої ваги свідчить про існування пустоти. Все інше є або властивістю, або їх прояв. Властивості речей існують об’єктивно, але не самі по собі, а в речах. Властивість неможливо відділити від речі – вагу від каміння, тепло від вогню, вологу від води.

Тіла бувають прості і складні. Прості тіла (першоначала) суть найдрібніші частинки матерії, основна властивість яких неподільність. Лукрецій не вживав старогрецького терміну “атом”, а використовував замість нього “першопочатки речей”, “сім’я”, “елементи” і т.п. Всі речі мінливі, змінні, а їх “елементи” (атоми) вічні і незмінні. Вони неподільні, володіють густиною і вагою, настільки малі, що не сприймаються зором, різні по фігурі і величині. Вони не мають ні смаку, ні запаху, не холодні і не теплі, ні тверді, ні м’які і взагалі не мають ніяких якостей. Ці якості притаманні лише складним тілам. Якщо змінювати положення атомів у тілі, то змінюється і якість речей.

Форми атомів різноманітні, але ця різноманітність не безмежна, а має обмеження у формі повторення тих же самих видів речей. В розумінні руху атомів Лукрецій виділяв три види: 1) рух від поштовху; 2) рух вниз по прямій лінії; 3) самовільне відхилення атомів від прямої лінії руху вниз. Внаслідок цього здійснюється вічний рух природи, постійне виникнення і зникнення світів, постійне оновлення природи.

Таким чином у вченні Лукреція прослідковується ідея про єдність матерії і руху, про безкінечність Всесвіту. Він намагався причинно пояснити походження землі, моря, неба, небесних світил, життя на землі, походження рослин, тварин і людини. На думку Лукреція життя виникло із неорганічної природи шляхом самозародження із “першоначал”. Колись молода Земля породила організми в певному порядку: спочатку виникли рослини, потім тварини і люди.

Лукрецій розрізняв душу як життєве начало і дух як свідомість і розум. Душа і дух матеріальні і складаються із атомів, надзвичайно тонких і дрібних. Місце знаходження духу в грудях, душа розсіяна по всьому тілу. Дух і душа народжуються і вмирають разом з тілом.

Сенека Луцій Анней (5 р. до н.е. – 65 р. н.е.). Розглядав філософію не як систему теоретичних поглядів, а як вчення про досягнення ідеалу і щастя у житті. З позицій стоїцизму Сенека обгрунтовує матеріальність світу, намагається ліквідовувати прірву між моральною діяльністю мудреця (який, за його словами, появляється один раз на 500 р.) від діяльності інших людей, яка далека від вимог моралі. Сенека стверджує, яка діяльність кожної людини, що веде до ідеалу є моральною і сприяє моральному прогресу в цілому, виражає сходження людини до Бога.

Сенека визнавав рівність всіх людей: всі люди – брати, тому що у них єдина розумна природа. Тіло раба належить пану, душа його – сама собі господар. Однак він негативно відносився до виробничої діяльності. Щастя всередині нас і не залежить від зовнішнього світу. В світі панує доля, фатум, необхідність. Потрібно пізнати необхідність і підкоритися їй. Не в наших силах що-небудь змінити в цьому світі. Доброчинність людини полягає в тому, щоб примиритися з долею і підкоритися їй.

Марк Аврелій (121-180 рр.). Фаталістичну етику стоїцизму Аврелій використав до розробки теорії свободи духу. Він дальше розробив вчення про розум, що стоїть поза душею і є рушійним принципом людської життєдіяльності. Цей розум є частинкою всесвітнього космічного розуму. Після смерті людини він розчиняється в загальному Божественному розумі.

У сфері моралі Аврелій пропагував збереження душевного спокою, який веде людину до єднання з Богом, до самовдосконалення. Все, що здійснюється у світі є промисел Божий, якого він ототожнював з природою активним, розумним і матеріальним началом, що пронизує все суще і зв’язує його в єдине ціле. Аврелій підкреслює відмінність між зовнішнім світом, що не залежить від людини і внутршнім світом людини. Щастя можна досягти, коли поведінка людини буде відповідати змінам у зовнішньому світі, у якому все здійснюється з веління всесвітнього розуму.