1. Структурна трансформація національної та регіональної економічних систем.
Трансформаційні зміни в економіці України є невід'ємним елементом становлення ринкового типу господарювання.
Напрями забезпечення структурних зрушень економіки:
лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності;
стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента та єдиного платіжного засобу на території країни;
приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства й економічного зростання;
структурна перебудова економіки, її інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентоздатності української продукції на світовому ринку;
Створення конкурентного ринкового середовища;
активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найвразливіших верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ділової активності населення.
Структура господарства будь-якої країни характеризується певним складом та співвідношенням основних сфер, галузей і видів господарської діяльності, а також співвідношенням господарських об'єктів різних форм власності. Основне завдання системних змін у господарському комплексі регіонів полягає у забезпеченні його пристосування до потреб розвитку внутрішнього регіонального ринку.
Регіональні економічні системи є складно структурованими комплексами, всі елементи яких знаходяться у певних внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язках, що визначають особливості функціонування національної системи господарства в цілому. Державні органи управління повинні економічними методами активно впливати на зміну структурних пропорцій з тим, щоб створити сприятливі умови для досягнення певних соціально-економічних цілей, забезпечити стабільне функціонування регіональної економіки.
Структурна трансформація економіки - система узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки (її організаційної, галузевої, територіальної та інституційної підсистем) з метою зростання обсягів конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва й вирішення на цій основі соціальних завдань.
Трансформація національної економічної системи, формування багатоукладної економіки та приватизація підприємств, які було розпочато в середині 1990-х рр., супроводжувалися формуванням нового інституційного середовища на основі розвитку організаційно-правових форм господарювання.
Структура господарства за організаційно-правовими формами господарювання. Власність є фундаментом будь-якої соціально-економічної системи. Тому це питання досліджувалося протягом усього періоду суспільного розвитку, у тому числі Платоном, Аристотелем та ін. Саме ця категорія відображає взаємозв'язки між усіма компонентами соціально-економічної системи, розкриває сутність системи виробничих відносин.
У господарській практиці виникають певні форми власності. Більшість економістів і правознавців виокремлюють дві основні форми власності — приватну та державну.
Організаційно-правові форми господарювання передбачені законодавством України:
приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
підприємство, яке функціонує на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
комунальне підприємство, що працює на базі комунальної власності територіальної громади;
державне підприємство, яке діє на основі державної власності;
підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
В Україні можуть діяти й інші види підприємств, передбачені законом.
Зміна структури економіки України за основними організаційно-правовими формами господарювання відбувалася різними темпами на різних етапах реформування.
У 1992—2000 рр. зростання загальної кількості підприємств було незначним і становило лише 15 %. Унаслідок перерозподілу підприємств за формами власності значно знизилася кількість державних підприємств (більш ніж у 4 рази). Кількість підприємств колективної форми власності зросла за цей період понад у 3 рази, а їх частка перевищила 83 % загального числа підприємств.
До кінця 1990-х рр. переважну частину промислових об'єктів державної форми власності було приватизовано й акціоновано, хоч очікуваних позитивних зрушень у розвитку господарства країни не було досягнуто. Зазначені процеси не зумовили істотного зростання випуску конкурентоспроможної продукції та підвищення продуктивності праці. Недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази, відсутність належної інституційної бази перешкоджали інституційним трансформаціям.
Протягом 2000—2006 рр. процеси реформування власності супровод-жувалися подальшим збільшення загальної кількості суб'єктів господарювання (чисельність яких зросла майже в 1,4 разу) та зменшенням частки підприємств державної і комунальної форм власності. За цей період форму власності змінили близько 40 тис. підприємств (насамперед, комунальної власності). На кінець 2008 р. частка державних підприємств та державних організацій (установ, закладів) становила лише 1,9 %, а питома вага комуналь-них підприємств і комунальних організацій (установ, закладів) — 6,4 % від загальної кількості суб'єктів господарювання України.
Роль державної власності на сучасному етапі реформування необгрунтовано занижена. Особливо актуалізується ця проблема у зв'язку з необхідністю активізації соціальних факторів економічного розвитку, зростання інвестицій у людський капітал, вирішення економічних і екологічних проблем.
Структура господарства за видами економічної діяльності, галузями та їх міжгалузевими комплексами.
Галузева структура господарства є безпосереднім відображенням процесу суспільного поділу праці з урахуванням функціональних відмінностей між окремими галузями. На її основі здійснюється аналіз міжгалузевих пропорцій та зв'язків, оцінюється економічна ефективність виробництва, реалізується управління економікою.
В Україні на загальнодержавному рівні прийнято «Класифікацію видів економічної діяльності» ДК 009:2005 (КВЕД), розроблену на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяльності Європейського Союзу (ТЧАСЕ, Кєу.1, тосі.7). Згідно з цим документом:
Економічна діяльність - процес виробництва продукції (товарів та послуг), який здійснюється з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо.
Особливості структури господарства України:
висока частка галузей, що виробляють проміжний продукт;
перевантаженням екологонебезпечними, ресурсомісткими галузями;
низьким рівнем розвитку галузей, які визначають темпи інвестиційного оновлення виробництва;
технологічною не конкурентоспроможністю значної кількості виробництв;
низьким рівнем розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури.
Згідно з визначенням КВЕД:
Галузь господарства — це діяльність сукупності виробничих одиниць, що беруть участь у переважно однакових або подібних видах виробничої діяльності, їх поділяють на певні укрупнені (комплексні) галузі.
За класифікацією Держкомстату України, до промисловості віднесено 17 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетику, паливну, атомну промисловість, чорну металургію; кольорову металургію, хімічну і нафтохімічну, машинобудування та металообробку, лісову, деревообробну і целюлозно-паперову, будівельних матеріалів, скляну й фарфорово-фаянсову, легку, харчову, мікробіологічну, борошномельно-круп'яну і комбікормову, медичну, поліграфічну.
За функціональною ознакою галузі поділяють на первинні (видобувна промисловість, сільське господарство) та вторинні, до складу яких входять переважно галузі обробної промисловості. До видобувних галузей відносять підприємства з видобутку паливно-енергетичних корисних копалин, видобутку й збагачення руд і нерудних корисних копалин, а також лісозаготівлі та вилову риби і морепродуктів. Обробну промисловість формують галузі, підприємства яких переробляють сировину та матеріали.
Важливою структурною характеристикою промисловості є співвідношення між галузями групи А, що виробляють засоби виробництва, та галузями групи Б, працюючими на потреби споживчого сектора економіки. Структура промислового виробництва України характеризується значним переважанням продукції групи А. Рівень розвитку галузей виробництва товарів народного споживання є абсолютно недостатнім.
Впродовж трансформаційного періоду 1990-х рр. у структурі промислового комплексу на тлі згортання обсягів виробництва
значно посилилася роль сировинних галузей та знизилася питома вага високотехнологічних і соціально значущих виробництв.
У загальній структурі промислового виробництва України домінує металургійне виробництво, частка якого становить 22,0 %. Питома вага машинобудування та галузей, зорієнтованих на задоволення першочергових потреб населення, залишається неістотною: у 2007 р. частка харчової галузі становила лише 15,3 %, машинобудування — 13,7 %, легкої промисловості — лише 1,0 %. Відбулося зменшення частки добувної промисловості у загальній структурі промислового виробництва.
Таким чином, структура та обсяги промислового виробництва України характеризуються домінуванням низькотехнологічних, матеріало- й енергомістких галузей, що не відповідають нинішнім потребам суспільства.
Першочергові завдання структурної трансформації господарського комплексу:
подальше зниження частки паливно-сировинних видів діяльності та первісної обробки сировини у загальному обсязі промислової продукції;
зростання питомої ваги машинобудування й виробництва предметів споживання;
зменшення ресурсо- та енергомісткості, підвищення продуктив-ності праці;
стимулювання впровадження інновацій та технічного переоснащення підприємств;
поступове зростання обсягів інвестицій у галузі економіки, орієнтовані на внутрішній ринок, які виробляють продукцію з високою часткою доданої вартості та швидким оборотом капіталу.
подолання значних асиметрій між показниками промислового виробництва за регіонами, а також співвідношення між максимальними та мінімальними показниками випуску промислової продукції на душу населення.
Міжгалузевий комплекс — це сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об'єднаних у конкретну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв'язками. Міжгалузеві комплекси формуються як у виробництві, так і у сфері обслуговування, а також в інфраструктурних галузях. Традиційно виокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, машинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий. Останнім часом цей перелік було доповнено такими комплексами: рекреаційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс природокористування, інформаційний, управлінський та ін. Міжгалузеві комплекси не мають відповідних управлінських структур. їх формування об'єктивно зумовлено системою економічних зв'язків. Залежно від просторових масштабів ці комплекси поділяють на міждержавні, макроекономічні і територіальні.
Територіальна структура господарства. Територіальна організація господарства відображає територіальні форми існування його економічної системи та взаємозв'язку її складових, а також значно зумовлює специфіку управління господарською системою. Просторове впорядкування діяльності різних суб'єктів господарювання (на засадах раціонального використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, подолання диспропорцій у розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживання продукції) є одним з дієвих факторів регіонального розвитку.
В умовах адміністративно-командної системи господарювання був сформований жорсткий територіальний розподіл виробничих потужностей. В сучасній регіональній системі пріоритетного значення набувають так звані «м'які фактори»: кваліфікована робоча сила, науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, організаційно-управлінські інновації тощо.
Головними елементами територіальної структури господарства виступають: економічні райони, підрайони, локальні виробничі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів. Особливе місце посідають територіально-виробничі комплекси, які утворюються підприємствами або установами з тісними інформаційними, господарськими чи іншими взаємозв'язками.
Основні напрями вдосконалення територіальної структури:
зростанні питомої ваги прогресивних галузей з високими якісними параметрами зайнятої робочої сили та основних виробничих фондів;
трансформації структурних характеристик на користь соціально орієнтованих галузей, екологобезпечних виробництв;
формуванні нових структурних елементів інноваційної спрямованості (технопарки, технополіси);
підвищенні адаптаційних можливостей територіальних структур щодо зміни кон'юнктури товарного ринку.