12 Діалектика матерії і форми у Аристотеля

Особливе місце у філософії займають імена Гегеля, Фейєрбаха або Ньютона у чиїх роботах викристалізувалися такі поняття, як "діалектика" і "матерія", які давали ключ до розуміння подій і явищ, які е навколо нас в щоденному житті. Аристотель вже не зводить своє бачення об’єктивної реальності ні до води, ні до вогню, ні до атомів, ні до якого - небудь конкретного виду речовини; він говорить про матерію взагалі. Аристотель виробив загальне поняття для позначення єдності навколишнього світу, запровадив у вжиток категорію “матерія”. Але ця проблема категорії “матерія” ще не була вичерпана. Мало створити її, треба ще й пояснити цю категорію. Аристотель зіштовхнувся обличчям до обличчя з проблемою походження загального. Як же в такому разі можливо зрозуміти з’явлення категорії “матерія“, якщо матерія — це загальне, те що не дано нам у відчуттях і сприйняттях? Отже, матерія “сама по собі непізнана”, пізнаються лише окремі поодинокі речі. Вибратися від цього протиріччя спільного і окремого, поняття і почуттєво сприйманого Аристотель не зумів. Форма і матерія - прості сутності, з яких виникають речі. Аристотель говорить про причини у чотирьох сенсах: “однією такою причиною ми визнаємо суть і сенс буття, «підстави, чому» (річ така, як вона є) піднімається зрештою до поняття речі, бо то основне, завдяки чому (річ саме така), є певна причина і початок, іншою причиною ми вважаємо матерію і лежачий у основі субстрат; третьою – то, звідки йде початок руху; четвертої… «то, ради чого» (існує річ) і благо (бо добре що є мета всього виникнення і рух)”. Отже, причини формальна, матеріальна, діюча і цільова (кінцева). Аристотель вважає, що по суті все може бути зведено до двох причин, адже й діюча, і цільова причини можуть бути підведені під поняття «форми». Тоді залишаються матерія і форми. Матерія не може бути первинною: вона пасивна, безформна, отже, може становити лише матеріал для оформлення. Сама річ як об’єднання форми і матерії теж не може бути визнана первинною: вона складна. Залишається прийняти ,що первинна форма – і є суть і суть буття у власному значенні. Аристотель дійшов висновку , це лише різновид ідеалізму: первинна форма як поняття, “сенс” речі. До того ж форми у Аристотеля незмінні, вічні і всезагальні, як і ідеї у Платона.

29 Загальна характеристика філософії життя. Філософські погляди ф. Ніцше

Філософські пошуки Ніцше - це пошуки моралі для вільної людини по дорозі руйнації традиційних цінностей, орієнтація на котрі руйнує людяність, особистість, а остаточному підсумку й людину. Усі існуючі моралі, на думку Ніцше, непросто несуть у собі печатку нашого суспільства та умов його існування й виживання, але й спрямовані, і це головне, на обґрунтування і виправдання володіння. Філософія Ніцше як філософія життя носить антропоморфний характер, повертаючи Людину у природу і у той саме час олюднюючи природу, наділяючи її антропоморфними рисами, і насамперед волею до влади. Принцип волі до влади- основний динамічний принцип філософії Ніцше- управляє розвитком як людини так і світобудови. Звідси життя є абсолютною реальністю, і вона збагненна з самої себе. І людська душа, людський інтелект породжені життям і включені у нього. За Ніцше, воля до влади- це непросто прагнення панування сильного над слабким, а й прагнення зробити слабкого сильним. Слабкість відносна , з одного боку, становищем людини серед іншим людям, з другого – ступенем самопізнання особистості. Особистість вільна і сильна, якщо вона усвідомлює себе особистістю, яка може зробити все і вступає у відповідно до цього усвідомлення. Але усвідомлення не тільки індивідуально, воно ще в соціальне та историчне. І лише за виконанням всіх таких умов маємо справді вільну й моральну людину. Ніцше включає в філософію два способи вираження- афоризм і вірш; форми, самі по собі подразумевающие нову концепцію філософії, нового образу і мислителя, і думки. Ідеалу пізнання, пошукам істинного він протиставляє тлумачення й оцінку. Тлумачення закріплює завжди частковий, фрагментарний «сенс» якогось явища. Наприкінці хочеться сказати, що гуманізм, чоловік і людяність - це не тільки загальнолюдські ідеали та цінності, які направлюють наш поступ вперед, а й конкретно - історична реальність, котра має суттєві відмінності у різні просторово- часові відрізки. Ніцше розкрив громадський характер людської душі, у якій є те, що вкладено у людину суспільством, розвинув мову нашого буття у світі, у якому насильство над природою, і над іншими людьми обертається насильством над самим собою. У цій частині його позицію можна охарактеризувати як сверхгуманизм, у якій, попри недосконалість окремої особистості, звертаючись до потенційної творчої сили, людина розкриває своє справжнє значення, переводячи його з форми потенційності до форми актуальности.Ницшеанство використано у ідеології фашизму.