23. Обгрунтування Кантом всезагальності і необхідності наукового знання

Кант – засновник класичної німецької філософії, агностизм і

апріоризм у його міркуваннях.

Одним із найбільших розумів людства, основоположником класичного німецького

ідеалізму, що відродили ідеї діалектики, був И.Кант (1724-1804). Саме з Канта

займалася ранкова зоря філософії новітнього часу. Але не тільки у філософії,

а й у науці Кант був глибоким, проникливим мислителем. Розроблена ним

концепція походження Сонячної системи з гігантської газової туманності

дотепер є однієї з фундаментальних ідей в астрономії. Своїми

природничонауковими роботами Кант, за словами Енгельсу, пробив пролом у

метафізичному поясненні природи: він зробив спробу прикласти принципи

сучасного йому природознавства не тільки до будівлі Всесвіту, але до історії

її виникнення і розвитку. Він, крім того, висунув ідею розподілу тварин один

по одному, їхнього можливого походження, а також ідею про природне походження

людських рас.

Кант вважав, що рішенню таких проблем філософії, як проблема буття, моралі і

релігії, повинне передувати дослідження можливостей людського пізнання і

встановлення його границь. Необхідні умови пізнання закладені, відповідно до

Канта, у самому розумі і складають основу знання. Кант розрізняв сприймані

людиною явища і речі як вони існують самі по собі. Ми пізнаємо всесвіт не

так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є. Нашому знанню доступні

тільки явища речей (феномени), що складають зміст нашого досвіду. У

результаті впливу “речей самих по собі” на органі почуттів виникає хаос

відчуттів. Приводимо ми цей хаос у єдність і порядок силами нашого розуму.

Те, що ми вважаємо законами природи, насправді є зв'язок, внесений розумом у

світ явищ, тобто наш розум наказує закони природі. Але світу явищ відповідає

незалежна від людської свідомості сутність речей – “речі самі по собі”.

Абсолютне пізнання їх неможливе. Вони для нас тільки ноумени, тобто розумом,

що осягається, але не дана в досвіді сутність. Кант не розділяв безмежної

віри в людський розум, називаючи цю віру догматизмом. У принциповій

обмеженості людського пізнання він бачив визначений моральний зміст: якби

людина була наділена абсолютним знанням, то для нього не було б ні ризику, ні

боротьби при виконанні морального боргу.

26, Філософія к.Маркса , як завершення німецької класичної філософії.

Завершує період німецької класичної філософії і одночасно започатковує нове філософсько-політичне вчення (Марксизм) Карл Генріх Маркс 1818-1883 рр.

Головним фундаментальним принципом філософської системи Марксизму стає принци практики. З позиції цього принципу аналізується й оцінюється вся попередня філософія, дається позитивне вирішення багатьох проблем, поставлених німецькою класичною філософією. Первинність практики, щодо всього духовного світу дає змогу пояснити найскладніші соц.. процеси і культурні явища. Маркс прагнув підкреслити активну діяльну перетворюючу позицію людини в цьому світі.

Практика- це вияв сукупної діяльності людства щодо перетворення природи, формування соц.. відносин, взаємозв’язку і взаємодії людей між собою.

Визначивши завдання практичного перетворення світу Маркс вважає носієм цього перетворення пролетаріат.

Метою пізнавальних зусиль є досягнення істини, що визначається, я к відповідність думки, наших знать про світ в самому світові, об’єктивної діяльності. Щоб відрізнити істину від хибної думки, необхідно з’ясувати, наскільки наше знання відповідає об’єктивній діяльності . Кожна істина об’єктивна, але в той же час і суб’єктивна за формою вираження. Її оформлення у зовнішньому світі залежить від особливостей тих людей, які формують цю теорію.

У 60-70 рр. 19 ст. марксизм стає провідним вченням соціалістичного революційно-пролетарського руху. Але на перший план у ньому тепер виступають політична теорія («науковий соціалізм») та економічна теорія («політична економія»). Зрозуміла мова економічних теорій забезпечила пріоритет екон., матеріального перед духовним . Внаслідок подальшого розвитку під впливом практичних, партійно-політичних інтерпретацій, економічного та природничо - натуралістичного акцентування, численних примітивізуючих аберацій масової свідомості, здійснених філософськи «стерильними послідовниками », вихідну гуманістичну філософську позицію Маркса було практично «поховано» під глибоким шаром ідеологічних, політичних, «натуралістичних» деформацій.

13. Соціальний ідеал Арістотеля

Аристотель критикует платоновский «коммунистический проект». Общность имущества противоестественна, а частная собственность соответствует природе человека. Человеку свойственно любить себя. В разумных пределах это нормально. Частная собственность – следствие себялюбия. Это стимул к труду, производству, обогащению. Общность имущества не дает стимулов к производству, ей трудно управлять, она содействует лени, стремлению воспользоваться трудами других.

Защита частной собственности не мешала Аристотелю осуждать чрезмерное обогащение. Он выделяет 2 формы накопления богатства. Первая – своим трудом, через производство, создание материальных благ, что увеличивает общее богатство. При второй форме – посредством торговли, спекуляции, ростовщичества – ничего нового не создается (эгоистическое обогащение).

Важным показателем справедливости Аристотель считает отсутствие крайностей между бедностью и богатством, золотую середину. Его этический принцип – ничего чрезмерного. В полисе он стремится достичь равновесия между бедными и богатыми, простыми людьми и аристократами, философами. Его называют идеологом здравого смысла среднего класса. Людей среднего достатка, не бедных, но и не слишком богатых, Аристотель считал лучшими в полисе, его опорой, т.к. они способны понять общее благо, не склоняясь к крайностям.

Аристотель в отличии от Платона, выступает за «природное» происхождение и устройство государства, он выводит его из «природы человека», а не божественного установления. С особой силой сказывается эта его установка в трактовке рабства.

Аристотель считает, что рабство существует «по природе», ибо одни люди предназначены повелевать а другие подчиняться и следовать указаниям первых. Рабы – это прежде всего варвары, отличные от господ как телом, приспособленным к грубому физическому труду, так и «рабской» душою. Раб – одушевленный инструмент, часть имущества господина, отличается от другого имущества лишь тем, что имеет человеческую душу и тело. Раб не имеет никаких прав, и по отношению к нему не может быть совершенно несправедливости, нельзя дружить с рабом, поскольку он раб, делает оговорку Аристотель, – но дружить с ним можно, поскольку он человек.

Вклад Аристотеля в историю учений об устройстве государства велик. Он создал новую методологию эмпирического и логического исследований, обобщил огромный материал. Его подход отличается реализмом и умеренностью. Он предложил и обосновал систему понятий, которой человечество пользуется до сих пор.

Мыслители, отстаивавшие приоритет общественного интереса над личным , в социальной политике делали акцент на идее «равенства равных», сторонникам же приоритета индивидуального интереса над общественным более важным представлялось решение задачи обеспечения «неравенства неравных». Таким образом, оба направления социальной мысли обосновали оправданность неравенства, но расставляли разные акценты.

1. Винекнення філософії і основні етапи її розвитку

28. Виникнення та основні етапи розвитку позитивістської філософії.