Розділ 2 художня трансформація людини і світу у прозі м.Костомарова.

У художніх творах Костомаров виступив не історичним наратором-інформатором про події минулого, а генератором національно-патріотичної, прогресивної слов'янофільської чи й навіть латентної державницької ідеї. Характерним у цьому плані є художнє моделювання епіком-джерелознавцем контрастної осі "українське – неукраїнське", особливо в показі міжетнічних стосунків, описах "ройового" життя, побуту, менталітету. У зв’язку з суспільно-політичними реаліями доби другої половини ХІХ століття й особливостями національної концепції Костомарова розкрито параметри і духовний зміст діяльності вченого й митця, котрий формував українську національну спільноту. Під цим кутом зору вивчено параболічні історіософські мотиви, героїчні характери Костомарова. Відтак новому прочитанню підлягли повість "Чернігівка", «Кудеяр» моральний універсалізм повісті "Сорок років", антитоталітарний пафос прозового "Син" і інших творів.

Філософська сентентивність, осягнення не обігової історичної правди дотепер вигідно характеризують здобутки епіка.

2.1. Деградація особистості в умовах душевних переживань у повістях «Кудеяр», «Син», «Сорок лет»

Романтизм знаменував перехід від універсальних художніх систем до конкретно історичних. На відміну від універсальних систем, де час і простір — тільки місце дії, арена вияву незмінної суті, в романтиків вони категорії історичні. У романтизмі з’являється історична свідомість, за якою світ перебуває в стані безперервного руху і розвитку. Світ і людина мають минуле, сучасне і майбутнє, що проявляються в індивідуально-історичних формах. Звідси — не існує іншого виду самопізнання, крім історичного. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасність, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства.

У зв’язку людини зі світом остання у романтиків не виступає однозначною. Одним з аспектів цього зв’язку є той, що світ стає своєрідним аналогом душі, коли перевтілення в природний об’єкт уособлює ту чи іншу сторону родової суті людського характеру. Важливе місце відіграє також і місце дії у творі, суспільство, обставини, характер конфліктів.

Так місцем дії у повісті «Сын» обирається «Село Покровское, Нехорошевка тож» [4, с.10]. Життя в цьому селищі було тільки для багатіїв, а звичайний люд повинен був терпіти їх примхи і накази.

«Воевода того города, куда приписывалось селение, держал суд и расправу над его жителями, высылал помещиков на службу, посылал служащих собирать с людей царские дани, выгонять людей на городовые работы и скликать их в город в осаду, когда слышал вести о приближении неприятеля» [4, с. 8 - 9]

Виникає ілюзія загальності існування людей в Нехорошевці, але тема єднання селян поступово скасовується. Це зумовлюється роз’єднаністю внутрішнього світу людини з світом, який її оточує. Так у звичне існування мирних селян вривалися так звані чужаки, котрі ставали предметом панських знущань. «Один за другим являлись бездомные бобыли и захребетники, в лаптях, дырявых шапках, в зипунах с заплатами, с заплечным мешком, где было по две рубахи, праздничный зипун да сухари… жили у помещика на особых условиях, которые уже тогда заменялись произволом владельца» [4, с. 9]

Такий художній прийом створює образ середовища, що формує особистість, позбавлену індивідуальності, особистість – частина безликого соціуму. Це стосується середовища селян. А от, що стосується заможної братії, то вона піднімає себе на щабель вище за усіх і вважає себе кращою. Таке марнославство призводить до нечуваної жорстокості, котра межує зі злочином. Так, наприклад багатій Капітон в гніві вбиває свою дружину: «Как взбеситься твой батюшка, прискочит к матушке, давй допрашивать да бранить , а та ему не смолчала, да ругнула его; а он с сердцов, как держал в руках палку, так и хватил ей по голове...» [4, с. 29]

Жити в такому суспільстві не плазуючи вдавалося далеко не кожному, а жити по правді, підкоряючись панові – взагалі важко. Тому серед слуг зустрічалися й такі, які чинили з паном за його прикладом: «Все думали, что они на то и родились, чтоб их били; воображение их не могло себе представить существование на земле без побоев. «Так от Бога поставлено!» - гласила тогдашняя философия. Зато всякий старался обмануть и провести того, кто имел над ними власть и мог его бить, и это было вовсе не из-за мщения: напротив, если б кто с холопом обращался мягко, тот мог ожидать от него воровства и обмана» [4, с. 26]

Чи не найбільше сказане письменником про звірячий розгул панської сваволі та неоплакані її жертви стосується його історично-побутової повісті із російського життя XVII—XVIII ст. «Сын». Хоч головний герой цього творуналежить до панської соціальної верстви, його нещаслива доля свідчить про те, що суспільство, в якому мірою особистості є майновий статус, багатство і влада над іншими, а не розум, доброчинність і людяність, історично приречене на постійне відтворення ворожнечі, насильства та на моральну деградацію. Конфлікт боярського сина Осипа Нехорошева виникає саме внаслідок неприйняття такого способу життя. Цей герой — натура по-романтичному вразлива, неврівноважена й скора на суд. Він має свого постійного антагоніста, який уособлює зло кріпосницького світу. І, домагаючись справедливості засобами того ж таки неправедного світу, проти законів якого він повстає, переступає загальнолюдські норми моральності, зазнає поразки і гине. «…взявши человек более ста, и приехал на село Нехорошевку на своего отца; а мой отец в те поры справлял свадьбу со вдовою, дворянскою женою Неонылкою, что с нею прежде блудно жил; и я своего отца в доме у него в Нехорошевке не нашел и погнался за ним, хотячи его достать и убить; и на дороге встретился я, Осип, с царскою ратью, и меня, Осипа, с ворами царские люди разбили и взяли в полон и привели в Арзамис – и то моя, Осипова, вина» [4, с. 115]

Незважаючи на динамічний, інтригуючий сюжет, наявність фантастичного елемента, повість «Сын» спирається на міцний реалістичний історико-побутовий шар, який складається з детальної характеристики звичаїв, побуту, діяльності органів державного правління, всієї суспільної атмосфери часу.

У повісті «Сорок лет»у як і в своїх поетичних творах, Костомаров звертається до вічної проблеми сенсу людського життя, де злочин і кара виступають не в їх кримінальному значенні, а як (подібно до Л. Толстого й Ф. Достоєвського) етичні категорії. Поклавши в основу твору народну легенду, її віру в іманентний моральний закон, що забезпечує торжество правди на землі, письменник намагається довести, що зародок щастя чи нещастя криється у власній душі людини. Саме це передбачає персональну її відповідальність за свої вчинки й духовну підзвітність, моральним імперативам. Оскільки сталість і обов'язковість останніх, на думку письменника, забезпечуються тільки вірою людини в неминуче покарання за вчинений гріх, релігія виступає не тільки своєрідним гарантом такого покарання, а й формою закріплення та обов'язковості морального досвіду людства. «Бог и такое знает, чего еще не сдела человек, а только думал сделать. Бог – такой судья, что от него ничто, ничто не скроется. Бог справедлив. Но только худое дело и худая думка не останется у Бога без кары»

Позбавлений від самого початку почуття моральної відповідальності і перед собою, і перед людьми, Трохим Яшник ступає на шлях злочину як на першу сходинку до омріяного щастя. «Озлобился Трохим на все, что было богаче и сильнее его» [4, с. 358]

Радником для Трохима в творі виступає «лукавый в человеческом обличае» [4, с. 360]. Він радить стати наймитові на злочинний шлях: «Ступай туда и засядь возле оврага за деревьями. Как поедет по дороге мимо оврага их повозка, ты выскочи и ударь дубиною в голову, купца, потом батрака, только поскорее, чтобы, когда станешь бить одного, другой не успел обернуться. Заберешь себе из повозки, что тебе нужно, а повозку с побитыми людьми и с их лошадьми перевернешь в овраг» [4, с. 360]; «Хочешь себе счастья: первое дело – не бойся греха, делай все, что тебе корысть приносит» [4, с. 361]

Та такий спосіб життя не є правильним і моральним. За все доводиться платити. Так, обіцяна через сорок років покара Трохимова час від часу отруює його свідомість та змушує відкуплятися богоугодними вчинками. «Боязнь божеской кры, уже до того времени тревожившая его, охватила в нем душу с неудержимою силою» [4, с. 364].

«И чудится ему: вот-таки будто своими ушами он слышит – из-под земли голос выходит: «Господи, покарай того злодея, что нас побил!» а этому голосу отвечает другой, кто его знает откуда: «Покараю в сорок лет» [4, с. 366]

Після такого розгульного життя схимник радить йому роздати всі свої багатства й покаятися. Але Трохим цього не робить, бо відсутність морального закону знімає у нього й питання про боже покарання та саме існування Бога. Саме це, на думку письменника, і є найбільшою карою, бо рівнозначне вбивству власної душі. Як відомо, такий фінал не задовольнив Л. Толстого і він дописав до повісті свій епілог, де Трохим протягом ще тринадцяти років мучиться почуттям недовіри до найближчих для нього людей. Отже, за втрату віри в Бога герой платить душевними муками.

Написані в 70—80-ті роки історична хроніка-повість «Кудеяр» та повість-бувальшина з другої половини XVII ст. «Черниговка», що поєднують у собі романтичні й реалістичні риси.

Як і в попередніх повістях Костомарова, власне історичний сюжет як єдина організуюча основа в цих творах відсутня. Історія виступає у формі місцевого колориту, в авторських описах історичних реалій, в історично зумовлених характерах і долях персонажів. Як правило, для таких творів характерні дві сюжетні лінії: історична й любовна, зіставлення моральних та ідеологічних позицій персонажів, контрастне протиставлення їх ціннісних орієнтацій. Історичний процес постає в них як результат боротьби проти-борчих інтересів, різних соціальних сил, у яких велику роль відіграють народні маси. Звідси на перший план виходять не історичні діячі, а втягнені в історичні конфлікти вигадані герої, які й стають найпереконливішими історичними характерами (про це, зокрема, свідчать і самі назви повістей — за ім'ям таких героїв). У повістях (насамперед у «Кудеярі») певною мірою позначилася й стилістика готичного роману, представленого (саме у 70-ті роки) в українській літературі.

У повістях «Кудеяр» і «Черниговка» зустрічаються два світи — невільницький самодержавно-кріпосницький і козацько-демократичний, дві різні психології, що, проте, не малюються як тільки співвідношення негативного й ідеального.

Костомаров виступили в своїх творах проти самої ідеї самодержавства, політичної тиранії, яку деякі історики намагалися пов'язати з прогресивним розвитком суспільства. Ця ж ідея яскраво виступає і в повісті «Черниговка», яка відображає історичне життя України після смерті Богдана Хмельницького, політичний і економічний наступ Російської імперії на право українського народу, міжусобну боротьбу козацької старшини за своє панування. Письменник викриває віроломство, підступність і ненажерливість царської адміністрації в Україні й Росії, єдиною метою якої було будь-якими засобами зміцнити свою владу і примножити своє багатство.

У сюжеті твору є багато спільного із готичним романом. Це передусім виявляється в драматизмі колізій, певній таємничості та екстраординарності подій.

На початку повісті в царських палатах Івана Грозного в Москві з’являється князь Дмитро Вишневецький разом зі своїми козаками. Він намагається вмовити царя піти в похід проти татар, які неодноразово нападали на українські землі, грабували, знищували та забирали в полон невинних жінок і дітей. В оточенні князя цар бачить дивного велетня-козака, якого звали Юрій Кудеяряр. «- Эко плечища-то, плечища, - заметил царь, а пальци, пальци!.. А брови какие яростные! Да это просто какое-то чудо лесное, страх водяной!» [4, с. 154] Серед інших козаків він відрізняється неймовірною силою, завзяттям. Кудеяр приїхав у столицю Росії з метою врятувати з татарського полону дружину Настю.

Доля посміхається головному герою: у Москві він знаходить свою кохану. Кудеяр радіє, але разом із тим засмучується,

оскільки в Насті з’явилася дитина-татарча. Щоб подолати цю ганьбу, Юрій вбиває маленького хлопчика на очах матері. «Кудеяр, перерезавши ребенку горло, стал приглядываться, куда бы схоронить его, и, заметивши между деревьями углубление, достал саблю, расчистил снег и начал копать землю» [4, с. 174]

Цей нелюдський, можна навіть сказати звіриний вчинок викликає осуд у князя Вишневецького. «- Злодей, зверь лютый, а не человек! – говорил Вишневецкий. – Как твоя злодейская рука подвинулась на безвинного младенца. Ирод проклятый! Волчица или медведица тебя, видно, родила, а не женщина. Ну, не хотел брать его за сына, отдал бы добрым людяс, - не все же на белом свете такие кровопийцы, как ты. Что же, думаешь, что я тебя держать стану. Мне не нужно детоубийц. Иродов … Злодей, злодей, исчадие дьявола. Прочь от меня» [4, с. 174] Він відмовляється від Кудеяра і говорить, що така людина не може бути козаком. Тоді Юрій присягається російському цареві та залишається йому служити. За добру службу Іван Грозний дарує Кудеярові маєток.

Далі події в повісті розвиваються досить стрімко. Кудеяра зраджують, він опиняється в татарському полоні. Цар не вживає жодних заходів для визволення.

Забутий усіма, Кудеяр терпить неймовірні муки у в’язниці. Проте згодом він утікає, рятує життя кримському ханові та знов повертається на службу до

Івана Грозного, бо мусить знайти Настю. Але в Москві Кудеяр розчаровується, цар його скривджує, жорстоко глузує над ним, показуючи вбиту дружину. Під враженням побаченого Юрій бажає помститися кривдникові. Він збирає розбійницьку ватагу, стає отаманом, знов повертається до кримського хана. Відрікається від християнської віри, приймає іслам і вирушає разом із татарським військом і розбійниками в похід на Москву. Відчуваючи загрозу, цар Іван Грозний тікає зі столиці. А тим часом Москва у полум’ї, Кудеяр і Девлет-Гірей радіють перемозі. Однак тут незвичний поворот у сюжеті твору. На початку повісті Кудеяр не знав таємниці свого

походження. Змалку його визволили з татарського полону козаки. За місцем знайдення дитині дали прізвище Кудеяр. Хлопчика виховув козак Тишенко. Єдина згадка про минуле Кудеяра – хрест із невиразним написом. Усе життя юнак не розставався із цією річчю, навіть тоді, коли прийняв іслам. Однак у кінці твору перед Кудеяром розкривається таємниця його походження. Цей хрест належав синові Івана Грозного. Герой опинився в глухому куті. Виходить, він – царевич і мстить власному батькові. Від усвідомлення цього серце персонажа не витримує.

Як бачимо, над долею Кудеяра постійно нависає фатум. Він прагне досягти гармонії, омріяного ідеалу. Однак усе руйнується. У повісті це показано за допомогою прийому поступового нагнітання жаху. Юрій

Кудеяр, одного разу свідомо порушивши заповідь "не вбий", приречений до покарання. Він зовсім не відчуває мук сумління, холоднокровно вбиває дитину Насті, народжену в татарському полоні. Кудеяр намагається виправдати себе, цим убивством він ніби очищує себе та дружину від осуду. У силу

обставин герой стає бездушним убивцею, на нього смерть хлопчика справляє катарсисну дію. Однак із цього моменту він – заручник долі. Кудеяр сам опиняється на крок від смерті – татарський полон, в’язниця, повернення в Москву, знущання та приниження царем і врешті втрата коханої. Юрій відчуває

огиду перед самим собою. Зламаний морально, він обирає для себе шлях розбійництва. Мимоволі стає грабіжником і вбивцею. Тепер ним керує почуття помсти. Однак ця помста обертається власною смертю.

Образ Кудеяра в повісті – уособлення жаху та страху: «Где дикая заросль, где жилище волков, человеку становится поневоле жутко, где человека как будто кто-то сзади хватает – там Кудеяр. Этот Кудеяр что-то бродячее, страшное и тайное, ни живое, ни мертвое, что-то такое, чего и объяснить нельзя. Детей пугают именем Кудеяра; бегают дети в лес, а отцы говорят им: не бегайте туда, ребята, там Кудеяр-разбойник ходит...там страшно!" [4, с.349].