1954 Р. Крим. Щоправда, понад 60 % населення Криму – москвини та

змосковщені чужинці. Ні українських шкіл, ні часописів українською

мовою у Криму нема, як нема їх і в сусідній Кубанщині. Отже, і українці в

Криму змосковщені великою мірою. Таким чином, Крим є московською

твердинею в тилу України. Але ж хіба москвини не українські брати, що

лише добра Україні бажають?

М. Драгоманов дуже хвалив Б. Хмельницького за Переяслав і доводив,

що тим він урятував Україну від знищення Польщею, татарами,

Туреччиною. Святкуючи (з наказу Московщини) 300-у річницю

Переяслава, сучасні драгоманівці повторюють те саме слово в слово, і

знову присягають соціалістичному московському цареві. Проте

подібними доказами М. Драгоманов не міг переконати українців належати

до московської імперії. Треба було вигадувати щось переконливіше, щоб

довести упертим хохлам, що ідея самостійності України (навіть лише

культурної) є згубною для українського народу. І він учив, що людство

неухильно простує до бездержавного Світового Союзу, отже раніше чи

пізніше окремі держави не існуватимуть. У Східній же Європі сама історія

створила зародок такого союзу з трьох братніх племен: великоросів,

малоросів і білоросів одного народу руського. Вони ж бо три брати,

пов’язані і спільним походженням і спільною історичною долею, і

спільною вірою, і спільним господарством, і спільною – зрозумілою

кожному з трьох – розвиненою мовою московською223. І всім трьом

загрожують ті самі вороги. А сила ж у єдності. Роз’єднаних цих братів

легко поневолять ворожі сусіди і несусіди. Здоровий глузд підказує

єднатися, триматися разом в одній державі. Чи ж не цього навчають у

кожній школі УРСР? Чи ж не вбивають в українські голови в СРСР (і поза

ним) щогодини 365 днів щороку радіо, театри, часописи, журнали,

книжки і... в’язниці та сибірська каторга?

М. Драгоманов скаженів від найменшого вияву непошани до

Московщини, до московського народу і літератури. А особливо лютував

від згадки про азійське походження московського народу. Франц

Духинський довів науково азійське походження москвинів. М.

Драгоманов, не маючи чим заперечити, лаяв у часописах Ф. Духинського

так брудно, що навіть драгоманівці соромилися за свого учителя.

Особливо дратувався М. Драгоманов, коли Ф. Духинський, будучи

керівником Раперсвільського музею у Швейцарії, повісив 1860 р. там на

стіні карту Європи з написом на Московщині: „Неволя і комунізм“. Як

бачимо, 100 років тому були українці, що передбачали теперішній СРСР.

Так само М. Драгоманов лютував на О. Кониського за його

протимосковську книжку „Етнографія Слов’янщини“. Навіть

драгоманівець проф. А. Кримський свідчить, що М. Драгоманов був за

студентських часів запеклим ворогом українського національно-

культурного відродження224. Хоча б культурного. М. Драгоманов

ненавидів і нищив добре ім’я національно свідомих українців О.

Кониського, В. Антоновича, К. Михальчука, П. Житецького, В.

Подолинського та інших.

І. Витанович писав: „М. Драгоманов відзивається до нас не як

українець, не заради добра України, але як москвин, заради добра

Московщини. У М. Драгоманова Україна стоїть на другому місці. На

першому стоїть Московщина. А на глум нам підписується українцем“225.

В. Барвинський, Л. Зеленський та інші запевняли, що М. Драгоманов

співпрацює з начальником жандармів графом Н. Ігнатьєвим. В.

Барвинський назвав М. Драгоманова московським таємним жандармським

провокатором на сторінках львівської „Правди“. Московські соціалісти Г.

Плєханов та В. Засуліч це знали і порвали всі зв’язки з М.

Драгомановим226. Більшість галичан, особливо студентство, бойкотували

М. Драгоманова227.

Збанкрутовані провідники УЦР-УНР виправдовуються тепер тим, що

мовляв, Московщина мала 1917 р. силу приборкати Україну, а Україна не

мала ще сили оборонитися, і неможливо було українську силу

розбудувати, бо народ був національно несвідомий. Це – вже не звичайна

брехня, а справжній наклеп на свій народ. Поглянемо на факти.

Опинившись 1917 р. при владі, драгоманівці завзято поборювали не

лише саму ідею державної незалежності України, а й кожний стихійний

вияв української самостійності в нашому народі. Всі українські селянські

та військові з’їзди стихійно вимагали 1917 р. щоб УЦРада проголосила

державну незалежність України, щоб негайно творила українське військо,

щоб повиганяла москвинів з України. Саме цього і НЕ хотіла робити

драгоманівська УЦРада, бо ж такий „сепаратизм“ є зрадою заповіту М.

Драгоманова: „З Північною Руссю не зломим союзу“. Щогірше,

драгоманівці запопадливо кинулися нищити своєю миролюбною

пропагандою українське військо та патріотичне селянське Товариство

„Вільне Козацтво“. Українським полкам УЦРада не давала казарм, харчів,

щоб вони розійшлися по домівках. Але вони не розходилися, а рвалися до

бою.

Виконуючи ухвалу полкового віча в Полтаві в листопаді 1917 року, І-й

український полк імені Богдана Хмельницького під командою сотника

Івана Забудьського виїхав до Києва. Полк був боєздатний,

здисциплінований, сильний, вірний українському урядові. Він мав 4

тисячі вояків, озброєних важкими кулеметами та броньовиками. Коли

полк приїхав до Києва й увійшов до двору казарм на Печерську, одержав

наказ зібратися на полкове віче. З казарм вийшов колишній осавул

(ад’ютант) полку підпоручник Олександр Шаповал і сказав: „Я

призначений командувачем полку. Від сьогодні всі козаки і старшини

полку – вільні. Хто хоче йти додому, може йти“. Звиклі до найгірших

розчарувань, козаки витримували їх твердо. Але такого удару по їхніх

мріях не витримали, плакали, як діти. Не хотіли розходитися, і не хотіли

здавати зброї.

Як бачимо, „український“ уряд УЦРада призначив О. Шаповала не

командувати полком, а ліквідувати його. Саме тоді, коли на Київ сунуло з

Московщини військо на чолі з царським, а тоді вже „советским“

полковником М. Муравйовим228.

„Український“ полковник-драгоманівець писав тоді таке: „Події

останніх днів у Києві ясно свідчать про появу мілітаристичних течій в

Україні. Це мусить непокоїти тих, хто щиро любить Україну. Такий

мілітаризм не на часі. Він небезпечний і може принести багато лиха. Я

старшина. Я скінчив середню і вищу військові школи і у військових

справах маю великі знання і досвід. І я твердо кажу: Україні не треба

сталого війська, не треба й козаччини. Хай наших товаришів не захоплює

приклад поляків та чехів, які створили свої національні полки. Мене

дивує, коли чую, що наші поважні люди радять нам наслідувати тих

поляків та чехів. Та ж їхне військо не має нічого спільного з їхніми

народами. Прихильно до нього ставиться лише малий гурт шовіністів.

Постійні війська вже минаються“229. Пізніший український міністр

Максим Славинський тоді ж писав: „Проти націоналізму, проти його

виключності та себелюбства треба поставити ідею справедливості, ідею

загальнолюдських ідеалів та етичних норм. Вони – вищі за всі

націоналістичні вимоги окремих народів“230.

Переконавшись, що УЦРада ставиться ворожо до ідеї української

самостійності, полк імені гетьмана Павла Полуботка спланував поставити

УЦР перед довершеним фактом у надії, що УЦР почне здійснювати

самостійність України. Полк ув’язнив 17 листопада 1917 року всіх

московських урядовців у Києві, оточив державні установи і повідомив про

це УЦР, просячи її дальших наказів. УЦРада наказала полкові звільнити

ув’язнених москвинів і виїхати на німецький фронт боронити імперію.

Старшини полку зробили велику історичну помилку. Замість ув’язнити

зрадників-драгоманівців (як зробив В. Ленін зі своїми „драгоманівцями“),

вони виконали зрадницький наказ УЦР – вивели полк на фронт. До речі,

по дорозі його обстріляли з кулеметів донські козаки, щоб покарати за

зраду імперії. До Петрограда УЦР телеграфувала: юрба військових

дезертирів збунтувалася в Києві, але УЦР встановила порядок і вислала

ворохобників на фронт. А тоді уряду не слухали навіть самі москвини. Він

подякував „верным малороссам“.

У Фінляндії стояв 1917 року 12-й корпус імперської армії – майже самі

українці. Корпус мав бронепоїзд, літаки і гармати. Штаб корпусу

запропонував УЦРаді перевести корпус на московсько-український

кордон, щоб стримати московську навалу, до якої тоді йшлось. УЦР

відкинула пропозицію і порадила корпусові йти на німецький фронт. Саме

тоді москвини залишали фронт і полками їхали додому. Крім того, за

наказом уряду О. Керенського, УЦР вислала з України на німецький

фронт 70 куренів по 1 тисячі вояків у кожному. Ті курені формувалися в

Україні з українців. А уряд О. Керенського був уже політичним мерцем.

Український Революційний Штаб у Петрограді вислав 1917 р. в Україну

кілька добре озброєних і національно свідомих українських полків, т. зв.

сердюцьких, і заздалегідь повідомив УЦРаду про виїзд. У Києві тих

полків УЦРада НЕ прийняла, казарм їм не дала, не годувала, примушуючи

розходитися. Українське селянство само створило Вільне Козацтво. Його

творець селянин П. Шаповал пояснив дописувачеві „Нової Ради“ мету

Вільного Козацтва так: „Боронити шаблею права і вольності нашого

козацького народу, як наші прадіди боронили. Виконуємо заповіт нашого

пророка Тараса“. Таке саме Товариство, з такою самою метою і навіть з

такою назвою створило українське селянство 1854 року, використовуючи

Кримську війну. Вільне Козацтво формувалося на взірець старого

козацтва. Всі мужчини села складали одну сотню, всі сотні повіту – полк,

всі полки губернії – кіш. Вся старшина вибірна. Вільне Козацтво

створилося на Київщині, Волині, Херсонщині, Полтавщині і Чернігівщині.

Найпершим і найупорядкованішим було на Київщині у Звенигородському

і сусідніх повітах. Разом Вільне Козацтво налічувало понад 80 тисяч

козаків. Мали кілька гармат.

Командувач ленінського війська М. Муравйов пізніше казав, що

Звенигородщина була твердинею українського націоналізму, тому

московське військо втратило там убитими в кілька разів більше, ніж будь-

де в Україні. Звенигородське Вільне Козацтво розбило 1918 року добре

озброєний німецький полк, а полонених німців примусило сапати буряки.

Вільного Козацтва найбільше боялася задрагоманена, москволюбська

УЦРада УНР і пробувала підступно роззброїти його, а коли не змогла, то

взялася до іншого способу: визнала Вільне Козацтво за допоміжну

охорону і підпорядкувала його міністрові внутрішніх справ. Селяни

розуміли хитрість і не визнали його влади над собою. Понад 200 тисяч

вояків зукраїнізованих полків, 80 тисяч Вільних Козаків, 150 тисяч

вишколених, досвідчених вояків 12-го корпусу, 70 тисяч вояків, висланих

на німецький фронт, кілька полків сердюків, 27 дивізій, що складалися

переважно з українців, 4 мільйони українців-вояків московської армії ще

не збаламучених соціалістичною пропагандою – це була дуже велика

сила, значно більша за ту, що мала тоді Московщина. Самі московські

історики визнають, що українці в імперському війську кидали фронт

останніми. Це й було причиною того, що імперський генштаб дозволив

українізувати полки, сподіваючись ними втримати німецький фронт. Цієї

сили було більше, ніж треба, щоб відібрати від москвинів владу й

забезпечити державну незалежність України. Та український уряд

(УЦРада) мав 1917 р. ще силу, яка перевищувала всі військові сили разом,

вирішальну силу ЄДНІСТЬ української нації. Пізніше втратив її, а

докладніше – сам її знищив. Московщина національної єдності тоді не

мала. Уряд В. Леніна поборювали не лише монархісти, капіталісти,

ліберали, а й соціалісти. Ніхто в Московщині не вірив, що більшовицька

влада втримається довше, як півроку, її саботували урядовці, офіцерство,

всі небільшовики. В Україні від часів Хмельниччини не було такої

національної єдності, як у 1917 році, не було жодної української партії, чи

більшої групи українців і навіть малоросів, що не визнавали влади

УЦРади. Всі велелюдні українські з’їзди 1917 року: селянські, військові,

учительські, кооперативні вимагали виконувати всі накази УЦР

одностайно, без жодних застережень. Всі визнавали УЦР за єдину і

найвищу владу України. Навіть змосковщені українські поміщики та

промисловці спочатку не виступали проти УЦРади (ставилися

нейтрально). Повторюємо: УЦР мала силу проголосити й утримати

державну незалежність України. Національна стихія народу загрожувала

змести зі шляху драгоманівців з їхнім москволюбством. Вимоги

державної самостійності селянськими та військовими з’їздами не були

порожніми словами. За тими вимогами стояла збройна сила

протимосковських українських полків, протимосковського селянства. У

виборах до імперського „Учредительного Собрания“ 1917 р. в українських

селах усі московські партії не одержали й 2 % голосів. Українські партії –