- •4. Типології політичних партій у суспільному житті.
- •5. Партійні системи сучасності.
- •6. Громадсько-політичні організації та рухи
- •7. Політичні партії сучасної України.
- •8. Теоретичний зміст поняття "політичний режим".
- •9. Поняття та сутність політичного лідерства.
- •10. Характеристика тоталітарного політичного режиму.
- •11. Характеристика авторитарного політичного режиму.
- •12. Характеристика демократичного політичного режиму.
- •13. Особливості трансформаційного політичного режиму.
- •14. Теоретичний зміст поняття "політична культура".
- •16. Політична еліта: основні теорії та типологія.
- •17. Типології політичної культури.
- •18. Політична культура українського суспільства.
- •19. Поняття та значення виборчої системи.
- •20. Мажоритарна виборча система.
- •21. Пропорційна виборча система.
- •22. Тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин.
- •23. Зовнішня політика України.
- •24. Поняття та сутність політичного менеджменту.
- •25. Поняття та сутність політичного маркетингу.
16. Політична еліта: основні теорії та типологія.
Тип еліти здебільшого залежить від політичного режиму, в якому вона існує. Вирізняють два основні типи еліт — відкриту й закриту.
Відкрита еліта. Вона допускає спонтанний приплив нових членів, піддаючи при цьому остракізмові (засудженню) порушення встановлених правил. Вирішальним критерієм підбору є особисті якості, досягнення у сфері діяльності, якою займається претендент, значна популярність (спосіб підбору конкурсний). Посадовими вимогами є компетентність, професіоналізм (посаду слід обіймати відповідно до особистих якостей — моральних, професійних тощо). Вагоме значення має громадська думка. Відкрита еліта формується за такими принципами:
- економічна вагомість,
- політичний статус,
- популярність,
- професіоналізм у своїй сфері діяльності,
- підтримання власного авторитету;
- увага до суспільної думки.
Закрита еліта. Характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки:
· члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни;
· головне в підборі — відданість вождеві з урахуванням особистих якостей;
· спосіб підбору — кадрова політика партії та влади;
· заперечує спонтанність формування;
· посадова вимога — точне виконання директив керівництва;
· ігнорує громадську думку,.
У західній політології еліту поділяють:
- за особистими якостями — на статичну і виконавчу;
- за типом впливу — на професійну і групову;
- залежно від форми правління — на традиційну, внутрішню і зовнішню;
- за стилем правління — демократичну, ліберальну, авторитарну.
Що ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи:
· на основі крові;
· на основі приватної власності;
· на основі інтелектуальної продуктивності.
На його погляд, еліта крові характерна для доіндустріального суспільства, еліта багатства — для індустріального, а еліта продуктивності — для постіндустріального.
Серед українських мислителів, які порушували питання еліт, привертає увагу концепція “національної аристократії” В. Липинського. Він обґрунтовував існування еліти відповідно до потреб національного відродження, вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не створять нації автоматично. Щоб сформувалася нація, потрібна активна група людей, здатна лідирувати в розвитку та пропагуванні сутнісних для нації політичних, державних, культурних цінностей. Ця група і є носієм національної ідеї, яку В. Липинський називав “національною аристократією”, як і Аристотель, вважаючи аристократією групу найкращих людей у певний історичний період. Найкращі вони тому, що організовують, структурують, ведуть націю до певної мети, є носіями єднальної ідеї. Для цього національна аристократія повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Важливим елементом цієї концепції є висновок про те, що чим розвинутіше і складніше матеріальне життя певної нації, тим складніші проблеми повинна розв´язувати національна аристократія.
17. Типології політичної культури.
Політологи виділяють кілька базових моделей політичної культури. Розрізняютьфрагментарну і інтегровану політичну культуру. Для першої характерна наявність різноманітних політичних орієнтацій і діяльності, відсутність процедур налагодження конфліктів, а також довір'я між окремими верствами населення (прикладом подібного типу є сучасна Україна), для другої - низький рівень політичного насильства, лояльність до режиму, відсутність протилежних субкультур. Надмірна фрагментація політичної культури є причиною суспільної нестабільності.
Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури:
патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійними і соціальними;
підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї;
активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.
В історії переважають змішані політичні культури, які є різними варіантами поєднання базових типів: патріархально-підданська і патріархально-активістська. Г.Алмонд і С.Верба стверджують, що демократичній системі притаманна громадянська культура, в якій окремі патріархальні та підданські орієнтації урівноважують індивіда, тим самим забезпечуючи стабільність демократії (як приклад політологи наводять США і Великобританію). В громадянській культурі будуть поєднуватися політична активність і абсентеїзм (в західних демократичних системах спостерігається зниження електоральної активності виборців), законослухняність і протест проти певних дій уряду, лояльність до влади та її критика.
Існують і інші типології політичних культур. Так, залежно від типу політичної системи говорять про тоталітарну, авторитарну і демократичну культуру.
В тоталітарній культурі домінують такі ознаки:
дихотомічне сприйняття світу, яке проявляється у протиставленні "своїх" і "чужих". В якості "чужих" виступають інші класи, нації, раси та ідеологічні противники. "Чужі" сприймаються як вороги;
відсутність терпимості (толерантності) до іншої думки, способу життя;
заперечення компромісу і ставка на силове вирішення конфліктів;
сакралізація вождів, створення їх культів. У масовій свідомості вожді втрачають властивості живих людей і набувають символічних рис, стають носіями харизми;
домінування у суспільній свідомості міфів, наприклад, про комуністичний або расовий рай;
фанатичне служіння ідеям, відчуття єдності з владою.
Для авторитарної культури характерна відсутність активної підтримки влади, остання втрачає сакральність. В основі авторитарної культури лежать або патріархальні, або підданські орієнтації населення.
Характерні ознаки демократичної культури:
толерантність до інакодумства, визнання за інакодумцями права відстоювати свою точку зору;
схильність до пошуку компромісу як головного засобу вирішення конфліктів;
згода (консенсус) стосовно базових ліберальних цінностей: автономність особистості, невідчуженість її прав.