29.Спільна сумісна власність подружжя.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, то воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Будь-яке майно, придбане одним з подружжя під час шлюбу у подарунок чи у спадщину, є власністю того, на ім'я якого була укладена угода. Тобто, якщо Ви після укладення шлюбу отримали у подарунок (або у спадщину) скажімо, автомобіль, то він не входить до складу майна, що підлягає поділу між подружжям, і законних підстав для його поділу по 1\2 частині кожному, у Вас уже не буде.

30.Розпорядження спільним майном подружжя.

Спільна сумісна власність подружжя – це майно, набуте подружжям за час шлюбу.

Сімейний кодекс України у ч. 2 ст. 60 встановлює: “Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя”.

Отже, до спільної сумісної власності подружжя належать не лише речі, придбані подружжям, чи одним із них за час перебування у шлюбі, але й майнові права, що належать подружжю, грошові внески до кредитних установ, права на страхові суми, корпоративні права тощо. При цьому для спільної сумісної власності подружжя не має значення, на ім’я кого з подружжя придбане майно, важливим є тільки те, що майно придбане під час перебування подружжя в зареєстрованому шлюбі.

Чоловік і жінка мають рівні права володіння, користування і розпорядження спільною сумісною власністю. Режим спільної сумісної власності подружжя означає, що чоловік і жінка мають право розпоряджатися таким майном тільки за їх взаємною згодою. Водночас Сімейний кодекс України допускає відступ від правила рівності прав подружжя на користування, володіння та розпорядження спільним майном, що визначається домовленістю між ними (ст. 63 Сімейного кодексу України).

Поділ спільного майна подружжя

Сімейний кодекс України детально визначає всі питання матеріальних правовідносин подружжя.

Для того, щоб правильно зорієнтуватися, яким чином буде поділено майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, слід знати основні норми права і, головне, правильно їх розуміти.

Отже, майно, яке подружжя або один з них бажає розділити має бути об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, тобто набуте під час шлюбу. Слід зазначити, що термін «подружжя» має місце коли чоловік та жінка перебувають у шлюбі чи проживають однією сім’єю, ведуть спільне господарство та спільний бюджет.

Частиною 1 статті 61 Сімейного кодексу України визначено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Цивільний кодекс України також дає нам роз’яснення що таке майно, а саме майном, як особливим об’єктом, вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

До об’єктів права спільної сумісної власності подружжя відносяться:

жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, акції, цінні папери, транспортні засоби, статутні фонди, банківські вклади.

08.02.2011 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя», згідно якого квартири, приватизовані одним із подружжя під час шлюбу, та земельні ділянки, надані безоплатно одному з подружжя, також є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тут варто зазначити, що закріплення певного нерухомого або рухомого майна лише за одним з подружжя не означає, що інший з подружжя не має на нього права. Тому, незалежно від реєстрації майна на ім’я одного з подружжя, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважається спільним на загальних підставах.

Поділ майна подружжя може відбутися двома способами.

1. Досягнення взаємної згоди між подружжям про поділ майна, тобто поділ майна подружжя на підставі договору, який посвідчується нотаріусом і в якому зазначається порядок поділу всього майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

2. Якщо подружжя не може дійти згоди щодо поділу спільного сумісного майна застосовується другий спосіб, який полягає у вирішенні спору судом. Рішення суду, що набрало законної сили визначає, яким саме чином слід поділити майно подружжя, воно має силу закону і підлягає обов’язковому виконанню.

Поділ спільного майна подружжя за договором

Як наголошувалося чоловік і жінка можуть поділити спільне майно за взаємною згодою і оформити таку згоду договором, не вдаючись до судового порядку поділу спільного майна подружжя. Однак, при укладанні договору про поділ спільного майна подружжя, чоловік і жінка не зобов’язані дотримуватися принципу рівності часток у спільному майні, а розмір частки кожного з подружжя може визначатися угодою між ними.

Положення про поділ майна подружжя можуть також міститися в шлюбному контракті, проте умови шлюбного контракту не можуть погіршувати положення кожного з подружжя в порівнянні з законодавством України. Відповідно Сімейному кодексу України укладення шлюбного контракту дозволяється як до, так і після реєстрації шлюбу. Однак згаданий Кодекс встановлює, що шлюбний контракт не може ставити одного з подружжя у вкрай невигідне матеріальне становище, а також забороняє передавати у власність одного з подружжя за шлюбним договором нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Водночас новий Сімейний кодекс України прямо передбачає можливість відступу від принципу рівності часток подружжя в спільній власності: “У випадку поділу спільного майна подружжя частки подружжя визнаються рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором” (ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу).

Поділ спільного майна подружжя в судовому порядку

У випадку, коли подружжя не може дійти згоди щодо поділу їх спільного майна, це питання може вирішуватися судом. При поділі спільного майна подружжя суд виходить із засади рівності часток подружжя у спільному майні, закріпленої ст. 70 Сімейного кодексу

Водночас законодавство України про шлюб та сім’ю надає суду право відступити від засади рівності часток подружжя, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї, а також з огляду на інтереси неповнолітніх дітей або інтереси іншого з подружжя, що заслуговують на увагу. Однак практика свідчить про досить незначний відступ від принципу рівності часток подружжя, що, як правило, застосовується у випадках присудження дещо більшої частки непрацездатному члену подружжя, чи тому з подружжя, на вихованні якого залишається неповнолітня дитина чи неповнолітні діти.

Відповідно Сімейного кодексу України при поділі спільного майна подружжя суд може поділити майно в натурі, Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна; поділити речі між подружжям з урахуванням їх вартості, або присудити частину майна в натурі одному з подружжя, а іншого зобов’язати компенсувати вартість його частки грішми. Останній спосіб поділу спільного майна застосовується судами, як правило, у випадку, коли подружжя ділить квартиру, будинок, інше нерухоме майно, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Сімейний кодекс України встановлює, що присудження одному з подружжя грошової компенсації за його частку в спільному майні, зокрема, у випадках поділу нерухомого майна, допускається лише за наявності згоди другого з подружжя, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 71 Сімейного кодексу України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

31. Поділ спільного майна подружжя

Сімейний кодекс України детально визначає всі питання матеріальних правовідносин подружжя.

Для того, щоб правильно зорієнтуватися, яким чином буде поділено майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, слід знати основні норми права і, головне, правильно їх розуміти.

Отже, майно, яке подружжя або один з них бажає розділити має бути об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, тобто набуте під час шлюбу. Слід зазначити, що термін «подружжя» має місце коли чоловік та жінка перебувають у шлюбі чи проживають однією сім’єю, ведуть спільне господарство та спільний бюджет.

Частиною 1 статті 61 Сімейного кодексу України визначено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Цивільний кодекс України також дає нам роз’яснення що таке майно, а саме майном, як особливим об’єктом, вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки.

До об’єктів права спільної сумісної власності подружжя відносяться:

жилі будинки, квартири, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, акції, цінні папери, транспортні засоби, статутні фонди, банківські вклади.

08.02.2011 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя», згідно якого квартири, приватизовані одним із подружжя під час шлюбу, та земельні ділянки, надані безоплатно одному з подружжя, також є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тут варто зазначити, що закріплення певного нерухомого або рухомого майна лише за одним з подружжя не означає, що інший з подружжя не має на нього права. Тому, незалежно від реєстрації майна на ім’я одного з подружжя, якщо воно було набуте за час шлюбу, майно вважається спільним на загальних підставах.

Поділ майна подружжя може відбутися двома способами.

1. Досягнення взаємної згоди між подружжям про поділ майна, тобто поділ майна подружжя на підставі договору, який посвідчується нотаріусом і в якому зазначається порядок поділу всього майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

2. Якщо подружжя не може дійти згоди щодо поділу спільного сумісного майна застосовується другий спосіб, який полягає у вирішенні спору судом. Рішення суду, що набрало законної сили визначає, яким саме чином слід поділити майно подружжя, воно має силу закону і підлягає обов’язковому виконанню.

Поділ спільного майна подружжя за договором

Як наголошувалося чоловік і жінка можуть поділити спільне майно за взаємною згодою і оформити таку згоду договором, не вдаючись до судового порядку поділу спільного майна подружжя. Однак, при укладанні договору про поділ спільного майна подружжя, чоловік і жінка не зобов’язані дотримуватися принципу рівності часток у спільному майні, а розмір частки кожного з подружжя може визначатися угодою між ними.

Положення про поділ майна подружжя можуть також міститися в шлюбному контракті, проте умови шлюбного контракту не можуть погіршувати положення кожного з подружжя в порівнянні з законодавством України. Відповідно Сімейному кодексу України укладення шлюбного контракту дозволяється як до, так і після реєстрації шлюбу. Однак згаданий Кодекс встановлює, що шлюбний контракт не може ставити одного з подружжя у вкрай невигідне матеріальне становище, а також забороняє передавати у власність одного з подружжя за шлюбним договором нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Водночас новий Сімейний кодекс України прямо передбачає можливість відступу від принципу рівності часток подружжя в спільній власності: “У випадку поділу спільного майна подружжя частки подружжя визнаються рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором” (ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу).

Поділ спільного майна подружжя в судовому порядку

У випадку, коли подружжя не може дійти згоди щодо поділу їх спільного майна, це питання може вирішуватися судом. При поділі спільного майна подружжя суд виходить із засади рівності часток подружжя у спільному майні, закріпленої ст. 70 Сімейного кодексу

Водночас законодавство України про шлюб та сім’ю надає суду право відступити від засади рівності часток подружжя, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї, а також з огляду на інтереси неповнолітніх дітей або інтереси іншого з подружжя, що заслуговують на увагу. Однак практика свідчить про досить незначний відступ від принципу рівності часток подружжя, що, як правило, застосовується у випадках присудження дещо більшої частки непрацездатному члену подружжя, чи тому з подружжя, на вихованні якого залишається неповнолітня дитина чи неповнолітні діти.

Відповідно Сімейного кодексу України при поділі спільного майна подружжя суд може поділити майно в натурі, Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна; поділити речі між подружжям з урахуванням їх вартості, або присудити частину майна в натурі одному з подружжя, а іншого зобов’язати компенсувати вартість його частки грішми. Останній спосіб поділу спільного майна застосовується судами, як правило, у випадку, коли подружжя ділить квартиру, будинок, інше нерухоме майно, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Сімейний кодекс України встановлює, що присудження одному з подружжя грошової компенсації за його частку в спільному майні, зокрема, у випадках поділу нерухомого майна, допускається лише за наявності згоди другого з подружжя, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 71 Сімейного кодексу України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

32. Майнові відносини подружжя можуть визначатися не тільки законом, а й договором. У цьому випадку регулювання має індивідуальний характер, бо ґрунтується на правилах, вироблених самими сторонами, які беруть участь у правовідношенні. Звичайно, договірний режим майна подружжя з необхідністю включає і нормативний елемент, без якого в принципі було б неможливим його існування. Стаття 64 СК містить загальне правило про те, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, щодо як спільного, так і роздільного майна.  1 Бошко В. Очерки советского семейного права. — К., 1952. — С. 169; Матвеев Г. К. Советское семейное право. — С. 123.  Необхідно визнати, що у юридичній літературі радянських часів ставлення до подружніх договорів (і, звичайно ж, до договірного режиму майна в цілому) було неоднозначним. Одні автори вважали, що договір у сімейному праві й, зокрема, у відносинах подружжя, не відіграє будь-якої суттєвої ролі, за винятком лише договору дарування1. Інші вчені надавали подружнім договорам важливого значення1. Друга точка зору одержала останнім часом значний розвиток. У літературі зазначалося, що «з появою шлюбних договорів та аліментних угод неможливо більше уникати застосування конструкції договору в сімейному праві»2. У структурі договірного режиму майна подружжя договір відіграє ключову роль. Однак не кожний подружній договір тягне за собою виникнення договірного режиму, а тільки той, яким встановлюються правила поведінки в майновій сфері, які мають характер, відмінний від установлених у законі, тобто в зміні законного режиму майна подружжя для максимального пристосування цього режиму до потреб подружжя. Якщо ж подружжя не змінює своїм договором тих норм і правил, які встановлені для всіх суб'єктів, то вони продовжують залишатися в рамках законного режиму майна. Таким чином, договірний режим — це режим-виняток із загального правила, що має силу тільки щодо конкретного подружжя.  До договорів, що тягнуть за собою виникнення договірного режиму майна подружжя, можна віднести: договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК); договір про порядок користування майном (ст. 66 СК); договір про поділ майна подружжя (статті 69,70 СК); договір про виділ частки нерухомого майна одного з подружжя зі складу усього майна (ч. 2 ст. 69 СК); договір про надання утримання (ст. 78 СК); договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на майно (ст. 89 СК); шлюбний договір (статті 92-103 СК).  Договори подружжя можуть бути поділені на дві групи: а) договори щодо майна подружжя та б) договори про надання утримання одному з них. До першої групи належать договори, які укладаються щодо спільного або роздільного майна подружжя (до-  говори про поділ майна або виділ з нього частки, договори щодо користування майном тощо). До другої — договори, які укладаються стосовно надання утримання одному з подружжя.  Серед подружніх договорів особливе місце займає шлюбний договір. По-перше, цей договір має найбільш комплексний характер і може вміщувати різноманітні умови, які стосуються майна подружжя або надання утримання одному з них. По-друге, шлюбний договір, на відміну від усіх інших договорів, може укладатися стосовно майбутнього майна подружжя, тобто того майна, яке тільки буде набуте сторонами за час шлюбу. По-третє, суб'єктами шлюбного договору може бути не тільки подружжя, а й особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

33.

ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР

Поняття шлюбного договору у світі існує дуже давно. В нашій країні інститут шлюбного контракту з’явився в 1992 році з внесенням доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю статтею 271. Сьогодні понятті, зміст, правила укладання шлюбного договору визначені главою 10 Сімейного кодексу України, який набув чинності 1 січня 2004 року. Великого поширення в Україні такі договори поки не набули. Так, у 2004 році було посвідчено 476 шлюбних договорів, у 2005 році їх кількість збільшилась до 687. Найбільше шлюбних договорів (218) у 2005 році посвідчено в місті Києві. Чому не має великого інтересу до таких договорів? Можливо менталітет наш такий. Певно, в нас переважають почуття над розумом - так велось з діда-прадіда. Наречені або подружжя, можливо, остерігаються образити почуття менкартильними питаннями. Необхідно розуміти, що шлюбний договір – це, перш за все, договір про вирішення спірних питань життя сім’ї, укладений між особами які вступають у шлюб, або подружжям. Новацією сімейного кодексу України є положення про те, що шлюбний договір може бути укладено не тільки до одруження, як встановлювалось Кодексом про шлюб та сім’ю, а й під час шлюбу. Сімейним кодексом передбачено, що шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки, а також майнові права та обов’язки подружжя як батьків. Згідно з частиною третьою статті 93 Сімейного кодексу шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Отже, подружжя не зможе, як раніше, передбачаючи якісь обов’язки особистого характеру по відношенню один до одного, а також особисті немайнові відносини між ними та дітьми. Це відповідь на питання, чи можна у шлюбному договорі, як наприклад у таких договорах по законодавству інших країн, передбачити, наприклад, порядок інтимних стосунків. Важливою умовою шлюбного договору є те, що його положення не можуть зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Крім того, частиною п’ятою вищевказаної статті визначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Наприклад, у шлюбному договорі не може бути зазначено, що чоловік дарує дружині квартиру. Такий договір дарування має бути окремо укладений і посвідчений нотаріально. Найважливішою особливістю шлюбного договору є те, що ним майнові права й обов’язки подружжя може бути визначено інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержано під час шлюбу в дар стане їхньою спільною сумісною власністю; може бути визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, що буде нажито під час шлюбу; може бути передбачено умови поділу спільного майна в разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна. Шлюбний договір може містити також умову про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень про спільну сумісну власність і умову вважати це майно спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. У шлюбному договорі може бути змінене правило статті 62 Сімейного кодексу України, яке передбачає, що якщо майно, яке належить одному з подружжя, за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат чи затрат другого з подружжя, у разі виникнення спору воно може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності. Може бути також закріплено положення про те, що це майно не змінюватиме свого правового режиму, тобто належатиме тому з подружжя, хто був його первісним власником, або подружжю на праві спільної часткової власності у нерівних частках. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Наприклад, можна включити до договору положення про те, що подружжя зобов’язується утримувати непрацездатних батьків, когось з них, або дітей народжених не в спільному шлюбі, надавати цим особам грошову допомогу або/та надати їм можливість проживати разом з подружжям, виділивши окрему кімнату в будинку чи квартирі тощо. За договором одним з обов’язків, наприклад, дружини може бути ощадливе ставлення до сімейного бюджету, здійснення обліку проведених витрат на певну суму та інформування чоловіка про ці витрати. На практиці шлюбний договір в першу чергу застосовується не для регулювання спільного проживання і користування майном, а на випадок розірвання шлюбних відносин. Тому, безперечно, у шлюбному договорі можна визначити можливий порядок поділу майна, у тому числі і після розірвання шлюбу. У цьому разі у випадку розлучення можна уникнути довго триваючих судових процесів поділу майна, маючи більше шансів зберегти добрі відносини після розлучення. Слід виділити питання визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом. Статтею 59 Сімейного кодексу України визначено, що той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед дітей. При розпорядження своїм майном дружина, чоловік зобов’язані врахувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним. Укладаючи шлюбний договір, сторони можуть включити до нього: положення про порядок користування житлом, яке належить одному з подружжя на праві приватної власності; про звільнення після розлучення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився у нього у зв’язку з реєстрацією шлюбу; про проживання в житловому приміщенні родичів когось з подружжя тощо. У шлюбному договорі особи на власний розсуд можуть визначити право на утримання незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі, умови, розмір та строки, у які будуть здійснюватись такі виплати. При цьому у разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса, тобто, не буде необхідності звертатися до суду. Шлюбним договором може бути встановлена й можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Отже, подружжя або особи, що бажають взяти шлюб, можуть включити до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Укладення шлюбного договору – не обов’язок, а взаємне волевиявлення осіб вирішити питання життя сім’ї на власний розсуд. Тому, ті умови шлюбного договору, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно із законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в нажитому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними, так само як і шлюбний договір, укладений без додержання порядку, встановленого законодавством України. Статтею 94 Сімейного кодексу України передбачається, що шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Перед укладанням цього договору нотаріус до якого звернулась пара, зобов’язаний роз’яснити сторонам основні положення шлюбного договору, права та обов’язки сторін. Посвідчити шлюбний договір вправі як державний так і приватний нотаріус. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення, про що має бути зазначено у тексті договору. У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, строки тривалості окремих прав та обов’язків. Може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Щодо віку, з якого особи мають право самостійно укладати шлюбний договір, то він збігається зі шлюбним віком, що встановлений для жінок у сімнадцять, а для чоловіків – у вісімнадцять років. У разі зниження шлюбного віку ( на підставі частини другої статті 23 Сімейного кодексу України), а також особами, яким ще не виповнилось вісімнадцять років, до реєстрації шлюбу, відповідно до чинного законодавства шлюбний договір укладається за письмовою згодою батьків неповнолітніх або піклувальників, справжність підпису яких засвідчується нотаріусом, а також за згодою органу опіки та піклування. У разі укладення шлюбного договору особами, які вже перебувають у шлюбі, вік не має значення, оскільки відповідно до частини другої статті 34 Цивільного кодексу України у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Законодавець встановив можливість внесення змін до шлюбного договору. При чому, одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Шлюбний договір може бути змінено подружжям. Договір про зміну шлюбного договору також нотаріально посвідчується. Разом з тим, на вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення. Також , відповідно до статті 102 Сімейного кодексу на вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання. На вимогу будь-кого з подружжя, або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, шлюбний договір може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. У такому разі права та обов’язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. Отже, цивілістична суть сімейних відносин зумовила розширення можливості їхнього регулювання безпосередньо самими учасниками. Частиною другою статті 7 Сімейного кодексу України визначено, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками, Таке договірне регулювання стосується насамперед шлюбного договору.

34. .Сторони, порядок укладення та форма шлюбного договору.

Стаття 94. Форма шлюбного договору 1. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. 1. Закон вимагає письмової форми шлюбного договору і посвідчення його нота­ріусом. Жодна інша службова чи посадова особа посвідчити такий договір в Україні не може. 2. Стаття 94 СК не визначає наслідків недотримання вимоги про нотаріальне по­свідчення договору. В цій ситуації підлягатиме субсидіарному застосуванню норма статті 220 ЦК України.

Порядок та умови укладення шлюбного договору повинні відповідати нормам, необхідним для чинності правочину (ст.203 ЦКУ), а саме:

- особа, яка його заключає, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення сторони договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- договір повинен укладатися у формі, встановленої законом;

- бути спрямований на реальне настання правових наслідків, які їм обумовлені;

- договір, що укладається батьками (усиновлювачами, піклувальниками), не повинен суперечити правам та інтересам дітей.

Сторони шлюбного договору визначені ч.1 ст.92СК. До них відносяться:

а) особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (заручені):

б) особи, які вже перебувають у шлюбі.

Сторонами шлюбного договору можуть бути не тільки повнолітні, але і не повнолітні особи. Порядок укладення договору такими особами залежить від об'єму їх дієздатності. Законодавством передбачається, що особа будучи не повнолітньою, може мати повний об'єм дієздатності, а саме:

- особа, яка не досягла повноліття, але зареєструвала шлюб (ч.2 ст.34 ЦКУ);

- емансіповані особи, які отримали дієздатність до досягнення повноліття, в спеціальному порядку, передбаченому законодавством (ст.35 ЦКУ).

Повністю дієздатні неповнолітні особи укладають шлюбний договір самостійно. Зовсім інакше укладається шлюбний договір неповнолітніми особами у віці від 14 до 18 років, які мають не повної дієздатності. У відповідності до ч.2 ст.92 СК ці особи укладають шлюбний договір з письмового дозволу батьків або піклувальника. Дійсність їх підписів на заяві про згоду на підписання договору від імені неповнолітніх завіряється нотаріусом. Таке посвідчення не потребується, якщо батьки або піклувальник особисто подадуть заяву про згоду на підписання договору. В цьому випадку нотаріус встановлює особу, перевіряє дійсність її підпису, про що робиться запис на заяві, та вказує документ , який підтверджує особу. Якщо предметом шлюбного договору є транспортні засоби, або нерухоме майно, то окрім згоди батьків або піклувальника, ще потрібна згода органу опіки та піклування.

35. Стаття 93. Зміст шлюбного договору

1. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.

2. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків.

3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.

4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подруж­жя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

5. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Нині зміст шлюбного договору регулюється ст. 27-1 і ч. 4 ст. 31 КпШС, а також пунктами 2 і 3 Порядку укладання шлюбно­го контракту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457. З 1 січня 2004 р. цей зміст регулюватиметься статтею, що коментується.

Як зазначають деякі автори, текст ст. 27-1 КпШС певною мірою суперечливий. У ній зазначено, що особи, які вступа­ють у шлюб, можуть укладати угоду про вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), у якій передбачати майнові права та обов'язки подружжя. Отже, перша частина фрази на­багато ширша за другу. Однак з цього не випливає зроблений О. Дзерою і Т. Ариванюк висновок, що законодавець у першій частині цієї фрази закріпив положення про те, що у шлюбно­му контракті можна передбачати регулювання не тільки май­нових, а й немайнових відносин між подружжям. Друга час­тина фрази ст. 27-1 КпШС уточнює положення першої, встановлюючи, що у шлюбному контракті можна передбачати майнові права та обов'язки подружжя. Крім того, висновок про те, що у цьому контракті можна передбачати лише май­нові права й обов'язки, випливає із зіставлення ст. 27-1 і ч. 4 ст. 31 КпШС.

У п. 2 Порядку укладання шлюбного контракту йдеться про те, що сторони можуть передбачати у ньому угоду про немайнові, моральні та особисті зобов'язання. Про це пишуть і деякі автори. Однак ст. 27-1 КпШС встановлює, що у шлюбному контракті можна передбачати лише майнові права та обов'язки подружжя. Тому доводиться констатувати, що у даному разі Кабінет Міністрів України вийшов за межі своїх повноважень, встановивши правила, які суперечать КпШС. Крім того, у за­значеному Порядку не визначені правові санкції, які можуть наставати за невиконання передбачених шлюбним контрактом немайнових і особистих зобов'язань, тобто закріплені у ньому положення не мають правового характеру.

І. Жилінкова, посилаючись на закордонну практику, свого часу зазначала, що у шлюбному контракті дружина і чоловік можуть передбачити кількість дітей, які в них будуть. Ця умо­ва не має правового характеру, оскільки недодержання її не по­роджує жодних правових санкцій.

Пізніше І. Жилінкова змінила свою точку зору, дійшовши висновку, що відповідно до законодавства України предметом шлюбного контракту можуть бути лише майнові права та обов'язки.

Якщо ж вести мову про включення у майбутньому до шлюб­ного договору особистих немайнових зобов'язань, то треба не забувати й про санкції за їх порушення. Наприклад, той з по­дружжя, хто визнаний судом винним у розлученні, мав би спла­чувати другому з подружжя аліменти незалежно від його пра­цездатності та потреби у матеріальній допомозі. Нині, як вже зазначалося, дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбно­му договорі (контракті) лише майнові права та обов'язки.

Коментована стаття також встановлює, що у шлюбному до­говорі можуть передбачатися майнові права та обов'язки. Ана­логічне положення передбачене ст. 40 СК РФ. У ч. З статті, що коментується, прямо зазначено, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Коментована стаття значно докладніше порівняно зі ст. 27-1 КпШС визначає зміст шлюбно­го договору. Так, цим договором можуть регулюватися майнові відносини між подружжям, визначатися їх майнові права й обов'язки, майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Останнє положення означає, що у шлюбному договорі можуть передбачатись регулювання майнових відносин між батьками та дітьми, а також визначатись обов'язки батьків щодо утримання дітей.

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК, а також ставити одного з подружжя у надзви­чайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 статті, що комен­тується). Це положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК, у якій закріплені загальні принципи регулювання сімейних відносин і згідно з якою дане регулювання має здійснюватися з макси­мально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездат­них членів сім'ї.

Положення ч. 4 коментованої статті відповідає ч. З ст. 51 Конституції й обумовлене імперативним характером статей 75 і 180 та правил ч. 5 ст. 97 СК. Питання про те, як розуміти по­ложення ч. 4 статті, що коментується, відповідно до якого шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзви­чайно невигідне матеріальне становище, можна пояснити, порівнявши цю частину з частиною 5 ст. 97 СК, яка передба­чає, що сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не су­перечать моральним засадам суспільства (див. коментар до ч. 5 ст. 97).

Згідно з ч. 5 коментованої статті за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Це по­ложення викликає заперечення. Передача одним із подружжя другому за шлюбним договором у власність нерухомого та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріаль­не становище й не суперечить моральним засадам суспільства. Будь-який суб'єкт права (фізична, юридична особа, держава) може передати за договором іншому суб'єкту права право влас­ності на нерухоме та інше майно, право на яке підлягає дер­жавній реєстрації.

Власник має право володіння, користування та розпоряд­ження належним йому майном (ст. 41 Конституції; ч. 1 ст. 4 За­кону України "Про власність"; ч. 1 ст. 317 ЦК). Тому умови шлюбного договору, які обмежують право власника розпоряд­жатися належним йому нерухомим та іншим майном, право на яке підлягає державній реєстрації, роблять договір недійсним, оскільки у такому разі він обмежує конституційні права (ч. 2 ст. 22 Конституції) і правоздатність (ст. 12 ЦК 1963 р.; ст. 27 ЦК 2003 р.) власника. Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, як­що право та інтерес громадянина порушуються, вони мають за­хищатися суспільством незалежно від ступеня близькості, що пов'язує суб'єктів.

36. Визнання шлюбного договору недійсним 

1. Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішен­ням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

1.   Шлюбний договір, як і інші подружні договори, в силу певних підстав може бути визнаний недійсним. У цьому випадку він не породжує виникнення прав та обов'язків, тобто тих правових наслідків, настання яких бажали для себе його учас­ники (ч. 1 ст. 216 ЦКУкраїни). На відміну від розірвання договору, при якому йо­го дія припиняється лише на майбутнє, а усе виконане сторонами за договором до його розірвання зберігає юридичну силу, визнання договору недійсним ану­лює договір з моменту його укладення (ст. 236 ЦК України). Виникає ситуація, коли шлюбний договір в юридичному розумінні нібито і не існував. Якщо ж за недійсним договором права та обов'язки сторін передбачалися лише на майбут­нє, можливість їхнього настання в майбутньому припиняється і шлюбний дого­вір виконанню не підлягає.

2.   Підставами визнання шлюбного договору недійсним є, в основному, ті ж самі, що і для інших цивільно-правових правочинів. Відповідно до ст. 103 СК України шлюбний договір може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Тобто в коментованій стат­ті йдеться лише про підстави недійсності правочинів, що встановлені ЦК Украї­ни (ст. 203). Втім, обмежитися цим не можна, оскільки Сімейний кодекс містить цілу низку власних умов, порушення яких без сумніву слугуватиме підставою визнання шлюбного договору недійсним.

З аналізу норм ЦК України та СК України можна дійти висновку, що основни­ми підставами визнання шлюбного договору недійсним є:

1) порушення нотаріальної форми договору, а також укладення шлюбного до­говору неповнолітніми неемансипованими особами, які беруть шлюб без згоди їхніх батьків або піклувальника (ст. ст. 92, 94 СК України, ст. 220 ЦК України);

2)   неналежний суб'єктний склад (укладення договору недієздатними особа­ми, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності) (ст. ст. 222, 223, 226 ЦК України);

3)   зменшення обсягу прав дитини, які встановлені СК України (ч.4 ст. 93 СК України);

4)   включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК України) або укладення шлюбного догово­ру під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України);

5)   укладення договору під впливом обману або насильства (ст. ст. 230, 231 ЦК України);

6)   помилка однієї із сторін договору (ст. 229 ЦК України);

7)   порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в до­говір положень, що стосуються особистих прав і обов'язків подружжя, їх непов­нолітніх дітей) тощо.

3. Недійсні правочини поділяються на два види - нікчемні та оспорювані. У літературі правильно відзначалося, що шлюбний договір може бути як нікчем­ним, так і оспорюваним залежно від обставин, на підставі яких він визнається недійсним2. Нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Таким чином, шлюбний договір може визнаватися недійсним в силу прямої вказівки закону незалежно від рішення суду. Суд лише фіксує факт здійснення такого правочину та застосовує наслідки, які передбачені зако­ном для такого роду правочинів. Нікчемним правочином, наприклад, є шлюбний договір, укладений з порушенням нотаріальної форми. При встановленні факту укладення шлюбного договору з пороком форми суд застосовує наслідки, перед­бачені чинним законодавством.

Необхідно відзначити, що в ст. 103 СК України міститься певна неточність. В ній, зокрема, сказано, що шлюбний договір може бути визнаний недійсним за рішенням суду. Складається враження, що шлюбний договір не може мати кон­струкції нікчемного правочину і для встановлення факту його недійсності завжди потрібне рішення суду. Однак це^не так. Наведений вище приклад, пов'язаний з порушенням нотаріальної форми шлюбного договору, свідчить про те, що цей договір може належати до нікчемних правочинів, у зв'язку із чим для його недій­сності не потрібне рішення суду.

Оспорюваним визнається правочин, для визнання якого недійсним потрібне доведення в суді певного факту, що заперечує його дійсність (ч. З ст. 215 ЦК Украї­ни). У такий спосіб стосовно оспорюваних правочинів суд, по-перше, встанов­лює факт його недійсності та, по-друге, застосовує передбачені законом наслід­ки визнання правочину недійсним. Так, за рішенням суду недійсним може бути визнаний шлюбний договір, що був укладений під впливом обману, помилки, насильства тощо. Заінтересована сторона повинна довести в суді обставини, наякі вона посилається, - факти, які підтверджують, що особа діяла під впливом помилки, обману або насильства.

4.   З врахуванням того, що за своєю структурою шлюбний договір може бути досить складним і включати ряд відносно самостійних частин, недійсність може поширюватися не на договір у цілому, а лише на його окремі частини. Згідно зі ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсність інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. На­приклад, у шлюбному договорі сторони визначили ім'я своєї майбутньої дитини. У зв'язку з тим, що немайнові відносини не можуть бути врегульовані шлюбним договором, в цій частині він буде суперечити закону (ч. З ст. 93 СК України). Як­що інші умови шлюбного договору не суперечать законові і якщо можна припу­стити, що шлюбний договір було б укладено і без включення до нього умови про ім'я дитини, немає підстав для визнання цього договору недійсним у повному обсязі. Недійсність буде поширюватися лише на певну частину договору.

5.   У відповідності зі ст. 103 СК України шлюбний договір може бути визна­ний недійсним на вимогу: а) одного з подружжя; б) іншої особи, права та інтере­си якої порушені цим договором.

З цього можна зробити висновок, що особи, які ще не зареєстрували шлюб (наречені), не мають права звертатися до суду з вимогою про визнання шлюб­ного договору недійсним. Очевидно, це є свідченням того, що до вступу в силу шлюбного договору (укладеного до реєстрації шлюбу) визнання його недійсним не може мати місце.

Визнання недійсним шлюбного договору можуть вимагати не лише сторони, а й інші особи. Шлюбний договір може мати конструкцію договору на користь третьої особи і передбачати права осіб, які не є його учасниками. На цій підста­ві можна припустити, що позов про визнання шлюбного договору недійсним у першу чергу може пред'являтися саме такими особами. Наприклад, в договорі передбачено, що повнолітній син одного з подружжя буде здобувати право на проживання в будинку, що належить на праві власності другому з подружжя. На­томість син буде зобов'язаний здійснювати ремонт такого будинку. Така умова договору не відповідає вимогам закону. За договором на користь третьої особи сторонами не може передбачатися покладення на третю особу виконання обо­в'язків. Така особа може здобувати лише вигоду за договором, оскільки вона є вигодонабувачем і договір укладається виключно на її користь. На цій підставі шлюбний договір на вимогу третьої особи (сина) може бути визнаний недійсним в частині умови, якою на нього покладений обов'язок виконати певні дії (здійсни­ти ремонт будинку).

Виходячи зі змісту ст. 103 СК України, лише третіми особами коло суб'єктів, які можуть вимагати визнання шлюбного договору недійсним, не обмежується. До них можуть належати й інші особи, права та інтереси яких цим договором порушуються.

6.   Недійсність шлюбного договору тягне за собою певні правові наслідки. На жаль, сімейне законодавство не визначає цього питання, що створює відповідні складнощі. Для його вирішення доводиться виходити з загальних норм цивільно­го законодавства щодо наслідків недійсності правочинів. За загальним правилом недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 216 ЦК наслідками, що пов'язані саме з недійсністю пра­вочину, є наступні:

а) кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (двостороння реституція);

б) якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Треба підкреслити, що визнання шлюбного договору недійсним не впливає на долю шлюбу: він і надалі продовжує своє існування. Натомість визнання шлю­бу недійсним тягне за собою недійсність шлюбного договору. Це є свідченням залежності шлюбного договору від факту існування шлюбу та певну підпорядко­ваність першого другому.