- •1. Педагогіка як наука. Предмет педагогіки та її основні категорії.
- •2. Становлення педагогіки як науки. Внесок вітчизняних учених і громадських діячів у становлення та розвиток педагогічної науки.
- •3. Методи науково-педагогічного дослідження.
- •4. Завдання педагогіки на сучасному етапі її розвитку.
- •5. Система педагогічних наук. Зв'язок педагогіки з іншими науками.
- •6. Система освіти в Україні. Характеристика її складових.
- •7. Основні типи навчальних закладів, їх характеристика.
- •8. Зміст освіти, залежність від рівня соціально-економічного розвитку суспільства.
- •9. Стандарти освіти
- •10. Дидактика: предмет, основні категорії.
- •11. Методологічні основи та рушійні сили процесу навчання.
- •12. Структура процесу навчання, компоненти, закономірності.
- •13. Принципи процесу навчання: класифікація, їх еволюція, характеристика.
- •14. Порівняльна характеристика формальної та матеріальної теорії навчання.
- •15. Загальна характеристика сучасних технологій навчання.
- •16. Методи навчання та основні підходи до їх класифікації.
- •1. Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності.
- •2. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності
- •3. Методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності
- •17. Організаційні форми навчання, їх класифікація та характеристика.
- •18. Методи та прийоми активізації пізнавальної системи навчання.
- •19. Класно-урочна та лекційно-семінарська система навчання.
- •20. Перевірка та оцінка результатів навчання
- •21. Поняття «виховання», мета і завдання виховання на сучасному етапі розвитку суспільства.
- •22. Закономірності та рушійні сили процесу виховання.
- •23. Принципи виховання: характеристика, психолого-педагогічний аспект.
- •24. Характеристика підходів у вихованні.
- •25. Основні напрями змісту виховання, їх характеристика.
- •4. Екологічне виховання
- •26. Методи і прийоми виховання.
- •27. Організаційні форми процесу виховання.
- •2. Колективні творчі справи (ктс)
- •3. Колективне планування виховної роботи
- •28. Роль колективу у вихованні особистості.
- •29. Закони та принципи розвитку колективних взаємин.
- •30. Педагогічний менеджмент
- •31. Принципи управління загальноосвітнім закладом
- •32. Планування роботи загальноосвітнього закладу
- •33. Функції шкільної адміністрації
- •Функції управління розвитком школи й інноваційних процесів
- •Функції управління функціонуванням і саморозвитком внутрішньошкільного управління
- •34. Особливості організації праці педагогічних працівників загальноосвітнього закладу
26. Методи і прийоми виховання.
Методи виховання — шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей. Метод виховання поділяють на окремі елементи — прийоми виховання, які використовують для підвищення виховної ефективності методів.
Прийом виховання — складова частина методу, що визначає шляхи реалізації вимог методів виховання.
Однією з найпоширеніших є класифікація методів російського вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:
1. Методи формування свідомості особистості (бесіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад).
Бесіда — метод виховання та отримання інформації про особистість за допомогою безпосереднього словесного спілкування. Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань:
- Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчастіше її проводять із класом на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін.
- Індивідуальна бесіда. Проводять її в екстремальних ситуаціях (за наявності локальних конфліктів, порушення дисципліни), здебільшого конфіденційно.
Лекція — розгорнутий, системний виклад у доступній формі певної соціально-політичної, моральної, естетичної проблеми. Різновидом лекційного викладу є повідомлення. На відміну від лекції, воно коротше, вузькопланове, компактне.
Диспут — вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють його учасників.
Дискусія — метод групового обговорення проблеми з метою з'ясування істини шляхом зіставлення різних думок. Для неї характерні чіткість мети, компетентність, науковий підхід до проблеми. Під час дискусії можливе використання різних прийомів: аргументації, дебатів.
Переконання — метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, вихователь повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє. Ефективним засобом переконання є сугестія. Сугестивний метод — психологічний вплив на особу або групу осіб, розрахований на беззаперечне сприйняття незалежно від їх думок і волі. Засобами сугестивного впливу є слова, жести, міміка.
Навіювання:
- Пряме навіювання. Характеризується тим, що слово педагога, висловлене в імперативній формі, без аргументації, зумовлює відповідну «виконавчу» поведінку учнів. Використовують як заохочувальний засіб.
- Опосередковане навіювання. Розраховане на безперечне прийняття інформації, але повідомлення подають у вигляді розповіді, опису якого-небудь випадку чи натяку. Воно краще сприймається учнями, ніж пряме.
Приклад - передбачає демонстрування взірця для наслідування.
2. Методи організації діяльності, спілкування та формування досвіду суспільної поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, вправи і привчання, прогнозування, створення виховних ситуацій).
- Педагогічна вимога — педагогічний вплив на свідомість учнів з метою спонукати їх до позитивної діяльності або гальмування негативних дій і вчинків. Пред'явлені учням вимоги мають бути доцільними, зрозумілими й посильними:
- Прямі вимоги містять чітку вказівку щодо того, які дії та як їх потрібно виконувати.
- Опосередковані вимоги (порада, прохання, довіра, схвалення та ін.) не стільки самі стимулюють відповідні дії, як викликані ними психологічні переживання, інтереси, прагнення.
Вимога-прохання. Вона ефективна за хороших взаємин між педагогом та учнями, в яких домінують довіра і взаємоповага.
Вимога-довіра. Її формулюють як доручення, підкреслюючи повагу до учня з боку педагога.
Вимога-схвалення. Це дуже ефективний виховний прийом, оскільки вчасно висловлене схвалення ефективно стимулює діяльність дітей.
Вимога-порада. Це апеляція до свідомості дитини, переконання її в доцільності, корисності пропонованих дій.
Вимога-натяк. Вона є своєрідним поштовхом, що включає в дію сформовані якості дітей.
Вимога-недовіра. Вона належить до групи вимог, існування яких пов'язане з негативними емоціями.
Вимога-осуд. Суть її в негативному ставленні педагога до конкретних дій і вчинків учня.
Вимога-погроза. Учневі повідомляють, що за невиконання певного розпорядження до нього будуть вжиті відповідні заходи виховного впливу.
- Громадська думка — система загальних суджень людей, яка виникає в процесі їх діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій, що становлять загальний інтерес.
Вправляння — виконання учнем певних дій з метою вироблення і закріплення необхідних навичок та позитивних форм поведінки.
Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки.
Прогнозування — передбачення ситуацій (обставин, процесів, явищ, подій), які раніше не мали місця, але можливі в перспективі.
Залежно від потреби прогнозування здійснюють на близьку, середню, далеку перспективи.
Виховуючі ситуації — спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолання недоліків:
- вербальні (наведення афористичних висловів, розповіді із моральною проблематикою, казкові сюжети і реальні події),
- уявні (створення учневі умов для аналізу ним своєї поведінки, оцінки певної події),
- конфліктні (в їх основі — гострі моменти, психологічні зриви, потрясіння),
- ситуації-задачі,
- ситуації-вправи (обговорення проблем ігрової ситуації, що спонукають учнів до певних дій, моральних вчинків).
Прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на:
- Творчі прийоми (доброти, уваги та піклування)
- Гальмуючі прийоми (осуд, наказ, ласкавий докір, натяк, удавана байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух емоцій)
3. Методи стимулювання діяльності й поведінки (гра, змагання, заохочення, покарання).
Гра — один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними:
- ігри-дозвілля (ігри за власним бажанням),
- ігри педагогічні (організовані з метою вирішення навчально-виховних завдань).
- ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, драматизації з вільним розвитком сюжету, ігри-жарти, ігри-розиграші.
- ігри за визначеними правилами: рухові, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.
Змагання — природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі:
- індивідуальне (предметні олімпіади, конкурси дитячих творів, малюнків, виставки, індивідуальні види спортивних змагань тощо).
- колективне (ігри (футбол, волейбол тощо), конкурси художньої самодіяльності (внутрішкільні, міжшкільні, районні тощо).
Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення:
- схвалення, виражене короткою реплікою-ствердженням, що дитина діє правильно, її вчинок позитивний («Так», «Молодець!», «Правильно!»);
- похвала, що є розгорнутою оцінкою, яка супроводжується аналізом дій дитини («Ось бачиш, Сашко, ти постарався і вже вчишся краще»);
- нагорода, що є більш значним заохоченням, яке застосовують за необхідності відзначити особливі досягнення, вчинки (закінчення навчання з відзнакою, перемога у змаганнях);
- важливе доручення, яке свідчить про довіру вчителя і викликає особливе натхнення в учня, спонукає до діяльності;
Покарання — осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припинення, запобігання у майбутньому:
- покарання-вправляння (наприклад, погане виконання обов'язків чергового у класі карається додатковим чергуванням);
- покарання-обмеження (обмеження щодо отримання певних благ: можливості поїхати на екскурсію, тимчасова заборона відвідування спортивної секції);
- покарання-осуд (попередження, догана з визначенням певних строків на виправлення);
- покарання-умовність (наприклад, учня залишають на певний час у кабінеті директора для обдумування свого вчинку);
- покарання-зміна ставлення (більш суворий тон вчителя під час аналізу вчинку, суворий погляд).
4. Методи самовиховання (самовиховання, самопізнання, самоосвіта, самооцінка, самоповага).
Самовиховання — систематична і цілеспрямована діяльність особистості, орієнтована на формування і вдосконалення її позитивних якостей та подолання негативних. Самовиховання починається з самоусвідомлення — усвідомлення людиною себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності.
Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутрішнього світу, сильних і слабких сторін своєї особистості. Важливим етапом у процесі самопізнання є самовизначення учнем своєї спрямованості, темпераменту, характеру, здібностей.
Характер — комплекс психічних особливостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, ставленні до суспільства, праці, колективу, до себе.
Здібності — потенційні можливості людини, які забезпечують їй більш високі, ніж в інших людей, показники в діяльності.
Самоосвіта — процес набуття знань у процесі самостійної роботи поза систематичним навчанням у стаціонарному навчальному закладі.
Методи самопізнання:
1. Самоспостереження. Виявляє себе як спостереження індивіда за своїми діями, вчинками, думками, почуттями:
— ретроспективне — відновлення в пам'яті подій, що відбулися.
— пряме — спостереження подій, що відбуваються.
— повторне — відновлення подій з метою уточнення, доповнення вражень особистості від своїх дій.
2. Самокритика. Означає вона процес опрацювання результатів самоспостереження за допомогою самоаналізу і самооцінки.
3. Самоаналіз. Охоплює аналіз власних думок, почуттів тощо.
Самоставлення — ставлення людини до самої себе.
Самоповага — особисте оцінне судження, виражене в позитивному ставленні індивіда до самого себе.
Самооцінка — оцінювання особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей: правильна і неправильна.
Саморегуляція (лат. regulare — налагоджувати) — здатність людини керувати собою на основі сприймання й усвідомлення актів своєї поведінки та психічних процесів: само підбадьорення, само схвалення, самонаказ, самовладання, самообмеження, самостимулювання.
Генетико-моделюючий метод виховання
Виховання він розглядає як керівництво індивідуальним становленням людської особистості. Головне в ньому — вплив соціального середовища на її поведінку. За пред'явленою вихованцеві соціальною вимогою фігурують авторитетні особи — педагог чи батьки. Від характеру взаємин між ними і дитиною залежатиме успіх виховного процесу. Цей аспект виховної взаємодії відображає принцип Я — Ти — відношення. Оскільки рівність між дорослими і дитиною відносна, тому дорослий повинен бути ініціатором спілкування.