2. Особливості економічного розвитку україни на початку 20 ст

Наприкінці XIX ст. Україна перетворилася на основний вугільно-металургійний район країни: в 1900 р. підприємства, розташовані в Україні, давали 53% чавуну, майже 65% кам'яного вугілля, 58% — сталі, 77% — поташу, 55% — виробництва сільськогосподарських машин. Тут утворилися великі промислові центри: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький та Нікопольський залізорудний та марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Але загалом економіка України залишалася аграрною. 81,7% населення України проживало в селі, а 51,8% становила продукція сільського господарства. 90% експортної пшениці Росії припадало на Україну. Використання машин, соціальна диференціація населення, збільшення ринку робочої сили свідчили про розвиток капіталізму в аграрному секторі.

Економіка все більш інтегрувалася в загальноросійську, розширювалися зв'язки з різними регіонами країни.

В економіці України активно зростала роль іноземного капіталу. На початку століття металургійні та металообробні підприємства належали 34 акціонерним товариствам. Іноземці становили більшу частину адміністративного апарату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих робітників. У 1910 р. частка іноземного капіталу в Україні досягала 80—90%.

У цей період в економіці України активно діяли монополістичні об'єднання «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Покрівля», цукровий синдикат та ін. Вони монополізували від 70 до 90—100% виробництва і збуту промислової продукції.

Виникали банківські монополії, посилювався процес зрощування промислового та банківського капіталу, з'явився фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово-Чорноморського монопольного банку, який відігравав провідну роль у виникненні фінансового капіталу в Україні, що було однією з типових рис імперіалізму.

Попри те, що Україна була одним з найрозвинутіших регіонів Російської імперії, загалом її економіка розвивалась однобоко і за більшістю виробництв залежала від Росії. Частка України становила 70% видобутку сировини і лише 15% готової продукції. А оскільки вартість готової продукції значно перевищувала ціни на сировину, то метрополія отримувала більші економічні вигоди, що ставило Україну у напівколоніальне становище. У сільському господарстві, навіть через 40 років після проголошення земельної реформи, пануючим залишалося велике

У 1905 р. в Галичині і в 1909 р. на Буковині було видано закон про «поміщицьке землеволодіння. За даними 1905 p., 31 тис. поміщиків володіла понад 10-ма млн. десятин землі (330 тис. десятин на один маєток), тоді як мільйони селянських господарів мали 20 млн. десятин — по 6,7 Десятини на двір. Проте й сюди входив капіталізм, заможні селяни скуповували (часто за безцінь) наділи тих, хто розорився, а безземельні поповнювали лави наймитів у селі та місті. Сільська громада розкладалася, ставала на шлях капіталістичного розвитку.

На початку XX ст. не кращим, а де в чому ще залежнішим було становище західноукраїнських земель під гнітом Австро-Угорщини. Тут проживало 4600 тис. українців, у Галичині — 3850 тис, на Буковині — 305,1 тис, на Закарпатті — 503,3 тис.

Приблизно 80—90% населення займалося сільським господарством, яке давало 70% національного доходу. В аграрних відносинах зберігалося багато кріпосницьких пережитків. Селянські двори з ділянками до 2 га становили: в Галичині — 42,7%, на Буковині — 56%, на Закарпатті — 51%. У середньому на одне бідняцьке господарство припадало: в Галичині — 1 га, на Буковині — 1,5 га, на Закарпатті — 0,73 га землі. Поглиблювалося соціальне розшарування селянства. У Галичині в 1902 році куркулі становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель, на Буковині — відповідно 8 і 23%, на Закарпатті — 9,93 і 23%.рентові загороди», який сприяв розвитку господарств фермерського типу. На Закарпатті була проведена так звана верховинська акція: держава орендувала в поміщиків землю і давала її в суборенду заможним селянам. Ці заходи сприяли розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Кінець XIX — початок XX ст. були позначені розвитком фабрично-заводської промисловості у Східній Галичині. Найшвидше розвивалася гірничодобувна промисловість.

3.Кооперати Під кінець XIX — на початку XX ст. в Україні широкого розмаху набрала організація різного роду кооперативів як одного із засобів у піднесенні економічного рівня серед населення. Перша споживча кооперація була заснована в 1866 р. у Гадячі на Полтавщині, але російський уряд, боячись будь-якої організації громадських сил, довгий час ставився ворожо до кооперації і гальмував її розвиток на селі. Щоб організувати на селі кооператив, треба було мати дозвіл з міністерства у Петербурзі, яке давало його дуже нерадо. Через те до половини 1890 pp. по містах України ледве животіли близько 50 споживчих кооперативів. Перше споживче товариство на селі постало в 1888 р. в Бахмутському повіті на Катеринославщині.

В Україні у 1908 р. було вже 572 споживчі товариства, а в 1914 р. — 3052. У кооперативному русі Україна зі своїми 30 мільйонами населення займала перше місце в тодішній Російській імперії, де налічувалося усього бл. 10 500 кооперативів. Для координування праці та взаємної допомоги у Києві 1908 р. був заснований Союз Споживчої Кооперації, а другий у Вінниці в 1910 р. У противагу Українському Союзові і для конкуренції з ним москалі заснували свій у Харкові — "Потребительское Общество Юга Россіи" (ПОЮР).

Великого розмаху набрав кооперативний рух в Україні в 1910 p., однак українській кооперації бракувало всеукраїнського центру і через те вона була залежна від двох московських централь. Однак, коли в Києві розпочали організувати Ук­раїнський центральний банк, який мав стати фінансовим центром української кооперації, московські центри виступили проти українського об'єднуючого центру в Києві. Провідники російської кооперації повели гостру боротьбу проти "нечуваного шовінізму" українських кооператорів, які не погоджувалися на те, щоб Московський народний банк уважати центром української кооперації, а творили собі свій центр у Києві. З тих заходів так і нічого не вийшло, бо російська адміністрація не дала дозволу.

Не залишились позаду й кредитові кооперативи, зростання яких після 1905 р. було не менш замітним. Перший "Союз кредитної кооперації" постав у Бердянську в 1901 р. На 1 січня 1915 р. в Україні було 794 ощадно-позичкових та 1792 кредитових спілок, тобто разом 2772. Коли до цього зачислити ще й Кубань та Басара-бію, де жило багато українців, то їх кількість разом виносила 3412, які володіли майном вартістю бл. 150 мільйонів рублів.вний рух на початку 20 ст