6. Епігенетична теорія Еріксона
Людина в процесі життя проходить вісім універсальних для всього людства стадій, вісім віків. Кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом у житті людини, що виникають як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості.. Криза містить позитивний і негативний компоненти. Якщо на попередній стадії Его збагатилося новими покладе, якостями і конфлікт вирішено задовільно, то тепер Его вбирає в себе новий позитивний компонент, наприклад, базальне довіру і автономію, що гарантує подальше особистісний ріст. Навпаки, якщо конфлікт залишився невирішеним, в Его вбудовується негативний компонент, такий як базальне недовіру, сором, сумніви.
Перша стадія (1-й рік життя) носить назву орально-сенсорної і передбачає формування базального довіри чи недовіри до світу. Друга стадія (1-3 роки) - м'язово-анальна - передбачає формування автономії чи сорому і сумнівів. Третя стадія (3-6 років) - локомоторное-генітальна - сприяє формуванню ініціативності або провини. Четверта стадія (6-12 років) - латентна - припускає розвиток працьовитості або почуття неповноцінності. П'ята стадія (12-19 років) - підліткова - закладає основи Его-ідентичності або рольового змішання, невизначеності. Шоста стадія (20-25 років) - рання зрілість - спрямована на формування почуття інтимності або ізоляції. Сьома стадія (26-64 роки) - середня зрілість - пов'язана з появою почуття продуктивності або застою. Восьма стадія (65 років-смерть) - пізня зрілість - передбачає формування Его-інтеграції чи розпачу.
7. Концепція життєтворчості (л. В. Сохань)
В основу концепції, створеної колективом українських учених під керівництвом Л.В. Сохань, покладено уявлення про життя людини як творчого процесі. Особистість розглядається як суб'єкт життя, в основі існування якого лежить життєтворчість - духовно-практичній діяльність особистості, спрямована на творче проектування та здійснення її життєвого проекту. Розробляючи, коригуючи і здійснюючи свій сценарій життєвий, особистість опановує мистецтвом жити - особливим умінням, що базується на глибокому знанні життя, розвиненому самосвідомості і володінні системою засобів, методів і технологій життєтворчості. Концепція розробляє також такі поняття, як: «життєвий шлях особистості», «спосіб життя», «стиль життя», «культура життя» та інших
8. «Активаційна» концепція (Д. У. Фіске і С. Р. Мадді)
В основі концепції лежить поняття «активації», тобто психол. порушення чи напруги, що викликається станом физиол. збудження в обумовленому центрі мозку. Залежно від рівня звичайної активації (активації потреб), а також від ступеня екстернальності-інтернальності всі люди діляться на чотири типи особистості:
1. Високоактіваціонний екстернал - «щаслива людина», який шукає зустрічей з природним і соціальним середовищем; він ненаситний на своїх апетитах, прагне до дій, сильним переживанням, виявляє цікавість, авантюрність та імпульсивність.
2. Високоактіваціонний інтернал - людина, схильна до роздумів, фантазування; він неуважний до подій зовн. світу, тонкий і складний, веде життя «з розуму», слідує своїм відчуттям і емоціям, прагне до новизни і творчості.
3. Низкоактіваціонний екстернал - вічний консерватор, конформіст, він простий у своїх смаках, уникає конфліктів неоднозначності і сильних, дезорганізованих зовнішніх подій, намагається наводити встановлений порядок в оточенні, вважає за краще знайоме новому.
4. Низкоактіваціонний інтернал - консервативний, що захищає «золоту середину» людина; уникає будь-яких надлишків і поблажок, простий, нескладний, без деталізованих думок і мрій, аскетичний, схильний до послідовності і стійкості.
4.
Свідомість є особливою здатністю людини творити суб'єктивні образи об'єктивного світу, активно й цілеспрямовано перетворювати світ відповідно до своїх потреб та інтересів. Свідомість — це феномен, породжений як тілесною природою людини, так і способом її життєдіяльності, суспільною організацією, здатністю до пошуку сприятливих умов для свого існування. Свідоме втручання людини у світ здійснюється і шляхом абсолютизації інтересів, потреб людини чи людських спільнот. Егоцентризм людини, її експансія в природу — це і її радість, і біль. Завдяки свідомості людина, обираючи той чи інший шлях розвитку, фактично освячує, абсолютизує певний спосіб діяльності, а він часто виявляється недосконалим, завдає більше зла, ніж приносить добра. І тому можна сказати, що людина чинить свідомо й у своїй регресивній діяльності. І нарешті, свідомість, виявляючи свою силу у вольовому керуванні почуттями, збіднює діяльність людини, фактично принижує її свободу і гідність.
У структурі свідомості особливе місце займають свідоме і несвідоме. Підсвідомість відіграє роль своєрідного резервуару свідомості. Підсвідомість є й основою репродуктивної (повторної) діяльності людини, адже людська діяльність можлива лише за умови, що максимальна кількість складових цієї діяльності здійснюється неусвідомлено, проходячи лише один раз через контроль свідомості й закріплюючись у певних стереотипах.
Надсвідомість утворює той рівень, де відбувається синтез свідомого і підсвідомого, де закладаються основи творчої, а не репродуктивної діяльності. Інтуїція, про яку багато написано як у спеціальній, так і в художній літературі, про наявність якої ми часто говоримо у повсякденному житті як про якесь "осяяння", не виникає на порожньому місці.
Несвідоме — це поняття, яке має дуже широкий спектр тлумачення: від автоматичних дій людини, які не відбилися в її свідомості, до розуміння його як особливої сфери психічної реальності, яка здебільшого визначає життя і вчинки людей. Отже, те, що перебуває поза сферою свідомості, належить до несвідомого. Можна говорити про два види неусвідомлених дій: наші дії, які ніколи не усвідомлювалися, і раніше усвідомлені дії. Прояви несвідомого різноманітні, серед них інформація, яка накопичується як неусвідомлений досвід і залишається у пам'яті людини, — сфера сновидінь, обмовок, інстинктів, "витіснені" бажання, прагнення тощо. Несвідоме не може активно створювати дійсність, воно— результат свідомої зміни. Але очевидним є також те, що поділ на свідоме й несвідоме є умовним. Цей поділ і умовність використовуються лише для того, щоб показати, що людині притаманна особлива здатність — творити суб'єктивний образ об'єктивного світу, а в цьому процесі творення завжди є такі моменти людської діяльності, яких вона не може пояснити.