2.Арт. Тиск. Техніка вимірювання. Оцінка, запис результатів.

 Вимірювання АТ має здійснюватися у спокої, після 5-хвилинного відпочинку. Після їжі,  споживання міцного чаю, кави, куріння вимірювати АТ бажано  лише через 30 хвилин.

         Перед вимірюванням тиску необхідно посидіти у теплому зручному приміщенні, максимально розслабитися.

        Найбільш розповсюдженим методом вимірювання АТ є аускультативний з накладанням манжети на плече та використанням спеціальних приладів - тонометра та фонендоскопа. Важливо, щоб розміри манжети відповідали розміру руки. Для пацієнтів з надмірною вагою існують спеціальні манжети більшої ширини і довжини. Манжету накладають на плече так, щоб її нижній край був на 2-3 см вище внутрішньої складки ліктьового згину.

       Вимірювання АТ краще здійснювати в сидячому положенні. Руку необхідно повністю розслабити і тримати нерухомо до кінця виміру, зручно розташувавши її на рівні серця. Повітря у манжету нагнітається грушею до тих пір, поки показання тонометра не перевищать рівень зникнення пульсу на 30 мм рт.ст. Тони прослуховують за допомогою стетоскопа. При випусканні повітря момент появи тонів відповідає систолічному АТ, а повне зникнення тонів при подальшому вислуховуванні – діастолічному АТ. Рекомендується вимірювати АТ на обох руках. Повторні виміри проводяться через 1-2 хвилини. Оцінюються середні значення АТ,  найбільш наближені до фактичного АТ. Усі показання слід занотовувати у щоденник, що дасть змогу адекватно оцінити ефективність терапії. На сьогодні існують інші методи реєстрації АТ, зокрема електронними напівавтоматичними тонометрами, що відрізняються зручністю вимірювання.

Доведено, що оптимальний рівень АТ – це менше 120/80 мм рт. ст. Для визначення ступеня підвищення АТ використовують наступну класифікацію.

Класифікація рівнів ат (Американський національний об’єднаний комітет, 2003 рік)

 

Категорія АТ	Систолічний АТ, мм рт. ст.	Діастолічний АТ, мм рт. ст.
Нормальний	<120	та <80
Передгіпертензія	120 - 139	або 80 - 89
I   ступінь АГ	140 - 159	або 90 - 99
II ступінь АГ	160 - 179	або 100 - 109
III ступінь АГ	>180	або>110

 

            Згідно рекомендацій Американської діабетичної асоціації (2006) оптимальний АТ у хворих на цукровий діабет не повинен перевищувати 130/80 мм рт. ст. При цьому у хворих на цукровий діабет з ураженням нирок необхідно прагнути до утримання ще більш низьких цифр АТ, які мають не перевищувати 125/75 мм рт. ст.

3.Техніка венепункцій. В\в срумине введення..

Венепункцію — проколювання периферичних вен — виконують з метою введення у вену медикаментозних засобів у незначній кількості — до 20—50 мл (внутрішньовенне впорскування), необхідної лікувальної рідини в значній кількості — 200—500 мл і більше (внутрішньовенне переливання, або інфузія).

Шляхом венепункції беруть кров з вени для дослідження (біохімічного, імунологічного, мікробіологічного), з метою кровопускання, переливання крові іншій особі, для виготовлення аутовакцин, проведення аутогемотерапії.

Для виконання венепункції застосовують шприц ємкістю 10—20 мл, голку довжиною 4—6 см з коротким зрізом (у деяких голках для зручності маніпулювання є рукоятка з шорсткою поверхнею у виїмках для пальців та з пласкою нижньою поверхнею, що ковзає по шкірі при вколюванні), гумовий джгут довжиною 20—30 см, спирт, ватні тампони.

Звичайно місцем венепункції є ліктьовий згин, де добре видно розгалуження вен, що контуруються під шкірою, підшкірні вени тильної поверхні кисті, стоп. Трапляються випадки, коли знайти вену важко. Таке буває при різкому падінні артеріального тиску (колапс, шок), глибокому заляганні вени, при надмірно розвинутій підшкірній основі. Якщо периферичну вену знайти неможливо, вдаються до оперативного шляху її знаходження та розтину — так званої венесекції.

При виконанні венепункції хворий повинен перебувати у положенні лежачи, бо іноді під час цієї маніпуляції хворі непритомніють. Якщо хворий може сидіти, то венепункцію виконують на спеціальному столику. Хворий вкладає на цей столик передпліччя, максимально розігнуте в ліктьовому згині, згинальним боком доверху. Під розгинальну частину ліктьового суглоба підкладають тверду клейончату подушку з піском (розміром 30X40 см), обгорнену рушником.

На передпліччя на 5—6 см вище ліктьового згину накладають гумовий джгут. Під джгут підкладають марлеву серветку (щоб запобігти защемленню шкіри) і джгут зав'язують таким чином, щоб його можна було легко розв'язати лівою рукою. Ступінь стискання кінцівки джгутом має бути таким, щоб спинити течію крові тільки у відвідних венах, і ні в якому разі не в артеріях.

Треба знати, що після накладання джгута слід перевірити наповнення пульсу і, якщо він стає слабкішим або не пальпується, ступінь стискання кінцівки зменшити

Якщо плече стиснуте джгутом належним чином, то розгалуження вен, особливо біля ліктьового згину, набухають та напружуються, ще можна побачити або виявити пальпування. Трапляється, що вени залягають досить глибоко і звичайне накладання джгута не приносить успіху. Тому удаються до таких засобів: хворий повинен протягом деякого часу потримати руку в вертикальному положенні кистю донизу, кілька разів енергійно стиснути та розтиснути кулак; нерідко також допомагає енергійне розтирання згинальної поверхні передпліччя.

Щоб зафіксувати вену та зменшити її рухливість, треба пальцями лівої руки дещо натягнути шкіру в ділянці ліктьового згину. Можна скористатися природною фіксацією вени у місці злиття двох гілок плечової вени, вколюючи голку в вершину кута, утвореного ними.

Місце ін'єкції обробляють стерильним тампоном, змоченим у спирті. Вколювати голки можна двома способами: голкою без шприца і /голкою, що насаджена на шприц. Напрямок голки при "проколюванні — за течією крові, голкимає бути повернутою зрізом догори під гострим кутом до поверхні шкіри. Проколювання вени виконують у 2 етапи.

Перший етап. Рішучим коротким рухом проколюють шкіру на незначну глибину так, щоб при потребі, просуваючи голку в тому самому напрямку, потрапити до -вени. Якщо таким чином не вдається одразу потрапити у вену, то після проколювання шкіри та фіксації вени слід другим,, коротким, просуванням голки паралельно вені потрапити в останню.

Другий етап. Після потрапляння голки у вену її просувають на 5—10 мм паралельно вені. На підтвердження того, що голка знаходиться у вені та добре в ній фіксована, із зовнішнього боку голки або а шприці з рідиною з'являється темна венозна кров. У хворих з низьким артеріальним тиском при підтяганні поршня до себе в шприц має надійти кров.

Якщо з першого разу не вдалося потрапити у вену, треба потягнути голку до себе, але щоб вона залишалася в шкірі. Зробити повторну спробу потрапити до вени, застосувавши згадані вище прийоми.

Після введення лікарської рідини голку швидко та обережно виводять із вени в напрямку її осі, тобто паралельно поверхні шкіри (щоб не подряпати стінку вени). Місце вколювання протирають тампоном, змоченим спиртом. Руку хворого згинають у ліктьовому суглобі. В такому положенні рука має перебувати протягом 5—10 хв, а при підвищеній кровоточивості— до 30 хв.

Найпоширенішим ускладненням венепункції є утворення гематом, що виникають внаслідок проколювання задньої стінки вени або коли хворий після венепункції не тримав руку зігнутою. Щоб усунути це ускладнення, слід негайно витягти голку з місця ін'єкції, щільно забинтувати ліктьовий згин. Для кращого розсмоктування гематоми прикладають напівспиртовий або мазевий (троксевазинова, гепаринова мазі) компреси.

Кровотеча у місці проколювання трапляється рідко і в основному при гемофілії та інших геморагічних діатезах.