з

ВСТУП

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Держава орієнтує всі галузі права на розширення демократії, утвердження законності і правопорядку, посилення контролю над злочинністю, використовуючи при цьому всю силу законів з тією метою, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Після проголошення акту незалежності України, в державі постало питання про вдосконалення багатьох правових актів, які не відповідали сучасним вимогам, а в деяких випадках і прийняття нових законодавчих актів як загальних, так і кодифікованих.

Кримінально-процесуальний кодекс (далі - КПК) України був прийнятий 28 грудня 1960 року. Його прийняття мало б позитивний ефект для захисту прав і свобод людини, громадянина. Це могло б проявитися у більш повному регулюванні суспільних відносин нормами кримінально-процесуального права.

Визначення у законі підстав, умов і порядку застосування заходів процесуального примусу не в усіх випадках є достатньо повним і не завжди відповідає принципам кримінального процесу України та проблемам практики.

Останнім часом зроблено чимало кроків у напрямі реалізації ідеї правової держави, у тому числі у сфері кримінально-процесуальної діяльності. Однак необхідність удосконалення законодавчої бази кримінального процесу, яка б давала можливість ефективно протистояти злочинності й одночасно гарантувала права та свободи членів суспільства, є очевидною.

В сучасних умовах розвитку нашої держави особливо гостро постає питання викорінення будь-яких порушень правопорядку, боротьби зі злочинністю, зокрема усунення причин, що їх породжують. Для належного виконання поставлених завдань кримінальне судочинство повинно бути забезпечене досить ефективними примусовими засобами. Утворюючи правоохоронний механізм кримінального процесу, такі засоби покликані гарантувати належну поведінку всіх осіб, які беруть участь в провадженні у справі, належні виконання своїх суб'єктивних прав та дотримання обов'язків. Тому очевидним вважається значення проблеми примусу як на практиці, так і в теорії кримінального процесу.

Питання примусу взагалі і законність його застосування зокрема, вже неодноразово було предметом наукового інтересу, однак віднести його до ряду вирішених не можна. Так, у радянський період до даної проблематики зверталися такі вчені, як Г. Вєтрова, 3. Зінатуллін, 3. Коврига, В. Корнуков, С. Шейфер; у наші часи питаннями кримінально-процесуального примусу продовжують займатися Т. Денисова, В. Маринів, В. Рожнова, О. Соколова, В. Трубніков і багато інших.

Поява нових за змістом новел вимагає не лише їх вивчення та осмислення, а й зумовлює необхідність подальшого прогнозування необхідних змін у законодавстві, що істотно підвищить ефективність правових гарантій у здійсненні кримінального процесу.

Злочин - це юридичний факт, прояв об'єктивної реальності, який відповідно до норм права зумовлює початок тих чи інших правових наслідків -виникнення, зміна чи припинення правових відносин. Ці наслідки можна назвати обов'язковим державним процесуальним примусом, передбаченим кримінально-процесуальним законодавством (стаття 4 КПК України). Щодо заходів процесуального примусу, то вони містять офіційність процесуальних дій органів дізнання, слідчого, прокурора, суду, а також обов'язки здійснення цих дій по кожному факту злочину, незалежно від бажання приватних осіб.

У кримінально-процесуальній науці найбільш актуальними є проблеми, пов'язані із забезпеченням прав особи під час провадження процесуальних дій із застосуванням заходів кримінально-процесуального примусу, оскільки при цьому найбільше порушуються конституційні права та свободи учасників кримінального судочинства.

Актуальність дослідження полягає в тому, що незважаючи на інтенсивність та широкий спектр досліджень, присвячених процесуальному примусу, багато питань у цій галузі залишаються ще дискусійними і вимагають нового наукового обгрунтування. Залишаються деякі невпорядковані аспекти щодо дотримання принципу законності під час застосування заходів процесуального примусу.

Удосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства пов'язано з дослідженням правової природи передбачених законом примусових заходів у процесі розслідування кримінальних справ.

Кримінально-процесуальне законодавство містить норми, що передбачають можливість застосування примусових заходів розслідування, які мають широку сферу дії та стосуються особистих прав і свобод громадян.

Якщо розглядати роль конкретних заходів процесуального примусу, то слід зазначити, що в забезпеченні ефективності кримінального судочинства найбільш рельєфно виявляють своє значення саме запобіжні заходи.

Теоретичні проблеми заходів кримінально-процесуального захисту вітчизняні науковці практично не досліджували. Останні розробки, що стосуються цього питання, провадилися ще на теренах СРСР із використанням тодішнього законодавства.

Заходи захисту правопорядку - це застосування правопоновлюваних санкцій або інших примусових заходів із метою відновлення порушеного правопорядку, забезпечення виконання обов'язків і реалізації прав суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності. Ці заходи можуть застосовувати лише уповноважені законом органи.

Дана курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, в які входить два підрозділи, висновків та списку використаних джерел.

ПОНЯТТЯ, ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОЗНАКИ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ У КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ.

Правовий примус, як правило, пов'язують з юридичною відповідальністю. Ю.Шемшученко зазначає, що юридична відповідальність -це вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає в застосуванні до правопорушників передбачених законодавством санкцій, що забезпечують у примусовому порядку державою. Юридична відповідальність є правовідношенням між державою в особі її спеціально уповноважених органів і правопорушником, до якого застосовують юридичні санкції з негативними для нього наслідками. У свою чергу, соціальна відповідальність виникає тоді, коли поведінка людини має суспільне значення та регулюється соціальними нормами. Регулювати поведінку людини можна та необхідно лише за умови відносної свободи людських дій, суть якої полягає в можливості людини обирати свою лінію поведінки, самостійно визнавати неправильність своїх вчинків.

Юридична відповідальність виникає після встановлення факту правопорушення і не може зводитися до державного примусу. Вона виявляється лише у процесі реалізації примусу. Підставою виникнення юридичної відповідальності є факт здійснення правопорушення; особливого значення набуває наявність у діях особи складу правопорушення. Склад правопорушення - це фактично основа юридичної відповідальності на відміну від правових підстав, під якими розуміють норми права, без яких юридична відповідальність неможлива.¹

Здійснення заходів кримінально-процесуального захисту неможливе поза діяльністю уповноважених державних органів (органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду). Якщо ж відновлення порушеного правапроведено самим порушником, то таке відновлення не може вважатися правовим захистом.

Захист - завжди акт, що вже відбувся. Це повністю стосується заходів кримінально-процесуального захисту. Під час провадження у справі реалізація державного примусу органічно пов'язана з виконанням рішення, без чого правовий захист не може вважатися таким, що відбувся. Однак в окремих випадках для реалізації заходів державного примусу достатньо винесення уповноваженою особою процесуального рішення. Це, передусім, стосується випадків скасування безпідставно або необгрунтовано прийнятих рішень. Оскільки в зазначених рішеннях суб'єкти не примушують до певної активної поведінки, процесуальний акт і правовий захист збігаються у часі.¹

Виконання завдань кримінального судочинства забезпечується за допомогою не лише кримінально-процесуальних дій, але й кримінально-правових, цивільно-процесуальних і адміністративно-процесуальних норм права, які передбачають різні засоби впливу, а також за допомогою громадських начал, на які спирається в необхідних випадках діяльність державних органів у боротьбі зі злочинністю. Всі ці засоби впливу на поведінку суб'єктів кримінально-процесуальних відносин складають компоненти широкого поняття „примус в сфері кримінального судочинства", з якого як складову його частину слід виділити кримінально-процесуальний примус.¹

Юридична відповідальність і заходи захисту правопорядку в кримінальному процесі / А. Благодир // Підприємництво, господарство і право. - 2010. -№ 12. - С. 164-165

Завдання кримінального судочинства, які вирішуються державними органами та посадовими особами, що ведуть процес, часто не співпадають з інтересами окремих осіб і спричиняють їх протидію. А тому законом надано право органу дізнання, слідчому, прокурору та суду застосовувати примус з метою забезпечення виконання ними процесуальних обов'язків. Заходи примусу дають можливість знаходити, збирати та зберігати докази, а також виключають можливість підозрюваному чи обвинуваченому ухилитися від слідства та суду, продовжувати свою злочинну діяльність та перешкоджати встановленню істини в справі.'

Кримінально-процесуальний примус має такі ознаки:

1) державно-владний характер відносин, що виникають, розвиваються і припиняються в ході застосування і припинення конкретних заходів примусу. Це - владовідносини;

2) примус пронизує все провадження у кримінальних справах, бо кримінально-процесуальне право, яким воно регламентується, є галуззю публічного права;

3. примус може полягати у фізичному, матеріальному або моральному (психологічному) впливі державного органу на суб'єкта кримінального процесу;

4. він завжди пов'язаний із певними обмеженнями прав і свобод суб'єктів процесу;

5) застосовується в разі, якщо авторитету закону і переконання в необхідності виконання приписів норм права є недостатньою;

6) заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажанню суб'єктів; більше того вони спрямовані на придушення волі, бажань і дій.²

В.М. Корнуков пропонує таке визначення заходів процесуального примусу: „Заходи процесуального примусу можна визначити як передбачені кримінально-процесуальним законодавством процесуальні заходи примусового характеру, які застосовуються у суворо встановленому законом порядку органом дізнання (деколи особою, яка проводить дізнання), слідчим, прокурором, судом чи суддею щодо обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого, свідків та деяких інших осіб для усунення наявних і можливих перешкод, які виникають в процесі розслідування і вирішення кримінальних справ, з метою забезпечення успішного здійснення завдань кримінального судочинства".³

Також, з думок 3.3. Зінатуліна, А.Я. Дубинського та A.M. Сербулова, можна запропонувати таке узагальнене визначення поняття процесуального примусу, яке найбільш повно виражає його суть: кримінально-процесуальний примус - це метод державного впливу, який проявляється в правових обмеженнях особистого, майнового чи організаційного характеру учасників кримінально-процесуальної діяльності внаслідок застосування до них при наявності визначених законом підстав, слідчо-прокурорськими та судовими органами процесуально-правових засобів присікання, діянь, що являють собою загрозу інтересам правосуддя, а також з метою забезпечення умов успішного вирішення завдань кримінального судочинства.

В реальному житті цей метод виявляється в застосуванні передбачених кримінально-процесуальним законодавством конкретних заходів примусу, утворюючи в цілому єдиний інститут заходів кримінально-процесуального примусу, разом з тим такі заходи не втрачають своєї якісної своєрідності і розрізняються за :

- характером примусу;

- ступенем наявності в них елементів кримінально-процесуальної відповідальності;

• своєю цілеспрямованістю;

• суб'єктами, щодо яких можливе їх застосування;

- органами і посадовими особами, наділеними правом їх застосування тощо.¹

1 Запобіжні заходи в системі процесуального примусу / є.В. Кузнецов // Наше право. - 2007. - № 1. - с. 48-49

Заходи впливу на осіб, які неналежно виконують свої обов'язки, можуть мати цивільно-правовий, адміністративно-правовий, кримінально-правовий та кримінально-процесуальний характер. Саме останні ще мають назву - заходи процесуального примусу і по суті всі процесуальні рішення, а також процесуальні дії у кримінальному процесі в тій чи іншій мірі нерозривно пов'язані з названими заходами.²

П.С. Елькінд називає три обов'язкові вимоги щодо заходів процесуального примусу:

1) вони обираються лише у сфері кримінального судочинства;

2. особи, до яких будуть застосовуватись заходи процесуального примусу, порядок і умови їх реалізації повинні бути регламентовані законом;

3. законність і обґрунтованість застосування заходів процесуального примусу забезпечується системою кримінально-процесуальних гарантій.³

Заходи процесуального примусу відрізняються від інших заходів державного примусу тим, що вони застосовуються в період порушення, розслідування та судового розгляду кримінальної справи і мають процесуальний характер. Вони застосовуються компетентними органами і в межах своїх повноважень відносно осіб, які беруть участь у справі, та неналежна поведінка яких може створити перешкоду для успішного ходу кримінального судочинства, застосовуються при наявності передбачених законом підстав, умов і в порядку, що гарантує їх законність та обґрунтованість.⁴

Кожний із заходів процесуального примусу має свою мету, але спільною їх метою є забезпечення виконання завдань кримінального судочинства. Відповідно, ці завдання, як правило, можуть бути виконані за умов належної процесуальної поведінки суб'єктів кримінального судочинства. Таким чином, спільною підставою для застосування більшості заходів кримінально-процесуального примусу буде невиконання або неналежне виконання обов'язків деякими суб'єктами кримінального процесу.⁵

В деякій мірі процесуальний примус пов'язаний з певним обмеженням особистих, майнових і інших прав громадян. Це насамперед обмеження свободи, недоторканності житла, таємниці переписки, телефонних і інших

видів переговорів, свободи пересування. До обмежень майнового характеру відносять позбавлення права розпоряджатися майном у певному обсязі.

Зовні процесуальний примус виражається в формі психологічного, фізичного чи морального впливу на поведінку суб'єкта і має своєю метою не тільки запобігання неправомірної поведінки, але і її попередження.

Заходи процесуального примусу за своєю правовою природою розподіляються на чотири групи:

1. Заходи, які забезпечують неухилення підозрюваного, обвинуваченого від правосуддя (запобіжні заходи). Ці заходи суттєво обмежують свободу вказаних осіб, а тому законодавець виділяє їх в окрему 13 главу Кримінально- процесуального кодексу України (далі - КПК України).

2. Заходи, що спрямовані на забезпечення отримання засобів доказування. До них відносяться: освідування, обшук, виїмка, виклик для дачі показань і висновків свідків і експертів, отримання зразків для експертного дослідження, поміщення обвинуваченого в медичну установу для обстеження (стаття 205 КПК України), накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку. Вони на відміну від запобіжних заходів, можуть бути застосовані не тільки щодо обвинуваченого (підозрюваного), але і відносно інших осіб. їхнє завдання - забезпечити слідчому і суду можливість отримати та використати засоби доказування. Всі заходи не рідко мають примусовий характер і в деякій мірі обмежують права громадянина, а інколи і організацій, установ. Тому умови і порядок їх застосування, а також і відповідальність осіб, які ухиляються від виконання процесуальних обов'язків, також регулюються законом.¹

3. Заходи процесуального примусу, за допомогою яких забезпечується законний порядок у ході провадження в справі. Такими заходами є наступні: письмове зобов'язання підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду; привід в орган досудового розслідування або в суд; заборона особі виїжджати за межі

України; відсторонення особи від посади; видалення підсудного із залу судового засідання; поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник.

4. Заходи по забезпеченню цивільного позову і можливої конфіскації майна (стаття 126 КПК України) здійснюються шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого або підсудного, чи на осіб, які згідно із законом несуть матеріальну відповідальність за його дії. Цей захід може бути реалізовано одночасно з виїмкою чи обшуком або самостійно. Накладення арешту на майно може мати місце тільки за постановою органу досудового розслідування, прокурора чи судді, або ухвалою суду.

Завершуючи коротку характеристику названих вище чотирьох умовних груп заходів процесуального примусу необхідно сказати і про те, що в діючому законодавстві, як і в кримінально-процесуальній практиці все ж не дано достатньо чіткої класифікації заходів, які розглядаються, але переважає точка зору, згідно з якою найбільша перевага віддається розподілу цих заходів на:

а) затримання підозрюваного;

б) запобіжні заходи;

в) інші заходи процесуального примусу.¹

Заходи процесуального примусу поділяються на види: 1) превентивно-попереджувальні. До яких належать:

а) запобіжні заходи (статті 148-165-3 КПК України);

б) заходи забезпечення процесу доказування (наприклад, примусовий порядок проведення обшуку - ч. 1 ст. 183 КПК України, примусова виїмка із житла - ч. 4 ст. 178 КПК України, освідування - ст. 193 КПК України, одержання експертних зразків для експертного дослідження - ст. 199 КПК України, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку - ст. 187 КПК України);

в) інші передбачені законом заходи (наприклад, відсторонення обвинуваченого від посади - ст. 147 КПК України, привід - зазначений захід регламентується статтями 70, 72, 135, 136, 288, 290, 292 КПК України).

2) заходи кримінально-процесуальної відповідальності (наприклад, ч. 2 ст. 152, статті 153, 154-1, 155 КПК України).⁶

При розгляді класифікаційного поділу заходів кримінально-процесуального примусу, можна виділити їх недоліки:

• при поділі примусових заходів на запобіжні та інші майже всі автори до другої групи відносять заходи, різні за метою застосування;

• у різних авторів, одні й ті самі заходи кримінально-процесуального примусу віднесені до різних груп;

• деякі автори відносять різні за своєю правовою природою заходи кримінально-процесуального примусу до однорідних класифікаційних груп;

• в одну групу безпідставно об'єднуються запобіжні заходи та засоби, за допомогою яких забезпечується збір доказів.

Важливе значення має класифікаційний поділ заходів кримінально-процесуального примусу залежно від підстав їх застосування, що дає можливість виділити складові частини, підрозділи системи цих заходів. За вказаною ознакою всі заходи кримінально-процесуального примусу слід класифікувати на три групи. До першої групи відносяться заходи, що застосовуються виключно у зв'язку із протиправною поведінкою будь-якого суб'єкта кримінально-процесуальних правовідносин, до другої - превентивні заходи (відсторонення особи від посади; затримання підозрюваного; підписка про невиїзд; особиста порука; порука громадської організації або трудового колективу; застава; взяття під варту; нагляд командування військової частини та інші), а до третьої - інші примусові заходи (не пов'язані з протиправною поведінкою і не превентивні) (призначення захисника; накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку; поміщення обвинуваченого до медичного закладу; передача речових доказів для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації та інші).⁷

Заходи примусу, віднесені до першої групи, залежно від безпосередньої мети застосування можна розподілити ще на п'ять груп, що застосовуються з метою:

- усунення окремих суб'єктів від участі у справі (відвід судді, прокурора, слідчого й особи, яка проводить дізнання, перекладача, експерта, спеціаліста та секретаря судового засідання; усунення від участі у справі захисника, представника потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача);

• забезпечення отримання доказів (привід свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного; обшук; виїмка; огляд; ексгумація трупа; освідування; відтворення обстановки та обставин події отримання зразків для експертного дослідження);

• усунення порушень, допущених органами й особами, уповноваженими на розслідування та судовий розгляд справи (закриття прокурором незаконно порушеної кримінальної справи або скасування незаконної постанови про порушення справи; скасування судом постанови про відмову в порушенні справи і повернення матеріалів для проведення додаткової перевірки; скасування касаційним судом вироку, постанови чи ухвали та закриття справи та інші);

• забезпечення нормального порядку судового розгляду справи (видалення із зали судового засідання підсудного, який порушує порядок; залишення апеляції без руху і розгляду та інші);

• покарання осіб за невиконання кримінально-процесуальних вимог (грошове стягнення на свідка за нез'явлення за викликом; притягнення посадової особи до адміністративної відповідальності за залишення без розгляду подання про усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину та про притягнення осіб до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності за статтями 254-257 Кодексу України про адміністративні правопорушення та інші). Всі вони незалежно від мотивів застосування, мають загальним те, що безпосередньо пов'язані з протиправною поведінкою суб'єктів кримінального процесу.⁸

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ ТА ВИДИ ЗАПОБІЖНИХ