5. Функції естетики:

До най­важливіших функцій естетики належать:

• світоглядна,

• пізнаваль­на,

• формуюча (виховна),

• методологічна та ін.

1. Естетика є світоглядною основою для творчої діяльності художника Художник може використовувати закони естетики інтуї­тивно, не усвідомивши їх у теоретичній формі. Але така творчість іноді не дає можливості глибоко і безпомилково виріши­ти творчі завдання. Кожен майстер має свою художню концеп­цію світу, своє світосприйняття.

2. Не тільки художнику потрібна естетика, вона необхідна і суспільству, що сприймає мистецтво, – читачу, глядачу, слухачу;

3. Пізнавальна функція естетики: естетика дає знання людям, дозволяє познайомитися з основ­ними властивостями і законами розвитку естетичних явищ, з різними естетичними концепціями тощо.

4. Естетика виховує особистість, формує її смаки, розвиває її есте­тичну свідомість, допомагає по-справжньому сприймати мистецтво.

5. Виховна роль у житті суспільства: естетика формує певні естетичні погляди, ідеали, уяв­лень, дана наука орієнтує у світі естетичних цінностей, викликає ціннісні уявлення, якими люди можуть користуватися у своїй практичній діяльності.

6. Естетика узагальнює результати дослідження естетичних явищ, розкриває головні принципи пізнан­ня естетичних об'єктів, визначає шляхи їх дослідження – в цьому полягає її методологічна функція.

Висновки:

1. Естетика – наука про чуттєве, емоційне сприйняття дійсності, про діяльність, в основі якої лежить уявлення про красу та її результати, зокрема мистецтво.

2. Естетика – філо­софська наука, яка тісно пов'язана з гуманітарними науками, має зв'язок з економічними та технічними науками, виступає теоретичною основою для мистецьких наук:

• історії та теорії мистецтва,

• технічної естетики,

• естетики побуту та поведінки.

3. Естетика – це цілісна система знання, яка має свої категорії, поняття та закони, вона відіграє значну роль у житті людини та суспільства.

Лекція 2. Генеза естетичної думки

1. Становлення естетичних уявлень у давній Греції.

В становленні перших естетичних уявлень брали участь ще давньогрецькі мислителі: Піфагор, Алкмеон, Емпедокл, Феофраст та ін.

З їхніх роздумів щодо природи почуттів виокремились визначення почуття прекрасного та потвор­ного, трагічного та комічного.

Перші спроби використання почуттів як основи для осмис­лення певних естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями – філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. е.

Піфагор

Давньогрецький філософ, засновник філософської школи та вчення «піфагорейства», (нар. близько 580–500 до н. е.) і тривалий час жив на острові Самос. Пізніше через політичні переслідуван­ня прихильників тиранії Полікрата Самоського переїхав до Італії і жив у місті Кротон. Саме в Італії виник Піфагорійський союз – об'єднання учнів і послідовників Піфагора. Спочатку піфагорійське вчення пере­давалося лише усно, а пізніше учень Піфагора Філолай зробив перший письмовий виклад піфагорійських ідей, які ґрунтувалися передусім на «філо­софії чисел».

Вчення Піфагора культивувало не тільки естетичні, а й етичні норми людського співжиття:

• позитивний природний спосіб життя,

• віру в безсмертя людської душі;

• виробило особливе вчення про Бога, що містить в собі Все, проявляє себе як закон і сам є Законом;

• отже, прийняття закону Природи – це клятва слухняності Закону;

• священна математика – вчення про першопринципи, за якими існує Космос;

• вчення про музику космічних сфер – гармонію.

• Вчення про дружбу і взаємодопомогу між учнями Піфагорійського союзу було настільки сильним і дієздатним, що викликало заздрість та епігонство серед багатьох марнославних діячів, які впродовж кількох століть після Піфагора імітували подібну діяльність, засновували власні вчення і школи.

• Є припущення, що й секта Ісуса в деяких деталях також наслідувала піфагорійський образ, але юдеї від природи, будучи лише талановитими імітаторами вже створеного іншими народами, самі так і не змогли ні достойно розвинути віровчення, ані створити життєдайну філософську школу – вся діяльність перших християн була наскрізь штучною, такою, що суперечить Життю.

• Піфагор же шукав божественне Начало в самій Природі, не відділяючи релігійного пізнання від природничо-наукового, а людину – від Бога-Природи.

• Він вчив про закон циклічності, згідно з яким відбувається переселення душ (метемпсихоз або реінкарнація), яке він вважав наслідком закону Вічного повернення всіх речей. Згідно з вченням Піфагора, «душа безсмертна, але переходить з тіла в тіло живих істот, далі все у світі повторюється через певні проміжки часу, але нічого нового взагалі не відбувається».

• Такої ж концепції дотримувалися ще послідовники Орфея (орфіки), що свідчить про успадкованість язичницьких знань від давніх єгиптян та від аріїв Індії періоду ведизму.

• Метою Піфагора було моральне очищення суспільства й відновлення природних релігійних поглядів, що він і втілив у заснованій ним Школі в місті Кротоні, де передавав таємні духовні методи самовдосконалення гідним того учням.

Громада, до якої входили і чоловіки, й жінки, шанувала Піфагора як втілення Бога, називаючи його «богоподібним». Кінець діяльності тієї великої Школи поклала розправа, вчинена заздрісними примітивними людьми.

Піфагор ототожнював поняття «гармонія», «досконалість» і «краса», а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці шукали навіть у розташуванні планет.

Серед видів мистецтва вищим носієм гармонії проголошувалася музика. При цьому підкреслювалася по­чуттєва природа цього мистецтва, його зв'язок з чуттям слуху. Не можна погоджуватися з визначенням музики як «мистецтва мис­тецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфа­гор багато зробив для розробки проблем музичного виховання, спе­цифіки сприйняття музичного твору. Естетично особливо важливе значення має піфагорійське розуміння музики як носія душевної рівноваги, стимулювання душевного спокою.

Піфагорійці виробили поняття «тетрактид» – сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4= 10, яка включає основні музичні інтервали: октаву (2 : 1), квінту (3 : 2) і кварту (4 : 3).

Тетрактида – дослівно «четвериця», за Піфагором, основа всього буття, що ґрунтується на давньому язичницькому віруванні в чотири елементи (стихії), з яких твориться Всесвіт: земля, вода, вогонь, повітря.

Піфагорійці, обожнюючи свого Вчителя, навіть клялися, закликаючи його у свідки: «Будь свідком той, хто людям приніс Тетрактиду – це для безсмертної душі природи вічне джерело». У пізніших античних філософів з’являється уявлення й про п’яту стихію – ефір, яким пронизаний увесь Всесвіт.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідає вчення про безсмертя душі і метемпсихоз – можливість душі втілюватися у будь-яке тіло. Згідно з цим ученням для «оживлен­ня», «переселення» душі треба пройти через очищення – катарсис, вищою формою якого є опанування музично-числової структури Кос­мосу.

Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу. Вони намагалися творчо використовувати його філософсько-естетичні по­ложення для більш глибокого опанування художніх можливостей кон­кретних видів мистецтв: музики, поезії, скульптури.