Арістотель:

Вважається одним з найвизначніших критиків платонізму. Нар. 384-322 до н.е. Він насамперед піддав сумніву платонівську теорію ідей, зробив висновок про її неспроможність.

Питання естетики він висловив у працях: “Риторика”, “ Політика”, “Мистецтво поезії”. Головне місце займає проблема прекрасного. Головними ознаками прекрасного вважав: злагодженість, співмірність, певність.

Завдання мистецтва вбачає в імітації (гр. мимесис). В праці “Поетика” він визначає три різновиди імітації: предмет, засіб і спосіб. Усі види мистецтва різняться засобами імітації: напр., звук – засіб для музики і співу, фарби і форми – засіб для живопису і скульптури, ритм – для танцю, слова і метрика – для поезії.

Виділив види і жанри словесного мистецтва: епос, лірика і драма. Драма поділяється на трагедію і комедію.

Поняття катарсису в античній естетиці

Сьогодні існують релігійні та медичні концепції катарсису (з грец. очищення), які з давніх часів набули особливої теоретичної ваги в естетиці.

З іменем Арістотеля пов'язані перші філософські обґрунтування катарсису: він вважав, що трагедія як жанр театрального мистецтва впливає на людину таким чином, що збуджує співчуття, співпереживання, що очищує всякі пристрасті, викликає розрядку почуттів і очищення душі. Арістотель вважав, що саме катарсіс є метою трагедії.

У вченні Піфагорійців (а ще раніше в орфіків, послідовників вчення Орфея) катарсіс відбувається завдяки музиці.

Катарсис розглядали як засіб морального перевиховання людини, як отриман­ня естетичного переживання в процесі її морально-етичного удоско­налення. Водночас значна увага приділяється суміжним поняттям: «страх», «відчай», «афект», «співчуття» тощо.

По новому Арістотель аналізував і творчий процес: у нього він втрачає таємничий, містичний характер, бо творче сприйняття світу, на думку філософа, є інтелектуальним актом, пов’язаним з пізнавальною діяльністю людини.

Естетичне споглядання за Арістотелем є радістю упізнавання. Отже, творчий процес є збагненним і піддається контролю.

Значну роль Арістотель надає виховній ролі мистецтва, його зв’язку з моральністю людей.

Теофраст

У III ст. до н. е. теорія чуттів набуває завершеного для свого часу викладу у працях яскравого представника перипатетичної школи ТЕО­ФРАСТА (бл. 370 - 288 чи 285 до н. е.). «Почуттєва» спрямо­ваність поглядів філософа властива його праці «Про відчуття», дослідженням «Про благочестя» та «Етичні характери». Широта наукових інтересів була властива і для Теофраста, який передусім цікавився конкретною людиною. Свідченням цього є намагання вченого створити універсальний каталог людських харак­терів, які найповніше відбивали б вдачу людини. Теофраст описує звички, манеру поведінки підлабузника, скнари та ін. Він намагається визначи­ти риси, які передавали б характер відчайдушної людини і людини дріб'язкової, забобонної і неохайної та ін. Цей своєрідний каталог містить більше ніж 30 типів. Слід зауважити, що ця робота мала знач­ний вплив на художню творчість тогочасних письменників, які користу­валися психологічними характеристиками Теофраста.