48.Історіографія 17-18 ст. Основні пам’ятки. Жанрові різновиди. Еволюція ідей і форм (від "Густинського літопису" до "Історії Русів").

Бурхливі політичні події не загальмували розвиток української культури й освіти, чільне місце в піднесенні якої посідав Києво-Могилянський колегіум. Новою тенденцією можна вважати те, що в середовищі діячів української культури другої половини XVII ст. посилювався інтерес до історії, відбувалися позитивні зміни в розвитку історичної думки. В українській історіографії саме в той час з'явилися нові риси, які відрізняли її не лише від творів XVI, а й першої половини XVII ст. Розширювалася тематика історичних творів, залучалися нові категорії джерел (документи урядових та монастирських архівів, друковані й рукописні зарубіжні хроніки, публіцистичні пам'ятки), посилювався критицизм у ставленні до документів, літописна форма викладу матеріалу витіснялася розгорнутою літературно-історичною розповіддю, яка містила елементи наукового підходу до осмислення історичних подій, прагматичного висвітлення минулого тощо. На Україні стали популярними компіляції з вітчизняних літописів та зарубіжних хронік, насамперед творів польських авторів М. Стрийковського, М. та Й. Бєльських, М. Мєховського, М. Кромера, а також італійця О. Гваньїні та ін. Важливою рисою праць того періоду стала єдність теми на відміну від старих літописних творів, які давали зведення подій у хронологічній послідовності за значні проміжки часу. Серед української літератури 16 — поч. 17 ст. особливу наукову цінність становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України». Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Однак він є твором з власним тлумаченням фактів, з оригінальними поглядами на історію. Відомий у кількох копіях, основні з яких переписав 1670 ієромонах Густинського монастиря Михаїл Лосицький. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Брестської унії включно. Невеликий збірник літописних оповідань і заміток «Літописці Волині і України» був складений одним або кількома невідомими авторами у Києві у 1-й пол. 17 ст. В його основу покладено літописний звід 1620 уставника Успенської церкви на Подолі Кирила Івановича, а також використані матеріали давньокиївських літописів і частково польських хронік М. Стрийковського і М. та Й. Бєльських, свідчення очевидців, власні спогади авторів, що виступають тут палкими патріотами батьківщини. Пам’ятка складається з 12 окремих збірок, з них найважливішою за змістом є Київська збірка, якій видавці дали назву «Київський літопис». Виклад історії України починається 1240 і хронологічно доводиться до 1621. Протягом 17 ст. складено ряд ін. літописів: Львівський літопис (названий так за місцем, де його знайшли), що описує події 1498 — 1649 (докладніше — після 1630) переважно на Київщині, Поділлі, в Галичині; Острозький літописець з описом подій 1500 — 1636; Межигірський літопис (знайдений у Межигірському монастирі на Київщині), в якому розповідається про події 1393 — 1620 на Київщині, Волині, Полтавщині, а також з історії козацтва; Хмільницький літопис, який описує події з історії України 1636 — 50, пов’язані переважно з містом Хмільником (звідки й назва літопису). У 1672 — 73 на основі «лЂтописцов стародавних» Феодосій Сафонович уклав «Кройнику», в якій розповідається про події в Україні до 1289, історію Литви до 1529 і Польщі до 1693. На 17 ст. припадає складення значної кількості коротких монастирських літописів, які описують переважно внутрішні й господарські справи монастирів, подають важливі матеріали для місцевої історії. Це Густинський монастирський літопис (1600 — 40), Межигірський монастирський літопис (1608 — 1700), Добромильський літопис (1648 — 1700), Підгорецький літопис (1583 — 1715), Мгарський літопис (1682 — 1775) та ін. Особливе значення серед літописів 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традицційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700). В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648 — 54, його боротьбу проти польсько-шляхетських і турецько-татарських загарбників, а й подається економічна, політична, і культурна, характеристика країни, змальовується міжнародне становище у Європі та Азії у зв’язку з подіями 1648 — 54, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Літописи створені високоосвіченими людьми, переважно військ, канцеляристами, які добре знали рідну та іноземні мови, мали літературний хист. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази і т. ін. У 30-х pp. 18 ст. невід. автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київ. Русі до скасування гетьманства в 1734. Основним джерелом для твору був літопис Граб’янки. У 1765 Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народЂ» з описом подій від найдавніших часів до 1751. Автором «Летописца или описання краткого знатнЂйших дЂйств и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 був, імовірно, Яків Лизогуб. 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у 14 — 16 ст. Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори — Г. Боплан, К. Гаммердерфер, Й. Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та ін. За характером до літописів належать пам’ятки мемуарної літератури — щоденники-діаріуші А. Филиповича, М. Ханенка, Я. Марковича та ін. Анонімна «История русов», написана у кін. 18 або на поч. 19 ст. (опублікована 1846 О. Бодянським) з викладом подій від найдавніших часів до 1769, завершує давню літописно-повістеву традицію і є містком до нової української історичної науки, розпочатої «Історією Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського.