22. "Повість врем’яних літ", її редакції, основні видання тексту.

Важливою пам'яткою політичної думки Київської Русі є літопис «Повість врем'яних літ» монаха Києво-Печерської лаври Нестора, першу редакцію якого датують 1113 р. У написанні літопису автор користувався як історичними джерелами інших європейських країн, так і руськими літописами, які не збереглися до нашого часу. У подальшому твір доповнювався матеріалами інших авторів. У літописі подаються звістки про діяльність руських князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні постання у Київській Русі. Як і в «Слові про закон і благодать» Іларіона, одним із найважливіших питань політичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Для обгрунтування цієї проблеми автор використовує низку аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен. Особлива увага в «Повісті...» приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади. Для посилення ідеї винятковості князівської влади наводиться оповідання про закликання варягів. Таке походження влади ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Однак на відміну від «Слова...» Іларіона, в якому всіляко обґрунтовується князівське єдиновладдя, автор «Повісті...» подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. При цьому шляхом включення до тексту біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після всесвітнього потопу виправдовується феодальна роздрібненість руської держави. Оригінал (первопіс) «Повісті врем'янніх літ» до наших Днів НЕ зберігся. Збереглися Лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «перепісування» («спісування») з іншого джерела. Найдавніші з них - Лаврентіївській, Переписаних 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївській (Іпатській), Переписаних на початку XV ст. з доведеним розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті врем'яних літ»: перша - склади Ченцов Києво-Печерського монастиря Нестором з літопісніх зведеного кін. XI ст. з доведеним розповіді до 1113; друга - ігуменом монастиря Сильвестром Відубіцького у 1116; третя Виготовлено у Відубіцькому монастірі 1118 для Мстислава - сина Володимира II Мономаха. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

23. Метафізична (філософсько-релігійна) поезія 16-18 ст.

Традиції церковнослов’янської віршованої поезії продовжувалися і розвивалися на Русі протягом усієї історії східнослов’янської християнської церкви, втілюючись у високомистецькі (і музично, і поетично) прояви. Київська Русь залишила нам видатні гімнографічні твори Кирила Туровського. На Україні XV — XVIII ст. ця лінія поетичної творчості представлена здобутками Григорія Цамблака, Петра Могили, Варлаама Ясинського, Димитрія Туптала та ін. Не зайвим буде пригадати і музичну спадщину Миколи Дилецького, Максима Березовського, Артема Веделя та інших композиторів XVII — XVIII ст. Релігійна поезія XVI — XVIII ст. зазнала вже і західних — католицьких та протестантських — впливів і, що, мабуть, істотніше, впливів місцевої, народної та книжної, поезії, які, в свою чергу, увібрали в себе чимало з літургійної гімнографічної традиції. Ці взаємовпливи на сьогодні можна констатувати, їх виразно відчує кожен, хто уважно вчитається і вслухається у відповідні тексти і ритми. Але все це досі спеціально не вивчено. Дослідження всього цього — справа майбутнього.

Ідейно-тематичний зміст української поезії кінця XVI — початку XVII ст. у філософському аспекті визначається її християнізмом, грунтується на уявленні про дочасність і короткочасність людського життя на «цьому світі», яке передує вічному існуванню душі на «тому світі»; на переконанні в облудності «цього світу» і статечності «того світу», в тому, що земне життя є випробовуванням справжньої цінності людської душі. Тривалість часу, відведеного на це випробування, для випробовуваного невідома. Смерть може перервати іспит у будь-яку мить. З цього випливає цінність часу — в найменшу його одиницю людина має прагнути вмістити якомога більшу кількість «добрих діл» — доказів істинної цінності своєї душі, а відповідно спокутувати якнайбільше своїх «гріхів» (при загальному прагненні до того, щоб вчинити їх якнайменше). Ця філософсько-теологічна ідея, глибоко реакційна за своєю суттю, мала одну особливість. Вона передбачала, вимагала і стимулювала критику «сього світу» і тим самим давала простір для виявлення соціальної невдоволеності умовами реального людського буття. Протягом усього середньовіччя, коли суспільна думка могла функціонувати тільки в формах, визначених християнською теологією, критика «сього світу», облудності його зваб і розкошів, його «коханків» — «грішників» була основною формою критики соціальної і моральної, класової і політичної. Тему часу, ідею швидкоплинності й невпинності його бігу в українській поезії початку XVII ст. спеціально розробляє Даміан Наливайко у вірші «Прозьба чительникова о час» з книжки «ЛЂкарство на оспалый умысл чоловЂчій...» (1607). Час — «дорогій», «непереплачоный» (тобто неоціненний, безцінний), він кожній людині позичений «назбыть скупою вагою». Прудкоплинний час «в окомгненю» провадить людський вік до старості, так що й «розбачитися» не можна. Людський вік змірений «пядію». А тому людина не може бути певна в своєму часі й не сміє відкладати свої справи «на вЂк потомный».