17.Інтермедії до п’єси Якуба Гаватовича.

Якуб Ґаватович — український письменник вірменського походження, священик, педагог, культурно-освітній діяч. Походив з бідної родини львівських міщан; вчився у львівських школах і Краківській академії.

Згодом був учителем в Кам'янці Струмиловій, священиком у Вижнянах і Бережанах, де проживав у маєтку графині К. Сенявської. Автор перших українських інтермедій «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон». Ці перші драматичні твори живою українською мовою були надруковані латинкою як додаток до твору «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого» (Львів, 1619). Та вперше поставлені в день Івана Хрестителя 1619 того ж року, у Кам'янці-Струмиловій (теперішня Кам'янка-Бузька Львівської обл.) у під час постановки п'єси «Трагедія…». Є дві інтермедії, додані до драми Я. Гаватовича «Трагедія, або Візерунок смерті Івана Хрестителя», їх було відіграно в Кам’янці Струмиловій на ярмарку, в день відзначення смерті Іоанна Хрестителя, під керівництвом Якуба Гаватовича, вільних наук і філософії бакаляра, тобто вчителя. Сама драма написана польською мовою, а інтермедії — українською. З часу появи цих драматичних сцен і бере початок українська драматургія. Інтермедії Гаватовича вийшли такі живі за формою і змістом, що їх з невеликими мовними поправками можна було б ставити і в наші часи, що й здійснили з успіхом у 1969 році артисти Львівського театру ім. Заньковецької в тій-таки Кам’янці Струмиловій на честь 350-річчя з часу першої їхньої вистави.

На виставі ж 1619 року був великий здвиг народу, в тім числі й пани-шляхтичі. Сам Гаватович, очевидно, був режисером і грав головні ролі, інші ролі виконували його школярі, а також ремісники й селяни, жіночі — юнаки, а всіх дійових осіб було близько 30, а коли врахувати й хор, то значно більше.

18.Основні етапи вивчення давньої української літератури. Найголовніші синтетичні огляди її історії.

Матеріал, що є в руках дослідників історії української літератури, далеко не охоплює всього, що писано в Україні. З найстарішої літератури 11 — 13 ст., що були, як знаємо, часами високого літературного розвитку, дуже багато загинуло в часи татарської навали, нападів кримських татар, в добу руїни, зміни літературного смаку, релігійної боротьби 16 — 17 ст. Не на багато ліпше і з пам’ятками доби другого розквіту, 16 — 17ст.: політичний та культурний занепад кінця 18 та 19 ст., зміна літературної мови наприкінці 18 ст., пізніше «неактуальність» полемічних творів кінця 16 — початку 17 ст. зробили унікатами навіть друковані видання того часу, які, здавалося б, мали кращі умови для збереження, ніж рукописи. Отже, майже в усіх періодах історії української літератури маємо справу лише з фраґментами та уривками минулого. Треба належно оцінити вже працю українських письменників 17 та початку 18 ст. Вони позбирали чимало старого матеріалу та врятували його для нас. Українські літописці — Самовидець, Граб’янка, Величко або навіть Єрлич, що писав по-польськи, — позаписували до своїх «літописів» чимало уривків старих творів, а іноді й цілі невеликі обсягом твори. Правда, це майже виключно літературні пам’ятки не старші від 16 ст. Глибше у давнину заглядали автори сухіших викладів, — напр., автор «Синопсису» — історії України (та й історії східних слов’ян загалом), починаючи з найдавніших часів. А втім, автори «Синопсису» та інших творів цього типу повиписували матеріал з старих літописів та усистематизували його не завжди об’єктивно. Більше значення мають праці тих учених 19 ст., що почали друкувати окремі старі рукописи, не перевіряючи їх за іншими списками, не даючи коментарів та поправок. Так робилися в 18 ст. видання старих літописів, так видрукував К. Калайдович 1821 р. пам’ятки 12 ст. Так друкували ще й протягом усього 19 ст. старі твори релігійної літератури різні духовні часописи У 19 ст. почали іноді робити спочатку рукописні, а потім фотографічні видання копій окремих рукописів. Якщо рукопис був унікальний, добре видання такого типу могло б бути цілком доцільним та корисним; на жаль, копії не завжди були бездоганні. Ще й у 20 ст. окремі вчені іноді подавали копії рукописів у своїх звітах про відвідини якоїсь книгозбірні. Працівники в галузі збирання фактів та критики текстів дали чимало праць, які, правда, стосувалися переважно старої доби української літератури. Найвидатнішими вченими цього напряму, що його звичайно називають філологічним, були: І. Срезневський, М. Тихонравов, Сухомлинов, А. Пипін, а спеціально над українською літературою працювали О. Огоновський, М. Петров та М. Дашкевич, який подав цінні доповнення до «Історії української літератури 19 ст.» Петрова. Але їх праці являли собою лише збірки матеріалів.