31."Слово про Закон і Благодать" Іларіона Київського.

Визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «С.» стверджує самостійність Київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «С.» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн. Центральну частину «С.» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «С.» не тільки представник політ. прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «С.» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «С.», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських. Іларіон Київський — теолог, церковний діяч та філософ, священник церкви на Берестові: один з книжників князя Ярослава Мудрого. У 1051 р. був поставлений київським митрополитом. Іларіон — перший вищий церковний ієрарх з русинів. За свідченням «Києво-Печерського патерика», пострижений у ченці засновником монастиря Антонієм. Історіософія Іларіона тлумачить історію як цілісний та закономірний процес, а генезис людства здійснюється під впливом як вищої волі, так і суб’єктивного інтересу.

32. Поетична спадщина Григорія Сковороди.

У 60-х роках, працюючи викладачем у Харківському колегіумі, Сковорода написав багато віршів старокнижною українською та ла тинською мовами. Тоді ж були створені віршові та прозові байки. З написаних у різний час віршів він уклав збірник “Сад божественних п*есней”. Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1774 р. були об'єднані в збірник “Басни Харьковскія”. Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури. Основу літературної спадщини Сковороди становлять два збірники, віршовий (“Сад божественних п*есней”) і прозовий (“Басни Харьковскія”). В 60-ті роки він створив ряд інших віршів та пісень, здебільшого пов'язаних з викладанням поетики у Харківському колегіумі. До цього часу належать також латинські листи до М. Ковалинського. Як поет Сковорода формувався під впливом традицій книжної української поезії XVI—XVIII ст. Він засвідчує свою обізнаність та симпатію до творчості своїх найближчих попередників, таких як Феофан Прокопович, Варлаам Лащевський та Георгій Кониський,цінує і популяризує твори анонімної книжної поезії, що користувалися помітною популярністю в широких колах письменних верств. Однак чи не найістотнішим слід визнати зв'язок його творчості з фольклором. Можна цілком певно твердити, що найвищими ідейно-художніми достоїнствами характеризуються саме ті поезії, в яких відчутний цей зв'язок. Велике значення для Сковороди як поета мало знайомство з латинською класичною поезією та новолатинською гуманістичною літературою XVI—XVII ст. З римських поетів він віддавав тану таким славетним митцям, як Горацій, Вергілій та Овідій. Частину його поетичної спадщини і становлять майстерні як на той час переклади творів цих поетів. З новолатинських поетів Сковорода перекладав твори француза М. Муре та фламандця Сидронія Гошія. На формування Сковороди як поета зробили значний вплив теоретичні настанови риторик та поетик, які він мав можливість засвоїти в Києво-Могилянській академії настільки, що сам викладав поетику спочатку в Переяславській семінарії, а потім у Харківському колегіумі. Очевидно, значна частина поетичної спадщини Сковороди і була пов'язана з педагогічною роботою. Як відомо, в обов'язок учителя входив не лише теоретичний виклад віршування, а й керівництво практичними вправами з поезії. Тематика та образи його пісень, кантів і псалмів пов'язані з традиціями давнього українського письменства, але водночас у них відчутно звучать і нові, не знані раніше поетичні тенденції та мотиви. Сковорода віддав данину панегіричному жанру. Здебільшого ці вірші не мали ніякої художньої цінності, і писали їх спудеї з суто практичною метою звернути на себе увагу тих, хто міг допомогти зробити кар'єру. Нестриманість і нескромність українських шкільних панегіристів відзначає багато дослідників літератури XVII—XVIII ст. Великий інтерес становить та частина віршів Сковороди, яка відбиває душевний стан поета в пору, коли формуються основи його світогляду. Пісні, що належать до 1757—1758 рр., відбивають два види настроїв. Передусім тут відображено мотиви душевного занепокоєння поета перед відповідальними кроками у житті, стан нудьги та печалі, що гризе, немов іржа сталь, мов міль одяг, і супроводжує його повсюдно. Поет вкладає у вірші силу свого зворушеного почуття і справжнього поетичного натхнення, їхній пафос — глибока духовна драма людини, яка у розквіті фізичних і духовних сил не може знайти гідного місця на життєвому шляху. Однією з найбільш важливих тем поезії Сковороди є тема вільності, яка звучить передусім у пісні “De libertate”, присвяченій Богданові Хмельницькому. Сковороді належить кілька віршових перекладів та переспівів. У перекладах письменник дотримується оригіналу, стежить за тим, щоб “передати дух автора”. Такими е переклади вірша А. Муре “До Петра Герардія”, оди Горація “Про спокій душі” (“Dе аnime tranquil- litate”). Сковорода зробив також вільний переспів цієї оди (24-та пісня “Саду”). В цьому випадку мотиви та форма твору Горація використовуються перекладачем для виразу власних думок і почуттів, його ставлення до дійсності. Переспівуючи основні мотиви чужих творів, Сковорода надає їм іншої поетичної форми, вносить такі зміни у зміст і образну систему, які роблять твір оригінальним.