26.Воїнська літописна повість як літературний жанр доби Середньовіччя.

Протягом усього середньовіччя, коли суспільна думка могла функціонувати тільки в формах, визначених християнською теологією, критика «сього світу», облудності його зваб і розкошів, його «коханків» — «грішників» була основною формою критики соціальної і моральної, класової і політичної. вся середньовічна література, ще не знає типізації (вигаданого героя), реальні діючі особи зображуються автором житія так, що самі вони являють собою уособлення найбільш загальних рис свого часу, свого станово-класового становища і моральних якостей, визначених кожному відповідно до його соціального статусу. Тому суто особистісні характеристики в житії зустрічаються дуже рідко. Враховуючи особливості пізнавальних установок середньовіччя і, зокрема, специфіку їх розвитку в Київській Русі, а також тривку традицію символізації, яка знаходила вияв у смисловій багатошаровості житійного тексту і його притчевій структурі, можна говорити про необхідність скрупульозного аналізу основних категорій агіографії, аналізу, який міг би дати ключ до змістовної реконструкції її філософської і моральної проблематики. Основна увага до військової літописної повісті була зумовлена певними історичними подіями та світоглядною позицією тогочасних літописців. Велика увага приділялася зображенню політичного та військового життя держави, війнам, політичним проблемам тощо. Тому жанр літописної повісті для доби Середньовіччя був досить характерним.

27.Багатомовність давньої української літератури; мовна ситуація в давній українській літературі на різних етапах її історії. Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно-слов´янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVII—XVIII ст., ознака її європейського характеру. 1686 р. — Ліквідація автономії української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою. 1689 р. — Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. 1690 р. — «Анафема» Московського собору на «киевские новые книги» — книжки П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Я. Барановича, А. Радивиловського, І. Славинецького та інших, писані тодішньою українською літературною мовою. 1693 р. — Заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книжки. 1709 р. — Указ Петра І про запровадження цензури при друкуванні українських книжок у Москві.

28.Відкриття і видання "Слова о полку Ігоревім". Проблема його автентичності.

У нашому літературознавстві до недавнього часу побутувало твердження, що «Слово…» було відкрито графом Олексієм івановичем Мусіним-Пушкіним у 1793 році. Але існують докази, що пам’ятка була віднайдена раніше. Шишков писав, що над «Словом…» працювали вже в 1792 році. За іншими даними «Слово…» було відоме вже у 1787 році. Ймовірніше всього «Слово…» Мусій-Пушкін придбав в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Іоіля в 1791 році. Розуміючи значення пам’ятки Мусій-Пушкін старанно готував її до друку. Допомагали йому О.Ф. Малиновський, Бантиш-каменський. Вперше «Слово…2 було надруковане 5 грудня 1800 року в «Московських відомостях». Єдиний примірник тексту згорів разом з будинком і бібліотекою Мусіна-Пушкіна у 1812 році. Наступні дослідження твору робилися над копією твору.