2.1. Еволюція міжнародної інформаційної політики 1980-2000 років

Високі технології XX століття викликали глибокі трансформації у світовій політичній системі, змінили інтелектуальний рівень виробництва, ускладнили економічні, соціальні та культурні відносини між державами. Процеси глобалізації комунікацій мають неоднозначні наслідки для міжнародної політики: з одного боку, вони забезпечують планетарні взаємозв'язки та взаємовпливи, сприяють демократизації глобального управління на противагу авторитаризму та ізоляціонізму, відкривають нові можливості для досягнення глобального добробуту; з іншого боку, технологічні зміни формують нові типи поляризації в сучасному світі, сприяють виключенню інформаційно бідних країн та національних спільнот із загального цивілізаційного процесу.

Феномен глобалізації комунікації та вплив інших високих технологій на міжнародні відносини становить одну з провідних проблем діяльності ЮНЕСКО (спеціалізованої установи ООН з питань освіти, науки, культури та комунікації), підкреслює основоположну концепцію Організації - концепцію універсальності, реальний зміст якої полягає у прагненні міжнародного співтовариства спільно працювати над створенням нової політичної системи в рамках ідеології інформаційного суспільства. Концепція універсальної участі країн-членів ЮНЕСКО в процесах трансформації, що мають одночасно політичний, економічний і соціальний виміри, визначає пріоритети міжнародної політики Організації, спрямованих на створення умов для С і а мовлення глобального інформаційного суспільства, тобто забезпечує:

І) міжкультурний діалог цивілізацій;

2) розвиток інтелектуального потенціалу людства; 3) етику інформаційного суспільства;

4) етику ЖИВОГО світу;

5) освіту для всіх протягом усього життя.

Як зазначав Генеральний директор ІОНЕСКО К. Мацуура, науково-технологічні досягнення фактично є рушійною силою і наслідком діалектичного зв'язку інформаційно-комунікаційних технологій із глобалізацією, бо саме «вони кардинально змінили засоби міжнародної комунікації та знань, їхній обмін та доступ до них». Разом з тим, становлення нової міжнародної реальності, нового громадянського міжнародного співтовариства потребує обговорення на міжнародному рівні тенденцій та перспектив глобального розвитку, зокрема в рамках компетенції і діяльності міжнародної організації ЮНЕСКО. «Міжнарод¬не співтовариство не повинно залишатися пасивним спостерігачем подібних процесів, - сказав К. Мацуура під час 31 сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО (2001 р.). - Треба мобілізувати всі інтелектуаль¬ні ресурси для того, щоб інформація відкритого характеру одночасно поширювалась і захищалась як «глобальне суспільне надбання» [215].

Такі підходи до діяльності Організації закладають основи е-демократії, політики глобального управління суспільним інтелектуальним надбанням, враховують виклики, які впливають на еволюцію цивілізації. Діяльність ЮНЕСКО в галузі інформації і комунікації спрямована на створення справедливого інформаційного суспільства, яке гарантує всім націям та спільнотам загальний доступ, свободу висловлювання і рівноправну участь у глобальному інформаційному суспільстві, щоб кожний індивід, кожна країна мали можливість скористатися унікальним потенціалом нових комунікаційних технологій.

У відповідь на процеси глобалізації комунікацій ЮНЕСКО розпочала широкомасштабні міжнародні консультації та глобальні аналітичні дослідження із зазначених проблем з метою узгодити концептуальні підходи та підготувати міжнародні документи для утвердження основоположних цінностей демократії в інформаційному світі. Організація та країни члени ЮНЕСКО розглядають глобалізацію як складний процес змін усіх сфер життєдіяльності цивілізації, усвідомлюючи наслідки трансформацій для того, щоб втілювати стратегію і політику в інтересах розвитку всього людства, зберігаючи повагу до національної самобутності та ідентичності.

Відкрите і універсальне за своїм характером інформаційне суспільство здатне розвиватися та існувати тільки на засадах політичних принципів, закладених у Загальній Декларації прав людини, які включають свободу доступу до інформаційних ресурсів, свободу виявлення поглядів, право на охорону приватного життя та інформаційну безпеку суспільства. Міжнародні організації, уряди, ділові кола та глобальна спільнота, зважаючи на труднощі і проблеми забезпечення справедливих умов становлення інформаційного суспільства для всіх країн, намагаються застосувати ці давно прийняті принципи до нового цифрового середовища. Висновки міжнародних консультацій вказують на необхідність вироблення чітких політичних установок, коли інформаційне суспільство стає дедалі відкритішим, інтерактивним і глобальним. Такі міжнародні керівні принципи повинні охоплювати всі аспекти глобального інформаційного середовища: політичні, економічні, технологічні, соціальні та етичні.

Однак в центрі політичних дискусій, що ведуться на міжнародному, регіональному та національному рівнях, перебувають технологічні та економічні аспекти, вплив яких відчувається безпосередньо, на противагу іншим аспектам, які мають більш глибоке, фундаментальне значення для досягнення глобальної мети - формування «інформаційного суспільства для всіх».

Міжнародні аналітичні дослідження, які здійснювалися під егідою ІОНЕСКО в 1980-2000 роках, розширили рамки міжнародних дискусій з різних аспектів міжнародних інформаційних відносин, об'єднавши для узагальнення глобальних проблем представників більшості країн світу з різними політичними, економічними, технологічними, культурними і соціальними умовами, щоб сприяти прийняттю спеціальних керівних рішень на рівні ООН/ЮНЕСКО для визначення стратегії міжнародної інформаційної політики і розвитку глобальної інфраструктури, для міжнародного обміну інформацією та доступу до інформаційних ресурсів, для здійснення заходів, спрямованих на подолання дисбалансу між шформаційно-нерівноправними спільнотами і створення механізму І н;і її і зації рішень, а також для заохочення міжнародного та регіонального марі перства.

Досягнення консенсусу між державами-членами ЮНЕСКО із склад¬ній питань глобального розвитку цивілізації передбачає створення дієвого механізму постійних консультацій з національними урядами щодо реаліза¬ції міжнародної інформаційної політики, вироблення спільних підходів |1 і іпіснспня трансдисциплінарних проектів ЮНЕСКО в різних регіонах І нііу, визначення політичного курсу організації у сфері комунікації та Інформації [216-218].

Проблема рівноправної участі і справедливого розподілу глобальних інформаційних ресурсів розглядалася в рамках ЮНЕСКО з 70-х років XX століття, коли з розпадом світової колоніальної системи утверджувався новий міжнародний економічний порядок, тобто поширення на країни «третього світу» принципів управління і суспільних цінностей розвинутих країн, що викликало гостре протистояння політичної ідеології двополюсного світу. Нові незалежні держави Азії, Африки і Латинської Америки в рамках міжурядових організацій системи ООН поставили питання про глибокий перегляд міжнародної системи обміну інформацією, інформаційними продуктами та послугами і встановлення нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку, який мав би за мету забезпечити права, проголошені у ст. 19 Загальної Декларації прав людини, Міжнародними пактами про громадянські і політичні права, економічні та соціальні права; про допомогу у проведенні реформ, ліквідацію нерівності у доступі і використанні глобальних інформаційних ресурсів. «Право на комунікацію, -стверджував Державний секретар з питань інформації Тунісу Мустафа Масмуді (1978 р.), - у своїй основі пов'язано з усіма іншими фундаментальними правами, воно стосується кожного індивіда, відповідає в міжнародному аспекті відносинам між державами, народами, спільнотами і культурами, гарантує не тільки право на отримання інформації, а й право інформувати, доповнювати скорочену, спростовувати недостовірну інформацію, що стосується суб'єктів міжнародних відносин. Новий міжнародний порядок у галузі інформації та комунікації потребує світового визнання, бо саме засоби інформації формують думку світової спільноти в напрямі необхідності працювати в інтересах всього людства» [219].

Концепція нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку (НМІКП) знайшла своє втілення в першому глобальному аналітичному дослідженні ЮНЕСКО - «Багато голосів, один світ» (1980 р.), доповіді Міжнародної комісії з проблем комунікації, очолюваної відомим ірландським політиком Шоном МакБрайдом. Зокрема, під час обговорення нової концепції Амаду-Махтар М'Боу (Сенегал), на той час Генеральний Директор ЮНЕСКО, відзначив, що комунікація обіймає планетарні проблеми людства, виступає основою міжнародних відносин, сприяє врегулюванню конфліктів і взаєморозумінню між народами. Він підкреслив відповідальність політиків за прийняття керівних рішень, зважаючи на важливість проблеми Нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку, закликав встановити постійний діалог між спільнотами і культурами, відмовитися від позиції монополізму та національного егоїзму в міжнародних інформаційних відносинах, надати можливість молодим державам включитися в інтенсивний міжнародний розвиток, осмислити свою роль у глобальних цивілізаційних процесах [220; 221].

Комісія Ш. МакБрайда, до якої входили представники як розвинутих країн світу, так і країн, що розвиваються: Е. Абель (США), Ю. Бевмері (Франція), Е. Ма Екондо (Заїр), Г. Маркес (Колумбія), С. Лосєв (СРСР), М. Лубіс (Індонезія), М. Масмуді (Туніс), М. Нагаї (Японія), Ф. Аккоруаро Ому (Нігерія), Б. Осолнік (Югославія), Т. ель-Отейфі (Єгипет), Й. Пронк (Нідерланди), X. Сомавіа (Чилі), В. Вергезе (Індія), Б. Ціммсрманн (Канада), - винесла на міжнародну дискусію спектр історичних, політичних, соціально-економічних і культурних проблем глобальної комунікації з мстою переконати міжнародне співтовариство у необхідності кардинальних змін у цій галузі і досягти консенсусу з нових напрямів співробітництва. Проблема НМІКП відображала диспропорції міжнародного обміну інформацією, їхній вплив на світове співтовариство, зокрема на політичному, правовому, фінансово-екопомічному та технологічному рівнях, та узгоджені пропозиції представників країн Заходу, Руху Неприєднання та «соціалістичного і абору» щодо вирішення цих проблем. Так, політичні проблеми НМІКП стосувалися:

1) дисбалансу між інформаційними потоками розвинутих країн та країн, що розвиваються: понад 80% інформації поширювалося у світі великими міжнародними інформаційними корпораціями. З цього тільки 20-30% присвячувалося країнам «третього світу», незважаючи на те, що вони становили 3/4 всього людства, тобто фактично створювалася інформаційна монополія розвинутих країн [222-224];

2) дисбалансу в галузі ЗМК: п'ять основних транснаціональних агентств (Ар-Сі-Ей, Бі-Бі-Сі, Рейтер, Франс Прес, Ашетт) монополізували в галузі інформації і комунікації основний матеріальний і людський потенціал, у той час як майже третина країн, що розвиваються, не мали своїх національних інституцій. Дисбаланс стосувався також розподілу міжнародного радіочастот¬ного спектра і конкуренції радіостанцій, потоків телебачення та використання телевізійних сигналів через штучні космічні об'єкти, інформаційних магістралей багатофункціонального призначення [225-228];

3) монополії західних країн в інформаційному просторі країн, що розвиваються: ці тенденції базувалися на фінансовій, промисловій, культурній і технологічній могутності західних країн, встановленні контролю над процесами передачі нових технологій та контролю в мережах міжнародного зв'язку [229-231];

4) нав'язування адаптованої в політичному вимірі інформації: транснаціональні медійні корпорації сприяли поширенню позицій країн Заходу щодо міжнародних подій, тенденційно висвітлюючи процеси в країнах, що розвиваються, і створювали негативний імідж для політичних лідерів і національної політики, що суперечить національним інтересам [232-236];

5) політики «інформаційного імперіалізму»: система міжнародної комунікації закріплювала форму тенденційної інтерпретації подій у світі виключно в інтересах монополії західних країн, з урахуванням переваг моральних, суспільних і культурних цінностей одних держав перед іншими. Критерії фільтрації інформаційних потоків свідомо підтримували політичні, економічні та культурні інтереси транснаціональної системи і країн, де ця система визнається панівною [237-239];

6) переваг монополій у потоках комунікації «третього світу»: інші форми монополізму виявляються у власності контрольних пакетів акцій органів масової комунікації країн, що розвиваються, монополії на ринку рекламної інформації в інтересах світових промислових і комерційних корпорацій, поширення цінностей масової культури та ідей, які суперечать соціальному розвитку і національним традиціям країн, що розвиваються [240];

7) ігнорування реальних потреб національних меншин у постколоніальних молодих державах: транскордонний вплив інформаційних потоків здійснюється незалежно і не враховує адекватних національних інтересів [241].

Таким чином, монопольна концентрація влади у міжнародних інформаційних потоках розвинутими країнами не відповідала прагненням міжнародного співтовариства створити умови для діалогу і забезпечити рівноправність міжнародних відносин у галузі комунікації.

Рекомендації щодо встановлення НМІКП для регулювання відносин між державами передбачали радикальну трансформацію політики в галузі міжнародної комунікації на всіх рівнях, дотримання принципів суверенної участі в міжнародних інформаційних потоках за статутом ООН, зміну практичної діяльності медіакорпорацій у країнах «третього світу». Політика НМІКП була спрямована на захист прав народів, проти колоніалізму, расизму, апартеїду та іншої дискримінаційної практики, на підтримку мирного співіснування в багатоманітному світі.

Реалізація НМІКП для країн, що розвиваються, означала: розробку і впровадження національної інформаційної політики, необхідної для соціального і економічного розвитку держав, забезпечення їх активної участі в діяльності міжнародних систем і центрів комунікації та інформації; співробітництво в рамках міжнародних організацій; технологічну допомогу з боку розвинутих країн найбільш відсталим країнам; створення національних інформаційних агентств і механізмів співробітництва між постколоніальними країнами, такими, як Пул агентств новин країн Руху Неприєднання, регіональних союзів (африканських, арабських, азійських, латиноамериканських); укладення міжнародних угод, спрямованих на рівноправне використання всіх іасобів глобальної комунікації; встановлення системи вільного і справедливого обміну інформацією між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, охорони інтелектуальної власності у всій її багатоманітності [242].

Пропозиції для розвинутих країн передбачали: формування відповідної суспільної думки щодо інтересів країн «третього світу»; Сприяння деколонізації інформації шляхом об'єктивного висвітлення процесів у цих країнах, виключаючи будь-які види дискримінації; ін і.топлення збалансованих потоків інформації, заснованих на повазі 'іи суспільних цінностей країн, що розвиваються.

І [а рівні міжнародних організацій було запропоновано розширити і (Иісрсифікувати сферу підтримки з боку ЮНЕСКО та інших н і народних організацій країнам «третього світу», забезпечити політичну, фінансову і технологічну допомогу; надавати можливості використання міжнародної трибуни в рамках міжнародних організацій для досягнення цілей НМІКП; сприяти впровадженню проектів і програм національної інформаційної політики, розвитку центрів наукових досліджень, передачі технологій та документації в галузі комунікації; створити і впроваджувати в міжнародну практику спеціальну програму ЮНЕСКО з комунікаційного розвитку для взаємодії за різними напрямами міжнародних відносин; (у подальшому - Четверту Велику Програму ЮНЕСКО з комунікації, інформації, інформатики та телематики); сформувати чітку міжнародну політику в сфері використання систем комунікації на основі права суверенної рівності всіх учасників інформаційних обмінів; виробити інституційну основу інформаційного співробітництва; сприяти поширенню стандартів міжнародних спеціалізованих організацій у даній галузі в країнах, що розвиваються; узгодити принципи професійної етики та саморегулювання комунікацій; підняти на міжнародному рівні проблему захисту прав журналістів як фундаментального елементу світової системи комунікацій та інформації.

Концепція НМІКП розглядалася у 80-х роках як прогресивний процес трансформації міжнародних відносин у галузі комунікації, як внесок міжнародних організацій у реалізацію ідеології збалансованого потоку інформації, як потреба переконання світової громадськості в необхідності змін. «Важливо переконати світову спільноту, - закликав у заключному виступі А. М'Боу, - що ця проблема має глобальний характер, що світ, незважаючи на свою багатоманітність, є сферою взаємозалежностей, що між людьми існує глибока солідарність і що компромісні рішення відповідають загальним інтересам» [243].

Проблема балансу інтересів гостро постала після схвалення Доповіді Ш. МакБрайда і прийняття у 1980 році на XXI сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО Белградської резолюції про встановлення Нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку. Країни Заходу на чолі зі США вбачали у НМІКП загрозу своїм монопольним інтересам у міжнародному інформаційному просторі, спробу підриву своїх позицій у країнах Азії, Африки, Латинської Америки, обстоювали концепцію «вільного транскордонного обігу інформації та ідей (Ж. д'Арсі), обґрунтовуючи таку позицію застосуванням принципів

Загальної Декларації прав людини виключно для зміцнення співробітництва і взаєморозуміння між народами. Країни «соцтабору», зокрема СРСР, виступили проти західної концепції інформаційного обміну і звинуватили США та їх союзників в «інформаційному імперіалізмі та тероризмі», ідеологічній експансії, посяганнях на соціалістичний устрій, оцінили «як широкомасштабну і скоординовану ідейно-політичну диверсію імперіалізму проти сил миру, демократії і прогресу». НМІКП розглядався країнами «соцтабору» як процес радикальної зміни міжнародних відносин і як інструмент просування ідей комунізму в нових незалежних країнах «третього світу». Позиція СРСР з цих питань відображала взаємозв'язок політичного, економічного і культурного аспектів у рамках доктрини ленінського Декрету про мир як «єдиного процесу революційного оновлення світу» [244; 245].

Позиція країн Руху Неприєднання та країн, що розвиваються, надавала перевагу принципам перебудови міжнародних інформаційних відносин, а не фінансовій і технічній допомозі, вказуючи на можливу жорстку залежність національного суверенітету від політики «електронного неоколоніалізму». Оскільки до Руху Неприєднання входили політичні сили з різною ідеологічною орієнтацією, їх ставлення до НМІКП мало нюанси та відтінки і стосувалося: передачі нових технологій, нової комунікаційної техніки, фінансових ресурсів; з'ясування економічних відносин між інформаційно-багатими та шформаційно-бідними країнами і відповідальності всіх розвинутих країн, незалежно від політичного устрою, відсталості ЗМК та систем комунікації в країнах Азії, Африки і Латинської Америки; підтримання Чітко визначеного курсу політичних лідерів світу (США або СРСР).

У результаті ідеологічного протистояння дискусія щодо НМІКП Кабула жорсткого і безкомпромісного характеру як в ЮНЕСКО, так і в Інших міжнародних організаціях, спричинила політичну і фінансову кризу в діяльності спеціалізованої установи ООН. «Війна резолюцій і промов», під час якої політичні лідери США 3. Бжезинський, І Кіссінджер, Дж. Картер, Р. Рейган та інші неодноразово виступали з різкою критикою політичної платформи ЮНЕСКО в галузі комунікації, закінчилася бойкотом Організації: у 1984 р. - США, у 1985 р. - Велика Британія і Сінгапур вийшли з ЮНЕСКО, звинувативши її в надмірній політизації діяльності і поширенні компетенції на негуманітарні аспекти міжнародних відносин (роззброєння, колективну безпеку, врегулювання конфліктів тощо) [246-248].

Позитивні зміни у міжнародних відносинах на межі 80-90-х років обумовили конструктивні підходи до вирішення проблем міжнародної комунікації в рамках ЮНЕСКО. Країни-члени (а також спостерігачі від США та Великої Британії) визначили гуманітарне співробітництво, захист прав людини та охорону довкілля як пріоритети реальної глобальної політики і закликали до відкритого діалогу і безконфліктного розгляду актуальних проблем у галузі інформації і комунікації.

Міжнародна дискусія з проблем Нової комунікаційної стратегії ЮНЕСКО, яка активно розвивалася з ініціативи нового Генерального директора Федеріко Майора (Іспанія), обрала західну концепцію «вільного потоку інформації та загальнолюдських цінностей» як основу діяльності організації і зняла офіційну підтримку концепції НМІКП. Переваги західних держав втілилися в базових документах ЮНЕСКО 1989-1995 років «Торонтська платформа», «Декларації для розвитку плюралістичних засобів масової комунікації в країнах Азії, Африки, Латинської Америки та Східної Європи», де підтверджено прихильність Організації проводити подальшу діяльність «відповідно до Статуту ООН і принципів вільного поширення ідей та інформації, свободи ЗМК, а також їх незалежності, плюралізму і багатоманітності» [249].

Зміна політичного курсу ЮНЕСКО в галузі комунікації обумовлю¬валася різними чинниками: зокрема, один із них - порушення усталеного балансу сил у світі (розпад СРСР та «соцтабору»), криза ідентичності в Русі Неприєднання (події в Югославії та крах концепції неприєднання на основі розподілу Схід-Захід); закінчення «холодної війни» та ідеологічного протистояння; другий - глобалізація комунікаційних процесів, концентрація діяльності ТНК в інформаційному секторі світової економіки; третій - підтримка нової комунікаційної стратегії ЮНЕСКО як пріоритету програмної діяльності Організації.

Важливим етапом еволюції політики ЮНЕСКО в галузі інформації і комунікації стало прийняття на 29-ій сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО (1996 р.) концептуального документу «Інформаційне суспільство для всіх», в якому було визначено роль ЮНЕСКО у становленні глобального інформаційного суспільства. Мета концепції полягала в забезпеченні кожному індивіду міжнародного співтовариства широкого і вільного доступу до інформаційних ресурсів, необхідних для рівноправної участі в житті нової суспільної формації та у вільному обміні ідеями та знаннями. Нові методи обробки інформації і забезпечення доступу до неї впливають на її якість, надійність і різноманітність, уможливлюють порушення збалансованості і, як результат, позбавлення певних прошарків суспільства справедливого доступу до життєво важливих інформаційних ресурсів. Інформація і знання, зазначається в політичному розділі документу «Інформаційне суспільство для всіх», набувають важливого значення для подолання нерівностей інформаційного розвитку, оскільки вважаються глобальним суспільним надбанням і відіграють важливу роль у зміцненні глобальної демократії [250].

Серед проблем, які розглядаються в концептуальному документі, можна відзначити такі: розвиток досліджень про соціальний вплив комунікаційних та інформаційних технологій; популяризація міжнародної політики з розвитку інформаційних магістралей і включення країн, що розвиваються, в інформаційне суспільство; сприяння міжнародній дискусії з питань прав людини у майбутньому інформаційному суспільстві, включаючи право на доступ до інформації і конфіденційність; сприяння розвитку міжнародного аналізу основних е пічних і культурних проблем у зв'язку з інформаційною революцією, включаючи питання змісту інформації і заборони інформації расистського, агресивного та дискримінаційного характеру; перегляд лніОрського права і конвенції про інтелектуальну власність; сприяння ііналізу проблем моральних прав, яким загрожують нові технологічні можливості; сприяння поширенню методів обробки інформації і іабешечення доступу до неї в галузі науки, культури і комунікації; і мрияння розвиткові громадських засобів інформації в умовах нового і (міологічного середовища; допомога державам-членам у розробці Національної політики і регіональної стратегії з метою оптимального шікористання інформації і забезпечення доступу до неї за допомогою Новітніх технологій тощо.

Стратегія ЮНЕСКО «Інформаційне суспільство для всіх» визначила механізми міжнародного співробітництва, міжрегіонального та Національного партнерства. Передбачено сприяти доступу до інформації ІХОМ організаційної діяльності та здійснення заходів у галузі оцифрування і збереження інформації; сприяти аналізу та обговоренню на міжнародному рівні етичних, правових і соціокультурних проблем інформаційного суспільства; надавати допомогу у підготовці кадрів, безперервної освіти та навчання протягом усього життя в сфері інформації та інформатики; сприяти використанню міжнародних норм і передової практики в галузі інформаційно-комунікаційних технологій у межах компетенції ЮНЕСКО; сприяти розвиткові інформаційних освітніх мереж на місцевому, національному, регіональному та міжнародному рівнях. Заходи мають здійснюватися в галузях: розробки міжнародної, регіональної та національної інформаційної політики; розвитку людських ресурсів і зміцнення потенціалу в добу інформації; підтримки установ, які забезпечують доступ до інформаційних магістралей; розробки засобів, процесів і систем управління інформацією; розвитку інформаційних технологій для освіти, науки, культури і комунікації.

Концептуальний документ «Інформаційне суспільство для всіх» свідчить про незворотність курсу ЮНЕСКО на побудову інформаційного суспільства з рівними можливостями для всіх країн, сприяння міжнародним дискусіям із проблем прав людини, включаючи право на доступ до інформації у глобальних комунікаційних мережах, сприяння аналізу та обговоренню проблем права інтелектуальної власності у сфері інформації, проблем інформаційної етики, розвитку новітніх технологій мультимедіа.

Таким чином, ЮНЕСКО, беручи до уваги соціальні наслідки побудови інформаційного суспільства, формує міжнародну інформацій¬ну політику, сприяє вільному обміну ідеями, забезпечує формування глобальної інформаційної інфраструктури та міжкультурної комунікації. Однак реалізація національних програм інформаційного суспільства залежить від усвідомленого політичного і суспільного вибору акторів міжнародних відносин, наявності відповідної інфраструктури та психологічної готовності суспільства до змін.

Політичний аналіз нових глобальних проблем міжнародного розвитку, пов'язаний із впливом високих технологій на систему міжнародних відносин, представлено у Всесвітній доповіді ЮНЕСКО з інформації 1997/98 (ШогШ Керогт Іпїогтапоп 1997/98. -ІМЕ8СО, Рагіз, 1998). Тематика аналітичного дослідження охоплює такі напрями міжнародного співробітництва, як:

1) постіндустріальна цивілізація і трансформація політичних та економічних процесів: а) динаміка розвитку глобальної інфраструктури; б) еволюція інформаційної економіки; в) міжнародна кооперація і співробітництво; г) охорона інформаційних баз даних суспільного та спеціального призначення; д) Соругі§Ьі в інформаційну добу (Н. Мур, М. Лінч, Ф. Клерк, Ш. Оппенгейм, М. Кук, Г. Вебер, Ф. Альтбах);

2) інфраструктура інформаційної індустрії: а) розвиток технологій мультимедіа; б) тенденції використання Іпіегпеї; в) технології електронних видавництв; г) комп'ютерна індустрія (Л. Тедд, М. Вайс, Б. Кронін, Г. Фолкнер-Браун, Д. Маккейм, Ч. Чен);

3) інформаційні послуги \¥\У\¥ з метою широкого доступу та обміну базами даних бібліотек та архівів у країнах усіх географічних регіонів світу (Д. Сайсон, А. Лібейрі, М. Ітем, О. Бутрименко, Д. Вайтелло, К. Мур, Р. Мснінг, Е. Кампос, Е. Комолайф) [251].

Концепція міжнародного розвитку, яка визначена у статті 55 Хартії ООН і виступає провідною ідеологією діяльності системи спеціалізованих установ Організації Об'єднаних Націй, була поглиблена і розвинута у практиці ЮНЕСКО, стала основою інформаційної політики у міжнародному вимірі. Міжнародне співтовариство сприйняло ідеологію подальшого розвитку цивілізації на базі нового технологічного укладу, яку протягом десятиріч пропагувала ЮНЕСКО. Інформаційно-комунікаційні технології визнано важливим інструментом для прозорості державного управління (е-уряди), для економічного зростання на базі високих інтелектуальних виробництв, для вдосконалення освіченості глобального суспільства, для надання нових каналів і можливостей обміну інформаційними масивами і новими знаннями, створення глобального середовища для соціальної комунікації. Обов'язковими характеристиками гуманітарного розвитку виступає тривалість людського життя, рівність у праві доступу та використання життєво важливих ресурсів і можливостей, високий рівень знань, спільне вирішення міжнародних проблем.

Ідея інформаційного суспільства, викладена у концептуальному документі ЮНЕСКО «Інформаційне суспільство для всіх», як ідеологія міжнародного розвитку передбачає осмислення нового етапу існування цивілізації, трансформацію традиційних економічних відносин, зміну соціальних факторів у життєдіяльності суспільства, нові форми міжкультурної комунікації. Аналітичні прогнози щодо стабільного зростання на основі телекомунікаційних та комп'ютерних технологій втілюються у плани, проекти і програми становлення інформаційного суспільства більшості країн світу. Проте дискусійними виявились проекти «комп'ютерного» стрибка через індустріальне суспільство до інформаційного для країн «третього світу», з'явилися нові тенденції глобального дисбалансу між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами, проблеми ізоляції спільнот поза глобальною системою інформаційної (цифрової) супермагістралі.

Рух антиглобалістів (представників радикальних політичних та соціальних течій) виніс на міжнародний рівень проблеми очікуваних соціальних ризиків, можливість культурного колоніалізму, заміни некваліфікованих (низькоосвічених) робітників машинами, проблеми загроз для приватного життя людини та національного суверенітету У багатьох країнах спостерігається «цифрова лихоманка», обумовлена прагненням забезпечити приєднання до електронних мереж для діяльності в сфері торгівлі, фінансів, транспортних сполучень, охорони здоров'я, освіти та муніципального управління. Зростаючий попит на інформаційно-комунікаційні технології впливає на доктрини внутрішньої і зовнішньої політики, на програми економічного і соціального розвитку. Для вивчення інформаційних потреб регіонів та окремих країн ЮНЕСКО здійснила проект «Допомога регіонам» (ІДАМС), основною метою якого стало проведення широкомасштабних досліджень про особливості кожного регіону, шляхи адаптації програм ЮНЕСКО з урахуванням екстремальних потреб, можливості створення науково-дослідницьких центрів як об'єднання інтелектуальних регіональних ресурсів. Так, у доповіді наведено дані про розвиток нових технологій та е-управління в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, країнах Африки, Арабського світу, Латинської Америки та Карибського басейну, Північної Америки і країн Західної Європи, регіону Центральної та Південно-Східної Європи [252].

Компаративний аналіз сучасних тенденцій розвитку регіонів світу на основі інформаційно-комунікаційних технологій виявляє диференці¬йовані підходи політичних лідерів та доктрин інформаційної політики до реалізації програм ЮНЕСКО. Так, для країн Азії і Тихого океану основні завдання полягають у формуванні національної інформаційної політики; ефективності співробітництва на інституціо-нальному рівні; забезпеченні широкого (загального) доступу до інформації; у вдосконаленні рівня освіти і кваліфікаційної підготовки. Необхідно також сформувати відповідну інформаційну інфраструктуру з метою підтримки регіональної інформаційної політики, оскільки тенденції інформаційного прогресу стосуються всіх країн регіону. Як наслідок, політичні лідери та органи влади, що відповідають за прийняття керівних рішень, мають ефективно розв'язувати проблеми, що виникають у результаті інформаційної революції та глобалізації. Всьому регіону необхідно здійснити «комп'ютерний стрибок», враховуючи, що нові інформаційно-комунікаційні технології допомагають соціально-економічному розвиткові, а не здійснюють його. Розширення можливостей обумовлюється багатоаспектним міжнародним співробіт¬ництвом, продуманою інформаційною політикою та глобальним доступом до спільного інформаційного надбання. Як зауважив прем'єр-міністр Малайзії Махатір Мохамад ще в 1991 році, «не випадково, що сьогодні немає жодної багатої розвинутої країни, яка була б бідною в інформаційному плані, і немає жодної багатої в інформаційному плані країни, яка була б бідною і слаборозви-нутою» [253].

Повсюдно визнається, що забезпечення широкого доступу до інформації виступає основним правом людини, а тенденції обмеження такого доступу викликають занепокоєння урядів країн АТР щодо соціальної нерівності суспільства.

ЮНЕСКО сприяє реалізації в країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону таких міжнародних проектів, як «Негііа§еМеЬ>, «ЕСО№г», «ТеІсІпУіУо», «Пам'ять світу», «Дистанційна освіта» і вбачає своє іавдання у поширенні ідеї інформаційного управління (е-врядування), Навичок прийняття рішень на основі аналітичного планування, у розвитку міжнародного співробітництва на всіх рівнях, у формуванні пі і слектуального потенціалу регіону [254].

Стратегія ЮНЕСКО щодо подолання інформаційного дисбалансу між Африкою та розвинутими країнами заснована на партнерському і іііиробітництві з іншими установами системи ООН та організаціями, ЯКІ спеціалізуються в галузі гуманітарного розвитку. Основні проблеми реї юну полягають у відсутності комплексної національної/регіональної політики в галузі інформації, інформатики, комунікації та структури управління; відсутності широкого доступу до інформаційних послуг та послуг телематики внаслідок слаборозвинутих національних/ регіональних інфоінфраструктур; обмеженій присутності африканської тематики в інформаційних магістралях та ідеї інформаційного розвитку в суспільній свідомості населення країн Африки; відсутності висококваліфікованих фахівців з тслекомунікацій та створення мереж, необхідних для підтримки стабільного функціонування інфо¬інфраструктур, відсутності стратегій розподілу знань та навичок у африканської діаспори; відсутності досліджень щодо можливостей використання та модернізації комп'ютерного та мережевого обладнання початкового покоління технологій з метою зменшення витрат.

ЮНЕСКО підтримує політику гуманітарного розвитку Африки на основі формування національної/регіональної інфраструктури (N101), технічної підтримки таких віртуальних середовищ, як е-університсти, е-бібліотеки, е-установи, створення багатоцільових общинних телецентрів, зміцнення зв'язків між африканськими спеціалістами та діаспорою.

У рамках здійснення проекту «Ініціатива щодо становлення інформаційного суспільства в Африці»(АІ8І) національні уряди та телекомунікаційні відомства провідних країн регіону досягай значного прогресу в реалізації національної інформаційної політики, у формуванні відповідної інфоінфраструктури, впровадженні ідеї інформаційної цивілізації. Однак, щоб реалізувати міжнародну програму ЮНЕСКО «На шляху до інформаційного і комунікаційного суспільства для всіх» (2000-2001), Африка має знайти компроміс між державою та приватним сектором шляхом співробітництва на всіх рівнях. Африканські уряди здійснюють політику створення інформаційних спільнот (общин) як умови широкого доступу до інформаційних та комунікаційних послуг відповідно до соціально-економічних і культурних потреб африканського континенту.

Для створення інформаційних спільнот у країнах Африки потрібна наявність відповідної політичної, правової та етичної бази, що забезпечить розвиток динамічної мережі суспільних електронних засобів інформації і прискорений доступ усіх секторів суспільства (політичні, ділові, компетентні кола та громадськість) до засобів інформації і телематики. Одним з головних завдань політики ЮНЕСКО в африканському регіоні є постійні консультації з національними урядами з проблем реалізації міжнародної інформаційної програми, зважаючи на непередбачувані політичні конфлікти, зміни урядів та їх зовнішнь¬ополітичних стратегій.

Пріоритетними проектами ЮНЕСКО для Африки є: 1) WOMEMED/FIMMED, мета якого змінити тендерний дисбаланс на рівні прийняття рішень у галузі комунікації та інформації; 2) «Культура миру», який стосується розвитку суспільних радіомереж та мереж нових технологій; 3) «Інтернет-освіта», яким передбачається реформування освітньої галузі на основі Іпіегпеї-тсхнологій; 4) становлення інформаційного суспільства в Африці (БІКА), завдання якого полягає у створенні урядових електронних інформаційних мереж для оперативного інформування і прийняття( урядових рішень у режимі реального часу, поширення інформації про такі актуальні проблеми для Африки, як СНІД, возз'єднання сімей, врегулювання етнічних конфліктів; 5)»Віртуальна освіта», який спрямований на використання віртуального інтерактивного програмного забезпечення для виробництва навчальних програм для малоосвічених з огляду на важливість цієї проблеми для Африки. Ідея проекту - навчання за допомогою зображень і зорового сприйняття понять, що уможливлює взаємодію користувача і персонального інтерфейсу та подолання мовних і культурних бар'єрів [255].

У країнах арабського світу ЮНЕСКО здійснює проекти відновлення і відродження Олександрійської бібліотеки як унікального центру освіти і культури з передовими технологіями, відкриття якої приурочено на початок третього тисячоліття, програм «І_18ЕЕ 2000», метою яких є вдосконалення фундаментальної та інженерної освіти за допомогою інформаційних і комунікаційних технологій; «СІІ/РКР», спрямованої на вдосконалення регіональної мережевої інфраструктури, у рамках якої здійснення спільно з ПРООН проектів «Сирійська мережа вищої освіти та досліджень», «Єгипетський симпозіум з дистанційної освіти за допомогою супутникового зв'язку», що передбачає створення регіонального \\^еЬ-сервера для міжнародної дистанційної освіти, фінансування програм з інформаційних технологій у середній школі, створення національних центрів передового досвіду в галузі інформації та комунікації. Реалізація проектів грунтується на вирішенні проблем

політичного характеру, пов'язаного з державними обмеженнями міжнародного інформаційного обміну та вільного потоку інформації, впливом релігійних факторів на інформаційну політику мусульманських країн, традиційним тендерним дисбалансом у доступі до інформаційних послуг та діяльності [256].

Завдання ЮНЕСКО в регіоні Латинської Америки та Карибського басейну полягає у підтримці міжурядового механізму регіонального співробітництва «Infolac», який забезпечує координацію зусиль та об'єднання ресурсів держав з основними спеціалізованими інформацій¬ними асоціаціями, міжурядовими та неурядовими організаціями, які зацікавлені в реалізації регіональної інформаційної політики, із системними та інформаційними службами, а також організаціями, що фінансують інформаційні проекти з метою досягнення множинного ефекту і включення регіону в глобальне інформаційне суспідьство.

Серед пріоритетів національної інформаційної політики - встанов¬лення тісних зв'язків між африканськими португаломовними та латиноамериканськими країнами РАЬОР, здійснення програми «Пам'ять світу», якою передбачається оцифрування культурних та історичних надбань регіону, проведення політики присутності регіональної культури в Іпіегпеї, створення регіональної інформаційної магістралі та ШеЬ-сторінок суспільного призначення як важливого інструменту поширення знань і забезпечення широкого доступу до цифрової інформації, особли¬во для населення малодоступних та ізольованих міських і сільських регіонів.

Проект «InterSur» передбачає взаємодію некомерційних структур у регіоні МЕРКОСУР з метою використання прикладних програм з інформаційних технологій у таких стратегічних галузях, як освіта, охорона здоров'я, наука і технології та охорона навколишнього середовища. Протягом 2000-2001 рр. ЮНЕСКО планував зміцнити роль і демократизацю органів влади та суспільних інституцій; розширити доступ бідних общин до технологій; популяризувати спільну інформаційну спадщину людства, включаючи поширення документів електронних світових бібліотек; створити віртуальні центри освіти за допомогою публічних та університетських телерадіокомунікацій; поширювати знання через кіберпростір, щоб здійснити реальний вплив на розв'язання політичних, економічних та соціальних проблем регіону.

У країнах Латинської Америки та Карибського басейну за активної підтримки національних урядів ЮНЕСКО здійснює також комплексну програму «Архіви та нові технології», через яку запроваджується дослідження та оцифрування архівної документації політичного, гуманітарного та культурологічного характеру, модернізація і реставрація аудіовізуальних матеріалів у новому цифровому середовищі. Програмою передбачається створення міжнародного науково-дослідницького центру новітньої історії країн Латинської Америки та електронної бази документів, які можна було б використати для судових розглядів з політичних проблем, реабілітації та історичних досліджень.

На думку керівництва організації та експертів ЮНЕСКО, документи секретних служб повалених репресивних режимів уможливлюють розробку нових етичних і законодавчих стандартів, встановлення нових політичних і суспільних відносин у регіоні. Адекватне управління державними архівами колишніх репресивних режимів виступає важливою політичною проблемою для держав, які зобов'язуються гарантувати свободи, визначені у Загальній Декларації прав людини. Доступ до архівів є вираженням одного з фундаментальних прав людини - права на інформацію, що особливо важливо у контексті розвитку демократичних суспільств і пов'язаних з ними процесів відповідальності влади за політичні та соціальні умови життєдіяльності суспільства. Архіви колишніх репресивних режимів виступають і як свідоцтва інтелектуального та фізичного терору, тому їх збереження, доступність і правила управління важливі для встановлення історичної істини і справедливості. Так, парагвайські власті ввернулися до ІОН ЕСКО за допомогою у збереженні і забезпеченні доступу до архівів політичної поліції 1954-89 років з метою вивчення документів, які підносяться до операції «Кондор», що була здійснена урядами п'яти пишно-американських країн (Аргентина, Бразилія, Чилі, Парагвай, Уругвай) для знищення політичних опозиційних рухів у 70-80-х роках \ X СТ. Офіційна місія ЮНЕСКО, яка відвідала Парагвай 14-17 травня .4)00 р. з метою вивчення стану архівів, розглядає можливість видання довідника документів щодо операції «Кондор» на основі угоди з владою всіх зацікавлених країн з огляду на тісний зв'язок архівної документації її справою Піночета та міжнародними дискусіями з проблем історії ІВТИНСЬКОЇ Америки.

Місія проаналізувала матеріали Центру документації та архівів щодо захисту прав людини, які стосуються періоду правління Т. Стресснера 1954-1959 рр. (загальний обсяг документів 400 000 одиниць, 60% архіву мікрофільмовано) і включають частину документації з операції «Кондор». Значні фонди (свідоцтва політичних репресій) перебувають під опікою міністерств оборони, внутрішніх справ та зовнішньополітич¬них відомств країн, які брали участь у здійсненні широкомасштабних політичних репресивних акцій. ЮНЕСКО спільно з Міжнародною радою архівів створила групу експертів управління архівами служб безпеки і розвідки, мета якої визначити норми безпеки щодо збереження і доступу до архівів колишніх репресивних режимів, а також принципів оцінки, опису і оприлюднення документальних свідоцтв для розгляду в Міжнародному суді з прав людини, що є одним із напрямів міжнародної інформаційної політики ЮНЕСКО в регіоні [257].

Політика ЮНЕСКО в європейському регіоні обумовлена різним рівнем інформаційного розвитку країн Західної, Центральної та Східної Європи. Довгострокові стратегії співробітництва ЮНЕСКО з Європей¬ським Союзом передбачають дослідження нових ринків інформаційних продуктів та послуг, передачу нових технологій (ноу-хау), поширення знань з метою сталого розвитку, створення урядових електронних мереж для ефективного управління. У рамках проекту «DENEMA» відбулася міжнародна конференція «Євразія он-лайн - 98», в якій взяли участь представники 120 країн Європи та Центральної Азії (урядовці, експерти міжнародних організацій, науковці, представники промислових та банківських кіл, фахівці з інформаційних технологій). Політичні та прикладні дискусії точилися навколо трьох проблем: електронна торгівля, дистанційна освіта, телемедицина, а прийняті рішення вплинули на активізацію міжнародного співробітництва в регіоні.

Актуальною проблемою для країн Європи є «економічна глобалізація», пов'язана з концентрацією інформаційного бізнесу в США та політикою протекціонізму для американської інформаційної індустрії у всесвітній мережі Ітсгпсі.

Процеси економічної та технологічної глобалізації обумовлюють політичну і правову глобалізацію, тобто встановлення глобальних законів для регулювання міжнародного інформаційного поля, забезпечення «справедливої» конкуренції у світовому вимірі, встановлення режиму «соруїей» (відмови від авторського права) для інформаційних ресурсів у мережі Гпгегпеї, які оголошені спільним надбанням людства. ЮНЕСКО вважає за необхідне відкрити широку міжнародну дискусію про формування «суспільства знань для всіх» за участю максимального представництва країн Європи з різними економічними, політичними, технологічними, культурними і соціальними умовами, щоб національні уряди і політичні лідери усвідомили відповідальність за побудову глобального громадянського суспільства і свою роль в історії людства [258].

Світова доповідь з комунікації (\УогИ Керогі Соттшіісагіоп) 1997-98 стала спеціалізованим аналітичним дослідженням ЮНЕСКО (Л. Магерзі, М. Ван Елюр, А. Моду) про зміни інформаційної доби, глобальні процеси дигітилізації, конвергенції та лібералізації, трансформацію світової економіки, інновації в інформаційному секторі, медіаглобалізацію, регулювання Іпіегпеї та забезпечення фундаменталь¬них прав і свобод в інформаційному суспільстві [259].

Основна ідея доповіді - адекватна відповідь міжнародного співтовариства на виклики інформаційної революції, усвідомлення впливу глобалізації на всі сфери суспільного, економічного та культур¬ного співробітництва, визнання ЮНЕСКО, враховуючи інтелектуальну і етичну місію організації, єдиною установою системи ООН, яка відстежує процес глобалізації, щоб він не порушував рамки гуманітарної етики і був чинником співробітництва, а не нової колонізації світу. «Інформаційна революція, створення глобальних систем комунікації долають кордони, об'єднують країни та нації і водночас відкривають глобальні можливості для маніпулювання суспільною свідомістю, руйнування традиційної ієрархії цінностей», що обумовлює нові завдання ЮНЕСКО в XXI столітті: 1) створення кодексу цивілізованого використання нових інформаційних технологій; 2) забезпечення рівних можливостей доступу до «магістралей інформації».

У доповіді підкреслюється, що «нинішні утопії стають реаліями наступного дня», а прискорення науково-технічного прогресу в результаті вдосконалення методів наукового пошуку і оперативне практичне використання наукових результатів у виробництві революційно впливають на економічний сектор у планетарному вимірі. Розвиток нових інформаційних технологій зумовлює трансформацію економічного сектору, потребує значних інвестицій, зміни корпоративного управління, нових механізмів регулювання національних ринків. Економіка знань (інформаційна) пов'язана з оптимальним використанням ноу-хау як основного чинника конкурентоспроможності країн, стабільним зростанням попиту на інформаційні ресурси, потужним розвитком інформаційних мереж. Виробництво у трьох сферах комунікаційної індустрії-телекомунікації, інформаційні технології, аудіовізуальні товари і послуги (1994 р.) становили 5,9% валового світового продукту. Ринок комунікацій включає широкий спектр економічної діяльності: інформаційні технології (програмні продукти і апаратне забезпечення), супутникове, кабельне і цифрове телебачення, радіотранслювання, послуги мобільного, бездротового та супутникового зв'язку, аудіовізуальні товари і послуги, інформаційну інтелектуальну власність. Так, аудіовізуальний ринок прискорено розвивається в Європі (10% на рік), що обумовлюється трьома факторами: розвитком інфраструктури кабельного телебачення і зростаючим попитом на нього; інвестиціями в галузь телевізійної реклами, розвитком комерційних приватних каналів та збільшенням кількості користувачів. Така ж ситуація спостерігається в країнах Північної Америки та Південно-Східної Азії [260].

Глобалізація комунікації впливає на інтернаціоналізацію загальної інфраструктури (телекомунікаційні магістралі визначені ключовою ланкою в процесі міжнародного обміну товарів і послуг), викликає зміну регуляторної і цінової політики, загострення конкуренції між основними (МІСГО80П, ІВМ, Сотра^) та перспективними (ТЧеізсаре, 8ші Місгозузіетз) виробниками в галузі комп'ютерних технологій за право контролю над глобальною мережею, а також утворення монопольних об'єднань.

У доповіді розглядаються позитиви і негативи інформаційної економіки, стверджується, що розвиток інформаційного сектору змінює фахову орієнтацію трудового потенціалу країн світу і політику створення нових робочих місць, оскільки потребує значної кількості трудових ресурсів, що мають бути спрямовані у виробництво нематеріальних товарів і послуг, у той же час модель дистанційної роботи обумовлює такі негативи, як відсутність гарантій соціального захисту, чіткої регламентації робочого дня, суб'єктивність управління робочим часом.

Висновки щодо глобалізації економічної діяльності зводяться до того, що глобалізація проявляється в концентрації комунікаційного сектору, що передбачає утворення різноманітних потужних економічних альянсів шляхом об'єднання суб'єктів ринку; глобалізація передбачає міжнародний рух інвестицій і в такий спосіб сприяє збільшенню віддачі від них; у сфері аудіовізуального виробництва глобалізація уможливлює корпоративний контроль не тільки над засобами передачі інформації, а й над самою інформацією, що передається за допомогою цих засобів; з розвитком глобалізації зростає проблема монополізації інформаційного сектора; глобалізація є однією з передумов ефективної міжнародної торгівлі на основі нових інформаційних технологій та глобальних інформаційних мереж; глобальна інформаційна економіка повинна базуватися на делокалізації ринків і принципах вільної торгівлі; Іпіегпеї: стає головним каналом обміну нематеріальними товарами і послугами з огляду на високу пропускну здатність і можливості переміщення в просторі значних масивів інформації [261].

Визнання Internet-магістралі технологічною основою та рушієм інформаційного суспільства спричинює політичні проблеми в галузі міжнародних відносин: вплив нових технологій на урядову політику, міжнародну спільноту, міжурядові і неурядові організації, безпосередньо па ЮНЕСКО; використання нових можливостей інформаційного суспільства для поширення фундаментальних принципів ООН, Конституції ЮНЕСКО, зокрема щодо освіти, свободи слова, приватної класності, культурної різноманітності, інтелектуальної власності, прав дитини; встановлення етичних і правових принципів глобального управління.

Проблемами координації дій для регулювання Internet, підкреслюють ангори доповіді, повинні займатися структури, подібні до ЮНЕСКО, які спільно з національними урядами відображають суспільні і соціальні пріоритети та здатні впливати на демократичні процеси глобального управління [262].

Дискусія щодо регулювання Internet в рамках ЮНЕСКО виявила різні підходи до розуміння концепції кіберпростору, шляхів подолання інформаційного дисбалансу між розвинутими країнами та країнами «третього світу», які розглядають Іпіегпеї як нову форму колонізації, до Проблем забезпечення безпеки глобальної мережі, зокрема урядових даних, банківських мереж, електронної торгівлі, інтелектуальної масності. У підсумку запропоновано три можливі підходи:

1) Internet не потребує спеціального законодавства і може бути

регульований за допомогою вже існуючих законів про злочинну

змову, недоброчесну рекламу, боротьбу з шахрайством, наклепи,

про охорону авторського права та суміжних прав, про боротьбу з

підбурюванням до насильства, втручанням у внутрішні справи

держав, про незаконне переміщення заборонених міжнародним

правом інформаційних масивів тощо;

2) розробка міжнародних актів під егідою ЮНЕСКО і надання їм чинності через національні законодавчі структури (парламенти);

3) міжнародні переговори щодо укладання багатосторонніх угод та механізмів їх виконання і, відповідно, трансформації чинного національного законодавства.

Глобалізація та Internet мають виступати інструментом розвитку і модернізації країн світу [263].

Гострі міжнародні дискусії в рамках ЮНЕСКО з огляду на програмні принципи діяльності організації щодо підтримки свободи слова та незалежності ЗМК в умовах становлення інформаційного суспільства супроводжують процеси медіаглобалізації, трансформації медіасфери та медіабізнесу. Посилюються об'єктивні тенденції до глобалізації у вигляді потужних потоків інформації, капіталів, товарів, послуг, людських ресурсів, дифузії центрів влади і переходу їх до «неурядових акторів» міжнародних відносин. Зростання ролі і значення транснаціональних проблем медіаглобалізації посилює фактор міжнародного співробітництва в галузі свободи слова та незалежності ЗМК, оскільки нові технології, що об'єднують світ у єдину глобальну електронну систему, приводять до створення міжнародного ринку свободи слова, безпрецедентної політичної заангажованості медійних конгломератів і тиску ЗМК на міжнародну політику, до диверсифікації глобальної медійної структури.

Процеси медіаглобалізації, комерційна політика медіакорпорацій, зростаюче використання спонсорської допомоги для інформаційно-новинної індустрії створюють модель інформаційної двозначності свободи слова, обумовленої підпорядкуванням незалежних ЗМК інтересам окремих політичних альянсів та інститутів. Так, власники двох із чотирьох основних мереж ОПМ - СЕ та Вестінгхаус, що одночасно виступають інвесторами галузі атомної енергетики та ядерного озброєння США, контролюють інформаційну політику компанії щодо відповідного висвітлення «ядерної» тематики в інформаційних продуктах Сг>ГМ; Мешз Согр. з метою витіснення ВВС \Уог1с! ТЄІЄУІЗІОП з Азійського супутникового каналу і отримання прибутків розірвали контракт між колишнім губернатором Гонконгу К. Патеном і видавничою фірмою Харпер Коллінз та уклали угоду з прокомуністичною владою Китаю; одна з головних європейських компаній автомобільної промисловості відмовилась від розміщення реклами у виданнях, що розглядають контраверсійну тематику або поширюють критичну інформацію про власну країну. Політична мотивація медіакорпорацій, що фактично є фінансовою, спричиняє такі явища, як самоцензура, умовчання щодо національних пріоритетів та об'єктивної інформаційної реальності.

Медіаглобалізація підтримує дисбаланс у міжнародному обміні інформацією між індустріальними країнами та країнами, що розвиваються, але міжнародна конкуренція змінює природу інформацій-пих потоків між Північчю та Півднем, пропонуючи реальне бачення південних регіонів у світових процесах за допомогою нових експортерів високих технологій з Австралії, Мексики, Бразилії, Китаю, Індії, ( лудівської Аравії, країн Північної Африки. Технології Ішегпеї створили новий тип міжнародного обміну інформацією в режимі реального часу, що дозволяє залучити до розв'язання актуальних міжнародних проблем і побальну спільноту, забезпечити прямий доступ до урядових рішень з множинним ефектом реагування політичних кіл на важливі міжнародні події. Вплив медіаглобалізації на міжнародні відносини обумовлює і ммріїїісння проблеми політичного громадянства в інформаційному Суспільстві: з одного боку, це проблема зникнення географічних кордонів, ні іровадження е-демократії, тобто можливості міжнародної громадськості брати участь у прийнятті рішень, користуючись електронними системами, щатність міжнародного співтовариства розуміти глобальні проблеми і ІИСВІтлювати своє ставлення до них; з іншого боку - в інформаційному ■ \ч пільстві важливим елементом демократії є підтримка ідеалів і ромадянства і громадських прав та обов'язків, які пропонуються новими 11'\пологіями і не руйнують потребу спільнот і націй у культурному і к і івитку, самовизначенні та інтелектуальному становленні.

Усе цс свідчить про необхідність встановлення глобального поряд-• мі основі загальновизнаних принципів міжнародного права, застосу вання авторитету міжурядових універсальних організацій системи ООН/ ЮНЕСКО для проведення узгодженої політики в інформаційній галузі.

У Всесвітній доповіді ЮНЕСКО з інформації та комунікації 1999-2000 років аналізуються безпрецедентні зміни у глобальному розвитку, прогнозуванні щодо множинних наслідків інформаційної революції в усіх регіонах світу та багатоаспектного впливу технологій на діяльність людства. Масштабний аналіз глобальних трансформацій, обумовлених інформаційним прогресом, дав можливість з'ясувати стан взаємозв'язків у структурі та системі міжнародних відносин, розглянути сутність впливу нових технологій на сфери, що перебувають під компетенцією ЮНЕСКО, надати урядам держав-членів адекватний аналітичний інструмент для прийняття керівних рішень. У центрі дослідження кілька головних аспектів, які виявляють: 1) різноманітність ситуації у світовому вимірі (С. Хамелінк, К. Блертон, Б. Мьєж, Ж.П. Мартос, А. Вессберг, О. Гарбо, Ю. Томас, Г. Грейнджер - «Інформаційні технології і соціальні процеси»); 2) динаміку технологічних досягнень у галузі телекомуні-кацій, Іпіегпеї, засобів масової комунікації (Ж.П. Лафранс, Р.Е. Кан, Н. Сешагірі - «Еволюція нових інформаційних технологій»); 3) специфіку розвитку в головних географічних регіонах: Західній Європі та Північній Америці (Б. Конерт), Азійсько-Тихоокеанському регіоні (Д.Лонг, М. Хун), країнах Африки та Арабського світу (М. Иєнсен, М. Халлуда, М. Гонаймі), у Латинській Америці (Н. Коллаос), Центральній та Східній Європі (К. Якубович). Особливістю аналітичного дослідження є методологія політичних дискусій і фахових та експертних оцінок, що дає можливість побачити проблему під різними кутами зору, порівняти висновки і визначити перспективні стратегії [264].

Сучасний погляд ЮНЕСКО на концепцію інформаційного розвитку людства пов'язаний, крім економічного зростання, зі способом існування глобальної спільноти, демократичним характером політичних систем, правами людини та соціокультурними проблемами. Основними факто¬рами такого розвитку вважаються рівні можливості у доступі та викорис¬танні життєво важливих ресурсів, стабільність політичних та соціальних інститутів, поширення нових знань на всіх рівнях суспільства і забезпе¬чення всезагальної участі у практичній реалізації узгодженої між¬народної політики.

Вирішення проблем світової політики в галузі комунікації, яка традиційно вироблялася на міжурядових форумах ЮНЕСКО, \УІРО, МСЕ і виражала позиції всіх учасників глобального обміну інформацією, в останні роки під впливом комерціалізації інформаційного сектору перейшло до пріоритетів діяльності СОТ, яка презентує, перш за все, інтереси розвинутих країн з потужною інформаційною індустрією. Серед принципів політики СОТ виділяються: принцип світової лібералізації ринків, принцип недискримінації в міжнародній конкуренції, принцип і швілізованої участі зарубіжних агентів на національних ринках, принцип пріоритетності приватного сектору в міжнародних відносинах. Враховуючи зростаюче значення телекомунікаційних мереж та інформаційних послуг, процесів концентрації в інформаційному секторі світової економіки у 1998 році відбулися найбільші злиття в галузі комунікацій: 8ВС Соттипісаііопз з АтегіїесЬ (сумарні активи компанії склали 272,4 млрд. дол.), АТ ЬТ з Теїесоттипісаііопз Іпс (ТСІ) (78 млрд. дол.), ШогМСош з МСІ Сотт (37 млрд. дол.), Шотегп Теїесот з Вау №г\тогкз (9 млрд. дол.), Аісаіеі Оі§ііа1 з 8ЄГУІСЄ Согрогаїіоп (08С) (4,4 млрд. дол.). На ринку телекомунікаційного обладнання 50% продажу контролюють 5 компаній, 76% ринку телефонії державних мереж приватизовані компаніями Аісаіеі, Зіетепз, Ьисепі, Егісззоп, >к>іте1. І Іайбільші фірми об'єднались у глобальні союзи: Сопсегі Соттшіісаііопз (75% ВгіІізЬ Теїесот і 25% ШогШСот - МСІ) - прибуток (1995 р.) - 37,3 млрд. дол.; ОІоЬаІ Опе (10% ОеиІзсЬе Теїесот, 10% Ргапсе Теїесот, 80% ^ргіпі ІІ8А) - 88,5 млрд. дол.; Шізоигсе (шведська Теїіа, голландська Коуаі ККІМ, швейцарська РТТ, іспанська Теїегопіса) - 37,4 млрд: дол.; СаЬІе & \Уігс1езз (Велика Британія - власники акцій 25 фірм різних країн) -К,5 млрд. дол. Ці корпорації мають 30% світового прибутку кміекомунікаційних послуг. Ще одним прикладом концентрації інформаційної індустрії є надання трафіка в мережі Іпіегпеї. ІЛШЕТ (\Уоіїс1сот з МСІ) контролюють більш 50% основного трафіка в Іпіегпеї. Компанія №ізсаре контролює 74% ринку програм навігації в \У\У^, 8% Лтсгіса Опііпе, 4% - Місгозой.

У 1997 році сумарний прибуток світової телекомунікаційної індустрії сягнув 600 млрд. (у 1996 році він становив 370 млрд. дол.), за прогнозами у 2001 році - може зрости до 1 трлд. 400 млрд. дол. СОТ та країни, що зацікавлені у партнерстві та членстві в цій організації, почалирозглядати політичні проблеми глобального управління, які перед¬бачають обмеження державного регулювання і максимальну свободу для ринкових сил [265].

Однак вирішення таких проблем потребує відповідної інституціо-нальної підтримки національних урядів, оскільки проблеми мають більше політичний, ніж економічний та технологічний характер. Аналіз глобальних трансформацій під егідою ЮНЕСКО виявив дилему: у багатьох країнах економічна модернізація без змін у політичних і соціальних інститутах, цінностях і психології суспільства викликає глибоку соціальну кризу. Деякі теоретики цифрової революції (М. Кастельс, Р. Мансбах, У. Оуенс) вважають, що національні держави втрачають провідну роль у майбутньому інформаційному суспільстві без кордонів, а встановлення зв'язків та укладання договорів відбуватиметься поза межами державного регулювання, і відносять такі процеси до позитивного аспекту прямої участі кожного індивіда суспільства в розвитку демократизації. Треба зазначити, що з конституційної точки зору саме національні уряди представляють інтереси окремих членів суспільства, а не ТНК, які домінують у прийнятті глобальних рішень.

Інші дослідники (В. Меллоді, Р. Мунк, С. Рааб) підкреслюють, що нові технології виступають невід'ємною складовою реального світу, і урядам необхідно проводити зважену політику, враховуючи позитивні і негативні наслідки еволюційного розвитку. Саме тому ЮНЕСКО спрямувала свої зусилля на вирішення політичних, соціальних, етичних і правових проблем інформаційного суспільства [266-269].

Одним із принципів міжурядового співробітництва та реалізації концепції міжнародної інформаційної політики ЮНЕСКО виступає е-демократія, тобто використання інструментарію Іпіегпсі урядами, діловими колами та громадськими організаціями для створення розвинутої форми демократії. Теоретичне обгрунтування е-демократії - це ідея використання глобальної мережі для підвищення поінформова¬ності громадськості і забезпечення активної участі глобальної спільноти в розв'язанні актуальних політичних і соціальних завдань на міжнарод¬ному, регіональному та національному рівнях. В основі е-демократії лежить принцип правоздатності, який передбачає забезпечення вільного і широкого доступу громадськості до глобальних знань та участь народів у становленні інформаційного суспільства; забезпечення широкої при¬сутності в Іпіегпеї урядів, ділових кіл і громадських організацій з метою збалансованої міжнародної взаємодії трьох впливових акторів світової політики [270].

Функціонування е-демократії здійснюється за допомогою архітек¬тури взаємопов'язаних вертикальних і горизонтальних мереж: від місцевої е-адміністрації до національної е-структури (адміністрації, уряду, парламенту) та спеціалізованих відомств, які відповідають за реалізацію зовнішньої і внутрішньої політики. Реалізація ідеї С-§ОУ, як зазначають експерти ЮНЕСКО, матиме такі позитивні наслідки, які забезпечать систему обміну інформацією за допомогою он-лайнових технологій для ефективного управління на всіх рівнях влади і для міжнародної співпраці (табл. 2.1).

Сфера	Переваги
Взасмодія державних органів з громадянами
Оподаткування, інформування, охорона здоров'я, освіта	Розширення можливостей виоору каналів, комфортність, зниження вартості трансакцій, підвищення персональної спрямованості сервісу, збільшення обізнаності населення про послуги й політику урядових органів, підвищення рівня демократії та відкритості суспільства
Взаємодія державних органів з бізнесом
Підтримка програм розвитку, регулювання, оподаткування	Прискорення взаємодії, зниження вартості трансакцій, лібералізація регулювання
Взасмодія державних орг:
Електронне постачання	Зменшення вартості трансакцій, вдосконалення управління
1 Взаємодія державних органів між собою
Комунікації між різними гілками влади, між органами загального і функціонального управління, між центральними та територіальними органами, між окремими політиками	Підвищення достовірності даних та ефективності їх застосування, використання баз даних, удосконалення державного устрою

Міжнародні проекти в цій галузі широко реалізуються на всій території США, у країнах Європейського Союзу, Центральної Європи та Балтії. ШеЬ-сайти виконують роль спеціальних форумів для відкриття публічних дискусій щодо політичних рішень та урядових програм, дають можливість проводити аналітичні моніторинги е-запитів, що відобража¬ють суспільну думку. Е-демократія розвивається також через горизонтальні мережі з індивідуальним е-доступом, через мережеві політичні партії, які виражають інтереси різних груп суспільства і стимулюють он-лайнову активність населення з метою прямого або опосередкованого лобіювання громадських ініціатив. У недемокра¬тичних та перехідних країнах е-демократія здійснюється іншими методами, які спрямовані на зміцнення демократичних сил суспільства шляхом використання інформаційних інструментів Іпіегпеї з метою поінформованості спільноти та вільного вираження опозиційної думки. Методи е-демократії, за дослідженням ЮНЕСКО, сприяють обміну інформацією в умовах репресивних режимів, допомагають нейтралізу¬вати пропаганду, цензуру та інші дії недемократичних урядів. Так, під час конфлікту на Балканах опозиційна белградська радіостанція В92 після офіційного закриття перейшла в Ітегпеї (транслювалася через радіо «Вільна Європа» та «Голос Америки») і стала єдиним незалежним джерелом інформації для світової громадськості і рупором демократич¬ної опозиції. Е-демократія як механізм міжнародної політики, за прогнозами ЮНЕСКО, забезпечує створення активного глобального суспільства і може стати важливим і прогресуючим інститутом інформаційної цивілізації [271].

Важливим чинником гуманітарного розвитку, що знайшов втілення в програмних документах ЮНЕСКО, є забезпечення свободи слова та свободи ЗМК в умовах глобалізації, медіакомерціалізації та монополії розвинутих країн і конгломератів в інформаційній сфері міжнародних відносин. Свобода ЗМК вважається фундаментальним принципом демократичного суспільства, і захист цієї свободи є головною мотивацією діяльності ЮНЕСКО в галузі міжнародної комунікації. З одного боку, горизонтальна і вертикальна конвергенція в ЗМК обумовили появу транснаціональних корпоративних об'єднань, політичний та економічний вплив яких викликає значне обмеження прав незалежних ЗМК (самоцензура, посягання на незалежність професійної діяльності), з іншого боку - нові інформаційні технології, зокрема Іпіегпеї, уможливлюють вільне виявлення і поширення ідей, поглядів та інформації незалежно від монополій та державних регулюючих інститутів. ЮНЕСКО підтримує ідею міжнародного суспільного телерадіомовлення як форми публічної дипломатії, як інструменту забезпечення культурної самобутності та ідентичності і форми адекватної взаємодії між спільнотами, для заохочення участі громадськості у прийнятті рішень.

Розглядаючи проблеми впливу нових технологій на засоби масової комунікації на соціальному та інституційному рівнях, можливості медіабізнесу, нові форми професіональної діяльності ЗМК в цифровому середовищі, експерти ЮНЕСКО наголошують на необхідності розробки адекватної політики щодо нових технологій. Внаслідок цілого спектру політичних рішень у галузі інформації і комунікації, які було прийнято в середині 90-х років, перед міжнародним співтовариством постала проблема глобального управління інформаційним розвитком цивілізації. У міжнародних документах підкреслюється важлива роль міжнародних організацій та національних політичних інститутів у протидії таким негативним наслідкам використання нових технологій, як поширення нелегальних і шкідливих матеріалів, хакерство, правопорушення в сфері торгівлі, несанкціоноване вторгнення у приватне життя. Більшість нажливих проблем, пов'язаних із розвитком нових технологій (інтелектуальна власність у кіберпросторі, авторське право та суміжні права, право власності на інформаційні дані і вільне копіювання програм), ще не розв'язуються на міжнародному рівні, що свідчить про глобальні зіткнення інтересів в інформаційній сфері.

Динамізм міжнародної комунікаційної інтеграції, впровадження новацій та використання нових технологій, зокрема Іпіегпеї, і слекомунікацій, мультимедіа, орієнтація на співробітництво корпорацій та приватного сектору географічно віддалених регіонів виявляють проблеми аналогічного динамізму в гуманітарних галузях, зумовлюють необхідність інтелектуальної інтеграції, міжнародного інвестування відповідних сфер співробітництва [272].

Важливою проблемою глобальної інформаційної політики є посилення тенденції до нерівномірності розвитку інформаційно насичених країн та країн, що тільки започатковують впровадження нових технологій у виробництво, системи управління, бізнес. Аналіз ситуації в світі показав, що дисбаланс між країнами Півночі та Півдня збільшується, незважаючи на зусилля міжнародних організацій, реалізацію експериментальних проектів, здійснення адекватної національної політики.

Так, найнижчий рівень в інформаційній «ієрархії» займають країни африканського регіону, де більшість стартових показників - рівень освіченості, середня тривалість життя, технологічний рівень, розвиток інфраструктури, рівень використання інформаційних послуг, недостатня законодавча база, контрастність розвитку міських та сільських зон не відповідають загальним тенденціям інформаційного прогресу.

Інша ситуація в арабських країнах, де показники інформатизації суспільства помітно відрізняються і за рівнем технологічної освіченості населення, і за темпами інвестування телекомунікаційної інфраструктури, рівнем використання автоматизованих систем управління, розширенням спектра видавничої діяльності та користувачів Іпіегпеї. Однак вирішальну роль у проведенні інформаційної політики та прийнятті стратегічних рішень відіграють національні уряди та політичні лідери арабського світу.

Проблема співвідношення політики державного регулювання інформаційного розвитку і приватної ініціативи визначає місце в світовій ієрархії країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, де, з одного боку, присутні високорозвинені країни, що пройшли перший етап становлення інформаційного суспільства (Японія, Південна Корея, Малайзія), а з іншого боку, країни, які покладають великі надії на електронну торгівлю (зважаючи на географічні особливості регіону), мультимедійні технології та лібералізацію телекомунікацій (Китай, Індія, Австралія, В'єтнам).

Специфіка ситуації в країнах Центральної та Східної Європи визначається радикальними змінами в політичних та економічних системах посттоталітарних держав, наявністю множинних варіантів політики європейської та євроатлантичної інтеграції, встановленням багатоаспектного співробітництва з країнами Європейського Союзу і впливом зовнішньополітичних стратегій ЄС, спрямованих на побудову інформаційного суспільства. Показники розвитку інформаційного сектору відповідають тій частині НВП, який припадає на сферу послуг, монополія держави на основні види інформаційної діяльності поступово витісняється процесами реформування інформаційного сектору, однак регіон ще далеко не інтегрувався в європейське інформаційне суспільство.

У країнах Латинської Америки та Карибського басейну, де рівень розвитку ринку інформаційних технологій вищий за показниками, ніж середньосвітовий, спостерігається зростання в галузях Іпіегпеї, телекомунікацій та мобільного зв'язку, бездротових технологій та ЗМК. Процеси приватизації сприяють міжнародним інвестиціям, але соціальна сфера та культурна політика значно відстають за темпами трансформації, що за прогнозами дослідників глобалізації може призвести до глибокої соціальної кризи.

Країни Західної Європи та Північної Америки мають найвище рангування у світовій ієрархії, їхня частка на ринку інформаційних технологій, де відбувається гостра конкуренція, становить 65%. Регіональні та національні політичні ініціативи щодо інформаційного суспільства та подальшого розвитку нових технологій підтримуються міжнародною субрегіональною кооперацією та міжнародним інвесту¬ванням виробництва і експорту в цій галузі [273].

Всесвітні доповіді ЮНЕСКО з інформації і комунікації 1990-2000 років свідчать про актуальність розв'язання проблем міжнародної інформаційної політики наприкінці XX століття. Революційні зміни у галузі нових технологій, їх інтенсивна конвергенція викликали глобальні зміни інформаційної сфери, відбувається масштабна концентрація бізнесу і промисловості, що ілюструє динаміку глобального поступу. ЮНЕСКО, впроваджуючи стратегію міжнародної інформаційної політики, сприяє взаєморозумінню між народами через освіту, науку, культуру, комунікацію, оскільки нові технології впливають на всі сфери міжнародних відносин і можуть викликати як ефективні наслідки, так і дисбаланс міжнародного розвитку.