47. Допоміжні органи.

Агентства Європейського Союзу (англ. European Union agencies)—установи Європейського Союзу, які керуються європейським публічним правом; відрізняються від інституцій Спільноти (Рада Європейського Союзу, Європейський Парламент, Європейська Комісія тощо) і мають власний юридичний статус.

Агентства створюються відповідно до актів вторинного законодавства (див. Право Спільноти) для виконання специфічних технічних, наукових або адміністративних завдань. Перші агентства виникли у 1970-х роках, але більшість із них почали роботу в 1994 або 1995 роках після того, як Європейська Рада в Брюсселі (жовтень 1993 року) нарешті вирішила (внаслідок тривалих суперечок), в яких країнах розмістять штаб-квартири семи з них.

Нині сімнадцять організацій відповідають визначенню агентств Європейського Союзу, хоча називають їх по-різному: центр, бюро, фундація тощо. Залежно від повноважень і партнерів або клієнтів усі агентства за видом діяльності можна поділити на чотири групи:

Європейський соціально-економічний комітет (англ. European Economic and Social committee) —- дорадчий орган Європейського Союзу. Соціально-еконо­міч­ний комітет (СЕК) створено 1958 року згідно з Договором про зас­нування Європейської Спільноти, щоб забезпечити представництво інтересів різних економічних і соціальних груп.

Комітет складається з 317 (з 2007 року, з вступом Болгарії та Румунії—344) членів; їх призначає Рада Європейського Союзу на 5 років за рекомендацією національних урядів. Члени Соціально-еконо­міч­ного комітету належать до таких категорій так званого «організованого громадянського суспільства» як роботодавці, профспілкові діячі та представники різних груп інтересів (професійних об’єднань, фермерів, захисників довкілля, споживачів тощо). Соціально-еконо­міч­ний комітет представляє їхню позицію та відстоює їхні інтереси в діалозі з Європейською Комісією, Радою Європейського Союзу та Європейським Парламентом. Завдання Соціально-еконо­міч­ного комітету полягає в тому, щоб давати поради Комісії й Раді, які зобов’язані консультуватися з ним щодо соціальних та економічних питань. Соціально-еконо­міч­ний комітет може також висловлювати свою позицію з власної ініціативи. Таким чином, Соціально-еконо­міч­ний комітет відіграє роль містка між Європейським Союзом та громадянами.

Члени Соціально-еконо­міч­ного комітету зустрічаються на пленарних засіданнях близько десяти разів на рік, а частіше засідають меншими групами.

Ніццький договір не змінив розподілу місць у Комітеті між державами-членами, він лише обумовив, з огляду на розширення Союзу, що в майбутньому кількість місць у Соціально-еконо­міч­ному комітеті не повинна перевищувати 350

Комітет регіонів (фр.Committee of the Regions (CoR)) — консультативний орган Європейського Союзу, що висловлює думку місцевих і регіональних органів влади.

Комітет регіонів (КР) створений згідно з Договором про Європейський Союз, розпочав свою діяльність 1994 року. Він складається з представників місцевих і регіональних органів управління, яких призначає Рада за пропозиціями країн-членів на чотирирічний термін. В процесі ухвалювання рішень з питань, що зачіпають місцеві й регіональні інтереси, як-от освіта, справи молоді, культура, охорона здоров'я, соціальне й економічне гуртування, консультації з Комітетом регіонів обов'язкові. Амстердамський договір (набув чинності в травні 1999 року) розширив коло цих питань, включивши до них охорону довкілля, розпоряджання коштами з Європейського соціального фонду, професійно-технічна освіта, транскордонна співпраця і транспорт. Крім того, Комітет регіонів може готувати висновки і з власної ініціативи.

Кількість і розподіл місць у Комітеті регіонів такі ж, як у Європейському соціально-економічному комітеті. Так само, як і у випадку останнього, Ніццький договір не змінив розподіл місць в Комітеті регіонів між державами-членами. Він лише обумовлює, з огляду на розширення Союзу, що в майбутньому кількість місць у Комітеті не повинна перевищувати 350. Крім того, Договір чітко визначає, що членом Комітету може бути лише представник виборних органів регіональної чи місцевої влади або особа, політично підзвітна виборному органові.

54-58. Основні принципи спільного ринку ЄС.

ВІЛЬНИЙ РУХ РОБОЧОЇ СИЛИ

Статья 45

1. Внутри Союза обеспечивается свободное передвижение работников.

2. Оно предполагает отмену любой дискриминации по признаку национального гражданства между работниками государств-членов в вопросах трудовой деятельности, заработной платы и других условий труда.

3. При соблюдении ограничений, являющихся оправданными по соображениям общественного порядка, общественной безопасности и общественного здоровья, оно включает в себя право:

а) принимать реально предлагаемую работу;

b) свободно перемещаться с этой целью по территории государств-членов;

c) проживать на территории любого из государств-членов для осуществления там трудовой деятельности в соответствии с законодательными, регламентарными и административными положениями, регулирующими трудовую деятельность национальных работников;

d) по соблюдении условий, которые будут установлены регламентами Комиссии, оставаться на территории государства-члена после осуществления там трудовой деятельности.

2. Положения настоящей статьи не подлежат применению к работе в публичной администрации.

Статья 46

Европейский парламент и Совет, постановляя в соответствии с обычной законодательной процедурой и после консультации с Экономическим и социальным комитетом, посредством директив или регламентов принимают меры, необходимые для реализации свободного передвижения работников, как оно определено в статье 45, в частности:

а) обеспечивая тесное сотрудничество между национальными трудовыми ведомствами;

b) упраздняя вытекающие из внутреннего законодательства либо из соглашений, ранее заключенных между государствами-членами, виды административных процедур и административной практики, а равно сроки ожидания в целях получения доступа к имеющимся рабочим местам, сохранение которых служило бы препятствием для либерализации перемещений работников;

с) упраздняя все предусмотренные внутренним законодательством либо соглашениями, ранее заключенными между государствами-членами, сроки и иные ограничения, которые применительно к свободному выбору места работы подчиняют работников из других государств-членов условиям, отличным от тех, что применяются к национальным работникам;

d) устанавливая механизмы, способные свести друг с другом предложение и спрос в отношении рабочих мест и облегчить приведение их к равновесию на условиях, которые исключают появление серьезных угроз для уровня жизни и занятости в различных регионах и отраслях промышленности.

РІВНІ МОЖЛИВОСТІ ПРИ ПОШУКУ РОБОТИ

Регламент 1612/68. Ключові положення містяться в частині І, яка поділяється на три розділи.

Розділ І стосується кваліфікаційних вимог до працевлаштування. Перше положення визначає загальний принцип, який полягає в тому, що будь-який громадянин Співтовариства незалежно від свого місця проживання може займатися будь-якою діяльністю в іншій державі-члені згідно з відповідними нормами, що застосовуються; у цьому він має такі самі пріоритети, що й громадяни країни перебування (ст. 1). Для цього роботодавець і працівник можуть обмінюватися заявами та пропозиціями щодо працевлаштування (ст. 2).

Ст. З запобігає застосуванню будь-яких положень національного права, яке суперечить принципу недискримінації. Відповідно до неформального підходу, який застосовують інституцій Співтовариства в інших сферах, ця норма застосовується не тільки до тих, хто прямо піддається дискримінації на основі громадянства, а й до тих, хто зазнає практичних наслідків позбавлення можливості громадянина іншої держави — члена Співтовариства влаштуватися на роботу. Вказана норма не застосовується у випадках, коли вимагається володіння певним рівнем знань мови, необхідних для цілей посади. Суд постановив, що цим мовним вимогам кандидати повинні відповідати незалежно від їх громадянства. Державам-членам забороняється ставити працевлаштування громадян інших держав — членів Співтовариства в залежність від медичних, професійних критеріїв, які можуть вважатися дискримінаційними на основі громадянства (ст. 6).

Розділ II закріплює норми щодо працевлаштування і рівного ставлення. Відповідно до ст. 7(1) ставлення до працівників-мігрантів не повинно відрізнятися від ставлення до працівників, які є громадянами країни перебування, щодо таких умов праці й працевлаштування, як оплата, звільнення та поновлення на роботі. До того ж їм повинна надаватись можливість користуватися такими самими податковими і соціальними пільгами, якими користуються працівники держави-члена — країни перебування (ст. 7(2)). Поняття соціальні пільги не може тлумачитися в обмеженому розумінні. Воно охоплює право користуватися залізницею за зниженими тарифами, якщо таке право надається працівникам країни перебування. Воно навіть охоплює умови, які майже не стосуються праці й працевлаштування як таких. У справі Mutsch державний прокурор Бельгії намагався (з причин, які більше відомі лише йому) завадити громадянину Люксембургу звернутися до кримінального суду німецькою мовою, навіть незважаючи на те, що цей чоловік мешкав у Юпені (Еиреп)

(німецькомовна община Бельгії), де громадянам Бельгії дозволялося за бажанням користуватися цією мовою! Судді СЄС винесли рішення, в якому вказали, що, незважаючи навіть на те, що ця умова ніяк не впливає на трудову угоду кандидата, вибір мови під час розгляду в суді є дуже важливим питанням; якщо, з огляду на це питання, до іноземного громадянина ставляться інакше, ніж до співвітчизника, це може стати значною перешкодою вільному пересуванню працівників.

Розділ III охоплює питання, пов'язані з сім'ями працівників. Згідно зі ст. 10 працівника-мігранта можуть супроводжувати другий з подружжя, а також найближчі родичі, незалежно від їхнього громадянства. Для інших родичів працівника, які не входять до цієї категорії, але залежать від нього або проживають з ним, необхідно отримувати дозвіл держави-члена — країни перебування. Немає потреби доводити, шо права членів сім'ї працівника-мігранта цілком залежать від його статусу "працівника" в розумінні ст. 48, як пояснено вище (див. с. 194). Це призводить до виникнення дещо абсурдної ситуації, коли члени сім'ї працівника-мігранта, які його супроводжують, мають більше прав, ніж ті, які залишаються вдома, що наочно продемонстровано в рішенні у справі Morson.

Якщо громадянин однієї з країн Співтовариства працює (за наймом або займається самостійною діяльністю) на території іншої держави-члена, другий з подружжя та його діти на утриманні, мають право найматися на роботу в цій державі навіть у тому випадку, коли вони не є громадянами Співтовариства (ст. 11). Фінансові можливості подружжя не мають значення. У справі Guil лікар — громадянин Кіпру одружився з підданою Сполученого Королівства. Незважаючи на те, що він заробляв значно більше, ніж його дружина, він заявив, що залежить від неї; СЄС погодився.

ВІЛЬНИЙ РУХ ПОСЛУГ

Статья 56

В рамках нижеследующих положений запрещаются ограничения свободного предоставления услуг внутри Союза гражданами государств-членов, учредившими собственное дело в ином государстве-члене чем то, где находится получатель услуги.

Европейский парламент и Совет, постановляя в соответствии с обычной законодательной процедурой, могут распространить действие преимуществ, вытекающих из положений настоящей главы, на поставщиков услуг, которые являются гражданами третьих стран и учредили собственное дело внутри Союза.

Статья 57

В значении Договоров “услугами” признаются те предоставляемые услуги, которые обычно оказываются за вознаграждение, в той мере, в какой они не подпадают под действие положений о свободном передвижении товаров, капиталов и лиц.

Услуги, в частности, включают:

а) деятельность промышленного характера;

b) деятельность торгового характера;

c) ремесленную деятельность;

d) деятельность свободных профессий.

Без ущерба положениям главы о праве учреждения поставщик услуги в целях ее предоставления может временно осуществлять свою деятельность в государстве-члене, где предоставляется услуга, на тех же условиях, какие данное государство предъявляет к своим собственным гражданам.

Статья 58

1. Свободное передвижение услуг в транспортной сфере регулируется положениями раздела о транспорте.

2. Либерализация банковских и страховых услуг, которые связаны с перемещениями капиталов, должна проводиться согласованно с процессом либерализации передвижения капиталов.

Статья 59

1. В целях либерализации конкретных услуг Европейский парламент и Совет, постановляя в соответствии с обычной законодательной процедурой и после консультации с Экономическим и социальным комитетом, принимают меры посредством директив.

2. По общему правилу, указанные в параграфе 1 директивы обращаются в приоритетном порядке к тем услугам, которые непосредственно входят в издержки производства товаров или либерализация которых способствует облегчению товарооборота.

Статья 60

Государства-члены стараются провести либерализацию услуг сверх той меры, которая является обязательной согласно директивам, принятым на основании параграфа 1 статьи 59, если их общее экономическое положение и положение в заинтересованном секторе позволят им сделать это.

Комиссия направляет соответствующим государствам-членам рекомендации с этой целью.

ВІЛЬНИЙ РУХ КАПІТАЛУ

Статья 63

1. В рамках положений настоящей главы запрещаются любые ограничения на перемещения капиталов между государствами-членами и между государствами-членами и третьими странами.

2. В рамках положений настоящей главы запрещаются любые ограничения на платежи между государствами-членами и между государствами-членами и третьими странами.

Статья 64

1. Статья 63 не препятствует применению к третьим странам тех ограничений, которые согласно национальному праву или праву Союза существовали 31 декабря 1993 г. в отношении перемещений капиталов в третьи страны или из третьих стран, – когда подобные перемещения влекут за собой прямые инвестиции (в том числе инвестиции в недвижимость), учреждение, предоставление финансовых услуг или допуск ценных бумаг на рынки капиталов. Применительно к ограничениям, существовавшим согласно национальным законам в Болгарии, Эстонии и Венгрии, соответствующей датой является 31 декабря 1999 г.

2. Прилагая усилия к достижению цели свободного передвижения капиталов между государствами-членами и третьими странами в как можно большей степени и без ущерба другим главам Договоров, Европейский парламент и Совет, постановляя в соответствии с обычной законодательной процедурой, принимают меры, относящиеся к перемещениям капиталов в третьи страны или из третьих стран, – когда подобные перемещения влекут за собой прямые инвестиции (в том числе инвестиции в недвижимость), учреждение, предоставление финансовых услуг или допуск ценных бумаг на рынки капиталов.

3. В отступление от параграфа 2 только Совет, постановляя единогласно в соответствии со специальной законодательной процедурой и после консультации с Европейским парламентом, может принимать меры, которые представляют собой движение назад в праве Союза в отношении либерализации перемещений капиталов в третьи страны или из третьих стран.

Статья 65

1. Статья 63 не посягает на имеющееся у государств-членов право:

а) применять уместные положения своего налогового законодательства, которые устанавливают различие между налогоплательщиками, находящимися в неодинаковом положении с точки зрения их места жительства или места вложения их капиталов;

b) принимать любые необходимые меры, призванные воспрепятствовать нарушениям своих законодательных и регламентарных актов, особенно, в налоговой сфере или в сфере благоразумного надзора за финансовыми институтами, предусматривать процедуры декларирования перемещений капиталов для получения информации в административных или статистических целях либо принимать меры, которые являются оправданными по соображениям общественного порядка или общественной безопасности.

2. Настоящая глава не наносит ущерба возможности применять ограничения в сфере права учреждения, которые соответствуют Договорам.

3. Меры и процедуры, указанные в параграфах 1 и 2, не должны выступать средством произвольной дискриминации или замаскированным ограничением свободного передвижения капиталов и платежей, как оно определено в статье 63.

4. При отсутствии мер, предусмотренных в параграфе 3 статьи 64, Комиссия либо Совет (в случае непринятия Комиссией решения в течение трех месяцев с момента обращения к ней заинтересованного государства-члена) вправе издавать решение, согласно которому ограничительные меры налогового характера, предпринимаемые государством-членом в отношении одной или нескольких третьих стран, признаются соответствующими Договорам при условии, что такие меры являются оправданными с точки зрения какой-либо из целей Союза и совместимыми с нормальным функционированием внутреннего рынка. Совет постановляет единогласно по запросу государства-члена.

Статья 66

Когда в исключительных обстоятельствах перемещения капиталов из третьих стран или в третьи страны вызывают или угрожают вызвать серьезные трудности для функционирования экономического и валютного союза, Совет по предложению Комиссии и после консультации с Европейским центральным банком может принимать по отношению к третьим странам защитные меры на период не свыше шести месяцев при условии, что такие меры являются строго необходимыми.