Лекція 24 (2 год.) трансформація суспільного дисонансу в суспільний консонанс
Змоделюємо функціональність теоретичних підходів Л.Фестінґера про ступінь дисонансу:
1. Двоє колег, добряче випивши, полаялись.
Відповідно до критичних зауваг, спробуємо відповісти на актуальні питання.
А) Хто ці колеги?
Б) Вони публічні (відомі), чи звичайні люди?
В) Лайка була публічна, при всіх, чи тет-а-тет?
Якщо полаялись два сантехніки, наприклад, через те, хто в кого забрав замовлення, а потім випили ще по 100 і обнялись, а їхня лайка – буденна річ для відвідувачів кафе, то тут, звісно, не слід говорити про велику значущість коґнітивних елементів, про високий ступінь дисонансу (невідповідностей).
Але якщо учасниками лайки, тим паче – з рукоприкладством і, припустимо, навіть на тверезу голову (ідеться ж про засідання Ради національної безпеки і оборони України30), є публічні, відомі в суспільстві люди – міністр і міський голова столиці (Ю.Луценко та Л.Черновецький), чи блокування трибуни Верховної Ради України, то цю лайку обговорюють усі, скрізь і довго. Попри те, що учасники конфлікту живі-здорові, а треті особи не постраждали, тут коґнітивні елементи дуже значні, ступінь дисонансу – надзвичайно високий.
2. Ось нейтральніші приклади.
Читач купив газету, в якій не знайшов нічого цікавого – дисонанс незначний.
Читач не купив потрібну газету, де було щось, що його справді цікавило – дисонанс значніший. Аналогічно по-іншому трактовані „збалансовані пропорції” дисонансу автором, редактором, звичайним читачем, фаховим читачем (аналітиком).
Наведені ілюстрації вказують на слабкість критичних закидів щодо проблематичності визначення величини дисонансу (додамо: в суспільних науках і системах на кшталт журналістики). З іншого боку, В.П.Трусов відзначає значущість ТКД з погляду аналізу певних якісних параметрів дисонансного феномену31. Цими параметрами-особливостями, між іншим, є наслідки дисонансу і способи їхньої локалізації. Щодо останнього – долання наслідків і механізмів локалізації дисонансу, ми, навпаки, не поділяємо оптимістичної риторики В.Трусова.
Мотиваційні характеристики:
а) наявність дисонансу як фактора психологічного дискомфорту мотивує індивіда зменшити цей дискомфорт і досягнути комфорту (консонанс),
б) коли це практично не можливо, індивід прагне уникати виникнення нових ситуацій дискомфортності, й інформаційного підживлення старих – надзвичайно важливі, хоч зрозуміло, що дисонанс мотиваційно впливає переважно на реструктуризацію чогось, а не на якусь нову дію.
У психології називають три способи зменшення (пом’якшення) дисонансу:
1. Зменшення поведінкових елементів коґнітивної структури. Наприклад: студент зібрався в бібліотеку, але згадав, що там холодно, бо опалення відімкнуто. Виникає дисонанс як невідповідність того, що „треба працювати в бібліотеці” і „знання про те, що в бібліотеці дуже холодно”. Якщо студент передумає іти в бібліотеку, дисонанс може бути „пом’якшено”, адже не доведеться мерзнути. Але насправді неоднозначність „пом’якшення” випливає з можливої інваріантності: а) студент не пішов у холодну бібліотеку, але за якийсь час засумнівався, чи зробив правильно, бо де взяти необхідну літературу; б) студент, який пробайдикував, все одно захворів і шкодує, що не опрацював необхідний матеріал; в) студент не виконав завдання і отримав відповідну оцінку...
Так само дисонансні стани виникають тоді, коли, наприклад, ми прагнемо почитати „Дзеркало тижня”, а під рукою „Суботня пошта”, яку ми або вже читали або не хочемо читати. Варіант „не читатиму нічого” теж хибний, бо не дозволяє реалізувати задумане, а тільки задавнює, відкладає проблему.
Показово, що тут доречні і суспільно значущі приклади, так би мовити, суспільного дисонансу. Так, неоднозначну оцінку викликає політична реалізація програми партнерства України і НАТО, широко представлена (інше питання – як фахово, компетентно, неупереджено) в національних та регіональних ЗМІ. Заміна поведінкового елемента коґнітивної структури як шлях зменшення суспільного дисонансу передбачає або відмову від програми партнерства, або припинення її обговорення у форматі суспільного діалогу. Таких прикладів є десятки-сотні.
Пам’ятаючи, що спосіб зменшення дисонансу з допомогою зміни поведінкового коґнітивного елементу впливає на реальну поведінку (з поданих прикладів це очевидно), попри невідповідності між коґнітивними елементами, наприклад, „знаннями” (є думки, а є переконання), припускаємо: мотиваційний поведінковий фактор дисонансу – не завжди ефективний шлях реалізації консонансу. Тобто загальнотеоретичні рекомендації тут далеко не бездоганні. Результати замін одних елементів („студент іде в бібліотеку”, „викладач хоче прочитати „ДТ”, „лідери держави підписали листа до НАТО”) на інші („студент не йде в бібліотеку”, „викладач не може прочитати „ДТ” або: „хоче прочитати „2000”, „лідери повинні відкликати свої підписи” або: „ЗМІ не повинні повідомляти про факт підписання”) мають переважно частковий, тимчасовий, тобто комуфляжний ефект.
2. Зміна середовищних коґнітивних елементів.
Журналіст влаштувався працювати в редакцію колишніх конкурентів (опонентів), тобто змінив середовище, за більші гроші, тому в очах друзів, знайомих став зрадником. Футболіст змінив команду, біатлоністка – громадянство і т.д. Усі вони в очах своїх уболівальників теж втратили довіру. Дисонанс полягає в тому, що поліпшенню професійних, фінансових, особистісних стандартів протиставлені думки, закиди, насмішки друзів, уболівальників – середовищних елементів, змінених не стільки конкретною поведінкою, скільки протиставленими та переінакшеними думками. Суть рекомендації зводиться до наступного: переконати знайомих, друзів, прихильників у тому, що їхні вчинки (перехід на інший телеканал, наприклад, С.Шустера з ICTV на „Інтер”, Н.Мосейчук з „П’ятого” на „1+1”, в іншу команду, зміна громадянства тощо) – найправильніші. Таке завдання – дуже складне, навіть коли ініціатор зміни середовища має рацію, на допомогу приходить час, який актуалізує наступні інформаційні комбінації і визначає нові пріоритети.
3. Зміна коґнітивної структури з допомогою нових елементів, здатних локалізувати наявний дисонанс.
Домінує „селективна експозиція”, яку описав Л.Фестінґер як фактор, що вмотивовує лише певну „коґнітивну” активність. Проблема взаємозв’язку між коґнітивними структурами та поведінковими мотиваціями залишається: „Питання про те, чи може коґнітивна невідповідність виконувати роль драйва, суперечливе”32. Як ілюстрація тут годиться вже описаний приклад із наркоманом, який, з одного боку, не перестає вживати трійло, тобто не змінює поведінку (поведінкові когніції), з іншого, - не здатний змінити й середовище (середовищні когніції): публікації про шкоду від наркоманії, розповіді лікаря тощо, тому переважно підшукує специфічно-виправдовувальну інформацію: про легалізацію наркотиків у Нідерландах, Афганістані, про індуське село, де всі – наркомани, і їм нічого не бракує... Так само українські політики, чиновники, журналісти, припускаючись помилок, не квапляться їх визнати, а шукають нові (і за формою, і за змістом, і за технологіями) пояснення-обґрунтування, способи переконання і навіть самопереконання.
Квазіефективність регулятивності дисонансу випливає з „дисонансостійкості”, яка буває різна і по-різному виявляється, адже кожен по-іншому здатний „приборкати”, тобто ігнорувати дисонанс. Кожен має свою величину дисонансу, свою межу, коли мобілізує зусилля на його подолання. Це виявляється і в національно-суспільному вимірі. Кажуть: українці дуже терплячі, або: байдужі („Моя хата скраю...”). Від себе додали б: дуже повільні і розбалансовані. За 10 місяців від рішення про Євро-2012 у нас (до слова, і в Польщі) мало що зроблено, дочекались погроз про перенесення Євро в іншу країну (гіпердисонанс, бо зачіпає практично кожного мислячого суб’єкта), адже підготовка на рівні написання-переписання численних концепцій. Дороги, готелі, стадіони, аеропорти, інша транспортна інфраструктура поки що на папері. Звично вже все це „встигатимемо” в авральному режимі – цілодобовою (не конче якісною), виснажливою працею. Виходить, авральність – теж національно-психологічна і типологічна особливість.
Ми визнаємо, як це неодноразово підкреслено, що дисонансочутливість – не еталонна величина, а змінна. На неї впливає рівень самосвідомості особистості, її бажання, здібності, вміння аналізувати. Найбільше шансів виявити дисонанс має той, у кого самосвідомісний рівень вищий, і навпаки. Тому дисонанс є характеристикою психо-фізичного і психо-емоційного стану мислячих суб’єктів – як індивідуальних, так і групових. Простіше кажучи: стани дисонансу і консонансу властиві індивідам, організаціям, партіям, товариствам, школам, установам і т.і., якщо ці суб’єкти мислячі, керуються не рефлективними, а процесуальними поведінковими комплексами. Якщо суспільні інституції, громадські організації, козацькі, студентські, хліборобські, промислові, творчі спілки мають певну мету, мотивацію, реагують на численні інформаційні потоки, тоді вони теж виявляють дисонанс – груповий, міжгруповий, соціальний, культурний, політичний і т.д. Тобто традиційне психологічне формулювання-обмеження стану дисонансу індивідумом на сучасному етапі, по-перше, потребує уточнення в гуманітарній сфері, по-друге, розробку механізмів дієвої реалізації зменшення станів дисонансу та їхньої консонансної трансформації в суспільно важливих ділянках.
Правильність наших припущень щодо необмеженості (розширення горизонтів) дисонансу та універсальності наукової проблеми непрямо можна підтвердити дослідженням відомого етнопсихолога Г.Тріандіса, який критикує соціально-психологічний практикум, експериментально орієнтований переважно на американську культуру. Він вважає, що коли б численні психологічні експерименти відтворити, наприклад, в умовах африканської культури, то можна було б отримати цілком інші результати, адже ступінь дисонансостійкості людини в різних культурах досить різний; це обумовлено як ментальними, так і соціокультурними нормами різних народів33.
У контексті журналістикознавства цікаві також ситуативні фактори оцінки дисонансу. Р.Зайонц припустив, що сприйняття дисонансу залежить від очікувань особистості в певних ситуаціях34. Найтиповіший приклад – ілюзіоністська практика, в якій поєднані невідповідні судження, явні протиріччя, звідки за крок до психологічного дискомфорту, якщо суб’єкт справді прагне локалізувати дисонансний стан. Натомість більшість людей прагне бачити, а не розуміти всілякі фокуси, адже дисонанс з формальної площини не переходить у практичну, не стимулює дискомфорту.
Ситуативні фактори максимально наближені до факторів азарту й видовищності (у спорті, між колективами, групами, політичними силами, державами...), часто спровоковані конкуренцією та протистояннями. Так, під час президентських виборів 2004 р. одна частина українського суспільства з нетерпінням чекала публікації „Постанови ЦВК України”, підписаної С.Ківаловим, за якою „Президентом України обрано Януковича В.Ф.”, інша – робила все для унеможливлення опублікування цього документа. За підсумками повторно проведеного другого туру виборів (у грудні 2004 р.), „призначеного” Верховним Судом України, який, на підставі численних порушень у ході голосування і через неможливість встановити результати волевиявлення, ухвалив історичне – політико-правове – рішення, ситуація повторилася з точністю до навпаки. Тепер прихильники іншого політичного лідера, В.Ющенка, прагнули якнашвидше опублікувати-прочитати в офіційній пресі відповідну постанову.
Що одним дисонанс – іншим консонанс. Оскільки учасники політичних (спортивних) змагань захоплені інтригою, тактикою, стратегією, емоціями і т.д., то вони переважно готові до будь-якого результату. Навіть сьогоднішній консонанс не убезпечує від завтрашнього дисонансу, а дисонанс може бути підґрунтям для майбутнього консонансу (опозиція – влада; влада – опозиція; перемогли – програли...). Учасники-організатори очікуваного і глядачі (суспільство), попри певні симпатії останніх, не завжди сприймають очікуваність однаково. Це і не дивно, бо коди учасників нетотожні. Але тут важливе інше: психоемоційні наслідки „очікування”, „прогнозу”, „експерименту” можуть бути радикалізовані настільки, що грані перфоменсу стиратимуться, кожен учасник визначатиме їх по-своєму і для себе. Тоді і владці-політики, і журналісти (як формулянти порядку денного і репрезентанти соціокультурної системи) сповна нестимуть неусвідомлений досі хрест відповідальності за численні змагальні поривання-експерименти.
У контексті усвідомленої-неусвідомленої відповідальності, необхідно проаналізувати теорію конфлікту – як складову теорії дисонансу. Головний критерій розрізнення теорій „конфлікту-дисонансу” – це їхні ролі у процесі ухвалення рішення. Відомо, що дисонанс є наслідком певних здійснених кроків, конкретних ситуацій, які вже мають місце, а конфлікт, навпаки, є причиною наступних, потенційних рішень та дій. Тобто стан дисонансу виникає як усвідомлена здатність критично осмислювати, аналізувати відоме переважно з метою подолання дискомфорту, а стан конфлікту стимулює загострення, ускладнення, тобто переважно сприяє появі дискомфорту й реалізації стану дисонансу.
Причиною конфлікту є складність вибрати найоптимальніше (з-поміж багатьох) рішення: часто на ключові позиції виходять проблеми сконцентрованості, рішучості, компетентності, етичності, тобто ті проблеми, які становлять ціннісну парадигму сучасного журналістикознавства. Наявність численних альтернатив впливає на розгортання (збільшення) або згортання (зменшення) конфлікту. Л.Фестінґер бере за основу традиційний варіант опису альтернатив, який запропонував Левін35:
а) можливі тільки негативні рішення;
б) одне негативне – інше позитивне;
в) обидва позитивні.
У процесі збору найповнішої інформації, на ухвалення остаточного рішення впливає „набір” альтернатив, які містять антонімічні пари аргументів (pro і contra).
Дисонанс – результат ухваленого рішення за наявності альтернативи, адже практично завжди має місце ситуація, коли вибрано (не відхилено) негативні і, навпаки, проігноровано (відхилено) позитивні моменти. За цих умов „величина дисонансу залежить не тільки від важливості ухваленого рішення, а й від ступеню привабливості відкинутого”36.
Показові індивідуальні та соціальні приклади: 1) якщо замість комп’ютера придбано диван, то дисонанс після покупки дивана зростає відповідно до усвідомлення переваг комп’ютера; 2) якщо вечір проведено за перечитуванням газет замість запланованого раніше відвідання театру, то дисонанс зростає від усвідомлення втраченого відпочинку; 3) молодий учений відмовляється підписати угоду, підготовлену Фондом сприяння молодіжному житловому кредитуванню, бо ціна квадратного метра запропонованого житла – 7660 грн., а кредит надається на вартість, затверджену Держбудом України, тобто 3010 грн./м2 (станом на серпень 2007 р. у м.Львові).
Навіть за наявності задекларованих законодавством пільг для багатодітних, що передбачають компенсацію 50 % вартості житла за рахунок державних коштів, це ситуацію майже не змінює, оскільки має місце часткове здешевлення лише ціни Держбуду – з 3010 грн. до 1505 грн. за квадратний метр. Тобто на залишок від „державної”, неринкової ціни - 1505 грн./м2 надають кредит на 30 років, а різницю між реальною і „паперовою”, компетентно ухваленою, ціною (4650 грн./м2) треба сплатити практично негайно – протягом тридцяти днів (у перерахунку на пропоноване фондом житло площею 115 м2 – це астрономічна сума: 534 тис. 750 грн. (крім першого внеску, страхових зборів і т.і.).
Потенційний „пільговик”, молодий нестоличний учений, щоб скористатись державними і широко розрекламованими пільговими кредитами для купівлі квартири „за нормативами – по 21 квадратному метру на кожного члена сім’ї плюс 10 на всіх”, мусить мати принаймні 110 тис. американських доларів. Закономірні, болючі і дуже актуальні такі питання: 1) чи можна чесно заробити ці гроші? 2) якщо позичити – чи буде можливість їх повернути? 3) якщо ж роздобути таку суму, то навіщо всі паперові „клопоти” для позбавлення себе права вибору – згодитись на поселення в конкретному будинку, запропонованому фондом? 4) чи потрібна така „державна програма”, яка організовує черги, переживання, народжує і тут же вбиває надії? Такі запитання ставлять собі тисячі молодих українських учених, спортовців, учителів, лікарів.
Ці й інші дисонансні запитання – як реакція на право не мати права (можливості), тобто реакція на конфлікт, запрограмований, організований державними інституціями через абсурдність, нефункціональність, недієздатність численних псевдопрограм.
Суспільний дисонанс можна спровокувати соціальними конфліктами, у пропагуванні яких важливу роль відіграють і ЗМІ, які не аналізують численні проблеми комплексно і системно, а розповідають про вторинні-третинні нюанси: перелік документів, необхідних для реєстрації, дні і години прийому, телефони для скарг тощо. А головне – усе це: численні інтерв’ю з керівництвом фондів, організацій, розповіді про успішні реалізації проектів лише вводить в оману, творить ілюзію успішності та перспективності нежиттєздатного проекту. Роки очікування у приймальнях ЖЕКу-міськради-Фонду, довідки, реєстрації, поновлення документів – ніщо інше, як безглуздо втрачені час і надії, поглиблене відчуття образи через обман і усвідомлення власної безпомічності... Тобто „грою без правил”, систематичною і звичною брехнею-насмішкою, власна держава стимулює, поглиблює соціальні протиріччя, конфліктні стани, результатом яких стають переважно песимістичні, тобто непродуктивні висновки („нічого тут залишатись”, „ти тут не людина”) і – відтік молодих людей за кордон.
Дисонансні стани, що мають місце на прикладах 1 і 2, на відміну від 3, не провокують конфлікт. Пояснення просте: дисонансні стани посилюються пропорційно до їхньої значущості – при переході з індивідуальної в загальну, соціальну проблему. Крім того, масовим подразником, стимулятором суспільного дисонансу є некваліфікований, байдужий і системний медіа-перфоменс, який аналізує гасла, плани, концепції, а не конкретні рішення та дії.
Наявні і розбіжності стратегій: на дисонанс впливає вибіркова, селективна інформація (здатна збільшити привабливість обраного з-поміж різних варіантів), а конфлікт реалізується з допомогою усього масиву інформації. Дисонанс „суб’єктивний”, адже „виправдовує” мету, тлумачить її з найліпшого боку, конфлікт же – „об’єктивніший”, бо не є наслідком, виникає до ухвалення рішення. За Фестінґером, менша об’єктивність і більша захопленість під час аналізу альтернатив після ухвалення рішення – „раціоналізація” рішення (в сенсі спільності механізму, а не теоретичного обґрунтування). Тобто раціоналізація важлива, і навіть незамінна, з погляду можливостей аналізу поведінкових альтернатив. Експериментальні дослідження Брема (1956 р.), Аронсона і Мілле (1957 р.), Аронсона і Карлсміта (1963 р.) і багатьох інших довели продуктивність теорії дисонансу загалом і, зокрема, у частині виявлення факторів-феноменів, що сприяють зменшенню дисонансу:
- вимушена згода: реакція на погрози, залякування, покарання;
- примусовий інформаційний вплив;
- роль соціальної підтримки: групові розбіжності посилюються або послаблюються за наявності певних позицій.
„Макроявища” (за Л.Фестінґером), як-от роль чуток у суспільстві, масового сектанства, інших форм масового впливу, співставні із описаним соціальним прикладом і тільки засвідчують значущість та важливість теорії коґнітивного дисонансу.
Щодо „вразливості” теорії дисонансу, хоч насправді йдеться про спільні проблеми соціальної психології, Аронсон пише: „Методологічні труднощі – проблема усіх теорій, що передбачають соціально-психологічні феномени. Їх поєднують із теорією дисонансу лише тому, що саме вона продукує максимальну кількість досліджень”37.
Для наукової неупередженості, необхідно звернути увагу на наступне:
1) у теорії коґнітивного дисонансу не до кінця розв’язане питання мотивації, яке проблематично (за якими критеріями?) вибирати з-поміж поведінкової моделі та перебудови коґнітивної структури;
2) надакцентованість лише на парі ізольованих коґнітивних елементів, яких замало для побудови основи повноцінної моделі;
3) обмеженість когніцій „стримує” перехід до складних систем взаємодії коґнітивних елементів.
З іншого боку, хоч вивчення дисонансу досі практично не враховувало всієї системи когніцій людини, ми вважаємо, що в перспективі це можливо, хоч і не обов’язково виходячи лише з пари когніцій, і щодо людини, і щодо інших соціальних структур. Тут значний потенціал психологічного рівня невідповідностей (Д.Катц); з його допомогою індивід ніби зрівноважує невідповідність, зіставляє її з власним досвідом, соціальною позицією, цінностями. Водночас проблемою залишається не враховане досі питання про „історичні сили”, відповідальні за „конфлікт неконґруентних елементів”38, тобто незрівноважених елементів. Фактично йдеться про необхідність ретельніше досліджувати „об’єктивне середовище”. „Теорія дисонансу, як всі коґнітивні теорії, це питання просто не ставить”, - вважають російські дослідники і уточнюють: „протиріччя всередині коґнітивної системи людини взагалі не проаналізовані з того погляду, які реальні протиріччя навколишнього світу тут відображені”39.
Те, що, з певних причин, не врахував у своїй теорії Л.Фестінґер у середині ХХ ст. (нічого досконалого не буває), на наш погляд, зовсім не означає, що його не можна дослідити у ХХІ ст. Важливо поставити таку мету. Теорія журналістики – лише одна з багатьох потенційно можливих і перспективних новореалізацій. Дойч і Краус, очевидно, справедливо зауважують: „На сучасному етапі розвитку соціальної психології ніхто не має рації надовго. Тривалість будь-якої теорії дуже мала”40. Однак, вважаємо, не мають рації і ті, які постійно переконують, що теорії відповідності, науковоподібно дезактуалізовані, себе остаточно вичерпали і їх треба забути. Кожна інформація, а наукова – не виняток, корисна, цінна, якщо провокує, стимулює, уможливлює появу нової – насамперед у вигляді ідей, гіпотез, теорій. Хоч окремі авторитетні фахівці і вважають, що теорії коґнітивного дисонансу, як і іншим теоріям відповідності, притаманна обмеженість у спробах „вийти за межі лише коґнітивної структури людини у ширшу галузь соціальних умов її існування, і в подальшому розвитку так само неподоланість цього рубежу”41, насправді логіка розвитку цих теорій (в т.ч. і з допомогою прикладів у ЗМІ) вказує на те, що теорії відповідностей і можуть, і повинні бути перенесені із індивідуальної (людської) психолого-емоційно-аргументно-мотиваційної матриці на загальну (міжлюдську, соціокультурну).
Віддаючи належне московській школі соціальної психології, дозволимо собі певну полеміку щодо узагальнень про теорію дисонансу Л.Фестінґера. Колеги пишуть, що у Фестінґера все опирається на дуже життєві приклади, на аксіоми, породжені певними сентенціями. Вони акцентують на вдаваній логіці можливих теоретичних розмірковувань, базованих на певній довільності термінів та деякій хиткості логічних побудов: „Одна справа – дозволити існування подібного (йдеться про хиткість логіки від життєвих сентенцій. – М.Ж.) всередині наукової теорії (а коґнітивізм стверджує саме це), інша справа – намагатись на цій основі будувати строгу теорію, зокрема включаючи в неї елементи формалізації. Варто лише ступити на цей шлях, - і труднощі, що виникають у теорії, будуть помножені”42.
Описуючи ТКД як теорію коґнітивної відповідності, ми не схильні її ідеалізувати, але акцентуємо увагу на її важливості та актуальності, іноді – незамінності в журналістикознавчих роботах. Справді, тут є певні проблеми з реалізацією (перенесенням) ТКД у науках гуманітарного характеру: бракує ширших, концептуальних прикладів, які б прямо поєднувались з іншими науковими горизонтами, пов’язували б суміжні (і важливі у теорії та практиці журналістики) категорії – баланс, конфлікт тощо. Водночас у відсутності цього, хоч це і парадоксально, є також певний позитив, оскільки сучасний дослідник „не прив’язаний” до „рекомендованої” чи „незмінної” конкретики. І наші ілюстрації, зрозуміло, - лише незначний крок в осмисленні дисонансу в контексті журналістикознавства.
Що ж до аргументів про виникнення труднощів, то, гадаємо, тут вони трохи надумані. Наука не повинна їх боятись, а має ставити собі за мету їх подолати. Коли це неможливо комплексно, щоб зняти всі знаки запитань одразу, необхідно досліджувати те, що можливо. За аналогією: досі ніхто не придумав вічного двигуна, але численні проблеми, з якими стикаються вчені, – недостатня підстава негайно припинити пошуки, адже не виключено, що теоретичні і практичні зусилля зрештою будуть результативні – якщо не зараз, то хоча б у майбутньому.
1 Фестингер Леон. Теория когнитивного диссонанса / Пер. с англ. – СПб., 1999.
2 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы. – М., 2002. – С.112.
3 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы. – М., 2002. – С.112.
4 Festinger L. A Theory of Cognitive Dissonance. – Evanstone, 1957.
5 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы. – М., 2002. – С.113.
6 Аронсон Э. Общественное животное / Пер. с англ. – М., 1998.
7 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы. – М., 2002. – С.130.
8 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия... – С.131.
9 Фестингер Леон. Теория когнитивного диссонанса / Пер. с англ. – СПб., 1999.
10 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия... – С.114.
11 Фестингер Леон. Теория когнитивного диссонанса / Пер. с англ. – СПб., 1999. – С.29.
12 Мостова Ю., Рахманін С. Мапа успіху лишилася контурною // Дзеркало тижня. – 2007. – 29 груд. (Ч.50 (679)). – С.2.
13 Мостова Ю., Рахманін С. Мапа успіху лишилася контурною... – С.2.
14 Lindzey G., Aronson E. (eds.). The Handbook of Social Psychology. – 2nd ed. – V.1-5. – Reading, 1968-1969.
15 Abelson R. Psychological Implication // Abelson R. et al. (eds.). Theories of Cognitive Consistency. – Chicago, 1968. – Р.114.
16 Abelson R. Psychological Implication. – С.112.
17 Воронович З., Бобкова С. Стовбурами дерев, арматурою і своїми тілами наші „човники” перекрили українсько-польський кордон, домагаючись спрощеного візового режиму (Бунт на кордоні) // Високий Замок. – 2008. – 17 січ. (№8 (3657)) – С.1. Про те ж: Воронович З. Сучасна „берлінська стіна” // Високий Замок. – 2008. – 16 січ. (7 (3656). – С.1. Піліщук О. Де ви були раніше, панове? Кордони заблоковано, а обласна влада пасивно спостерігає // Львівські новини – Експрес. – 2008. – 17 січ. – С.1. Публікації у всіх львівських виданнях, теле- і радіоновини. Кандя Ю. Продайте чергу! Кажуть, купити місце в черзі біля польського консульства можна за 100 доларів // Львівські новини – Експрес. – 2008. – 24 січ. – С.4.
18 Логінов Я. Балтійська труба в українських руках // Дзеркало тижня. – 2008. – 26 січ. (№3 (682)). – С.10.
19 Куфрик Б. Євро-2012. Ще один скандал. Навіть перші особи області визнають, що Львів може позбутися права приймати футбольний чемпіонат // Львівські новини – Експрес. – 2008. – 24 січ.
20 Aronson E. Dissonans Theory: progress and Problems // Abelson R. et al. (eds.). Theories of Cognitive Consistency. – Chicago, 1968. Див. також: Аронсон Э. Теория диссонанса: прогресс и проблемы // Современная зарубежная социальная психология. – Тексты. – М., 1984. – С.116.
21 Письменник Андрій Головко – вбивця… Протокол допитування винуватця (скорочено) / За ред. М.Житарюка // Заповіт. – 1992. – 10 верес. – С.3. Про те ж: Чорновіл В. „Душогуб” чи класик соцреалізму? // Український вісник. – 1989. – Ч.11-12.
22 Стефаник В. Новина // Моє слово. – К.: Веселка, 1991. – С.46-48.
23 Сосюра В. Розстріляне безсмертя // Вітчизна. – 1988. - №1.
24 Шевченко Т. Садок вишневий коло хати // Твори: У 5-ти т. – Т.2. – К.: Дніпро, 1984. – С.13.
25 Житарюк М.Г. Українські ЗМІ: система чи інструмент (проблеми журналістики на тлі незахищеності журналістів)? // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія. Збірник праць кафедри української преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – Вип.8. – 350 с. Про те ж: Житарюк М.Г. Володимир Здоровега: „Український журналіст не захищений ніяк” (Інтерв’ю) // www.imi.org.ua. – 2003. – 23 січ.
26 Фестингер Леон. Теория когнитивного диссонанса / Пер. с англ. – СПб., 1999. – С.35.
27 Фестингер Леон. Теория когнитивного диссонанса / Пер. с англ. – СПб., 1999. – С.35.
28 Фестингер Л. Введение в теорию диссонанса // Современная зарубежная социальная психология. – Тексты. – М., 1984. – С.108.
29 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы. – М.: Аспект Пресс, 2002. – С.120.
30 У січні 2008 р.
31 Трусов В.П. Теория когнитивного диссонанса и его критика: Автореф. канд. дисс. – Л., 1973.
32 Abelson R. et al. (eds.). Theories of Cognitive Consistency. – Chicago, 1968. – Р.113.
33 Triandis H. Social Psychology and Cultural Analysis // Journal for the Theory of Social Behavior. – V.5. – 1975. - №1.
34 Zayonc R.B. Cognitive Theory in Social Psychology // Lindzey G., Aronson E. (eds.). The Handbook of Social Psychology. – V.1. – Reading, 1968. – Р.382.
35 Фестингер Леон. Теория когнитивного диссонанса / Пер. с англ. – СПб., 1999. – С.56.
36 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы. – М.: Аспект Пресс, 2002. – С.126.
37 Aronson E. Dissonans Theory: progress and Problems // Abelson R. et al. (eds.). Theories of Cognitive Consistency. – Chicago, 1968. – Р.10.
38 Katz D. Consistency for What? The Functional Approach // Abelson R. et al. (eds.). Theories of Cognitive Consistency. – Chicago, 1968. – Р.182.
39 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы. – М., 2002. – С.130.
40 Deutsch M., Krauss R.M. Theories in Social Psychology. – N.Y., 1965. – P.76.
41 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы. – М., 2002. – С.131.
42 Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы. – М., 2002. – С.119.