Лекція 23 (2 год.) Реалізація дисонансу в мас-медіа
У соціальній реальності актуальне питання: чи легко змінити переконання інших щодо очевидного? У журналістиці: чи можна (принаймні легко) переконати аудиторію в тому, що владно-політична вертикаль України найкраща в Європі, що наші співгромадяни – найщасливіші на планеті? Очевидно, що, за нормальних умов, об’єктивна відповідь заперечна (тоталітарно-авторитарні приклади масового насилля з допомогою пропаганди тут не враховуємо). Натомість поведінкові „когніції” (мотиви, інструментарій, техніки, технології, методи) можливі різні – від погроз до „пряника”.
Широта спектру поведінкових коґнітивних елементів не гарантує ефективної реалізації зміни мотивів, завдань, засад, пріоритетів, поведінки середовища. Наявність суспільного розкиду („об’єднання – розкол”, „наші – чужі”, „гарні – погані” тощо), активна фаза її реалізації допомагає усвідомити, виявити реальний стан справ у певних сеґментних групах чи й соціумі, надаючи право обґрунтовувати певні чинні процеси представникам різних наукових, соціокультурних груп.
Так, журналіст (видання, телерадіоканал) у своїй поведінці може бути принциповим, порядним, чесним, толерантним, уважним, етичним, доброзичливим, а може – й навпаки: непринциповим, непорядним, нечесним, нетолерантним, неуважним, неетичним, жовчним. Поведінкові „когніції” практично не обмежують адресантів. Але породжені ними публікації-передачі не обов’язково передбачають ефективну реалізацію задуманого.
У масового адресата в Україні за останні півтора десятка років виробився міцний імунітет на брехню. Чим більше „Інтер”, „СІТ-3” та інші ЗМІ під час виборчої кампанії мера Києва у 90-ті рр. розповідали про „гарного Г.Суркіса і поганого Г.Омельченка”, тим більше падав рейтинг першого і зростав – останнього, який і очолив тоді Київську міську раду і Київську міську адміністрацію. Чим більше „2000” та інші українофобські видання писатимуть про „американсько-натовські проекти під умовними назвами: „В.Ющенко”, „Ю.Тимошенко”, „А.Яценюк”, „НАТО” тощо, тим менше подібні „одкровення” серйозно сприйматимуться в імунізованому від брехні та пропаганди українському суспільстві. Чим більше ефектної, але примітивної критики, тим більше шансів успішно реалізувати тандеми „Ющенко – Тимошенко”, „Президент – Прем’єр-міністр”, „Президент – Голова Верховної Ради”, „Прем’єр-міністр – Голова ВР”, „Україна – НАТО”, „Україна – ЄС” і т.д.
Політичний дисонанс на кшталт „кольорові – кольорові” (свідомо не уточнюємо барви, бо тут кожен „відзначився” по-своєму) легко долається головним політичним гравцем – виборцем, який: а) не пролонгує діяльність жодної досі чинної партії чи сили; б) робить новий усвідомлений вибір між кольорами. Але на подолання будь-якого соціополітичного і націопсихологічного дисонансу впливають: а) поглиблення-послаблення внутріорганізаційних дисонансних станів, б) успішність-неуспішність подолання і внутрішніх, і зовнішніх конфліктів; в) усвідомлення виборцем ролі, важливості і спроможності політичних сил; г) взаємні реальні поведінкові мотиви.
Як наслідок, можливі основні підсумкові варіанти:
1) внутрішньоорганізаційний компроміс – національний політичний компроміс;
2) загострення конфлікту – посилення дисонансу;
3) компроміс – дисонанс.
Наочні розбіжності між „знанням” та „поведінкою” (у журналістиці: „знаю, що кажу-пишу неправду, але нічого не змінюю, бо не хочу – не можу змінити”) виявляються не лише між двома когніціями, а між елементом коґнітивної структури та реальним вчинком. Тобто дисонанс перестає бути виключною коґнітивною одиницею. Тому Л.Фестінґер слушно називає його фактором, що мотивує поведінку.
Визначення дисонансних відношень Л.Фестінґера у критичній літературі широко проаналізоване. Попри наявність різночитань, воно заслуговує уваги і в журналістиці: „Два елементи Х та Y перебувають у дисонансних відношеннях, якщо під час їхнього окремого розгляду заперечення одного випливає з іншого, а саме не-Х постає з Y”11. Проілюструємо сказане на прикладах:
1. Чоловік (Y) живе у шлюбі, але прагне дітей поза шлюбом (Х). Дисонансні відношення випливають із того, що вчинок Х одруженого чоловіка Y повинен бути доречним, наприклад, прагненням спільних із дружиною дітей. Тоді мав би місце консонанс. Натомість у цьому випадку з боку Y випливає протилежна „доречно-розумній” дія, тобто дія „не-Х”, недоречність у складених обставинах, що мотивує дисонанс.
2. Політичний технолог (Y) виступає у засобах масової інформації політичним експертом-аналітиком (Х). Заміна ролі Х (політтехнолога, заангажованого представника, на нейтрального експерта) породжує дисонанс, оскільки насправді Х – не-Х.
3. Журналіст або редактор (Y) свідомо бере/наказує взяти експертний коментар у зацікавленої сторони (Х). Тут теж наявні дисонансні відношення, бо дії (Х) представників редакції (Y) порушують морально-етичні норми і виходять за межі професійних стандартів. Наявний квазіконсонанс, тобто невидима, гонорарна чи ще якась домовленість між партнерами-співучасниками – замовниками та виконавцями. Реалізація домовленості – дисонанс, тобто не-Х.
4. У місцевій газеті читач не знаходить матеріалів про свій регіон. Редакція (Y) свідомо чи несвідомо вирішила ознайомити жителів району, своїх читачів, середній вік яких – понад 50 років, з тими подіями (Х), які ніяк не відповідають правилу наближення інтересів: подробиці у Верховній Раді України, в африканському регіоні, на Близькому Сході, світські плітки про життя представників шоу-бізнесу та особливості нетрадиційного сексу. Дисонанс у тому, що недоречно заповнювати незначну площу місцевої газети текстами, яким місце у спеціалізованих „глянцевих” виданнях. Тобто добір матеріалу, відсутність місцевого фактажу – теж не-Х.
Наприклад, у ході парламентських чи президентських виборів, як і місцевих органів влади, під виглядом журналістських, переважали замовні матеріали. Загалом журналісти-практики назвали це ганебне явище доволі нейтрально: „джинса”. Натомість напередодні 2008 р., в публікації „Мапа успіху лишилася контурною”, журналісти-аналітики, концептуалісти „Дзеркала тижня” Ю.Мостова та С.Рахманін, із сумом констатували, що свободи слова не стало більше, натомість різко понижений інтелектуальний рівень політикуму і пасивна позиція суспільства не сформували замовлення на якісну журналістику (зауважмо: провідні журналісти не ведуть мову про реальну якісну журналістику, її особливості, а про те, що українське суспільство на сімнадцятому році незалежності все ще не спромоглось на відповідне соціальне замовлення!): „На деяких центральних каналах за час передвиборчої кампанії в новинах не вийшло жодного не оплаченого штабами сюжету. Відтак населення країни має справу не з політиками, а з їхніми політтехнологічними проекціями. На зміну інтенсивній цензурі прийшло екстенсивне „заробітчанство”12. З авторами не можна не погодитись: проблема відокремлення журналістики від піару справді така ж гостра, як і проблема відокремлення влади від бізнесу.
У сучасній українській медіареальності доречно вести мову не про особистісну проблему дисонансу (ТКД розглядаємо як функціональну модель), а про тотально-масовий дисонанс як психосоціокультурний антифеномен, коли „численні дискусійні телемайданчики надають суспільству право чути, що говорять політики, але не дають можливості знати, що вони насправді роблять. Аналітика, журналістські розслідування, громадянська позиція – вимираючі і жанри, і норми професії... Більшість ЗМІ виявилися нездатними виділяти головне, відчувати загальнонаціональні проблеми і встановлювати фільтри між потоком брехні та суспільством”13.
Така оцінка української журналістики (професії і масово-інформаційної діяльності) – свідчення важкого психолого-емоційного, аморального і депресивно-вірусного стану, який без фахової допомоги тільки ускладнюватиметься. Перед усіма небайдужими (медіавласниками, професіоналами – практиками і науковцями, Національною спілкою журналістів України, Незалежною медіа-профспілкою, Нацрадою з питань телебачення і радіомовлення, громадськими організаціями) складне завдання: максимально сконцентрувати зусилля задля порятунку української журналістики, задля відновлення майже втрачених і вироблення нових, відповідно до вимог часу, традицій і принципів. Окремо цьому аспекту проблеми приділено увагу в розділі 6.
Ми ж повертаємось до причин виникнення дисонансу.
Л.Фестінґер, автор аналізованої теорії, називає чотири причини можливого виникнення дисонансу:
1) логічна непослідовність, тобто коли заперечення одного випливає з іншого, а саме коли не-Х, постаючи з Y, є доказом логічних протиріч двох суджень як коґнітивних елементів. Приклади:
а) знаючи, що люди смертні, дехто вважає себе вічним;
б) не бачачи сьогодніх реалій, ніяк не впливаючи на них, багато хто знає (і переконує в цьому інших!), що буде за п’ять, десять, двадцять років.
2) невідповідність когніцій культурним зразкам або нормам. Наприклад:
а) вчитель дозволяє собі кричати на учнів, обзивати їх неуками тощо;
б) журналісти демонструють зневагу до найвищої посадової особи держави: „Ющенко знову скупався в ополонці”, „Ющенко зневажає ветеранів ВВВ”.
Відповідно до морально-етичних, професійних стандартів, ані вчитель не має права принижувати гідність учнів, виходити із себе, ані журналісти – по-панібратськи писати „Ющенко”, демонструючи водночас і зневагу до українського народу, який обрав Президентом держави Віктора Ющенка, і до своєї країни, в якій таке можливе і навіть стало „нормою”, і до себе самих, бо, використовуючи ім’я та інтелектуально-комунікаційні ресурси, страшно погано вчинити тільки вперше, а вдруге-втретє – уже ні. У таких випадках прийнято використовувати коректніші варіанти: „Президент В.Ющенко”, „Віктор Ющенко”, „Президент України”...
3) невідповідність конкретного коґнітивного елемента якійсь ширшій системі уяви. Такі приклади теж поширені: представник Конґресу українських націоналістів голосує, наприклад, за БЮТ; журналіст газети „Товариш”, видання СПУ, переходить у видання ПРУ або НСНУ-„Народна самооборона”, другий номер ПРУ Р.Богатирьова приймає пропозицію Президента України і Почесного голови партії-опонента, стати Секретарем РНБО України... Усвідомлення приналежності до конкретної партії, організації, з одного боку, а з іншого – дія, яка не відповідає певній приналежності, породжують дисонанс у конкретній коґнітивній структурі.
4) невідповідність попередньому досвіду. Злодія, що відбував покарання за квартирну крадіжку, щойно випустили на волю, як він одразу поліз у чуже помешкання. Він думає, що цього разу його не спіймають, хоча раніше за подібні дії його вже було спіймано і навіть покарано. Розуміння того, що злочин передбачає покарання, і наявність у природі законів, які „цього разу на моєму боці, бо мене не впіймають”, є невідповідністю, що теж породжує „дисонанс”.
Останні три випадки виникнення дисонансу через невідповідності базуються на „психологіці”, що позначає особливий характер імплікацій, які виникають між когніціями. Термін „психологіка” для позначення проілюстрованих та схожих ситуацій невідповідності запропонували чільники теорій відповідності Р.Абельсон та М.Розенберґ14.
Обґрунтовуючи правила психологіки, Абельсон та Розенберґ прокласифікували можливі елементи і відношення коґнітивного поля. Так, елементи бувають трьох типів: А – діячі (суб’єкт сприйняття, інші люди, групи); В – засоби (дії, інститути, відповіді); С – цілі, завдання (результати). Ці елементи пов’язують між собою певні відношення: позитивні (p), негативні (n), нейтральні (o), амбівалентні (a). Із двох елементів і відношення між ними будують „речення”, яких може бути 36 типів і які, поєднані сукупно, становлять структурну матрицю.
Робочий механізм психологіки побачимо з допомогою позначених елементів і відношень:
AnB та BnC передбачають ApC.
Це означає, що коли А негативно ставиться до В, а В – негативно до С, то А – позитивно до С. Для зручності міжелементні відношення спершу унаочнимо відомим афоризмом (1), а потім – конкретним прикладом, показовим у світлі політичних подій в Україні 2007-2008 рр. (2)
1. „Мій ворог – друг мого ворога, мій друг – ворог мого ворога”. Плюс варіації: „Мій друг – друг мого друга”; „Мій ворог – ворог мого друга”, „Мій ворог – мій друг” та ін.
2. Якщо політик Ю.Луценко (А) негативно ставиться до політика Л.Черновецького (В), а Л.Черновецький (В) – теж негативно до політика Ю.Тимошенко (С), то політик Ю.Луценко (А) позитивно ставиться до політика Ю.Тимошенко (С). Так само якщо СpA, а АnB, то СnB і т.д.
Робочий механізм психологіки дієвий попри те, що подібне, тобто потенційну невідповідність, яка ілюструє протиріччя практичних міркувань та логічних правил, часто відкидає логіка. І так думають люди15.
Хоч правила психологіки відображають саме такі практичні міркування, структурна матриця Абельсона та Розенберґа узагальнює всі типи можливих зв’язків між елементами та відношеннями, зафіксованих у різних теоріях відповідності. Абельсон убачає в коґнітивному дисонансі певний психологічний контекст: дисонанс фіксує не логічні протиріччя в поведінці людини, а протиріччя між логічним та алогічним: „Питання про природу відповідностей у підсумку є питанням природи Суті, „суб’єктивної раціональності”16.
Ілюстраціями логічної непослідовності як причин виникнення дисонансу в зовнішньополітичній діяльності можуть бути і приклади перекриття українсько-польського кордону, пікети консульських установ Республіки Польща в Україні в січні 2008 р., і відображення цих подій у ЗМІ.
Так, про приєднання Польщі та інших країн ЄС до Шенгенських угод з початку 2008 р. було відомо давно, як і про нові обставини та проблеми, які постануть на українському прикордонні. Натомість ані на міждержавному (дипломатичному) рівні, ані на місцевому (прикордонна співпраця між облдержадміністраціями в Україні та воєводствами у РП) нічого не було зроблено, щоб запобігти міжлюдській ескалації напруги. Впродовж тривалого часу польська сторона вважала за можливе і доцільне видавати візи українським громадянам лише до закінчення 2007 р., українська ж – робила вигляд, що це її не стосується. Як наслідок – десятки тисяч громадян України, які регулярно перетинали україно-польський кордон, які працювали в сусідній державі, з 1 січня 2008 р. стали невиїзними. За умов бездії, незалучення відповідного дипломатично-правового інструментарію, відчай і обурення, які зрештою переповнили цих людей, стимулюючи психологію та поведінку натовпу як найпростішої і мало(не)керованої радикальної соціальної групи, легко передбачались упродовж усього 2007-го. І нічого не було зроблено. Навмисне? Можливо. Але тут ключова інша відповідь: домінує запрограмований / незапрограмований дисонанс, хоч логічно було б своєчасно і кваліфіковано унеможливити загострення ситуації, нелогічно – стимулювати її бездіяльністю.
Ще більш нелогічна, гіпердисонансна ситуація, спровокована 2005 р., досі пролонгована з незбагненних причин, коли в односторонньому порядку, без адекватного кроку міжнародних партнерів, Україна запровадила безвізовий режим із країнами європейського регіону та багатьма іншими. За нерівноправних умов, коли наша держава відкрита для всіх, але нашим громадянам практично скрізь дорога закрита, тобто українці початку ХХІ ст. глибоко несправедливо перебувають у новітньому євроґетто, і в той же час представники вищих ешелонів української влади, зловживаючи політичним дискурсом, орієнтованим на завтрашні контексти, вкотре „втішають” майбутнім, розповідають співгромадянам про близькі й очевидні європерспективи, – ця, так би мовити, тимчасова ситуація не просто алогічна, несправедлива, нетолерантна, дисонансна, але й абсурдна, суперцинічна, вибухонебезпечна. Суспільний дисонанс системно провокує і стимулює суспільний, тобто соціокультурний, національно-державний дисбаланс: ситуацію прикордонного „співробітництва” (контрабанди товарів) „героїчно” виправлено у процесі авральних переговорів, але глибшу, соціальну і міжкультурну, несправедливість (усім – „будь-ласка”, хоч нам – „зась”), тобто першочергове завдання в контексті дієздатності відстоювання національної гідності, національних інтересів, не те що не ліквідовано, навіть не окреслено як важливе завдання українського владного і/чи дипломатичного чиновника.
Звідси випливає ще одна ключова проблема – українськості української влади (головний критерій – служіння народові і вітчизні, а не задоволення власних або чужих інтересів та амбіцій). Ця сама проблема – українськості української (часто: квазіукраїнської – за місцем видання, розповсюдження, мовою) журналістики. І суть полягає не стільки в кількості чужомовних видань та їхніх сукупних накладах, скільки у змісті, фаховості, своєчасності, проблемно-значущій акцентованості мас-медійного продукту.
Повернувшись до описаної вище ситуації, побачимо таку картину: український журналіст (через газети, журнали, теле- і радіопрограми, інтернет) інформував нас про два кореляційні фактори: 1) зміна візового режиму з низкою держав шенгенської зони; 2) ціновий діапазон нової візи (від 35 до 70 євро). Інші аспекти нововведень і обмежень він зачіпає неохоче, зрідка, поверхово.
Хоч резонансність цієї ситуації і типових до неї ситуацій, масовоклонованих і поєднаних тими ж ланцюгами (бездіяльності, непрофесійності) спрогнозувати було легко, проте й після загострення стосунків на кордоні, під органами влади, консульствами в кольоро-розвинутих, надоперативних і претензійних українських ЗМІ важко знайти серйозні, фахові, дієві журналістські розслідування. Тут йдеться вже не про забуті-невикористані „запобіжники”, а про коментарі пост-фактум реальних, але поки що попередніх наслідків масових пікетів та протестів початку 2008 р.17. Українські видання усіх форм і типів звикло описують процес „пожежогасіння”, розповідають про зусилля або квазізусилля чиновників для внормалізації ситуації, про ініційовані переговори, про проект угоди про малий прикордонний рух у тридцяти чи п’ятдесятикілометровій зоні, показують „голодних і спраглих” „човників”, „мурах”, яким „ні за що тепер годувати свої родини”...
Попри окремі тверезі акценти й оцінки, як-от: „Наша країна доти не стане інтегральною частиною Балтійського регіону, доки на перетин її кордону з балтійською Польщею доводиться чекати по кільканадцять годин у жахливих умовах, а контрабандистам отримати візи легше, ніж чесним людям”18, українські медійники переважно замовчують правду: „скромну”, „човникарську” власність. Збудованим і недобудованим палацам, що постали за гроші від перенесених-перезених за роки незалежності спирту, горілки, цигарок, бензину та інших товарів, переважно неоподаткованим, хоч і виставленим на продаж за сотні тисяч доларів, немає місця ні в телесюжетах, ні на газетних шпальтах.
Підписані угоди про малий прикордонний рух принципово не зняли напругу, дисонанс, лише переакцентували її ззовні всередину. У результаті „професійності” і „турботи” чиновників, яким допомагають і журналісти, виникли ці й виникатимуть нові внутрішні конфлікти, тепер – між мешканцями сусідніх сіл і міст, адже одним і далі буде дозволено „ходи туди-сюди, вози туди-сюди”, а іншим – ні. Не помітно особливих зусиль зменшити міжлюдський дисонанс, тобто напругу, і в інших ділянках (компенсаційні виплати вкладникам СРСР, Євро-201219 тощо). В Україні загострені соціальні проблеми замість своєчасної і фахової внормалізації вже традиційно заговорюються черговими порціями обіцянок: замість лікування виразок нас привчили соромитись ран, ховати їх довгими рукавами, поки не привезли цілющу мазь. Дивно, що українські журналісти, яких мало що і мало хто обмежує, добровільно підігрують (навіть невтручанням, замовчуванням правди) представникам влади усіх рівнів.
...Через „невизначеність меж” „не-Х”, Е.Аронсон критикує теорію дисонансу Л.Фестінґера, вказуючи на можливе ускладнення виявлення факту дисонансу, оскільки він – неявний. Свої міркування Аронсон ілюструє на такому прикладі: „Мій улюблений письменник б’є свою дружину”. Чи ця ситуація є дисонансною, тобто чи не-Х справді випливає з Y, залежить від того, чи вважаємо ми, що „не-биття” дружини має бути атрибутом, а „биття” – табу улюбленого письменника. Тобто багато що залежить від того, як ми взагалі визначаємо поняття „улюблений письменник”, тобто чи передбачаємо як обов’язкові високі моральні якості людини, дотримання нею норм поведінки і т.д. Інакші відповіді на ці питання по-іншому визначатимуть наявність чи заперечення дисонансу20.
Щоправда, Е.Аронсон чомусь недооцінює (принаймні замовчує) категорію контексту (доповнення аналізованої ситуації її історією та іншими ненаочними, неявними знаками та додатковими знаннями), з допомогою якої невизначені межі не-Х переважно можна визначити.
Є ситуації, коли й контекст ні до чого, бо не виправдовує певного вчинку, наприклад, злочину. Показовим у цьому сенсі є зізнання Андрія Головка у жінко- і дітовбивстві21. Страшне вбивство дружини і п’ятилітньої донечки, яке здійснив із револьвера системи наган відомий і для багатьох улюблений український письменник, ніби перегук з історією Гриця Летючого у В.Стефаника22, не можна виправдати бажанням убивці-письменника „не бачити мук рідних”.
Натомість „ламання через коліно” талановитих українських письменників (та й представників інших творчих спеціальностей), як-от П.Тичини, М.Рильського, О.Довженка, які, щоб не повторити трагічні долі своїх колег, знайомих, приятелів, відтворені у Сосюриному „Розстріляному безсмерті”23, „рятувались” і словом, і ділом, є достатнім „контекстом” появи численних, на диво своєчасно не розкодованих, „шедеврів”-іроній на тоталітарну систему на кшталт: „Трактор в полі: „Дир-дир-дир”... Ми за мир! Ми за мир!”, де, на відміну від Шевченкового опису вишневого садка24, є місце навіть поетичному синтаксису – повтору, епіфорі, елементам звуконаслідування, які витримані в силабо-тоніці – написані ямбом...
Що стосується сучасного масового клонування не-Х з Y в українській журналістиці, то тут історично-порівнянні контексти недоречні: не хочеш брехати – не бреши. Змушують медіавласники? Не працюй на них. Заманюють грішми, посадами, перспективами? Не можна встояти? Дозволяєш себе „зламати”? Тоді варто зізнатись: єси слабкодухий, непринципний слуга армії брехунів. Жодні контексти не здатні виправдати твої вади і спокуси. Тут усе чітко і зрозуміло: жодного натяку на „неявний дисонанс”.
Натомість явний, типовий, але не популярний у журналістикознавчих дослідженнях, дисонанс простежуємо у стосунках „український журналіст – українське суспільство”, яке справді індеферентне до журналіста, не піднімає планку, не формує жодних соціальних замовлень, або сліпо вірить йому, або гуртом на нього „накидається”. Принциповий, чесний журналіст повинен бути захищений25. Якщо звільняють за переконання – мав би отримати значну матеріальну компенсацію, як це є, наприклад, у Франції. У наших умовах, (само)звільнений журналіст найчастіше поповнює лаву непрацюючих, стає предметом кпин, насмішок, прикладом невдахи, якому болить усе, але усім (навіть журналістському співтовариству, яке „рятується” переходом з Y в не-Х) до нього байдуже.
У численних критиків неоднозначне ставлення і до спроб Л.Фестінґера визначити величину дисонансу: „Величина дисонансу між двома коґнітивними елементами є функцією від важливості (або значущості) елементів для індивіду”26. Звідси випливає, що, попри високий ступінь невідповідності, між двома незначними елементами дисонанс не може бути великим. І навпаки – два значні елементи, попри незначний ступінь невідповідностей, стають причиною значного дисонансу. Тобто йдеться про необхідність запровадження „загальної величини дисонансу”, яка залежить від „зрівноваженої пропорції тих релевантних елементів, які є дисонансними”27. „Зрівноваження пропорцій” передбачає пропорційне врахування кожного відношення відповідно до важливості задіяних елементів. Так постає поняття „найнестійкішого елемента”: „Максимальний дисонанс, можливий між двома елементами, дорівнює загальному опору зміни найменш стійкого елемента”28. Головні аргументи критиків:
А) „Як виміряти „важливість” цих елементів?”;
Б) „Як показати ступінь цієї важливості?”;
В) „Як виявити найменш стійкий елемент?”
Оскільки автор ТКД не відповідає на ці запитання прямо, то, виявляється, викладені думки „переважно знецінюють усі подальші міркування, зокрема спробу вирахувати так званий „максимум дисонансу”29.
Маючи рацію в тому, що в ТКД відсутній математичний апарат, а пропоновані формули допомагають хіба що описувати і пояснювати відношення з допомогою іншої мови, все ж російські критики заприскіпливі, контекстно не приховують жалю з приводу того, що ця „недосконала” теорія, описана-переписана (і від того не менш актуальна) у роботах сучасних психологів усіх розвинутих країн, - не є російською. Тому їхню оцінку формул ТКД („...певне смислове навантаження вони мають, фіксуючи деякі справді вловлені властивості дисонансних відношень”) вважаємо не просто заскромною, а й невідповідною.