Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
20_lekcia22_23_24.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.09.2019
Размер:
212.48 Кб
Скачать

Блок с Коґнітивний концепт

Тема 10. Коґнітивні теорії

Теорія коґнітивного дисонансу

План:

1. Суть теорії дисонансу.

2. Реалізація дисонансу в мас-медіа.

3. Методи трансформації суспільного дисонансу в суспільний консонанс.

Завдання на самостійне опрацювання:

Підготуйте умовний реєстр ситуацій, де має місце конфлікт реальності і медіареальності (на історичному ґрунті, сучасному вітчизняному і міжнародному матеріалах).

Контрольні питання:

1. Покажіть взаємозв’язок внутрішнього і суспільного дисонансу/ консонансу (контекст резонансу).

Рекомендована література:

  1. Aronson E. Dissonans Theory: progress and Problems / E.Aronson // Abelson R. et al. (eds.). Theories of Cognitive Consistency. – Chicago, 1968.

  2. Festinger L. A Theory of Cognitive Dissonance / L.Festinger. – Evanstone, 1957.

  3. Андреева Г.М. Зарубежная социальная психология ХХ столетия: Теоретические подходы: Учебное пособие для вузов / Андреева Г.М., Богомолова Н.Н., Петровская Л.А. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 286 с.

  4. Житарюк М.Г. Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство: моногр. / Мар’ян Георгійович Житарюк. – Львів, 2008. – 416 с.

  5. Фестингер Л. Введение в теорию диссонанса / Леон Фестингер // Современная зарубежная социальная психология. – Тексты. – М., 1984.

  6. Фестингер Л. Теория когнитивного диссонанса / Л.Фестингер; пер. с англ. – СПб., 1999.

Лекція 22 (2 год.) Теорія коґнітивного дисонансу (л.Фестінґер)

Продовжуючи розробляти свою попередню ідею – „соціального порівняння”, – учень та послідовник Левіна Л.Фестінґер 1957 р. описує теорію коґнітивного дисонансу (ТКД)1, у якій головним поняттям є поняття потреби. Аналізуючи особливий вид потреб – „потребу оцінити самого себе” (“evaluative need”), учений зосереджується на прагненні оцінити насамперед свої думки і спроможності (пізніше його послідовник Шехтер поширив принцип порівняння також на оцінку емоцій). „Однак думки, спроможності співвідносні з соціальною реальністю, а вона, на відміну від фізичної реальності, створена не емпіричним спостереженням, а груповим консенсусом – згодою”2.

Отже, згода як публічний компроміс є характеристикою соціальної реальності. Вихід за межі консенсусу-компромісу (і частота цього виходу) трансформує, змінює, послаблює і навіть знищує (руйнує) соціальну реальність. Масовокомунікаційний (журналістський) продукт виступає не лише витонченим камертоном співвідносності „соціальної реальності – групового консенсусу”, тобто сприяє налагодженню взаємин і відображає ці взаємини, а дуже часто використовуваний як примітивний кустарний інвентар із метою нейтралізації чи знищення реальних або потенційних взаємин.

На відміну від фізичного світу, де будь-які сумніви можна перевірити застосуванням фізичних дій (праці) – наприклад, питання про ступінь міцності певного матеріалу стає неактуальним після кількох ударів молотка, – в соціальній реальності все значно складніше, адже багато слів, думок, концепцій неможливо перевірити з допомогою емпіричних спостережень. Л.Фестінґер єдиним способом перевірки думки називає соціальну згоду, консенсус. Але чи справді консенсус бездоганний, незамінний та невразливий?

Вважаємо, що ні. Якщо з приводу певного питання панує суспільний консенсус, то це не завжди означає те, що суспільство розвивається гармонійно. Чому? По-перше, це питання може влаштувати суспільство (позитивний сценарій), по-друге, може не цікавити суспільство (а) в суспільстві домінує апатія і бракує поінформованості та знань (нейтрально-депресивний, застійний сценарій), б) в суспільстві домінує страх (депресивно-реґресивний сценарій: фашистські, нацистські, комуністичні, авторитарні режими)). Під час застою та/чи реґресу, велику роль відіграють міфи і міфологізовані образи, наприклад: „загниваючий Захід”, „розвинутий соціалізм”, „великий фюрер”, „вождь”, „батько народів”, „СРСР – велика і дружня сім’я народів”, „непереможна Радянська Армія” тощо.

Формально (атрибутивно) в Радянському Союзі, нацистській Німеччині і деяких сучасних авторитарних державах проблем із соціальною згодою не було і немає. Значною мірою атрибутивний „результат” досягали з допомогою ідеологічної скерованості і керованості засобів масової інформації та пропаґанди (ЗМІП), які виступали переважно тим самим витонченим камертоном співвідносності між соціальною реальністю і суспільним консенсусом, нехай часом і примітивними кустарними методами: засудити, підтримати, замовчати...

Не лише з погляду сучасної теорії, але навіть історії журналістики (українська – не виняток) виникає конфлікт між реальністю і медіареальністю (мовляв „преса реально відображає дійсність”): і живі свідки, й історичні документи доводять Голодомор-ґеноцид 1932-1933 рр. в Україні, а радянська (комуністична) преса його замовчує. Отже, з одного боку, відсутність правдивої інформації, з іншого, - тотальний страх як патогенний феномен сприяли викривленню і формалізації соціально-консенсусних параметрів радянського суспільства. Тому в соціальній реальності соціальна згода (іноді важко ідентифікувати: реальна чи вдавана) – це переважно ефективний, але не єдиний спосіб перевірки думки.

Наведені приклади – одна з ілюстрацій реалізації в Україні моделі радянської комуністичної (монопартійної) преси. Водночас на етнічних українських землях паралельно існували інші моделі преси, переважно антикомуністичні національно-партійні у складі Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії, орієнтовані на українську національну ідею та лідерів думки і не орієнтовані на підтримку радянської держави, ВКП(б), помірковано-критичні у ставленні до держав-метрополій.

У масовому еквіваленті (за кількістю легальних ЗМІ і публікацій у них) процес національного пробудження українців у західноукраїнських землях випередив аналогічні процеси на решті українських земель (якщо взяти до уваги те, що дисидентський рух у 60-ті рр. ХХ ст. був, по-перше, не тільки „українським”, а радянським явищем, по-друге, не був масовим і, по-третє, мав переважно протестний, правозахисний, а не національно-державницький характер) більш ніж на півстоліття. Відповідно й рівень, і діапазон, і характеристики суспільного консенсусу (у сенсі „ми українці”) у Східній Галичині, Волині, Буковині і Закарпатті проти Радянської України („ми радянські громадяни”) був інший. Хоча події Другої світової війни і всі наступні суттєво корелювали усталений статус-кво, засоби й арсенал радянської ідеології та пропаганди значною мірою нівелювали різницю в ідентифікації соціальної реальності і демонстрували формалізований суспільний консенсус, у певний момент попередньо й інакше накопичені інформація та знання було активізовано, ніби з підсвідомості, і з їхньою допомогою почався процес відтворення-навчання (процес передачі інформації). Про ґенетичні властивості інформації детальніше в наступному розділі.

Національно-державному розвитку України сприяла низка онтологічних і причинно-наслідкових факторів. З-поміж перших виділимо такі:

- накопичення історичного, ґенетичного та інформаційного потенціалу в попередніх століттях і навіть тисячоліттях;

- необхідність України та унікальність її ролі в контексті реконструкції європейсько-азійської та світової геополітичної новоформації;

- зміна історично-цивілізаційної формації наприкінці ХХ ст.: зміцнення ролі національних держав (об’єднання ФРН, розвал Югославії, відновлення державностей у країнах Балтики та в інших пострадянських республіках);

- відновлення історичної справедливості.

Наступні, тобто причинно-наслідкові, фактори:

- морально-політичне й економічне банкрутство СРСР;

- недієздатний центр (Москва);

- відхід від стереотипів „байдужості” та „страху”, публіцистична полеміка і плюралізм думок як наслідок політики „перебудови” (1996-2001 рр.);

- реалізація багатопартійності;

- національний плебісцит (1 грудня 1991 р.).

Успішність-неуспішність національно-політичного проекту „Україна” пов’язані як із об’єктивними (відсутність національної валюти, налагоджених зовнішніх ринків збуту, гіперінфляція тощо), так і суб’єктивними факторами (протидія ззовні і зсередини – узгодження дій з Москвою, непрофесіоналізм, негрошова (сертифікатна) майнова приватизація, некерованість ситуацією, розгул бандитизму, збагачення одних і збіднення інших (більшості), свідомісна інерція, відновлення байдужості...

Каталізаторами розвитку були: студентське голодування на Площі Жовтневої революції у Києві у жовтні 1991 р., грудневий референдум 1991 р., утвердження державної символіки України, ухвалення Конституції України 28 червня 1996 р., впровадження української грошової одиниці, гривні, як повноцінної національної валюти, акція „Україна без Кучми” 2000 р., революційні події на Майдані Незалежності у листопаді-грудні 2004 р., історичне для України та Польщі рішення УЄФА, ухвалене у квітні 2007 р. про фінальну частину Євро-2012... Перелік каталізаторів дуже загальний, але навіть із поданого можна підсумувати: наявність каталізаторів ще не гарантує каталітичні дії.

У контексті загального важливо усвідомлювати конкретне. Тут надзвичайно делікатне питання консенсусу. Припущення Л.Фестінґера про домінанти консенсусного методу перевірки думки, яке, як випливає із сказаного, має певні вади, адже консенсус можливий лише за умов зіставлення власних думок із думками інших, тобто у порівнянні3. Те саме можна сказати і про здібності, виявлені в порівнянні із здібностями інших. Так виникає потреба кожної людини порівнювати себе з іншими.

Потреби збільшення або зменшення порівняльних тенденцій пропорційні, за Л.Фестінґером, відповідно до зменшення-збільшення протиріч між людьми. Стійкість порівнянь має місце і тоді, коли наші думки і здібності зіставляються із близькими нам думками та вміннями. Кожна нормальна особистість прагне уникати некомфортних ситуацій (зіткнення з чужими, далекими і незрозумілими їй, поглядами) і, навпаки, шукає комфортні ситуації (коли мають місце близькі та зрозумілі думки і контексти). Тому й порівняння переважно стосуються тих, чиї думки та вміння подібні власним: дитина, що вчиться читати, порівнюватиме себе з іншими такими ж дітьми, а не вчителем.

Не менш актуальні порівняння у соціальній дійсності: принаймні, у сенсі наслідування зазвичай студент не порівнюватиме себе із пенсіонером, здоровий – із хворим, багатий – із бідним, державний службовець – із фермером чи дрібним підприємцем (хоча дзеркальні реакції не тільки можливі, а й типові, бо старий прагне бути молодим, хворий – здоровим, бідний – багатим, підприємець – мати владу). Чому? Бо найменші розбіжності у словах і діях призводять до міжлюдського а) деструктиву, б) конфлікту, в) за Л.Фестінґером, конформізму, коли індивід дещо підкоректовує свою позицію, щоб максимально наблизитись до позиції групи і, думаємо, самовіддалитись і самозаперечитись. Такі приклади типові і в політичній реальності (найяскравіші: Т.Чорновіл, Й.Вінський, Р.Богатирьова), і в медіареальності („Правда Украины”, „Сільські вісті”).

Порівнянне й наступне: у „Дзеркала тижня” і „2000” – різний читач, так само як в „Українського слова” та „Комуніста”, „України молодої” та „Товариша”. Кожне із видань декларує свої риси і свою „медіаправду”: в одних Президент В.Ющенко відновлює історичну справедливість, коли ініціює законопроект про Ґеноцид, в інших – задовольняє апетити МВФ та НАТО, коли декларує західні вектори і пріоритети міжнародної співпраці. У кожного видання свій, особливий і довірливий, читач, який коректує, іноді нівелює, власні думки, відповідно до прочитаного-почутого-побаченого.

Базуючись на знанні про себе і знанні про іншого, теорія соціального порівняння, по-перше, має інтерперсональний характер, по-друге, претендує на статус соціально-психологічної теорії, однак переважно через можливість довільних інтерпретацій отриманих результатів у інших термінах і навіть науках, а також через творчі пошуки автора (Фестінґер почав будувати нову теорію – коґнітивного дисонансу) відходить на другий план, залишаючись недозапитаною в наступних наукових дослідженнях. У теоріях коґнітивної відповідності теорія соціального порівняння зайняла відповідну нішу, натомість у журналістиці та журналістикознавстві – ще ні, незважаючи на те, що, по-перше, дуже важлива й актуальна, по-друге, мало розроблена, по-третє, цінна як міждисциплінарна одиниця соціопсихологічної матриці.

Прийнято вважати, що теорія коґнітивного дисонансу, на відміну від попередньої теорії Л.Фестінґера, сконцентрована на самопізнанні, „знанні про себе”, тобто не інтерперсональна, а інтраперсональна, більше віддалена від соціальної психології і наближена до загальної психології. Попри це, подібно до теорії Хайдера, її дуже часто використовують а) як соціально-психологічну, б) як різновид теорій відповідності, в) балансу, г) комунікативних актів, ґ) конґруентності... Натомість теорія Фестінґера, на відміну від інших теорій відповідності, практично не акцентує на соціальній поведінці. З одного боку, ТКД чи не найпопулярніша у наукових колах і пошуках, а з іншого, - сильно розкритикована. Після викладу автором у праці „Теорія коґнітивного дисонансу”4, вона отримала такий великий відгук у працях багатьох представників західної соціальної психології, що можна, мабуть, „фіксувати спеціальну літературу з теорії дисонансу, яка становить критичний аналіз цієї теорії...”5. Через „закритість”, відсутність унаочнених соціалізаційних факторів, ТКД несправедливо проіґнорована в теорії журналістики.

Люди прагнуть до певної узгодженості як бажаного внутрішнього стану. Якщо виникають протиріччя між тим, що людина знає, і тим, що вона робить, то наявні протиріччя намагаються якось пояснити і, найчастіше, щоб знову досягти внутрішнього спокою, тобто коґнітивної узгодженості, подати не як протиріччя. У процесі розробки ТКД Л.Фестінґер замінив терміни „протиріччя” на „дисонанс”, а „узгодженість” – на „консонанс”.

Враховуючи фактори соціалізації і принципово не виходячи за межі теорії соціального порівняння, з метою стимуляції суспільного консенсусу-консонансу, вважаємо можливим і перенесення внутрішнього психічного стану на соціальні координати, і тим самим розширення матриці соціальних систем. Фактично, подібно до Л.Фестінґера, ми допускаємо, по-перше, можливість виходу (перенесення) за межі внутрішніх станів дисонансу та консонансу і, по-друге, їхній розгляд у широких (універсальних) контекстах.

Суть теорії зводиться до трьох головних пунктів: а) між коґнітивними елементами („когніціями”), тобто знаннями, думками, переконаннями про поведінку (будь-чию і будь-яку) та середовищем (теж будь-яким і будь-чиїм), може виникати дисонанс; б) наявність дисонансу викликає прагнення зменшити його або запобігти його поширенню; в) прояв цього прагнення передбачає наступне: або зміну поведінки, або зміну знань, або обережне ставлення до нової інформації.

Уявімо собі людину, яка вживає наркотики, хоч знає, що це – шкідливо і небезпечно. У неї виникає дисонанс, подолати який можна кількома способами: перший – змінити поведінку, тобто перестати вживати наркотики, другий – змінити знання про шкоду наркотиків, переконати себе в тому, що наркотична залежність – не хвороба, а звичка, що немає жодної залежності і шкоди ні наркоманові, ні оточуючим, що слова лікаря, стаття в газеті, передача на телебаченні про шкоду наркотиків неправдиві, перебільшують наслідки тощо, третій – обережно ставитись до нової інформації про шкоду від наркотиків, тобто взагалі таку інформацію ігнорувати. У названій праці Л.Фестінґера та книзі Е.Аронсона6 ці три можливості описано на прикладі курця. Але для журналістики цікавіші не загально-універсальні приклади, а конкретні соціокультурні можливості і властивості. Окремо розглянемо два варіанти – політичний (1) і медійний (2):

1. Політик А (від міського голови до депутата Верховної Ради чи Прем’єр-міністра, Президента України) знає, що говорить неправду, що говорити неправду – погано, проте продовжує неправдивити. Якщо в політика А хоча б начебто виникає відчуття начебто дисонансу, яке він начебто прагне подолати в один із способів: 1) перестати брехати; 2) самонавіяти собі те, що брехня – ніяка не брехня, що його неправильно почули-зрозуміли тощо; 3) ігнорувати критичні вислови і публікації на свою адресу.

Цей патовий шлях – намагатись утримати, поглибити політичний дисонанс (див.: і другий, і третій спосіб), апробований в Україні надто багатьма відомими людьми, що дуже своєрідно віддзеркалюють суспільну „мораль” на межі епох. Оскільки реалізація першого способу – надзвичайна рідкість, щось таке, що можливе в теорії, але не на практиці, дозволимо собі потрактувати ТКД ширше за автора – як реалізацію комунікативної технології у вигляді звичайного перфоменсу.

Цікаве ще одне пояснення стимуляції і пролонгації дисонансу: для багатьох суб’єктів стан дисонансу – щось незбагненне і неймовірне, те саме, що й консонанс, бо цей стан – і звичний, і комфортний, а головне – стабільний та ефективний, адже дозволяє постійно перебувати в епіцентрі уваги. Тому, для багатьох, грубо лаятись чи свідомо брехати не є ознакою чогось поганого, це – стиль, тримання марки, „знак якості”. Опублічнення, масове тиражування (ЗМІ) подібного в нормальному суспільстві викликало б здорову реакцію: а) шок; б) протест; в) виправлення помилок; г) заборона підміни понять. Але не всі суспільства здорові, надто ж за психо-емоційними параметрами, коли півкраїни живе ностальгією за „старими” часами, а інша половина – прагне кудись утекти...

2. Загальнонаціональний телеканал Б вирішив обговорити постать гетьмана І.Мазепи в контексті 300-річчя Полтавської битви. З-поміж запрошених на ефір: міський голова Полтави (студія у Полтаві), політик Партії регіонів та політик НСНУ – „Народна самооборона” (студія у Києві). Під час передачі ключовим моментом є обговорення не значення І.Мазепи в історії України, а місця під пам’ятник, який „знайдено” за межами історичного центру Полтави, оскільки „не всі думають так, як політична сила Президента В.Ющенка”, „не всі вважають І.Мазепу національним героєм”, „не потрібно нагнітати ситуацію і протистояння” тощо. Модераторські потуги ведучого замалі (перфоменс), щоб уникнути політизації питання, оскільки модель і формат програми передбачають цю політизацію, бо на ефір запрошено депутатів, а не фахівців-істориків чи морально-суспільних авторитетів. Отже, виникає типова для „безцензурного” українського телебачення ситуація: гра у демократію, свободу слова, дотримання балансу, дарма що форма (різні погляди) домінує над змістом і здоровим глуздом.

Телеканал поширює неправдиву інформацію, виконуючи завдання своїх чільників, які нібито й розуміють, що так робити нечесно, непрофесійно, неетично, але ж знають інше: ніхто досі за подібне не відповів. Для них принцип суспільної відповідальності (у нашому розумінні: медіацивілізованості) – добре й сучасне гасло, не обов’язкове до виконання.

Згадаємо вже описані способи подолання внутрішнього дисонансу, точніше начебто подолання начебто дисонансу: 1) змінити формат і модель передачі; 2) змінити знання, тобто переконати себе в тому, що програма чудова, а критика на її адресу – несправедлива, викликана заздрощами, а не прагненням дотримуватись професійних і морально-етичних стандартів; 3) старатись не реагувати на критичну оцінку власного рейтингового телепродукту, як у прислів’ї: „Собака гавкає, а караван іде”.

Спроба розвести політичну і медіареальність бодай окремими прикладами виявилась складною проблемою і практично не вдалась. Звідси напрошуються певні сентенції:

1. Сучасна медіареальність є сеґментом політичної реальності: якщо це потрібно політикуму, то це потрібно всім.

2. І медіа, і політична реальність є домінантними в реальній дійсності, оскільки визначають її порядок денний, тобто залежність.

3. Застосування теорії коґнітивного дисонансу Л.Фестінґера наочно ілюструє, по-перше, свою адресність для теорії журналістики, по-друге, перфоменсність прагнень зняти дисонанс у публічних сферах (політика, масова комунікація) і соціально-культурних системах (журналістика, культура, мистецтво).

4. Правдивість подій, фактів і реалій (у регіоні, країні, світі) визначається і корелюється засобами масової інформації для узалежнюваної і узалежненої аудиторії.

5. Теорія коґнітивного дисонансу: а) дуже чітко демонструє запрограмований авантюризм представників і формулянтів публічності; б) необхідність встановлення індивідуальної шкали довіри (вироблення імунітету) до публічних людей і публічних професій.

Як і західні, московські вчені Г.Андреєва, Н.Богомолова та Л.Петровська у фундаментальній праці „Зарубіжна соціальна психологія ХХ ст.” критично оцінили теорію коґнітивного дисонансу Л.Фестінґера. Справедливо віддавши належне ТКД в тому, що вона стимулювала величезну кількість досліджень і звернула увагу на низку цікавих закономірностей, особливо в галузі психологічного аналізу конфлікту, російські психологи, водночас, визначили головне завдання ТКД як обґрунтування мотивацій людської поведінки (що не безсумнівно), яке „виявилось нездоланним”7 через: „спільну обмеженість теорій відповідності”, „відсутність спроб вийти за межі лише коґнітивної організації людини у більш широку галузь соціальних умов її існування”8.

Якщо зважити на те, що людина – і мікро-, і макромодель світу, то „мотивації людської поведінки” – не так вже і мало. Тому, вважаючи в цілому слушним, висновок про те, що логіка теорій коґнітивної відповідності в межах усталеної концептуальної схеми не виявляє виходів у сферу соціальної реальності також і в інших варіантах підходу, звертаємо увагу на наступне:

а) автор ТКД міг не ставити собі за мету розстановку всіх крапок над „і”;

б) головне завдання ТКД, думаємо, автор визначав не як „обґрунтування” (див. вище), а як „усвідомлення” (тобто „виявлення”, „наявність плюс певні поведінкові варіанти”) мотивацій людської поведінки, а певну розбіжність у частині „обґрунтування – усвідомлення” пояснюємо або особливостями перекладу російською (СПб., 1999)9, яким послуговуються московські вчені, які самі й зазначають: „можливе певне різночитання наших перекладів англійського тексту і перекладів російського видання, що, між іншим, не впливає на зміст”10, або авторською стилістикою;

в) спроба переходу психологом за „межі” психології-науки, скажімо, в суспільні відносини, на культурні зв’язки тощо, по-перше, „прив’язувала” б його теорію лише до окресленої соціальної реальності, по-друге, вказувала б на неспроможність показати функціональність у межах теорій коґнітивної відповідності і тому, по-третє, навіть не розглядалась як першозавдання;

г) наявність тільки нашого (журналістикознавчого) наукового дослідження підтверджує можливість виходу за межі коґнітивної організації людини у ширші галузі соціальної дійсності на основі ТКД Л.Фестінґера. А те, що це доцільно, можна пояснити природою суб’єкта – не тільки homo sapiens (людини розумної), а й мислячо-продуктивної структури (організації, партії, владної інституції, соціальної системи, у т.ч. й журналістики).

Пам’ятаючи про два різні типи коґнітивних елементів, тобто „когніцій” – поведінкові („я хочу, можу, буду...”) та середовищні (перепони, сприяння, нейтральний фон...), – звертаємо увагу на різні можливості змін „когніцій”: легше вплинути на поведінкові, ніж середовищні (хочу – читаю, співаю, танцюю, сиджу вдома, йду на вулицю, але не впливаю на спеку, дощ, мороз, вітер, хоч їх враховую-ігнорую).

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]