
- •1.Поняття світогляду. Його структура та головні функції.
- •2. Історичні типи світогляду, їх головні риси
- •3. Філософія як історичний тип світогляду і своєрідна форма суспільної свідомості
- •4. Проблема людини і світу в її філософському тлумаченні.
- •5. Загальна хар-ка філософії стародавнього сходу.
- •6. Головні етапи розвитку та ключові ідеї античної філософії
- •7. Загальна характеристика середньовічної філософії.
- •8. Основні риси філософії відродження
- •9. Головна проблематика філософії нового часу
- •10. Загальна характеристика німецької класичної філософії.
- •11. Основні положення філософії марксизму
- •12. Основні положення та напрямки некласичної філософії
- •13. Головні напрямки сучасної західної філософії
- •14. Філософські погляди сковороди та юркевича.
- •15. Життєві витоки та філософський зміст проблеми буття.
- •16. Проблема субстанції
- •17. Філософське поняття матерії. Сучасні уявлення про структуру матеріального світу
- •18. Рух як спосіб існування матерії.
- •19. Простір і час як форми існування матерії
- •20. Проблема методу. Діалектика та її альтернативи
- •21. Закони діалектики
- •22. Категорії діалектики.
- •23. Свідомість. Її сутність, структура, головні чинники виникнення та розвитку
- •24. Суспільна свідомість. Її рівні та форми.
- •25. Проблема пізнання. Витоки, рівні, форми.
- •26. Проблема істини та її критеріїв
- •27. Форми та методи наукового пізнання
- •1.Емпіричні методи.
- •28. Людина як предмет філософського аналізу
- •29. Практика як специфічно людський спосіб буття.
- •30. Природа людини. Її біологічні, соціальні та духовні виміри.
- •31. Свобода як сутнісна характеристика людського буття.
- •32. Загальна характеристика проблеми сенсу людського буття
- •33. Суспільство як обєкт філософского аналізу. Специфіка соц пізнання.
- •34. Проблема детермінації суспільного процесу. Його головні чинники та субєкти.
- •35. Суспільство та природа. Динаміка взаємодії.
- •36. Соціально-етнічні спільності людей: етнос, народ, нація.
- •38. Цінності. Їх природа, типологія та роль в житті людини і сусп-ва.
- •39. Культура. Її сутність, типологія, діалектика розвитку.
- •40. Глобальні проблеми сучасності та перспективи їх розвитку.
26. Проблема істини та її критеріїв
Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрямки і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, дав Аристотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстракти, що його дотримувались всі філософи матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.
Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому що дійсність відображена в істині, трактується як об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по- друге пізнання його результат- істина нерозривно пов’язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини. Істина – це адекватне відображення об’єкта суб’єктом, яке відтворює об’єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб’єкта пізнання.
З характеристики пізнавального процесу як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру – заблудження. Однак наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між істиною і заблудженням. Об’єктивність істини є однією з найістотніших її характеристик. Однак об’єктивність істини не означає її загально значущості, згоди всіх чи, принаймні, більшості людей стосовно того чи іншого твердження. Наприклад у стародавні часи всі люди були згодні з твердженням про плоску форму земної поверхні, але ця згода аж ніяк не означала об’єктивної істинності такого твердження.
Об’єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Об’єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно пов’язана інша характеристика – абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істинності є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою характеристикою істини – її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність – заблудження. Абсолютність істини є абсолютність відносно певних меж, є відносною абсолютністю. Кожна істина розглядувана в межах своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона щодо факту існування таких меж є відносною. Абсолютна і відносна істини є не дві різні істини, а одна й та сама істина, розглядувана під різними кутами зору.
Об’єктивна істина, таким чином, є діалектичною єдністю абсолютного і відносного відбувається шляхом збагачення її об’єктивного змісту через конкретизацію тих меж, поза якими вона перетворюється в заблудження.
Критерії істини:
1. класичний – відповідність істини – Аристотель.
2. релігійний – викладення в Біблії – сер віки.
3. несуперечливість судження, відсутність антиномій – Кант.
4. екзистенціальний – відкриття у критичні моменти життя, здатність віддати життя за істину – Кіркегор.
5. прагматичний – корисність для людини – софісти.
6. сенсуалістичний - відповідність почуттям – Берклі, Юм.
7. практика як суп-істор, предметно-чуттєва діяльність людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе.