5. Відмова у захисті права

У літературі була поширена думка про можливість відмови у захисті права. Така відмова вважалася окремою правовою санкцією. Передумовою для такої точки зору була норма частини 1 статті 5 ЦК 1963 р., за якою цивільні права охоронялися законом, за винятком випадків, коли вони здійснювалися в суперечності з їх призначенням. Формами відмови у захисті права були названі: відмова у примусовому здійсненні права, відмова у конкретному способі захисту права, позбавлення суб'єктивного права . Однак така теорія не мала достатнього обґрунтування.

Суб'єктивне право є мірою дозволеної, правозгідної поведінки. З огляду на це, відмова у захисті права - явище, загалом, неприпустиме. Якщо, наприклад, співвласник будинку вимагає його поділу і не погоджується на грошову компенсацію, то відмова суду у задоволенні його вимоги через технічну неможливість поділу будинку не може трактуватися як відмова у захисті права, оскільки позивач вибрав спосіб захисту, що не узгоджується з фактичними обставинами справи. Такий же висновок буде зроблений і тоді, коли позивач обрав нерозумний спосіб захисту, який не передбачений ні законом, ні договором, і наполягає на ньому.

Не може вважатися відмовою у захисті права і позбавлення особи її суб'єктивного права. Так, виселення з житла у зв'язку з систематичним його псуванням - це результат протиправної поведінки самого носія права, а не свідчення відмови у захисті його права.

Відмовою у захисті права називалася і відмова у задоволенні вимоги позивача чи відхилення заперечень відповідача. Але ж вимога - це ще не право. Суд відмовляє у задоволенні вимоги позивача чи відхиляє заперечення відповідача саме тому, що вони не ґрунтуються на відповідному праві.

У позовному провадженні вимагати захисту може не лише позивач, а й відповідач, право якого, на його думку, безпідставно оспорюється позивачем.

Задоволення позову не може вважатися відмовою у захисті права відповідача, оскільки факт захисту права позивача засвідчує відсутність відповідного права у відповідача.

Якщо особа володіє правом, тобто одержала певні юридичні можливості внаслідок правозгідної поведінки, то відмова у його захисті має бути розцінена, за загальним правилом, як акт беззаконня. Однак ця загальна принципова теза про неможливість відмови у захисті права має винятки.

Як зазначено у частині 3 статті 16 ЦК, суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи, якщо при здійсненні свого права вона:

1. порушила права інших осіб;

2. заподіяла шкоду довкіллю;

3. заподіяла шкоду культурній спадщині;

4. діяла з наміром завдати шкоду іншій особі або у разі зло вживання правом в інших формах;

5. порушила моральні засади суспільства;

6. мала намір добитися неправомірного обмеження конкурен ції, зловживала монопольним становищем на ринку або викорис тала це право для недобросовісної конкуренції.

Такий великий перелік підстав для можливої відмови у захисті права слід розглядати як стимул до його здійснення на засадах справедливості, добросовісності та розумності.

В окремих випадках захист права може відбутися неповною мірою. Так, згідно із частиною 4 статті 1193 ЦК, суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища. Тобто, допускається неповний захист права потерпілого.

Неповний захист права передбачений і у частині 3 статті 551 ЦК, за якою суд може стягнути лише частину неустойки, якщо її розмір значно перевищує розмір збитків та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.