4. Зловживання особою правом на захист

Зловживання правом на захист дехто вбачав як у тому, що заінтересована особа одночасно зверталася за захистом у різні інстанції, так і в тому, що вона, не погоджуючись із рішеннями судів, протягом тривалого часу добивалася від різних інстанцій їх скасування, «замучивши» усіх своїми скаргами та листами.

Відомо, що іноді лише багаторічною наполегливістю можна було добитися справедливості. Недарма у Постанові Пленуму Верховного Суду Української РСР від 17 квітня 1969 р. «Про виконання судами Української РСР Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 25 лютого 1967 р. «Про поліпшення організації судових процесів, підвищення культури їх проведення і посилення виховного впливу судової діяльності» було зазначено, що мають місце випадки безвідповідального ставлення головуючих до своїх обов'язків, створення перешкод для реалізації учасниками процесу своїх прав, неграмотне складення процесуальних документів, прийняття рішень без належного мотивування.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» зверталася увага на випадки необгрунтованої відмови громадянам у задоволенні позовів про захист майнових, житлових та інших прав, на тиск, що чиниться на суди, з метою добитися незаконного судового рішення.

Заява Голови Верховного Суду України В. Т. Маляренка про те, що «у радянські часи суди були незалежніш!, ніж сьогодні» ,-дає підставу для висновку про те, що особа, яка добивається захисту свого права навіть у вкрай безнадійній ситуації, з огляду на непоодинокі факти тиску на суд,- діє правомірно, в межах права на захист.

Оскільки право на захист - це міра дозволеної поведінки, теорія можливого зловживання правом на захист не має достатнього обґрунтування.

Про зловживання правом на захист можна б говорити хіба що у тих випадках, коли позивач подає до суду надуманий позов, виключно з метою знеславлення відповідача, підриву його репутації. Наприклад, напередодні виборів якась жінка подає до одного з кандидатів позов про повернення боргу чи про визнання батьківства, хоча насправді ні позичальником, ні батьком дитини він не був.

Але і в цих ситуаціях немає зловживання, бо немає і самого права на захист, оскільки не було порушення ні права, ні інтересу.

За статтею 122 ЦПК України, суд відмовляє у відкритті провадження у цивільній справі, якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет і (або) з тієї ж підстави уже був розглянутий судом і рішення набрало законної сили.

Якщо особа повторно звертається до суду із заявою до того ж відповідача, з тією ж вимогою і (або) з тієї ж підстави, то також не можна говорити про зловживання правом на захист, оскільки такого права вона уже не має.

Принагідно хочу звернути увагу на істотну термінологічну новелу: у Цивільному процесуальному кодексі України йдеться уже не про «порушення справи», адже слово «порушення» має в українській мові усталене, інше за змістом значення, а про «відкриття провадження у справі».