2.4. Професія видавця й редактора

Виробничі функції працівників ЗМІ поділяють на три групи: перша — функції, пов’язані зі створенням повідомлень; друга — функції, пов’язані з організацією публікування видань; третя, — пов’язані з редагуванням повідомлень. Відповідно, працівників ЗМІ можна поділити на тих, хто виконує функції, пов’язані зі створенням повідомлень (журналісти), з організацією публікування видань (їх називають видавцями), з редагуванням (їх називають редакторами), а також тих, хто одночасно займається двома чи всіма трьома видами цієї діяльності.

Видавець — це юридична або фізична особа, яка отримала свідоцтво про державну реєстрацію ЗМІ, є його власником і має намір здійснювати чи здійснює публікування/оприлюднення повідомлень у формі видань. Ім’ям видавця (назвою його ЗМІ, наприклад, видавництва) є назва, зафіксована в свідоцтві про державну реєстрацію ЗМІ.

Видавців розрізняють за основним видом опублікованих/оприлюднених видань:

— видавці книг;

— видавці газет;

— видавці журналів;

— видавці рекламних видань;

— видавці видань на компакт-дисках;

— видавці інтернет-видань;

— видавці кількох видів видань.

У ЗМІ посади "видавець", як правило, немає, оскільки професії видавця й редактора на рівні посад поки що не розмежовані². Тому працівники, які виконують функції видавців, найчастіше працюють на посадах редакторів.

За ієрархічним підпорядкуванням виокремлюють такі посади, як головний редактор, завідувач редакції, старший редактор, редактор і молодший редактор.

Не всі особи, які працюють на перелічених посадах, займаються тільки організацією публікування видань чи редагуванням. Так, головний редактор у пресових ЗМІ виконує дві функці: директора (керує органом ЗМІ) та безпосередньо координує роботу завідувачів редакцій по підготовці кожного номера (випуску) видання. Молодший редактор найчастіше виконує функції технічного пра­цівника, що не вимагають високої кваліфікації. Редагують повідомлення головно ті працівники ЗМІ, які займають посади редакторів і старших редакторів. Часто редактори й старші редактори паралельно займаються також організацією публікування видань. На старших редакторів інколи покладають обов’язки керування підлеглими (редакторами, молодшими редакторами, коректорами та ін.). Крім того, функції видавців чи редакторів — на умовах суміщення — іноді виконують також журналісти.

У країнах Заходу посади редакторів іноді диференціюють¹. Так, у великих ЗМІ окремо виділяють: а) редакторів, які займаються пошуком авторів; б) редакторів, які займаються вивченням ринку, визначенням накладів і збутом видань; в) редакторів, які займаються оцінюванням придатності авторських оригіналів до публікування; г) редакторів, які займаються рекламуванням видань тощо. Такі функції редакторів — це фактично функції по оргінізації публікування видань, тобто видавничі функції.

Розгалуженість спеціалізацій редакторів залежить від кількості працівників у ЗМІ за таким принципом: що менший ЗМІ, то більша інтеграція функцій у працівника, і навпаки: що більший ЗМІ, то вищий ступінь спеціалізації. З урахуванням сказаного, студентам, які не завжди знають, де їм доведеться працювати в майбутньому, доречно опановувати якомога більшу кількість спеціалізацій.

Зауважимо, що термін “редактор” вживають не тільки у мас-медіа. Ним користуються і в інформатиці, де ним називають програму, яка дає змогу набирати, зберігати, виправляти та завантажувати тексти. До едитології це значення терміна “редактор” відношення не має, хоча комп'ютерні системи для опрацювання текстів, графіки, аудіо- та відеоінформації в ЗМІ використовують якнайширше.

2.5. Типологія авторів і читачів

2.5.1. Групи авторів

Нагадаємо, що автор (відправник повідомлень) — це фізична особа, яка своєю творчою працею на основі повідомлення створила авторський оригінал². Додамо, що автор повинен знати мову конкретного суспільства, вміти описувати нею потрібні фрагменти світу, мати достатній банк інформації та вміти підготувати це повідомлення відповідно до вимог (норм) цього суспільства.

Групи авторів — на відміну від реципієнтів — ставали об'єктами дослідження значно рідше³, а тому здійснити їх опис і класифікацію достатньо важко. Все ж спробуємо це зробити.

Групи авторів за часом створення повідомлень. Розрізняти авторів за часом створення повідомлень не було б потреби, якби через сотні чи тисячі років видавцям і редакторам не доводилось видавати їхні твори з належними коментарями або навіть замовляти переклади цих творів (знову ж таки з відповідними коментарями). Слід враховувати, що мова будь-якого народу (нації) постійно змінюється. Так, згідно з одним із лінгвістичних законів, через кожну тисячу років від будь-якої мови в тій мові, що залишається, зостається лише одна тисяча найчастотніших слів. На підтвердження цього пригадаймо, що в наш час зникли — перейшли в розряд так званих мертвих — такі високорозвинені мови, як старогрецька й латинська. Те саме можемо сказати вже й про значно ближчу нам у часі старослов’янську мову.

За критерієм віддаленості в часі від реципієнтів авторів можна поділити на такі групи:

— автори, мови яких перейшли в розряд "мертвих", а тому для пересічного реципієнта вимагають обов’язкового перекладу, а також "історичних" коментарів, пов’язаних з реаліями того часу (наприклад, для українців такими є автори старослов’янських літописів, для італійців чи греків — автори античних творів);

— автори, мови яких вимагають адаптації та коментарів (наприклад, мова Ю. Федьковича або деяких творів І. Франка; показовим прикладом є видання віршованої казки "Лис Микита" за редакцією М. Рильського);

— автори, мова яких не потребує перекладу чи адаптації та "історичних" коментарів (сучасні автори).

Що більше від нашого часу віддалений автор, то трудомісткішим буде редагування його твору.

Групи авторів за місцем створення повідомлень. Виділяти авторів за місцем створення повідомлень також не було б потреби, якби норми редагування скрізь були однаковими. Проте норми редагування, чинні в різних державах світу, як правило, суттєво різняться між собою. Наприклад, українці, що живуть на території США та Канади, найчастіше послугоовуються не сучасним українським правописом, затвердженим Національною академією наук України, а правописом, який використовували в Україні в 20-30-х роках ХХ ст. Крім того, українці США й Канади для написання своїх повідомлень використовують не чинні в Україні норми, а норми, прийняті в США та Канаді.

Залежно від місця розташування авторів можна поділити:

— на авторів, що проживають на одній із реципієнтами території;

— на авторів, що проживають з реципієнтами на різних територіях.

Усуненню територіальних розбіжностей сприяють міжнародні стандарти, наприклад, запроваджений Міжнародною організацією по стандартизації (ISO) стандарт на бібліографічний опис.

У деяких випадках доводиться враховувати й ситуацію, в якій відбувається комунікація. Іноді норми суттєво відрізняються навіть у межах однієї і тієї ж території. Наприклад, в Україні релігійні спільноти різних конфесій часто послуговуються власними правилами орфографії (зокрема, правилами вживання великої літери).

Групи авторів за обсягом банків інформації. Класифікувати авторів за цією ознакою можна, виходячи з кількості об’єктів у їхніх банках інформації (у найпростішому випадку — кількості слів в авторському словнику, активному чи пасивному¹) і зв’язків між ними: що більший банк інформації, то більшу кількість тем автор може описати, а, отже, для більшої кількості реципієнтів готувати свої повідомлення. Обсяг банку інформації суттєво залежить від освітнього рівня автора, проте не лише від нього.

Редактор не повинен вимагати від автора писати про те, чого нема в його банку інформації, тобто про те, чого він не знає, — таке повідомлення може виявитися вигадкою, що дезінформуватиме реципієнтів. Після такого повідомлення довіра реципієнтів до ЗМІ, що розповсюдило повідомлення, буде суттєво, якщо не назавжди, підірвана. Тому редактори за потреби повинні надавати авторам можливість (літературу, час, консультації з ученими) для вивчення теми повідомлення. Редактори зобов'язані блокувати публікування дезінформативних повідомлень (не розглядаємо випадки навмисного публікування дезінформації).

Результати досліджень обсягів авторських банків інформації публікують у словниках окремих авторів (як правило, класиків художньої літератури²). Наприклад, обсяг словника мови Т. Г. Шевченка становить понад 10 тис. слів.

Групи авторів за типом повідомлення. Відповідно до типів повідомлень, виокремлених у розділі 3.4, авторів можна класифікувати так:

— автори образних повідомлень (письменники-мистці, або літератори);

— автори понятійних повідомлень (письменники-науковці, або "технічні" письменники);

— автори образно-понятійних повідомлень (публіцисти).

Для редакційного працівника різниця між цими авторами полягає, наприклад, у тому, що автори понятійних повідомлень не завжди вміють і можуть підготувати образні й публіцистичні повідомлення, а талановиті письменники-мистці чи публіцисти не завжди можуть логічно викласти потрібну понятійну інформацію.

З цього випливає, що для редакторів важливо знати індивідуальні можливості авторів. Це допоможе уникнути укладання угод з авторами, не спроможними виконати завдання ЗМІ на підготовку потрібного твору.