65. Становлення української радянської літератури.

Краща частина української інтелігенції зустріла Великий Жовтень як зорю визволення рідного народу від вікового гніту. Вона сприймала соціалістичні ідеї і ставала на той шлях, яким повела народ Комуністична партія. На позиції соціалістичної ідеології поступово переходить більша частина дореволюційних письменників. Серед них - Степан Васильченко, Агатангел Кримський, Пилип Капельгородський.

Продовження і розвиток кращих традицій дожовтневої класичної літератури і мистецтва - важлива умова новаторських починань радянських митців.

Прогресивні традиції, вироблені класичною літературою, - це, зокрема, служіння народові, реалістичне зображення життєвих явищ, громадянськість, ідейність, гуманізм, патріотизм, інтернаціоналізм, боротьба проти реакційних поглядів і т.д.

Гостре заперечення всього того, що назавжди віджило свій вік, і возвеличення, натхненне оспівування всього нового, народженого великою Жовтневою соціалістичною революцією, - одна з найхарактерніших особливостей радянської багатонаціональної літератури.

Революційне перетворення дійсності - в центрі уваги творів радянських письменників.

Якісно новий зміст радянської літератури зумовлений тими мінами і перетвореннями, які відбулися в нашій країні внаслідок перемоги Великого Жовтня і побудови соціалістичного суспільства.

Новаторство літератури Країни Рад - це насамперед втілення и художній тканині твору марксистсько-ленінської революційної Ідеї, розкриття переваг нового, соціалістичного ладу над капіталістичним. Провідний герой радянської літератури - творець усіх Матеріальних і духовних цінностей: робітник, селянин, інтелігент Нового типу. Художнє зображення розвинутого соціалістичного суспільства як торжества справжнього гуманізму, утвердження комуністичних ідеалів такий зміст радянської літератури. І в цьому її новаторство.

Нові герої, зображення нових відносин між людьми і народам, нової історичної спільності людей - радянського народу - це також відкриття радянської літератури та мистецтва.

66. Модерний театр та становлення кіномистецтва в Україні (20-30 рр.)

Надзвичайно гостро постала проблема співвідношення класики та модерну на театральних підмостках. Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р., коли в Києві утворилися Державний драматичний театр під керівництвом О. Загарова і В. Кривецького, Державний народний, очолюваний П. Саксаганським і «Молодий театр» (з 1922 р. — модерний український театр «Березіль») Л. Курбаса та Г. Юри. У 1919 р. від «Молодого театру» відокремилася група акторів на чолі з Г. Юрою і утворила театр ім. І. Франка. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих артистів — А. Бучма, О. Добровольський, О. Сердюк, Н. Ужвій, Ю. Шумський, О. Юра-Юрський та багато інших.

Розвиток українського театру був надзвичайно динамічним: уже наприкінці 1925 р. в Україні діяли 45, а в 1940 р. — 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. За цих обставин надзвичайно гостро постала проблема новаторської театральної естетики, яка вивела український театр на якісно новий рівень творчості.

Принципово відмінні підходи щодо бачення подальших шляхів національного театрального розвитку уособлювали Державний драматичний театр та Молодий театр. Якщо перший продовжував традиції реалістично-психологічної школи, то другий обстоював позиції авангардизму. Під впливом відомого реформатора західноєвропейського театру Макса Рейнгардта формується театральна стилістика Л. Курбаса, який вважав, що театр має не відтворювати, а формувати життя, слово, рух, жест, світло й декоративне мистецтво мають органічно зливатися в одну театральну мову, забезпечуючи внутрішню єдність театрального дійства, задаючи йому одного ритму. З утворенням у 1922 р. театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком, на якому авангардистські принципи пронизували постановки творів світової та вітчизняної класики.

Новим явищем української культури 20—30-х років стало кіно. У 1922 р. було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), що надало потужного імпульсу вітчизняному кіновиробництву. Після реконструкції в 1926 р. Одеська кінофабрика стала за технічним оснащенням однією з кращих у країні, а введена в дію 1928 р. київська кінофабрика (майбутня Київська кіностудія ім. О. Довженка) — однією з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

З початку 20-х років у національному кінематографі на зміну плакатним низькопробним пропагандиським фільмам-агіткам революційної доби прийшли художні фільми; режисери дедалі частіше стали залучати до участі в кіно відомих українських акторів (А. Бучму, М. Заньковецьку та ін.); зростав мистецький та технічний рівень кіновиробництва; посилився зв'язок кіно з літературою і театром. У цей період за основу фільмів, як правило, брали історичні сюжети або екранізували класичні художні твори («Трипільська трагедія», «Тарас Трясило», «Остап Бандура», «Тарас Шевченко», «Микола Джеря», «Борислав сміється», «Фата Моргана»). Українське ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П. Чардиніна, «Сумка дипкур'єра» О. Довженка).

Наприкінці 20-х років в українському кіно дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася в співпраці кінорежисера Л. Курбаса з письменниками М. Йогансеном та Ю. Яновським. На початку 30-х років нові грані у вітчизняному кінематографі відкрив режисер І. Кавалерідзе, який вперше в Україні зняв кіноопери «Наталка Полтавка» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1938). У цей час українське кіно переходить на більш високий технічний рівень: у 1930 р. Д. Вертов зняв перший звуковий документальний фільм — «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт». Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 р. на Всесвітньому конкурсі в Брюсселі кінофільм «Земля» було зараховано до 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів.