24 Які догматичні та обрядові відмінності існують між православ’ям і католицизмом?

Основними спірними з позиції Православ’я вченнями Західної Церкви є такі: ісходження Святого Духа «і від Сина» (Filioque), чистилище, відпусти, створена благодать, нарешті «маріанські» чи «марійські» догмати — про Непорочне Зачаття Богородиці та про її Внебовзяття і догмати про папство — юрисдикційний примат і непомильність римського єпископа. Деякі з них сягають корінням І-го тисячоліття, тому було б несправедливо просто відкидати їх як видумки чи «нововведення». Для того, щоб зрозуміти їхній глибший богословський вимір, збагнути їхнє правдиве значення, православним потрібно брати до уваги особливості латинського юридичного мислення, що несе на собі відбиток римського права — одного з найбільших інтелектуальних досягнень Стародавнього Риму, котрим увесь світ користується і дотепер. Також потрібно осмислити історію Західної Церкви, котра часто була в протистоянні зі світською владою. Є ще й інші відмінності — вживання опрісноків на Заході, чи квашеного хліба на Сході для Євхаристії, момент переміни суті св. Дарів — під час епіклези чи слів «Прийміть, їжте …», спосіб Хрещення — зануренням чи поливанням і т. д. Але ці останні різниці є радше місцевими літургійними традиціями, ніж справді принциповими відмінностями у віровченні. Вони не є суттєвими перешкодами на шляху до відновлення єдності між Православною і Католицькою Церквами, хоча й відіграли значну роль у поступовому духовному відчужені між Сходом і Заходом, яке закінчилося розколом єдиної колись Церкви. Їх не можна назвати «догматами» — істинами віри, в строгому сенсі цього поняття. Проте їх значення не можна й применшувати: за обрядовими відмінностями стоять різні теологічні традиції, що формувалися століттями. Обрядові різниці часто інструменталізувалися для того, щоб мобілізувати публічну думку в протистояннях, що періодично виникали між греками і латинянами. Причиною цього є те, що народні маси й просте духовенство не надто розбиралися в тонкощах догматичного богослов’я, зате були дуже прихильні до зовнішніх обрядів рідної Церкви. Сьогодні жодний серйозний православний чи католицький богослов не вважає їх такими, що стоять на заваді єдності. Хіба що деякі фундаменталістські маргінальні угрупування, що відзначаються запеклим антиекуменізмом, інколи виймають їх із старої шухляди міжконфесійної полеміки1. Деякі з цих вторинних відмінностей до того ж вже не є актуальними, наприклад, у Західній Церкві все більше практикується Причастя під обома видами. Обидві Церкви погоджуються в тому, що євхаристійне сопричастя залежить від ідентичності віровчення2. Зазвичай латинські «нововведення» інтерпретуються православними як такі, що унеможливлюють євхаристійне спілкування із Католицькою Церквою. Ця позиція є зрозумілою — і справді, Православна Церква не має цих догматів, а тому вони сприймаються на Сході як розрив із вченням неподіленої Церкви, як неприпустимі «нововведення». Також українські Православні Церкви вказують на те, що від них не треба очікувати «визнання примату Римського папи, латинської догматики, тощо»3. З іншого боку, пересічні православні богослови погано ознайомлені не тільки з богословськими витоками західних вчень — мисленням латинських отців Церкви й схоластиків, а інколи навіть не знають, про що властиво йдеться. Як приклад достатньо навести абсурдні переклади поняття непомильності папи як його «безпомилковості» чи навіть «непогрішимості», що збуджують хибні асоціації й домисли. Отож, перейдемо до окремих західних догматів. Нашим завданням є не тільки аналіз, чи і чому саме вони суперечать православному віровченню, а й можлива відповідність цьому самому. Іншими словами, ми повинні бути об’єктивними, відкритими щодо результату дослідження — інша теологія не мусить бути єретичною, вона може бути й іншим, своєрідним поглядом на одні й ті самі таїнства віри, баченням їх із іншої перспективи.