14.Поняття про риторику

Риторику можна визначити і як науку, і як мистецтво. Основне її завдання — переконати слухачів у чомусь за допомогою слова, донести до них через промову певну думку, змусити перейнятися якимись почуттями. Мовою, що має переконувати, називав риторику давньоримський оратор Цицерон.

Отже,риторика— це наука про способи переконання та впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей. Ця наука вивчає методику творення тексту, визначає його структуру, найбільш придатну для зрозумілого й аргументованого викладення думки.

Риторика як мистецтво передбачає вміння добре говорити, грамотно будувати висловлювання й уживати слова. Це зумовлює зв'язок риторики з такими розділами науки про мову, як стилістика, орфоепія, синтаксис та ін.

Окрім того, ораторське мистецтво — це й уміння говорити красиво, прикрашати свою мову. Цю особливість мистецтва слова відображає одна з його назв — «красномовство». Але навіть досконало володіючи мовою, оратор перш за все повинен мати що сказати, вміти добирати інформацію. Недаремно риторика на ранніх етапах свого розвитку поєднувалася з філософією, тобто слово не відділялося від думки

15.Правила риторики

Перед широким загалом треба говорити правильною літературною мовою.

Висловлюватися слід чітко й недвозначно. Ясність змісту залежить від вдалого добору слів, речень, їх правильного, послідовного розташування у виступі.

Не слід зловживати малозрозумілими іншомовними словами, спеціальними термінами; врахуйте рівень аудиторії.

Запам'ятайте, що стиль усного виступу має бути набагато простішим зі стилем письмової роботи.

Якщо ви написали свій виступ, а потім дослівно читаєте його, то ваш виклад може справити неприємне враження.

Зміст промови має бути ясним і доступним. Цього можна досягти, поділивши весь матеріал на абзаци, які поєднуються логічними переходами.

Ще в Давній Греції та Римі оратори були свідомі стосовно того, що мову і стиль треба пристосовувати до різних обставин та складу слухачів, і розрізняти три види стилю — звичайний, середній і піднесений. Звичайним стилем користувалися, коли йшлося про буденні справи, середнім — у виступах, метою яких було переконати слухачів у чомусь, а піднесеним — для розкриття життєво важливих тем, при урочистостях.

16.Техніка підготовки ораторського монологу

Публічний виступ - це усний монологічний вислів з метою надання інформації аудиторії. У сфері ділового спілкування найчастіше використовуються такі жанри як доповідь, інфо­рмаційна, вітальна й торгова мова.

В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів:

Підбір необхідного матеріалу, зміст публічного виступу.

Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необ­хідній логічній послідовності.

Словесний вираз, літературна обробка мови.

Заучування, запам'ятовування тексту.

Вимовляння.

Підготовка до будь-якого ораторського монологу починається з визначення його теми й мети. Тему визначає або сам автор, або ті, хто запрошує його виголосити промову. Назва виступу повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відображати зміст мови й привертати увагу слухачів

. При розробці повістки для нарад необхідно особливу увагу звертати на формулювання тем доповідей і повідомлень. Теми повинні орієнтувати людей на участь в обговоренні конкретних проблем. Тому доцільно «розшифровувати» пункт порядку денного.Людина матиме можливість заздалегідь підготувати й продумати свій виступ.

Приступаючи до розробки тексту, необхідно визначити мету виступу. Той, хто говорить, повинен ясно уявляти, якої реакції він добивається. Основні цілі публічного монологу -повідомлення та дія. Оратор може поставити завдання інформувати слухачів, дати певні відомості. Або він розраховує схвилювати аудиторію, сформувати в людей переконання, уявлення, які стануть мотивами їх поведінки. Часто ці цілі перехрещуються, поєднуються в одному виступі. Свої цілі та завдання слід повідомити слухачам.

Важливо оцінити склад майбутньої аудиторії, заздалегідь настроїтися на своїх слухачів. Завжди легше говорити, звертаючись до однорідного складу. Чим однорідніша аудиторія, тим більш однакова реакція на виступ.

Звертаючись до молоді, не можна загравати, лестити, повчати, дорікати в незнанні, некомпетентності, підкреслювати свою перевагу, ухилятися від гострих проблем і питань.

Перед слухачами з високим рівнем професійної або наукової підготовки не можна виступати, якщо немає нових поглядів, підходів до вирішення проблеми, не можна допускати повтори, тривіальні думки, демонструвати свою перевагу, зловживати цифрами, цитатами, ухилятися від сутності проблеми.

В неоднорідній аудиторії виголошувати промову важче. Якщо публіка різна за складом, треба, по можливості, адресувати якийсь фрагмент кожній групі. Слід заздалегідь подумати про те, що сказати окремим, особливо авторитетним, персонам.

Необхідно також з'ясувати чисельність аудиторії. Великою кількістю слухачів складніше управляти. Чим менша аудиторія, тим простіше, наочніше.

Слід дізнатися, в якій обстановці проходитиме виступ - в залі, в кабінеті, чи є там кафедра, стіл, мікрофон...

Кафедра допомагає сконцентрувати увагу на ораторові, за нею треба розташовуватися вільно, невимушено, встановивши і прагнучи зберігати постійно відстань у 20 - ЗО сантиметрів між ротом і мікрофоном.

Важливе значення має й розміщення слухачів в аудиторії

Треба з'ясувати також коли планується ваш виступ. Адже кожний подальший виступ повинний бути цікавішим за формою та змістом, ніж попередній.

Слід пам'ятати, що «живий» досвід завжди добре сприймається слухачами, він переконливий і йому вірять.

Матеріал публічного виступу може бути теоретичним і фактичним.. Матеріал виступу повинен бути достовірним. Заздалегідь перевіряють точність інформації, цифр, дат, цитат, імен. Систематизуючи матеріал, оратор створює план, продумує композицію, логіку викладу, складає і редагує текст.

Підготовка письмового тексту має багато переваг. Написану промову можна перевіряти, виправляти; вона легше запам'ятовується і довше утримується в пам'яті. Писати слід на окремих листах, на одній стороні. Досвідчений оратор може обмежитися складанням тез, конспекту або розгорненого плану виступу.

Репетиція є вимовлянням тексту в думках або вголос, краще перед дзеркалом. Досвід показує, що на кожну хвилину виступу припадає 20 - 25 хвилин підготовки. Якщо виступ ретельно розроблений, то в момент зустрічі зі слухачами той, хто говорить, триматиметься впевнено.

Існує три способи виголошування промови:

читання тексту;

відтворення з пам'яті з читанням окремих фрагментів (з опорою на текст);

вільна імпровізація (експромт).

Читають такі промови, від тексту яких не можна відступити: дипломатичні, урочисті, доповіді та співдоповіді офіційного змісту.

Решта видів, як правило, виголошується з опорою на письмову основу. Досить опустити погляд на сторінку, щоби відновити хід викладу, знайти потрібну цифру і т. п. Такий виступ створює враження вільного володіння матеріалом, дає можливість ораторові впевнено спілкуватися зі слухачами.

В того, що говорить, проте не завжди є можливість зазда­легідь підготувати текст. Іноді доводиться виступати експромтом. При цьому потрібна велика мобілізація пам'яті, енергії, волі. Імпровізація можлива тільки на базі великих знань, володіння риторичними навичками.

Щоб завоювати аудиторію, треба встановити з нею і постійно підтримувати зоровий контакт. Виступаючий зазвичай поволі обводить поглядом слухачів.

Перед початком мови витримують невелику психологічну паузу, 5-7 секунд.

Якою би цікавою не була тема, увага аудиторії з часом притупляється. її необхідно підтримувати за допомогою наступних ораторських прийомів:

Питально-відповідний прийом. Оратор ставить питання і сам на них відповідає, висуває можливі сумніви та заперечення, з'ясовує їх і приходить до певних висновків.

Перехід від монологу до діалогу (полеміки) дозволяє залучити до процесу обговорення окремих учасників, активізувати тим самим їх інтерес.

Прийом створення проблемної ситуації. Слухачам пропонується ситуація, що викликає питання: «Чому?». Це стимулює їх пізнавальну активність.

Прийом новизни інформації, гіпотез примушує аудиторію допускати, роздумувати.

Опора на особистий досвід, думки, які завжди цікаві слухачам.

Показ практичної значущості інформації.

Використання гумору дозволяє швидко завоювати аудиторію.

Короткий відступ від теми дає можливість слухачам «відпочити».

Уповільнення з одночасним пониженням сили голосу здатне привернути увагу до відповідальних місць виступу (прийом «тихий голос»).

Дієвим засобом контакту є спеціальні слова й вирази, які забезпечують зворотний зв'язок. Це особисті займенники 1 і 2 особи (я, ви, ми, ми з вами), дієслова в 1 і 2 особі (спробуємо зрозуміти, обмовимося, відзначимо, прошу вас, відзначте собі, подумайте, конкретизуємо та ін.), звернення (шановні колеги, дорогі мої), риторичні питання (Адже ви хочете почути мою думку?). Вказані мовні засоби контакту допомагають подолати «бар'єр», служать об'єднанню зі слухачами. Після виступу той, хто говорить, часто відповідає на питання слухачів, полемізує з ними. Така форма спілкування вимагає від оратора швидкої реакції, доброзичливості, володіння гумором. Відповідь виступаючого призначається не тільки тому, хто питає, але й усім присутнім.

Методика ораторського мистецтва рекомендує не поспішати з відповіддю, а спочатку переконатися, що питання правильно зрозуміли; відповідати лаконічно, ясно і по суті, не давати необгрунтованих або сумнівних відповідей; мати під рукою довідковий матеріал для тих, хто хоче отримати докладніше обґрунтування ваших припущень.

Після ораторського виступу необхідний аналіз. Перш за все для того, щоби знайти, виділити й урахувати надалі недоліки.

17-18. Ділове спілкування та його особливості

Етика — наука про мораль, її розвиток, принципи, норми і роль у суспільстві, іншими словами про правильне (і неправильне) у поведінці. Отже, треба розрізняти етику як науку, а мораль як реальне явище, яке вона вивчає. Мораль є формою суспільної свідомості, спрямованою на ствердження самоцінності людини, її прав на гідне і щасливе життя.

Слід розрізняти поняття "мораль" і "моральність", хоч певною мірою вони розглядаються як синоніми. Мораль передусім є певною формою свідомості, сукупністю усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки, а моральність здебільшого розуміють як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі.

Люди, як правило, починають спілкуватися з якогось при­воду. При цьому їхні дії пов'язані з предметом спілкування, який визначає його сутність, дає змогу визначити його спрямо­ваність. Існує, наприклад, спілкування інтимне, професійне, діло­ве та ін. Предметом нашого аналізу є ділове спілкування.

Змістом ділового спілкування є "діло", з приводу якого виникає і розвивається взаємодія. У літературі є різні описи його специфіки. Виокремлюються такі характеристики діло­вого спілкування: співрозмовники є особистостями, значущи­ми одне для одного, вони взаємодіють з приводу конкретного діла, а основне завдання такого спілкування — продуктивна співпраця. На думку деяких учених, спілкування слід вважа­ти діловим, якщо його визначальним змістом виступає соці­альне значуща спільна діяльність [8]. Інші вважають, що ділове спілкування — це усний контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед со­бою завдання розв'язати конкретні проблеми.

Під час ділового спілкування легше встановлюється кон­такт між людьми, якщо вони говорять "однією мовою" і праг­нуть до продуктивного співробітництва. При цьому засада­ми їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових взаємовідносин, знання й уміння, пов'язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємо­впливу, взаєморозуміння.

Велике значення має моральний аспект ділового спілкуван­ня. У професійній діяльності люди намагаються досягти не лише загальних, а й особисто значущих цілей. Але в який саме спосіб? Завдяки власним знанням і вмінням чи використанням Іншо­го? Егоїзм у стосунках між людьми може їх порушити.

Етика ділового спілкування базується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, які сприяють розвитку спів­праці. Передусім йдеться про зміцнення взаємодовіри, по­стійне інформування партнера щодо своїх намірів і дій, запо­бігання обману та невиконанню взятих зобов'язань. У де­яких зарубіжних корпораціях і фірмах навіть розроблено кодекси честі для службовців. Доведено, що бізнес, який має моральну основу, є вигіднішим і прогресивнішим.

Професійне спілкування формується в умовах конкрет­ної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особли­вості, є важливою частиною, засобом цієї діяльності. У про­фесійній культурі спілкування можна виокремити загальні норми спілкування, що зумовлені характером суспільного ладу і ґрунтуються на здобутках минулого і сучасного. Вод­ночас ця культура має індивідуальний характер і виявляєть­ся у способах спілкування, що їх вибирає суб'єкт у певних ділових ситуаціях щодо конкретних людей.

Маючи ділові справи з іноземцями, слід пам'ятати про національні особливості спілкування. У кожного народу є свої культурні традиції, свій національний характер, їх не можна ігнорувати. Поки інтереси сторін співпадають, національні відмінності практично не помітні. Якщо виникає конфлікт — вони відіграють важливу роль. Національний стиль спілку­вання — це лише типові, більш яскраво виражені особли­вості мислення та поведінки. Ці риси притаманні не обов'яз­ково всім представникам певної нації. Але завжди при зу­стрічах з іноземцями ця інформація має слугувати орієнти­ром, оскільки національні особливості можуть вплинути на результати спілкування.