Тема 5. Соціально-психологічні механізми професійної діяльності

1.Поняття про групу. Види груп.

2.Лідерство і керівництво в групі.

3.Стилі керівництва. Авторитете керівника.

Усе наше життя – це безперервне «ходіння по групах» (Я.Л.Коломінський). Людина – істота суспільна, і усе її життя від народження до смерті проходить у різних групах. Група – це те безпосереднє середовище, в якому виникає і розвивається соціально-психологічна взаємодія індивідів. Слово «група» в перекладі з італійської «зв’язка». Група – це самостійний суб’єкт діяльності, який може бути розглянутий з точки зору своїх властивостей, процесів та структур, або це тип соціальної спільності людей, які об’єднані в процесі сумісної діяльності. Ця спільність має ряд суттєвих ознак, до яких відносять: 1) склад групи; 2) структура групи; 3) групові процеси; 4) групові норми і цінності.

За різними критеріями проводиться класифікація груп.

1.За безпосередністю зв’язків виділяють умовні та реальні групи. Умовна група створюються за певною ознакою ( вік, стать, національність, професійна ознака). Особистість, яка входить в умовну групу, немає ні прямих, ні опосередкованих відносин, і члени цієї групи можуть не тільки не зустрічатися, а й не знати нічого один про одного. реальна група – це група людей, що існує у суспільному просторі й часі, члени якої об’єднані реальними взаємовідносинами та міжособистісними стосунками.

2.За кількістю виділяють малі та великі групи. Мала група – це невелика кількість безпосередньо контактуючих людей, об’єднаних спільною метою. Велика група – це кількісно обмежена спільність людей, виділена за певними соціальними ознаками (клас, нація) або реальна, значна за розмірами та складно організована спільність людей, об’єднана спільною діяльністю.

3. За суспільним статусом можна виділити формальні та неформальні групи. Формальні групи мають зовні задані соціально значущі цілі діяльності. Для них характерні: юридично зафіксований статус, нормативно визначена структура, права та обов’язки її членів. Неформальна група утворюються завдяки внутрішнім факторам її існування (дружбі, симпатії, спільності інтересів), вона не має юридичного статусу, законодавчо не регулюються.

4. За значущістю для особистості виділяють референтні групи та групи належності. Референтна група – це група, на цінності та норми якої орієнтується людина у своїй поведінці та самооцінці. Ця група виконує дві функції – нормативну й порівняльну. Нормативна проявляється в мотивації (референтна група є джерелом норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій людини). Порівняльна функція полягає в тому, що референтна група стає еталоном, за яким індивід оцінює себе та інших. Група належності – це така група, до якої людина реально належить.

5.За рівнем розвитку групи поділяють на дифузні групи, асоціації, корпорації, колективи. Дифузна група – не згуртована випадкова спільнота. Міжособистісні взаємини існують, але вони не опосередковані змістом групової діяльності, її цілями, значущістю, цінностями. Спільна діяльність часто відсутня (випадкове зібрання людей у черзі, в автобусі, хворих в палаті, новоутворена бригада). Тут немає ні керівника, ні спільної мети, отже і організації. Асоціація – це об’єднання, в якому є змістовні контакти, взаємозалежність, ділові й особисті контакти, керівники, групові справи, розподіл соціальних ролей. В асоціації міжособистісні взаємини опосередковані особисто значущим для кожного змістом групової діяльності. Корпорація – це замкнуте об’єднання людей, для якого притаманна ізольованість, кожен реалізує власні задуми. тотожні задумам інших. Вищою формою розвитку спільності людей є колектив. Колектив – це група людей, яка характеризується організованістю і психологічною згуртованістю при досягненні спільних цілей діяльності, зумовлених суспільно корисними мотивами.

При характеристиці динамічних процесів у малих групах постає питання, як група організується, хто бере на себе функції управління.

Керівництво – процес управління групою, який здійснюється керівником як посередником соціального контролю та влади на основі правових повноважень та норм. Розрізняють наступні типи керівників.

Тип А. Керівник у більшій мірі зорієнтований на спілкування з підлеглими, він уважний як до їх ділових пропозицій, так і до особистих прохань. Отриману «висхідну» інформацію, керівник намагається враховувати в своїй діяльності.

Тип Б. Керівник зорієнтований на спілкування з підлеглими, але не особливо намагається враховувати отриману при цьому «висхідну» інформацію.

Тип В. Керівник зорієнтований на спілкування з підлеглими тільки в рамках свого розуміння «доцільності» такого спілкування. Він обмежує себе в отриманні «висхідної» інформації.

Тип Г. Керівник зовсім не зорієнтований на спілкування з підлеглими. «Висхідна» інформація частіше поступає тільки за рахунок ініціативи підлеглих, керівник не схильний витрачати багато часу на її врахування.

Поряд з поняттям «керівництво» у групі існує і лідерство. Лідерство – процес міжособистісного впливу. Лідер – це особистість, за якою всі інші члени групи визначають право брати на себе найвідповідальніші рішення, що стосуються їх інтересів і характеру діяльності всієї групи. Це найбільш референтна особа в групі.

Існує три основні теоретичні підходи до розуміння походження поняття «лідерство».

1. «Теорія рис» (харизматична) концентрує увагу на природжених якостях лідера.

2. Ситуаційна теорія лідерства згідно якої лідерство – це продукт ситуації. Ситуація потребує від членів групи прояву певної якості, і люди, які переважають іншій у цій якості, стають лідерами.

3. Синтетична теорія лідерства, згідно якої лідер розглядається як суб’єкт управління процесом організації міжособистісних відносин.

В колективі може бути кілька лідерів. Сучасна модель типології лідерства будується на трьох різних основах: зміст, стиль, характер діяльності лідера. Цю модель запропонував відомий психолог Л.І.Уманський.

За змістом розрізняють такі типи : лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-генератор.

За характером діяльності розрізняють: універсальний, функціональний, стійкий, ситуаційний.

Р.Л.Кричевський виділяє три спільні ознаки для лідера і керівника:

1) керівник і лідер виконують роль координаторів, організаторів членів соціальної групи; 2) керівник і лідер мають соціальний вплив в колективі, тільки різними способами; 3) керівник і лідер використовують субординаційні відносини, тільки в першому випадку вони чітко регламентовані, а в другому – заздалегідь непередбачені.

Найбільш чітко відмінності між поняття «лідер» і «керівник» окреслив Б.Д.Паригін:

1. лідер регулює міжособистісні стосунки в групі, які мають неформальний характер, а керівник є носієм і засобом регулювання офіційних відносин у межах соціальної організації шляхом соціального контролю і влади, на основі адміністративно-правових повноважень і норм життя;

2. лідерство може існувати тільки в умовах мікросередовища, якою є мала група, керівництво ж є елементом макросередовища, тобто воно пов’язане з системою суспільних відносин;

3. керівник групи обирається, або призначається, лідерство виникає стихійно, неформально;

4. явище лідерства менш стабільне, поява та існування лідера залежить від настою групи;

5. лідер у своїх діях робить ставку на людей, на їх відносини, а керівник має підтримку у вигляді делегованих йому офіційних повноважень;

6. процес прийняття рішень керівником більш складний, опосередкований багатьма обставинами, часто поза межами групи , а лідер приймає безпосередні рішення, що стосуються тільки групової діяльності;

7. керівник – це особа, на яку офіційно покладено функції управління колективом і організації його діяльності; він несе відповідальність перед законом за стан справ в групі, за результати її діяльності, а лідер такої відповідальності не несе. Лідерство визначається як процес внутрішньої соціально-психологічної організації і взаємоуправління взаєминами і діяльністю членів групи за рахунок їх індивідуальної ініціативи.

Ефективність групової діяльності і згуртованість колективу набагато підвищуються, коли керівник і лідер збігається в одній особі, тобто коли лідер є офіційно зареєстрованою посадовою особою. Високий соціально-психологічний статус дає людині велику моральну владу – неформальний авторитет, який відкриває можливості впливати на інших людей.

Авторитет – це громадське визнання особистості, оцінка колективом відповідності суб’єктивних якостей людини об’єктивним потребам діяльності. Виділяють три форми авторитету керівника: 1) формальний, обумовлений тим набором владних повноважень, прав, які дає керівнику посада, яку він займає; 2) моральний, який залежить від моральних якостей керівника; 3) функціональний, який визначається компетентністю керівника, його діловими якостями, відношенням до своєї професійної діяльності.

Характеризуючи поняття «авторитет» слід використовувати такі параметри.

Широта авторитету – кількісна характеристика, це сфера впливу, кількість членів колективу, залучених до авторитетних відносин з керівником. Глибина авторитету – якісна характеристика. Відправною точкою для цієї характеристики є початковий рівень авторитету (це діловий авторитет у чоловічому і моральний авторитет у жіночому виробничому колективі). Авторитет керівника складається з двох компонентів: авторитету посади і авторитету особистості. У процесі розвитку співпраці керівника з колективом, його авторитет поглиблюється: у жіночому колективі набирає сили діловий авторитет, у чоловічому формується моральний авторитет на основі ділового. Стабільність – часова характеристика авторитету, яка є результатом його систематичного підтвердження і розвитку. Колектив повинен отримувати регулярні докази того, що керівник – «кращий з нас» і водночас «один із нас», найвищою мірою гідний поваги і довіри, тобто авторитетного відношення як морального права на керівництво.

Авторитет залежить від професійно-ділових, морально-комунікативних та адміністративно-упорядницьких (стилю управління) якостей. Серед складових авторитету особливо важливу роль відіграє довіра, яка з’являється із переконливості у наявності в іншої особи певних заслуг, впевненості, що вона діє компетентно і правильно, не підведе у складній ситуації, виявить щирість і добру волю. Авторитет керівника великою мірою залежить від стилю і методів роботи з підлеглими.

Стиль керівництва – це стійка система способів, прийомів впливу керівника на колектив, організація спільної діяльності для досягнення значущих цілей. Виділяють три основних стилі: авторитарний, демократичний і ліберальний.

Авторитарний стиль управління характеризується надмірною централізацією влади: керівник зосереджує всю владу в своїх руках, бере на себе всі функції управління і намагається виключити всі необхідні саморегулюючи механізми цього процесу. Авторитарний стиль істотно обмежує спілкування між керівником і підлеглими, такий керівник не враховує індивідуальних особливостей підлеглих, не звертає уваги на міжособистісні стосунки, тримає велику соціальну дистанцію. Автократ самовласно розв’язує більшість питань життя колективу, ні з ким не радиться, не прагне до колегіальності в роботі.

Демократичний стиль управління створює умови для ефективного виробництва та сприятливого морально-психологічного клімату в колективі. Демократ у роботі широко спирається на своїх підлеглих. Він проявляє інтерес та доброзичливу увагу до особистості підлеглих, враховує їх інтереси, потреби, особливості. Керівник-демократ постійно турбується про згуртованість трудового колективу, прагне враховувати думку інших, підтримувати єдність працівників, попереджає ускладнення в людських стосунках.

Ліберальний стиль часто називають вседозволяючим, анархічним. Основна його особливість – незначна активність керівника в управлінні. Ліберал – людина невимоглива. Даний стиль характеризується з однієї сторони «максимумом демократії», а з іншої – «мінімумом контролю». Психологічний клімат в колективі недоброзичливий, співпраця відсутня, немає стимулу працювати добре, можливі конфлікти між мікрогрупами.

Таким чином, розглядаючи соціально-психологічні механізми професійної діяльності, було визначено класифікації груп, різні стилі управління та їх вплив на діяльність людини.