Стратегія національної безпеки україни: геополітичні пріоритети та регіональні реалії

Розробка базових пріоритетів і основних напрямів Стратегії національної безпеки України на перспективу має починатися зі всебічного аналізу сучасного стану проблем національної безпеки України, досягнень і помилок, які були зроблені за дев’ять років незалежності України, з усвідомлення минулого позитивного і негативного досвіду і встановлення чіткого діагнозу існуючому стану речей. Це необхідний етап.

Цей аналіз, за визначенням мас–медіа, має бути максимально об’єктивним і відвертим. Оскільки без діагнозу нема прогнозу. Без прогнозу не може бути ефективної стратегії на перспективу.

Стан і перспективи розвитку національної безпеки України на порозі XXI століття визначаються двома основними групами факторів. Перша група — це універсальні за своєю природою виклики і загрози, які стоять перед всіма країнами сучасного світу. В епоху глобалізації вони пов’язані з такими феноменами, як регіональні та етнічні конфлікти, тероризм та організована злочинність, неконтрольована міграція, екологічні проблеми та нерозповсюдження зброї масового знищення тощо.

Друга група факторів має більш специфічний і нагальний характер, і пов’язана насамперед з проблемами становлення України як суверенної держави сучасного світу, труднощами трансформаційних процесів посткомуністичного періоду, особливостями геополітичного положення і постколоніальною економічною та політичною залежністю. Причому якщо перша група викликів і загроз, незважаючи на всю їхню складність і багатофакторність у цьому, знаходиться під контролем і більш –менш успішно вирішується, то друга — не тільки не зменшується, а подекуди постійно зростає і ставить під загрозу саме майбутнє України, її виживання як суверенної європейської держави.

Сьогодні стало цілком очевидним, що основну загрозу національній безпеці України становить сама Україна. Відсутність внутрішнього консенсусу в суспільстві з ключових стратегічних питань, некомпетентність і корумпованість значної частини правлячої еліти, яким важко знайти аналоги в сучасній Європі, якщо ми вже говоримо про європейський вибір України, всевладдя «тіньового капіта-лу» і напівкримінальних кланово–олігархічних структур можуть підірвати будь–які спроби проведення радикальних реформ у країні. Перші успіхи реформаторського уряду Ющенка, які призвели до стійкого зростання ВВП, (5 % за дев’ять місяців 2000 р.) ліквідація заборгованості населенню по виплаті пенсій і зарплат, початок великої «приватизації», спроби наведення порядку в паливно–енергетичній сфері, — викликали шалену реакцію кланово–олігархічних структур і цілеспрямовані дії цих структур і частини депутатських фрак-цій у парламенті з дискредитації уряду країни і блокуванню радикальних економічних перетворень.

До зазначених викликів і загроз належить типова для посткомуністичних країн проблема, пов’язана з хаотичними і безсистемними процесами приватизації й перерозподілу власності протягом останніх 10 років, які, починаючи з «номенклатурної приватизації» 1989—1991 років і закінчуючи повністю проваленою «сертифікатною приватизацією», призвели до серйозної деформації всього економічного фундаменту країни, появи, а згодом домінування «тіньової» економіки і напівкримінального капіталу. Останній набрав уже такої сили, що починає жити самостійним життям і намагається диктувати правила гри державі.

На нещодавніх щорічних зборах Міжнародного Валютного Фонду і Світового Банку у Празі про цей феномен багато говорилося і він дістав назву «захоплення держави». Я б назвав це явище дещо по–іншому — ефект «приватизації держави», за якого «напівтіньовий» олігархічний капітал починає контролювати базові державні функції, зокрема нав’язує свою волю виконавчій і законодавчій гілкам влади. До речі, в Російській Федерації розпочалася широка кампанія по обмеженню влади олігархів і «тіньового» капіталу вза- галі. А у нас?

Інша ключова проблема національної безпеки — це диверсифікація джерел енергопостачання. Ситуація щодо цього питання — парадоксальна. Одним з базових принципів національної безпеки будь–якої суверенної держави сучасного світу є недопущення будь–якої критичної залежності країни від одного чи навіть двох постачальників стратегічної сировини чи матеріалів. Нормальна суверенна держава намагається мати паралельно щонайменше 4—5 ліній постачання стратегічно важливих матеріалів. Тоді вона не може бути об’єктом шантажу чи зовнішнього тиску. Це аксіома.

Україна ж, яка має 80—відсоткову залежність від Росії з поставок енергоносіїв і неодноразово була об’єктом політичного і економічного тиску і шантажу з цього приводу протягом 9 років, так і не спромоглася побудувати альтернативні шляхи енергопостачання. Незважаючи на численні рішення Президентів і Уряду про будівництво Одеського терміналу і нафтопроводу Одеса—Броди, проблема так і залишається невирішеною. Поставки туркменського чи узбецького газу знову ж таки ідуть російськими газопроводами і не можуть вважатися альтернативними. Впливові сили в Україні та за її межами активно саботують будь–які спроби завершення будівництва. Понад те, в умовах, коли в ЦСЄ складаються сприятлива ситуація довкола проекту будівництва нафтотранспортного коридору Поті—Одеса—Броди—Гданьськ, в Україні знову розпочинається дискусія щодо «економічної доцільності» добудови нафтопроводу.

Це питання абсурдне в своїй основі. Яка може бути економічна доцільність у ключового фактора національної безпеки? Національна безпека завжди була і буде найбільш збитковою категорією витрат нації (держави). За національну безпеку, незалежність і волю треба платити і платити дорого. Якщо потрібно — кров’ю кращих синів і дочок нації. Безкоштовної національної безпеки не буває. Безкоштовним може бути лише ярмо раба на шиї.

Розробка і оптимізація шляхів вирішення згаданих і внутрішніх проблем є багато в чому критичними для майбутнього України.

Без свідомої та кропіткої діяльності з ліквідації чи демпфірування цих загроз і викликів національній безпеці, просування України шляхом розбудови розвиненого демократичного суспільства і досягнення стійкого економічного зростання бачиться щонайменше проблематичним.

Іншою базовою проблемою національної безпеки України є геополітичний вибір. Офіційне проголошення курсу на європейську інтеграцію як стратегічного вибору України на перспективу дуже слабко підтверджується реальними кроками з його імплементації й зустрічає помітний опір як всередині країни, так і за її межами, зокрема в Західній Європі.

У середині країни курс на європейську інтеграцію підтримується переважно представниками політичної еліти країни (згідно одного з недавніх опитувань громадської думки — 48 % опитаних експертів). Проте більшість населення країни (57 %) віддають перевагу співробітництву з Росією та СНД. Більше того, виконавча гілка влади і Верховна Рада України виявляють значно вищу активність саме на євроазійському напрямі інтеграції.

Крім того Росія, зокрема вищі посадові особи цієї країни, вкрай ревно ставляться до спроб тісного зближення України з Заходом (причому не тільки з НАТО, але й з ЄС).

Усі ці чинники об’єктивно утруднюють однозначне вирішення проблеми геополітичного вибору. Необхідність консолідації національної еліти і суспільства, єдиної національної ідеї чи чіткої стратегії, зорієнтованої на перспективу, підкреслювалась ще В’ячеславом Ліпинським на початку 20–х років, роль якого у становленні базових ідей державності й національної безпеки України ще й досі не отримала адекватної оцінки.

Така внутрішньо розколота країна, як Україна, а вона згідно відомої теорії зіткнення цивілізацій Самуеля Хантінгтона, є типовою розколотою країною, для того, щоб знову консолідувати свою культурну ідентичність, має виконати три умови:

•по–перше, необхідно, щоб політична і економічна еліта країни підтримали такий курс;

•по–друге, необхідно, щоб суспільство в цілому нехай не дуже охоче, пішло на прийняття нової ідентичності;

•по–третє, необхідно, щоб панівні соціальні страти тієї цивілізації чи країни, до яких хоче приєднатися розколота країна, мали бути готовими прийняти її як нового члена.

І якщо з першими двома умовами, як вже говорилося, справи бачаться в цілому задовільно, не гірше ніж у нещодавно прийнятих країнах–членах НАТО (відповідно до результатів референдумів у цих країнах), то найбільше проблем виникає з третьою умовою. Сьогодні вже ні в кого не викликає сумнівів, що Європа не хоче визнавати Україну як європейську державу і залучати її до інтеграційних процесів у Європі (як, до речі, і Туреччину).

Сьогодні вже не йдеться про небезпеку появи нових ліній розподілу в Європі. Про це говорилося ще в 1997—1998 роках, зокрема на зустрічах з представниками ЄС і ЗЄС. Сьогодні йдеться про прискорену розбудову з боку Євросоюзу нової залізної завіси по західних кордонах України. Україна дуже вдячна Польщі за спроби уповільнити чи пом’якшити цей процес, проте Польща, на жаль, поки що погоди в ЄС не робить.

На конференції і в західній пресі неодноразово лунало запитання: «Куди йде Україна?» Цілком доречне запитання. Але я теж хотів би поставити запитання моїм західним колегам: «Чи є загалом хоч якась консистентна політична і економічна стратегія Заходу і Європи, зокрема щодо України?» Ні до чого не забов’язуючі пустопорожні положення так званої «Стратегії ЄС щодо України» і декларації про те, що «Україна є стовпом і ключовою ланкою нової системи європейської безпеки», якої, до речі, теж не існує, у серйозних аналітиків нічого крім посмішки викликати не можуть.

Цілком очевидно, що країни Західної Європи навіть гіпотетично не хочуть говорити про членство України в ЄС, навіть у перспективі, у статусі асоційованого партнера. Цього не можна не бачити. До речі, це розуміють не тільки в Україні. Досить згадати дві нещодавні доповіді відомих американських мозкових центрів STRATFOR (Global Intelligence Update) і RAND Corporation.

Перша доповідь, написана за результатами паризької зустрічі чотирьох найкрупніших газових компаній Західної Європи з представниками Газпрому в серпні—вересні 2000 року має промовисту назву: «Європа здає Україну Росії». У доповіді цілком слушно зазначається, що Європа поставила себе в досить іронічну ситуацію, свідомо допомагаючи Росії встановити своє домінування над країною, яку роками проголошувала ключовою ланкою стабільності й безпеки у регіоні. Досягнуті на минулому тижні домовленості між В. Путіним і Р. Проді та рішення Єврокомісії ЄС про довгострокові поставки російського газу і фінансування будівництва нових магістральних газопроводів в обхід України цілком підтверджують політичну лінію Західної Європи у цьому питанні.

Якщо до цього додати подвійний стандарт ЄС стосовноУкраїни і Росії щодо низки інших питань, починаючи з проблем прав людини і закінчуючи проблемами імплементації результатів загально-національного референдуму, коли Україну з найменшого приводу намагаються перетворити у хлопчика для биття в Раді Європи і Парламентський Асамблеї ЄС, забуваючи про масові порушення прав і свобод у Чечні чи розстріл парламенту Росії, то виникає цілком слушне питання: «А чи потрібна Україні така інтеграція?» «Чи варто ломитися у зачинені двері?» Силою милим не будеш. Якщо Україна не потрібна об’єднаній Європі, то чи не варто пошукати інші двері? Вони є і на Півночі, і на Півдні, і на Сході. Може дійсно, якщо Захід прив’язує Україну до Росії, якщо ЄС вважає, що Україні доцільно іти в Європу разом з Росією, треба прискорити процеси інтеграції на пострадянському просторі, в тому числі у військово–політичній сфері, створити новий потужний геополітичний блок (за допомогою тих же самих кредитів Заходу) і разом з Росією іти інтегруватися до Європи стрункими колонами (побатальйонно).

Це, звісно, жарт. Але це і альтернатива. Як серйозні аналітики ми маємо проробити і цю альтернативу. Всебічно зважити плюси і мінуси, виграші й втрати, ризики і можливості, проробити сценарії, відхідні варіанти у разі надзвичайних ситуацій, стратегію на перспективу.

Але якщо обирати цей шлях, то це треба робити швидко і добровільно, а не під тиском, тоді можна отримати максимум бенефіцій і забезпечити стратегічну ініціативу.

Може бути продовжений і курс на європейську інтеграцію, але ефективним він виявиться лише тоді, коли Європа сама буде зацікавлена в ньому і Україна отримає щось реальне, окрім віртуальних заклинань про її стратегічну важливість для Заходу.

У зв’язку з цим треба повернутися до доповіді RAND Corporation, надрукованій в останньому номері RAND Review /Summer 2000/.

Я думаю, що можна не нагадувати, що RAND або як його ще називають «матінка RAND» є найстарішим і найвпливовішим мозковим центром Заходу, який тісно співпрацює з виконавчою владою США і має свої федеральні підрозділи. Так от, RAND стверджує, що політика США щодо експорту каспійської нафти і загалом до Чорноморсько–Каспійського регіону в цілому і України зокрема далека від оптимальної. В умовах, коли посилюються тиск Росії на Україну і спроби повернути її у лоно Російської імперії, спочатку економічно а потім і політично, США приймають стратегічно невиправдане рішення про будівництво тільки одного магістрального нафтопроводу Баку—Джейхан. Значно збалансованішим було б рішення про паралельне будівництво ще одного нафтопроводу через Україну, який, значною мірою вже готовий і потребує на добудову приблизно 1 млрд доларів. На будівництво нафтопроводу Баку—Джейхан доведеться витрачати 3,0—4,0 млрд доларів. Це, як стверджує RAND, по–перше, економічно вигідний маршрут і, по–друге, таке рішення було б стратегічно правильним, оскільки істотним чином послабило б енергетичну залежність України від Росії, стимулювало б інвестиційні процеси і реформи в Україні.

Я хотів би звернути увагу моїх західних, зокрема американських, колег на ці рекомендації і запевнити їх, що вони могли б дати значно більший ефект, ніж безпрецедентні в дипломатичній практиці листи до Президента від нашого стратегічного партнера, який маючи ВВП майже у 100 разів більший, ніж наш інший стратегічний партнер — Польща, має приблизно такий же обсяг товарообміну з Україною. Підміна реальної допомоги безкоштовними порадами, гучними заявами і не менш гучними антидемпінговими процесами — політика короткозора і контрпродуктивна, і події останніх тижнів це наочно підтверджують.

Розуміючи проблеми, пов’язані з передвиборчим процесом у США, я все ж таки хотів би нагадати наступне. Ще у 1998 році у ряді публікацій Національного інституту стратегічних досліджень, зокрема, у книзі «Україна 2000 і далі», наголошувалося, що втрата Білорусі була найбільшою стратегічною помилкою Заходу після закінчення «холодної війни». Білорусь мала демократичний уряд і шукала допомоги та підтримки Заходу, проте так і не отримала їх. У результаті Білорусь була фактично втрачена для Заходу.

У випадку з Україною наслідки будуть значно серйозніші, беручи до уваги її можливу роль у трансформації РФ у нову імперію. В умовах, коли країни ЄС (особливо малі країни ЄС) ставлять під сумнів саму європейську ідентичність України і продовжують розриватися між небажанням створювати собі нові економічні, політичні проблеми, які можуть виникнути при спробах навіть часткової інтеграції України до ЄС і страхом підштовхнути Україну в тісні обійми Москви.

Вищезгадана загроза є цілком реальною. Додамо також, що відмова Україні у статусі асоційованого партнера ЄС автоматично означає відмову в статусі асоційованого партнера ЗЄС, тобто реально вилучає Україну зі структури колективної безпеки нової Європи, яка нині формується. Тут теж є над чим замислитися.

Україна з мовчазної згоди ЄС ризикує перетворитися на «сіру зону» між об’єднаною Європою та Росією і врешті–решт буде змушена до економічної й політичної інтеграції з цією країною.

Приємно чути вже згадані заяви про те, що Україна є базовим стовпом і наріжним каменем європейської безпеки. На жаль, реальна політика країн ЄС може призвести до того, що Україна дуже швидко перетвориться з наріжного каменя (cornerstone) європейської безпеки на могильний камінь (tombstone) європейської безпеки. Інколи здається, що вже час скликати представницьку міжнародну конференцію «Ukraine as a tombstone of European security».

У зв’язку з цим хотів би коротко зупинитися на питанні відносин України і НАТО. НАТО, на відміну від ЄС, завжди послідовно провадило курс на широке співробітництво з Україною зі всіх можливих напрямів. Прийняття Хартії про «особливе партнерство» між Україною і НАТО значно розширило можливості цього співробітництва і дозволило підняти його на рівень стратегічного партнерства. Більше того, не викликає сумніву, що за умов коректної й послідовної імплементації такого співробітництва в життя практично стираються відмінності між відносинами особливого партнерства і повним членством в Альянсі (або щонайменше в його політичних структурах). З огляду на зазначене питання про необхідність розробки скоординованої спільної стратегії з інтеграції України в європейські структури, зокрема у структури безпеки, знаходить розуміння і підтримку в НАТО. Прийняттю такої стратегії могло б передувати широке співробітництво між науково–аналітичними закладами України і провідними мозковими центрами країн НАТО, при цьому необхідно передбачити основні стратегічні пріоритети і альтернативи. У подальшому ці спільні розробки і рекомендації могли б стати основою вищезгаданої спільної стратегії на перспективу.

Проте існують також багато проблем пов’язаних зі співробітництвом України з НАТО, а точніше, взаємодією Україна — НАТО та наслідками цієї взаємодії. Ці проблеми є досить серйозними і, з огляду на їх економічні та політичні наслідки, напрошується відоме питання Дейла Карнегі — «Чи не забагато ми платимо за свистульку?». Чи може перед, тим як розвивати і продовжувати далі співробітництво, треба об’єктивно підбити здобутки і збитки цього співробітництва як в економічній, так, особливо, у політичній сферах, зважаючи на специфіку українсько–російських відносин? Загальна сума допомоги НАТО Україні в рамках програми співробітництва за останні 8 років оцінюється приблизно в 100—200 млн дол., а втрати України внаслідок санкцій проти Югославії вже перевищили 4,5 млрд дол. і продовжують зростати.

Нагадаємо, що українське «Дунайське пароплавство» було до 1992 року найкрупнішою пароплавною компанією на Дунаї. Сьогодні, завдяки санкціям і косовській кампанії, воно повністю паралізовано. Десятки пароплавів і барж заблоковані в портах європейських країн. Поставки вантажів, зокрема української залізної руди на металургійні підприємства Південної та Центральної Європи, припинені. І тому цілком природно виникає питання: проти кого в Європі проводяться санкції? Проти Югославії чи проти України? І чому після закінчення косовської операції та югославської кризи в цілому, Україна опинилася практично вилученою з процесів реконструкції регіону?

Інша серйозна проблема — це проблема економічного співробітництва з НАТО у військово–промисловій сфері. Європейські країни НАТО відмовилися, насамперед з політичних причин, від закупок українського військового транспортного літака АН—70, який вже сьогодні має значно кращі параметри, ніж віртуальний натовський прототип, що буде готовий лише через кілька років і коштуватиме набагато дорожче. Тобто і тут для України двері залишилися зачиненими.

Такий підхід країн НАТО до української першокласної техніки, яка не має аналогів у світі, ставить питання не тільки про співробітництво з НАТО у згаданій сфері, але й про доцільність переходу на натовські стандарти в цілому. Це дуже серйозний і відповідальний крок. Навіщо його робити, коли ринки продажу і реконструкції озброєнь країн НАТО для України закриті? Чи не варто шукати зацікавлених партнерів у країнах Близького та Середнього Сходу, Південно–Східної Азії чи Африки? Там натовські стандарти не тільки не потрібні, але й заважають, оскільки більшу частину озброєнь складають озброєння радянського і пострадянського періодів. У цьому плані цілком доречно прислухатися до думки керівника «Укрспецекспорту» (органу, відповідального за експорт озброєнь) Валерія Малева, який прямо каже, що сліпе слідування стандартам НАТО на практиці призводить до втрати робочих місць, експортного потенціалу та ринків збуту. На його думку, має щонайменше зберігатися розумний баланс між натовськими стандартами і традиційними стандартами, яких вимагають відкриті для України ринки збуту.

В умовах, коли ринки озброєнь країн НАТО закриті для України, знову ж таки виникає питання про доцільність розширення співпраці з Росією у військово–промисловій сфері. Це стосується і сучасної високоточної зброї, і систем ППО, і ракетно–зенитних комплексів, і авіаційної техніки. За будь–яких обставин всі ці можливості можуть і мають бути ретельно проаналізовані. У тому числі й під час підготовки та обговорення стратегії національної безпеки України на перспективу.

Я розумію, що в цій короткій доповіді було поставлено більше запитань, ніж знайдено відповідей на них. Багато з них є дуже непростими і контраверсійними. Але в тому і полягає одне з ключових завдань конференції, щоб всебічно обговорити ці та багато інших проблем і спробувати окреслити загальні контури стратегії національної безпеки України на перспективу в контексті кращого досвіду світової спільноти.

На закінчення дозвольте запропонувати орієнтовну структуру стратегії національної безпеки України.

I. Основні принципи та стратегічні цілі політики національної безпеки України на перспективу.

II. Загрози і виклики національним інтересам та національній безпеці України.

1. Нова структура загроз і викликів національним інтересам і національній безпеці в XXI столітті.

2. Проблеми геополітичного вибору України та небезпека нових ліній розподілу в Європі.

3. Регіональні кризи і локальні конфлікти.

4. Економічні загрози, проблеми стимуляції економічних реформ та ерозія економічного суверенітету.

5. Територіальні претензії та втручання у внутрішні справи з боку інших держав.

6. Внутрішня соціально–політична нестабільність, регіональні сепаратистські тенденції та міжконфесійні конфлікти.

7. Тероризм та організована злочинність.

8. Екологічні загрози і проблеми охорони довкілля.

9. Проблема кордонів та неконтрольована міграція.

10. Загрози і виклики у військово–політичній сфері.

11. Загрози і виклики у науково–технічній та інформаційній сферах.

III. Стратегічні напрями та пріоритети політики національної безпеки України.

1. Побудова розвиненого демократичного суспільства високого добробуту і якості життя як базовий пріоритет національної безпеки України.

2. Інтеграція в європейські структури, у тому числі у структури безпеки — стратегічний вибір України в XXI столітті.

3. Стратегічні завдання і особливості інтеграції до ЄС, ЗЄС і Ради Європи.

4. Особливе партнерство з НАТО і пріоритети євроатлантичної інтеграції на перспективу.

5. Співробітництво з ОБСЄ і пріоритети в сфері європейської безпеки.

6. Пріоритети і політика України в сфері миротворчої діяльності.

7. Регіональні та субрегіональні структури співробітництва і безпеки.

8. Пріоритети в сфері оборони, реформування збройних сил та оборонної промисловості.

IV. Заключення. Особливості та інструменти імплементації Стратегії національної безпеки України.

Дякую за увагу!

Кристофер ДОННЕЛЛІ, США