4. Тенденції в сучасному протестантизмі
В даний час екуменічний рух виступає за розрядку міжнародної напруженості, підтримує зусилля миролюбних держав в захист миру на землі. Багато протестантських об'єднань стурбовані наладкою екуменічних контактів і співпраці з нашою країною.
Таким чином, політична орієнтація протестантських церков вельми строката і суперечлива. Протестантські конфесії в різних країнах знаходять в сучасній міжнародно-політичній обстановці новий матеріал для своєї пропаганди.
Висновок
Протестантизм – один з трьох найбільших напрямів християнства разом з католицизмом і православ'ям. Це поняття об'єднує ряд самостійних церков і сект, декількох відмінних один від одного культом і організацією, але зв'язаних спільністю походження і догматизму. Поступово відбувалося перетворення старих протестантських церков в державні, рівноправні з церквами інших віросповідань. В них посилювалася тенденція до перетворення в звичайні церковні організації з властивими церкві формалізмом і чисто зовнішнім «благочестивістью».
Протестантизм виник в XVI в. як новий, специфічно «буржуазний різновид» християнства – в протилежність середньовічному, феодальному в своїй основі, католицизму. Основні догматичні положення нового напряму християнства були сформульовані найбільшими протестантськими теологами XVI в. – засновниками протестантизму – М. Лютером, Же. Кальвіном, У. Цвінглі. В період XVI–XVII вв. протестантизм, сприйнятий самими різними соціальними шарами, був в першу чергу ідейною зброєю буржуазії, що боролася з феодалізмом, прапором перших буржуазних революцій.
До основних форм протестантизму відносяться лютеранин, кальвинізм і англіканство. Протестантські церкви налічують на сьогоднішній день близько 235 млн. прихильників. Релігія поширена в США, скандинавських країнах, Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, Великобританії і її колишніх домініонах (Австралія, Канада, Нова Зеландія) і в інших. В XX в. розвернувся екуменічний рух, ставлячи за мету об'єднання християнських церков – Всесвітня рада церков.
Релігійне життя сучасної України
Сучасний стан українського суспільства характеризується пошуком таких духовних орієнтирів, які були б спроможними зняти соціально-психологічну напругу, що склалась у відносинах між різними прошарками та категоріями нашого населення. Одним з відносно нових чинників, що активно вплітається в суспільно-політичну тканину українського соціуму, є нетрадиційна релігійність.
На сьогодні Україна – багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква – Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.
Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань.
Необхідно також зазначити, що сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням діяльності церков національних меншин. Поряд з традиційним православ'ям поширюють свій вплив на населення інші релігії та вірування.
Так зокрема, сьогодні в Україні нараховується біля 100 іудейських та 150 мусульманських громад.
Нетрадиційними прийнято називати релігійно-світоглядні вчення, які історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності.
Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, науково-релігійна конфесія «Діанетика. Фонд Лафает Рона Хаббарда», релігійні громади Міжнародного Товариства Свідомості Кріпни, буддистів, РУН-Віри, бахаїстів, рерихівців та ін. Значна кількість релігійних угрупувань (особливо так званого «сатанинського» спрямування) діють нелегально.
Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють Конституція України (ст. 35. Право на свободу світогляду і віросповідання) і Закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій" від 23 квітня 1991 року, який підтверджує, що ніхто не може встановити обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігій. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви.
Завдяки вдосконаленню законодавства, адміністративним та організаційним заходам вдалося нормалізувати релігійну обстановку.
Незважаючи на десятиріччя гонінь, релігія і церква зуміли зберегти своє місце в суспільстві і вплив на нього. Таким чином, попри існуючі проблеми громадяни України, живучи в умовах свободи, не тільки шукають матеріального, а й прагнуть жити з Богом, хочуть відродити духовність у власних серцях.
Право на свободу віросповідання у конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: становлення та реалізація
Актуальність теми захисту права на свободу віросповідання в українській юридичній науці невпинно зростає. Про що свідчать дисертаційні дослідження захищені такими українськими вченими як: Г. В. Лаврик [3], В. М. Малишко [5], Г. Л. Сергієнко [8], Л. В. Ярмол [10]. Однак, міжнародно-правовим аспектам захисту права на свободу віросповідання в Україні приділяється не достатньо уваги. Як свідчить електронний каталог Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, питанням захисту зазначеного вище права з міжнародно-правової точки зору була присвячена лише дисертація Ю. Ю. Фисун [9]. Саме тому це питання потребує ретельного наукового дослідження.
Потрібно сказати, що ідея захисту права на свободу віросповідання починає реалізовуватися в міжнародному праві ще з середніх віків. Так, одним з перших міжнародних документів, в якому розглядалися питання релігії був Аугсбурзький мирний договір 1555 року. Він затвердив віросповідний розподіл Германської імперії за принципом: «cujus regio, ejus religio» (чия земля – того і релігія). Гарантії права на свободу віросповідання розглядалися і в процесі укладення Вестфальського миру 1648 року.
Після укладення зазначеного вище миру свобода віросповідання стає предметом і двосторонніх договорів. Так, свобода віросповідання і богослужіння гарантувалася відповідно до англо-російського договору (від 21 лютого 1797 р.); договору між Німеччиною і Сальвадором (від 13 червня 1870 р.); німецько-японського договору (від 4 квітня 1896 р.) [4; 253].
Про свободу віросповідання йшлося і на Берлінському конгресі 1878 р. [4; 352].
Система захисту меншин була створена і під контролем Ліги Націй. Однак більш дієвою стала система захисту права на свободу віросповідання під егідою Організації Об'єднаних Націй. Необхідність захисту свободи віросповідання була задекларована ще в Декларації Об'єднаних Націй 1942 р. І справді, у ст. 1, 13, 55, 68, 76 Статуту мо...