4. Геополітичний вимір сучасної Європи.

Щодо геополітичного виміру, то роль Європи у світовій полі­тиці була болючим питанням для європейських еліт з часів Другої світової війни. Ідеологи європейської інтеграції прагнули посилен­ня геополітичної ваги Європи, виходу її на рівні позиції із США. Європейська інтеграція стала потужним фактором посилення геоекономічної ролі Європи у світі, проте спроби створити військо­во-політичні об'єднання зазнавали поразки. За умов "холодної війни" формат НАТО був достатньо ефективною формою військо­во-політичної співпраці та гарантії безпеки. Крім того, створення європейських збройних сил означало б відмову від чи не найваж­ливішої ланки державного суверенітету, до чого країни Європи не були готові.

Після провалу спроб політичної інтеграції в Європі зарод­жується нова ідея геополітичної ролі регіону, а саме ідея Європи як "м'якої сили". Автором цієї концепції вважається Ф. Дюшен, який уперше ввів поняття "цивільної сили" (civilian power) стосов­но європейських співтовариств. Сутність її зводилася до того, що, навіть не володіючи новітніми озброєннями, Західна Європа може справляти суттєвий міжнародний вплив і гарантувати безпеку за межами своїх кордонів, не вдаючись до воєнних дій. Засобами впливу, за Дюшеном, є культурний приклад, соціальні рухи та впливові політичні групи субнаціонального, національного та міжнародного рівнів.

Після падіння "залізної завіси" відбулося кардинальне переосмислення геополітичних реалій. Кінець "холодної війни" усунув загрозу виникнення великих воєн у їхній традиційній формі. Натомість зникнення жорсткого кордону на сході Західної Європи поставило регіон перед новими викликами в галузі безпеки – міжнародний тероризм, транскордонна злочинність, включаючи торгівлю людьми, зброєю і наркотиками, нелегальні міграційні потоки тощо.

За таких умов концепції Дюшена та його послідовників набули нового сенсу. Тактика ЄС полягає у створенні поясу стабільності навколо об'єднання шляхом "експорту демократії" та долучення до простору економічного і соціального благополуччя. Доступ до євро­пейських ринків, у тому числі й ринку праці, надається нестабіль­ним країнам як винагорода за подолання внутрішніх конфліктів, ус­тановлення демократичних норм та впровадження правової систе­ми, що відповідає європейським стандартам. ЄС заінтересований у створенні з-поміж країн з відносно розвинутою економікою і стабільною політичною та правовою системами буфера, який би пом'якшував тиск негативних чинників на кордони ЄС.

Така тактика дістала відображення у стратегії багаторівневої інтеграції. ЄС розробив кілька ступенів співпраці із країнами по периметру своїх кордонів. Ці ступені варіюють від преференційних торговельних режимів до перспектив набуття повноцінного член­ства в ЄС. Використовуючи перспективи долучення до європейсь­кого простору добробуту як стимул, ЄС прагне поширювати конт­роль над політичною та правовою системою своїх сусідів і зводи­ти нанівець можливість виникнення в них загроз військового, політичного, кримінального чи економічного характеру. Відпо­відно до різних рівнів інтеграції ЄС розробив систему інструментів зовнішньої політики, що охоплює угоди про асоціацію, процес стабілізації на Західних Балканах і політику сусідства. Ще один інструмент – надання гуманітарної допомоги, хоча його ефек­тивність суттєво поступається стратегії "включення".

Головною проблемою в утвердженні Європи як геополітичного гравця є відсутність координації зовнішньої політики між держава­ми-членами європейських співтовариств. Легендарною стала іронічна фраза Г. Кіссінджера: "До кого я маю зателефонувати, як що захочу говорити з Європою?" Лише після підписання Маастрихтської угоди та створення ЄС було запроваджено спільну зов­нішню політику та політику безпеки (СЗПБ), що мала стати осно­вою координації відносин країн-членів ЄС із третіми країнами.

Умова консенсусу у сфері СЗПБ зумовлює її низьку ефек­тивність у вирішенні кризових ситуацій, коли вимагається прий­няття оперативних рішень. Неспроможність країн ЄС виробити єдину стратегію щодо розв'язання воєнних конфліктів на Балка­нах дала привід говорити про неефективність СЗПБ, що в ака­демічних колах дістала назву "європаралічу". Актуальність цієї проблеми ще раз підтвердилася під час іракської війни, коли Ве­лика Британія виступила в коаліції із США, тоді як Франція та Німеччина різко засудили військове втручання в Іраку.

Одним із чинників низької ефективності зовнішньої політи­ки ЄС під час кризових ситуацій є висока відповідальність і політична та економічна вартість розв'язання конфліктів за ме­жами регіону. Залучення НАТО до розв'язання кризових ситу­ацій, з одного боку, заощаджує ресурси європейських країн, а з іншого — покладає відповідальність за негативні наслідки війсь­кового втручання на третю сторону.

Нині ЄС відіграє відчутну роль у вирішенні геополітичних проблем за межами власних кордонів. Проте дискусійним ли­шається питання, чи можна вважати Європу світовим гравцем. Якщо в економічному відношенні це безперечно так, то у сфері міжнародної політики об'єднана Європа є радше регіональним лідером, оскільки головний інструмент геополітичного впливу — участь у євроінтеграційних процесах — актуальний лише у безпо­середньому сусідстві із ЄС.

Отже, місце Європейського регіону на політичній карті світу визначається передусім розвитком євроінтеграційних процесів. Створення та розвиток європейських співтовариств, пізніше оформлених у Європейський Союз, відбувалися, з одного боку, під впливом федералістських переконань інтелектуальних та владних еліт провідних європейських країн, з іншого — як реакція на економічні та зовнішньополітичні виклики, з якими стикалася Європа від середини XX ст.

У геополітичному відношенні ЄС — важливий гравець пере­дусім регіонального масштабу, але з амбіціями виходу на світо­вий рівень. Особливість геополітичної стратегії ЄС полягає у не­військових методах впливу. Водночас у кризових ситуаціях зов­нішня політика ЄС вирізняється низькою ефективністю через небажання країн-членів делегувати елементи свого суверенітету у сфері зовнішньої політики.

12