2. Інтеграційні процеси в Західній Європі.

У 1951 р. шість країн (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург) підписали Паризьку угоду про утворення Європейського співтовариства з вугілля і сталі (ЄСВС), що було першим кроком на шляху формування Європейського Союзу у його сучасному вигляді. Інституціональна структура ЄСВС стала прообразом сучасної структури ЄС. Пізніше, у 1957 р., було підписано Римські угоди щодо утворення аналогічної організації з атомної енергії (Євроатом), а також Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Остання організація мала на меті створити спільний ринок на території об'єднання, не обмежуючись окремими галузями промисловості, зняти бар'єри щодо торгівлі товарами і послугами, руху капіталу та робітників, таким чином стимулюючи економіки держав-учасниць.

Слід зазначити, що успішно здійснювалися лише проекти економічної інтеграції. Плани політичного та військово-політич­ного співробітництва не діставали необхідної підтримки. Ство­рення в 1949 р. Ради Європи не дало очікуваного ефекту у сфері політичного зближення європейських країн. Проект Європейсь­кого оборонного співтовариства був заблокований Францією, тоді як Західноєвропейський союз (створено 1955 р.), що мав на меті запровадити координацію європейських збройних сил, фак­тично регламентував участь країн-учасниць у НАТО, визначивши кількість військових підрозділів, що надавалися в розпоряджен­ня альянсу. Таким чином, у військово-політичному відношенні Європа опинилася під протекцією США, ставши частиною євро­атлантичного центру в біполярній системі.

Після завершення формування ЄЕС європейська інтеграція перебувала у стані своєрідного застою, що тривав до середини 1980-х років. У 1973, 1981 та 1986 рр. відбулися поетапні розши­рення співтовариств. Спочатку до них приєдналися Велика Бри­танія, Данія та Ірландія, пізніше Греція, ще пізніше — Іспанія та Португалія. Однак географічне розширення створювало додат­кові проблеми на шляху до головної мети — поглиблення зв'язків між країнами-учасницями.

У 1986 р. із підписанням Єдиного європейського акта розпо­чався новий етап розвитку співтовариств. У документі було за­кладено план створення Єдиного європейського ринку до кінця 1992 р. Проте головні зміни стосувалися інституціональної сис­теми ЄС. Акт посилював функції Європейської комісії та Євро­пейського парламенту, зменшуючи можливість урядів гальмувати ініціативи розвитку співтовариств. Крім того, до основополож­них договорів було включено пункт щодо політичного спів­робітництва країн — членів об'єднання.

У 1993 р. набрав сили Маастрихтський договір, згідно з яким європейські співтовариства об'єднувалися в Європейський Союз.

5. Геополітичні процеси в східній та західній Європі. 1

1. Світова геополітична ситуація ХХ століття. 1

2. Інтеграційні процеси в Західній Європі. 3

3. ЄС в геоекономічній моделі. 8

4. Геополітичний вимір сучасної Європи. 10

У 2004 та 2007 рр. відбувається новий етап розширення, що перетворює ЄС із об'єднання 15 країн на союз 27 держав.

Сучасній ролі ЄС на політичній карті світу важко дати адекватну оцінку. Можна стверджувати, що ЄС являє собою нескінченний набір дилем, які виходять за рамки стандарт­них уявлень у сферах міжнародних відносин, міжнародної політики та політичної географії. Перше логічне запитання, на яке не можна дати однозначну відповідь: що являє собою ЄС? Це політичний альянс держав чи економічне інтеграційне об'єднан­ня (типу НАФТА)? Чи ми спостерігаємо формування бага­тонаціональної наддержави, реалізацію ідеї Сполучених Штатів Європи, аналогічної CШA?

Тепер уже очевидно, що ЄС не можна інтерпретувати лише як об'єднання держав, створене з метою реалізації спільних економічних інтересів. Чи може ЄС вважатися державою? Тра­диційними атрибутами держави є територія з чіткими кордона­ми, суспільство, система законів та апарат примусу, що гаран­тує виконання цих законів у межах державної території. ЄС має територію, що складається з територій країн-учасниць. Має систему законодавства (комунітарне право, або acquis соттиnautaire), має чітко оформлену систему наднаціональних органів Управління. Питання полягає в тому, як наднаціональна надбу­дова співвідноситься з національним суверенітетом країн — Учасниць об'єднання. Більшість фахівців погоджуються в тому, Що ЄС має низку атрибутів державного утворення, проте зі всією очевидністю не вкладається в класичне визначення "веберіанської держави".

Щодо просторового виміру, то сьогодні до ЄС входять 27 країн Європи. Проте по суті ЄС не має єдиних кордонів, у межах яких діяв би весь спектр комунітарних надбудов. До останнього етапу розширення (2007 р.) головні географічні розбіжності були між власне ЄС, зоною дії Шенгенської угоди (до якої не входять Велика Британія та Ірландія, але входять Норвегія та Ісландія, що не є членами ЄС) та зоною євро (об'єднувала в 2004-2007 12 країн ЄС, без участі Великої Британії, Данії та Швеції). Після розширення утворився додатковий пояс країн у Центральній Європі, які протягом се­мирічного перехідного періоду не мають повноцінного доступу до вільного пересування робітників – однієї з основоположних чотирьох свобод Єдиного ринку. У той же час дія даної свободи поширюється на Ісландію, Ліхтенштейн та Норвегію, що не є членами ЄС. Така ситуація дістала назву "асиметричної інтег­рації".

Офіційний статус країн-кандидатів на вступ мають Туреччина, Хорватія, Македонія, Сербія, Чорногорія, Ісландія. Можливий вступ Туреччини до ЄС викликав низку дискусій серед аналітиків та науковців, оскільки Туреччина виходить за межі Європейського регіону гео­графічно і за етнокультурними ознаками. Відповідно постає за­питання: де ж можуть закінчуватися кордони Європи? Теоретич­но будь-яка країна, що межує з ЄС і відповідає вимогам, відомим як копенгагенські критерії, може претендувати на членство в об'єднаній Європі. Під час заснування європейських співтова­риств було проголошено, що будь-яка країна може приєднатися до європейських інтеграційних утворень. На той час Західна Європа була "затиснута" між океаном і «залізною завісою». Країни на південь від Середземного моря являли собою малорозвинутий постколоніальний регіон. Тому географічні межі розши­рення співтовариств не становили проблеми.

Після дезінтеграції соціалістичної системи нові реалії поста­вили питання членства в ЄС країн Центральної та Східної Євро­пи. Колишні соціалістичні країни являли собою настільки проб­лемний регіон з точки зору економічного розвитку та політичної культури, що процес розширення обмежувався реальною невідповідністю країн вимогам і стандартам ЄС. У 1993 р. Рада Єв­ропи висунула так звані копенгагенські критерії, досягнення яких має відкрити країнам-кандидатам вступ до ЄС.

Перспектива членства центральноєвропейських країн у ЄС на той час виглядала віддаленою. Проте на початку 2000-х років ста­ло очевидно, що зовнішній кордон об'єднання пересувається на схід, а також посилюються зв'язки з країнами Близького Сходу та Північної Африки. З метою збереження стабільності по пери­метру зовнішніх кордонів країни ЄС пропонують різні ступені співпраці та інтеграції своїм сусідам. Природно, виникає питання щодо потенційної можливості приєднання цих країн до ЄС. І якщо до складу об'єднання буде включено Туреччину, то чому не можна поставити питання про членство Ізраїлю? Але якщо приєднати Ізраїль, для забезпечення миру і стабільності необ­хідно долучити до інтеграційних процесів Палестину. В такій си­туації кордони переносяться ще далі на південний схід і поста­ють нові виклики. Аналогічним чином ситуація складається на Сході. У зв'язку з перспективою членства України логічно було б продовжувати цю політику щодо Білорусі та Росії, не кажучи вже про Молдову. З погляду безпеки необхідно долучити й країни Закавказзя. В такому разі в чому ж полягають ідея та мета європейської інтеграції? Де має закінчуватися Європа? с На рівні колективної свідомості й на рівні правлячих еліт існує ш розуміння, що Європа не може розширюватися безмежно. Але проголошення кінцевих кордонів ЄС, остаточних меж розширення звело б нанівець усю зовнішньополітичну стратегію ЄС.

Перейдемо до інституціонального виміру. Ядро інституціональної системи ЄС склалося із заснуванням перших співтовариств. Основою апарату управління є так званий інституціональний три­кутник: Рада Міністрів (або Рада Європейського Союзу, скороче­но — Рада), Європейська комісія (Комісія) та Європейський пар­ламент. Комісія виступає ініціатором європейського законодав­ства, Рада разом із Європейським парламентом схвалюють або відхиляють ініціативи Комісії.

Рада Європейського Союзу є головним органом, що ухвалює рішення. На кожному засіданні Ради присутні по одному мі­ністру від кожної країни-учасниці відповідно до теми обговорен­ня (якщо обговорюються питання сільськогосподарської політи­ки, то зустрічаються міністри з сільського господарства, якщо зовнішня політика — міністри закордонних справ і т. д.). У Раді існує дев'ять галузевих "конфігурацій", що охоплюють усі галузі спільної політики. Роботу Ради в цілому планує і координує Ра­да із загальних питань та зовнішніх відносин. Адміністративну роботу Ради організовує її Генеральний секретаріат, розмішений у Брюсселі. Кожна з країн ЄС почергово очолює Раду впродовж шестимісячного періоду.

Європейська комісія є основним виконавчим органом "трикутни­ка". Починаючи із 2004 р. Комісія складається з 27 членів (по од­ному від кожної держави). Головною особливістю Комісії є її пов­на політична незалежність. Її члени не представляють інтересів своїх держав. Натомість орган діє від імені інтересів ЄС у цілому. Комісія є гарантом основоположних угод і гарантує виконання пос­танов, директив та рішень Ради та Європейського парламенту. Як­що відповідні документи не виконуються, Комісія може притягну­ти сторону-порушника до відповідальності в Європейському суді – Комісія є єдиним органом, що має право законодавчої ініціативи. Крім того, Комісія може сприяти досягненню згоди як у межах Ра­ди, так і між Радою і Парламентом. Роботі Комісії допомагає цивільна служба, що складається з 36 генеральних правлінь та служб, що розташовані переважно у Брюсселі та Люксембурзі. На відміну від традиційних міжнародних організацій, Комісія має власні джерела фінансування і може діяти цілком незалежно.

Європейський парламент є виборним органом, що представляє громадян ЄС і бере участь у законодавчому процесі. З 1979 р. члени Парламенту обираються прямим голосуванням строком на п'ять років. Нинішній склад Парламенту представлений 732 членами. Пленарні засідання проходять у Страсбурзі, додаткові сесії – у Брюсселі. Парламент поділяє із Радою законодавчі повноваження: оцінює проекти директив та постанов Комісії, дає згоду на підписання Комісією міжнародних угод, має право на відхилення пропонованого Комісією законодавства з широкого спектра питань. Повноваження Парламенту поступово розширюються.

Специфічною проблемою, пов'язаною з діяльністю Європейського парламенту, є так званий "дефіцит демократії". Сутність його полягає у відсутності розвинутої політичної структури на рівні ЄС, адже досі не існує реальних політичних сил у масштабах усієї Європи, тоді як електорат приймає рішення, виходячи переважно з національних потреб. Іншими словами, через несформованість європейського демосу органи управління ЄС відірвані від реально­го волевиявлення громадян об'єднання.

Найбільш репрезентативним органом, "обличчям" Євросоюзу є Європейська Рада, що об'єднує глав держав (президентів або прем'єр-міністрів) усіх країн-членів, а також президента Комісії. Відповідно до Маастріхтської угоди Європейська Рада офіційно проголошена ініціатором політичного курсу ЄС, а також наділе­на повноваженнями врегульовувати суперечності, що не можуть бути погоджені Радою міністрів. До функцій Європейської Ради також входить обговорення міжнародних питань. Саме Євро­пейська Рада виступає від імені ЄС на міжнародній арені.

Європейський суд покликаний розв'язувати суперечки між ор­ганами управління ЄС, гарантувати виконання базових угод і вторинного законодавства, а також давати інтерпретацію acquis communautaire в разі його розбіжності з національними правови­ми нормами. Суд розміщений у Люксембурзі. Він складається з 25 суддів (по одному від кожної країни-члена), яким асистують вісім генеральних адвокатів, що призначаються за спільною зго­дою урядів держав. З 1989 р. було запроваджено суди першої інстанції, куди входять по одному судді з кожної країни. Вони розглядають справи фірм та приватних осіб, а також справи у сфері конкуренції.

Іншими важливими органами європейської інституціональної системи є Палата аудиторів, що контролює фінансові операції Євросоюзу, Європейський Економічний та Соціальний комітет і Комітет регіонів (консультативні органи, з якими узгоджуються курси економічної, соціальної та регіональної політики). Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), розташований у Люксембурзі, фінансує допомогу менш розвинутим регіонам ЄС, а також сприяє підвищенню конкурентоспроможності дрібного бізнесу, її Європейський центральний банк (ЄЦБ), розташований у Франкфурті-на-Майні, забезпечує належний обіг євро та здійснює монетарну політику ЄС. Створення та реалізацію вторинного законодавства 5 у спеціалізованих технічних, наукових та управлінських сферах покладено на систему децентралізованих органів, що складаєть­ся з 18 агенцій.

У зв'язку з розширенням ЄС ведеться робота із запроваджен­ня конституції ЄС. До головних завдань конституції можна віднести розширення сфер, де рішення приймаються більшістю, збільшення законодавчих повноважень парламенту, чіткіший розподіл відповідальності між органами управління та національ­ними урядами. Перша спроба прийняття конституції провалила­ся на референдумах у Франції та Нідерландах. Проте подальший розвиток інтеграційних процесів вимагає вдосконалення уп­равлінської системи. Логічно очікувати, що ключові моменти, внесені у проект конституції, будуть із часом прийняті, можливо в зміненій редакції.