1. Організація Угоди про колективну безпеку (рос. ОДКБ), в яку входять Білорусія, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан, Узбекистан. Завдання ОДКБ – координація і об’єднання зусиль в боротьбі з міжнародним тероризмом і екстремізмом, незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин. Завдяки даній організації, створеній 7 жовтня 2002 р., Росія отримала можливість зберегти свою військову присутність в Центральній Азії.

2. Євразійська економічна спільнота (ЄврАзЕС) – Білорусія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан, Узбекистан. Спостерігачі: Вірменія, Молдова, Україна. Пріоритетні напрямки діяльності – нарощування товарообороту між країнами-учасницями, інтеграція в фінансовій сфері, уніфікація митних і податкових законів. ЄврАзЕС починався в 1992 р. з Митного союзу, створеного для зниження митних бар’єрів. В 2000 р. Митний союз переріс в організацію 6 країн СНД, в якому Молдова та Україна мають статус спостерігачів.

3. Центральноазіатське співробітництво (ЦАС) – Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Таджикистан, Росія (з 2004). 6 жовтня 2005 р. на самміті ЦАС прийнято рішення, в зв’язку з майбутнім вступом Узбекистану в ЄврАзЕС, підготувати документи для створення об’єднаної організації ЦАС-ЄврАзЕС – було прийнято рішення припинити діяльність ЦЕС.

4. Єдиний економічний простір (ЄЕП) – Білорусія, Казахстан, Росія.

5. Союзна держава Росії та Білорусії.

Військові організації в межах СНД. На вересневому самміті СНД в 2004 р. в м. Астана (Казахстан) було прийнято рішення реформувати структури СНД – зокрема, створити Раду безпеки СНД по боротьбі з тероризмом.

На сьогоднішній день в рамках СНД існують 2 паралельні колективні військові структури.

Одна з них чисто військова – Рада міністрів оборони СНД, що була створена в 1992 р. для розробки єдиної військової політики. При ній існують постійний секретаріат і Штаб з координації військового співробітництва СНД.

Друга – антитерористична – Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ). В рамках ОДКБ створені колективні сили швидкого розгортання в складі декількох батальйонів мобільних військ, вертолітної ескадрильї, фронтової авіації.

В 2002 – 2004 рр. Реальне співробітництво у військовій сфері розвивалось тільки в рамках ОДКБ, оскільки в її членів є спільний противник – міжнародний тероризм. В рамках ОДКБ регулярно проводяться спільні навчання, в якості координуючого штабу діє єдиний Антитерористичний центр.

Військові структури СНД своє завдання з побудови спільної військової організації країн Співдружності виконати не змогли, оскільки держави СНД не змогли прийти до єдиного розуміння військової загрози, тому відмирання і ліквідація Ради міністрів оборони СНД і її військових структур – лише питання часу. Так, в лютому 2005 р. стало відомо, що Росія все ж погодилась з пропозицією Казахстану ліквідувати Штаб з координації військового співробітництва СНД (ШКВС). Казахстан вже висунув пропозицію по ліквідації і Ради міністрів оборони, і ШКВС, створивши замість них Раду безпеки держав СНД. Дана пропозиція частково підтримана Білорусією, яка також пропонує ліквідувати ШКВС.

Єдина військова структура, що може бути збережена – це Об’єднана система ППО (ПВО) СНД. В 2005 р. в рамках СНД було затверджене фінансування ППО у розмірі 2,3 млрд. рублів, проти 800 млн. рублів в 2004 р.

3.3. Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво.

Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) – найбільше економічне об’єднання, на яке припадає понад 60% світового ВВП і 47% обсягів світової торгівлі (2004).

Було засновано в 1989 р. в м. Канберра за ініціативою прем’єр-міністрів Австралії та Нової Зеландії. Членами організації є: Австралія, Бруней, В’єтнам (з 1999), Гонконг (є територією Китаю із особливим статусом), Індонезія, Канада, Китай, Республіка Корея, Кірібаті, Малайзія, Мексика, Маршаллові Острови, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Перу, Росія (прийнята в 1997), Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Чилі, Японія. Оскільки до складу АТЕС окрім країн, входять 2 території із особливим статусом Гонконг і Тайвань, тому його учасники називаються не країнами-членами, а економіками АТЕС. Індія, Монголія подали заявки на вступ, а загальне число претендентів на вступ налічує 11 країн. Сьогодні АТЕС – це приблизно 42% населення Землі, 50% товарообігу,80% валютних резервів у золоті.

АТЕС є форумом держав регіону і має консультативний статус. Його політика ґрунтується на низці спільних декларацій і заяв лідерів держав з економічних питань: Сеульська Декларація АТЕС, Бангкокська декларація про Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, Осакська Декларація дій АТЕС в галузі економіки і т.д.

Головною метою АТЕС є забезпечення режиму вільної відкритої торгівлі і посилення регіонального співробітництва. Для цього визначені пріоритетні напрями співробітництва: сприяння регіональній торгівлі, інвестиціям, руху фінансових ресурсів, розвитку людських ресурсів, передачі технологій, промисловому співробітництву і розвитку інфраструктури.

Створенню АТЕС передувала тривала робота по формуванню різноманітних інституцій, які б координували співробітництво та забезпечували його інтенсифікацію. Так, в 1967 р. була створена Економічна рада країн Тихоокеанського басейну, в 1968 – проведена перша Тихоокеанська конференція по торгівлі та розвитку, в 1980 р. – заснована Тихоокеанська рада економічного співробітництва.

В 1994 р. в якості стратегічної мети проголошено створення до 2020 р. в АТЕС системи вільної та відкритої торгівлі і ліберального інвестиційного режиму. Найбільш розвинені країни повинні здійснити лібералізацію до 2010 р. Кожна країна самостійно визначає свій статус і терміни введення нових режимів на основі індивідуальних планів дій.

Організаційна структура АТЕС:

1. Зустрічі на вищому рівні.

2. Міністерські зустрічі.

3. Зустрічі старших посадових осіб.

4. Група видатних діячів.

5. Тихоокеанський діловий форум.

6. Комітет торгівлі і інвестицій.

7. Економічний комітет.

8. Бюджетно-адміністративний комітет.

9. Робочі групи.

10. Секретаріат.

Таким чином, основна увага в політиці АТЕС приділяється лібералізації умов для торгівлі і інвестицій. Незважаючи на рішучість політиків, процес інтеграції поки що йде повільно. Головна причина цього – дуже висока різниця в рівнях економічного розвитку країн-членів (США, Японія, Канада vs Папуа-Нова Гвінея, Кірібаті).