4. Керівництво державою за Вебером
Для численних критичних заперечень з боку сьогоднішньої політичної науки дають привід не лише конституційний ідеал, але і вчення про державу Вебера. Оскільки ця критика спрямована проти серцевини Веберівського утворення понять, її виклад, можливо, допоможе висвітлити своєрідність його політичної соціології з іншого аспекту. Будемо виходити тут з критики Вебера Вільгельмом Генісом, оскільки вона є репрезентативною для нормативної політичної науки. Геніс у деяких своїх публікаціях виступає проти центрального поняття влади, як його застосовує Вебер (тобто як шанс знайти покору в іншому). Він вбачає в ньому формулу, яка ні про що не говорить і непридатна для визначення поняття держави.
Однак і для Вебера «наказ і розпорядження» - в порядку дискусії з Генісом - для техніки керівництва сучасною державою не єдиний шлях при досягненні її цілей. Навпаки, Вебер далекий від того, щоб стверджувати, що сучасна держава досягає своєї леґітимності як правило або виключно через засоби насильства. Сам він наполегливо вказував на те, що «для політичних спілок само собою зрозуміло, насилля є не єдиним і не нормальним засобом керування. Їхні керівники послуговуються швйдше всіма можливими засобами для досягнення своїх цілей». В іншому місці Вебер відзначає в тому ж сенсі: «Насилля не є, звичайно, нормальним чи єдиним засобом держави - про це не йде мова, - однак воно складає її специфіку». Коли Геніс приписує Веберу, ніби той розуміє «державу з позиції монополії легітимного насилля», то всупереч цьому можна вказати на те, що державна легітимність, за Вебером, грунтується не на легітимності насилля як такого, а на з успіхом задіяній монополії легімного фізичного насилля.
Вебер (не лише у своїй промові Політика як професія) аналізує раціональну державу як помірковане панівне об'єднання і при цьому стверджує, що «з позиції соціологічного спостереження «політичне об'єднання» якраз не можна визначити зі змісту того, чим воно зайняте», бо «не існує жодних завдань, за які б не бралось політичне об'єднання, - з іншого боку, не існує і таких, про які можна сказати, що вони завжди і виключно є власними проблемами тих політичних об'єднань, які сьогодні позначаються як політичні, зокрема держава, або які історично були попередниками сьогоднішньої держави».
Оскільки різноманітність і варіабельність можливих завдань держави є настільки великою, і при цьому постійно прив'язаною до місця й ситуації, Вебер свідомо відмовляється від дефініції держави, яка виходить з її (принаймні в демократичних державах, безперечно усталених) змістовних цілей і завдань. Навпаки, у згоді з великими вченнями про державу минулого століття він запитує про специфічні засоби, притаманні сучасній державі, через які її можна було б визначити. До цих засобів з погляду політичної соціології неминуче належить фізичне насильство. Зрештою і з цим визначенням держави Вебер перебуває в рамках доброго ліберального суспільства.
Інтенція веберівського вчення про державу полягає, таким чином, не в чомусь подібному до демонізації державної влади, а в зусиллі розвинути соціологічну, тобто найбільш загальну дефініцію держави як панівного об'єднання. Закид в демонізації держави до левіатана не стосується веберівського мислення із суто методологічного боку. Бо Вебер виходить з того, що держава означає не що інше, як шанс, що певний вид специфічної діяльності матиме місце саме в діяльності окремих людей. Якби він став на шлях мітологізації держави, то вже сам його методологічно-індивідуалістичний підхід, який представляє індивіда як найвищу одиницю поняття соціальної дійсності, був би для такого наміру цілком непридатний. Бо така чи подібна мітологізація держави постійно виходить з того, що остання являє собою певний вид колективної персони, яка над головами людей набуває самостійності стосовно певних історичних законрмірностей або в певному сенсі всесвітньо-історичної місії. Але якраз від подібного гіпостазування держави прагне вберегти політичну науку критичний метод Вебера.
Висновки:
Підсумовуючи, можна сказати, що критика політичного мислення Вебера, в тій мірі, в якій вона спрямована на його прихильність до ідеї національної, сильної держави і конституційного ідеалу плебісцитарної вождиської демократії, не лише має сенс, але й особливо актуальна якраз сьогодні. Однак критика Вебера, яка лишає поза увагою критичні елементи, що наявні в методі його політичного мислення, б'є мимо цілі.
Також не можна заперечити його дефініцію держави, вказуючи на справді незвичну соціальну діяльність держави загального добробуту. Навпаки, завдяки тому, що ця «наявність турботи» приводиться в дію з розмахом, її громадяни у всьому своєму індивідуальному існуванні безпосередньо залежать від неї. Державна влада сьогодні виросла до такої міри, яку не можна було уявити ні в минулому столітті, ні в часи Вебера. Аби все ж зберегти індивідуальну свободу, не потрібно жодного плебісцитарного вождя, а лише послідовна розбудова всіх наявних конституційно-правових та інституціональних гарантій, які в поєднанні з органами демократичного волевиявлення, такими, як партії, мають турбуватися про те. щоб тенденції до побудови держави загального добробуту не привели до «м'якої» деспотії, процесу, який задовго до Вебера передвіщали Алексис де Токвіль і Джон Стюарт Міл.
Список використаних джерел
Бусова Н. Макс Вебер про роль права в становленні ринового капіталізму.// Соціологія: теорія, методи, маркетинг.- 1999.-№3
Воронов І.О. Політичні теорії ХХ ст. [Текст]: монографія/ І.О.Воронов. – К.: Генеза, 2004. – 288с.
Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасностi [Текст]/ Л.Зашкільняк; Львівський держ. ун-т. ім. І.Франка, - Л.: Видавництво ЛНУ ім. Франка, 1999. – 228с.
Кирилюк Ф.М. Політологія Нової доби [Текст]: навч. посіб. для студ. вищих навч. закл./ Ф.М.Кирилюк. – К.: Академія, 2003. -303с.
Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера [Текст]/ пер. з нім.; під ред. Е.Причепія. – К.: Тандем, 2002. – 518с.
Медушевский А.Н. Книга о Максе Вебере/ А.Н.Медушевский// Новая и новейшая история, 2008, №1
Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї [Текст]: [зб. наук. пр.], Вип.10/ Українська академія політ.наук, Український центр політ.менеджменту, Ін-т політ. і етнонац. досліджень; голова редкол.: М.І.Михальченко. – К.: [б.и.], 2007. – 486с.
Ученые исследуют наследие М.Вебера// Социологические исследования. – 1998.-№9
Холод. В. Пріорітетні функції політичного лідера/ В.Холод// Політичний менеджмент, 2007р., №4
Щекин Г. Социология религии М.Вебера// Щекин Г. Социальная теория и кадровая политика. – К., 2000. – 160с.